З ким во­ю­ва­ла Укра­ї­на у Дру­гій сві­то­вій вій­ні?

Про де­які сте­ре­о­ти­пи та тра­фа­ре­ти де­ко­му­ні­зо­ва­ної істо­рії

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Як ствер­джу­вав Кон­фу­цій 2500 ро­ків то­му, пра­виль­но й му­дро пі­ді­бра­ти на­зву або ви­зна­че­н­ня яви­щам, по­ді­ям, фа­ктам — це впри­тул на­бли­зи­тись до ося­гне­н­ня їхньої справ­жньої (ча­сто при­хо­ва­ної) су­тно­сті. Та­ке «яви­ще», як Дру­га сві­то­ва вій­на — не є тут ви­ня­тком. Ми зна­є­мо, що для сві­то­вої істо­рії ХХ сто­лі­т­тя за­га­лом і для істо­рії Укра­ї­ни зокре­ма (осо­бли­во для неї), ця гран­діо­зна все­пла­не­тна ка­та­стро­фа ма­ла ви­ня­тко­ве зна­че­н­ня, за­ли­ши­ла у сві­до­мо­сті на­ро­дів ко­ло­саль­ні ра­ни, ко­трі дов­го не мо­гли за­го­ї­тись.

Той ве­ли­че­зний се­гмент ці­єї Сві­то­вої Вій­ни, що хро­но­ло­гі­чно по­зна­че­ний рам­ка­ми: 22 черв­ня 1941 ро­ку — 9 трав­ня 1945 ро­ку (для Укра­ї­ни, як ві­до­мо, та вій­на роз­по­ча­ла­ся ще 1 ве­ре­сня 1939 ро­ку, а для на­ших по­бра­ти­мів у За­кар­пат­ті — в се­ре­ди­ні бе­ре­зня то­го ж ро­ку) — у ра­дян­ській одер­жав­ле­ній істо­рі­о­гра­фії іме­ну­вав­ся жорс­тко й без­аль­тер­на­тив­но: «Ве­ли­ка Ві­тчи­зня­на вій­на». Су­ча­сна укра­їн­ська істо­рі­о­гра­фія, йду­чи слі­дом за кон­це­пці­я­ми за­хі­дних ко­лег, ви­зна­ла тер­мін «Ве­ли­ка Ві­тчи­зня­на» ста­лін­ським то­та­лі­тар­ним кон­стру­ктом (ціл­ком спра­ве­дли­во, осо­бли­во вра­хо­ву­ю­чи зміст, що йо­го вкла­да­ють у цей кон­структ пу­тін­ські тру­ба­ду­ри «Ве­ли­кої Пе­ре­мо­ги» з агре­сив­ним гар­ча­н­ням: «Мо­же­мо по­вто­ри­ти!»).

Але від­ки­ну­ти хи­бне ви­зна­че­н­ня, яке, м’яко ка­жу­чи, не до­по­ма­гає ви­ко­на­ти зга­да­ний ви­ще за­по­віт Кон­фу­ція — це ли­ше, по­клав­ши ру­ку на сер­це, по­ло­ви­на спра­ви. Ду­же ва­жли­во за­про­по­ну­ва­ти чі­тку, пе­ре­кон­ли­ву та про­зо­ру аль­тер­на­ти­ву. І тут, на дум­ку ав­то­ра цих ряд­ків, ви­ни­ка­ють пев­ні про­бле­ми, про які вар­то го­во­ри­ти ціл­ком одвер­то, уни­ка­ю­чи но­ві­тніх тра­фа­ре­тів й сте­ре­о­ти­пів, не­хай і де­ко­му­ні­зо­ва­ної істо­рі­о­гра­фії. Йде­ться про кон­це­пцію«ра­дян­сько» (або ча­сто «со­вєт­сько») — «ні­ме­цької» вій­ни, яка є до­во­лі по­пу­ляр­но­юу ча­сти­ни укра­їн­ських су­спіль­ство­знав­ців (зокре­ма, її актив­но під­три­му­ють фа­хів­ці Ін­сти­ту­ту на­ціо­наль­ної пам’яті й осо­би­сто пан Во­ло­ди­мир В’ятро­вич, та й да­ле­ко не ли­ше во­ни — іно­ді скла­да­є­ться вра­же­н­ня, що тер­мін «ра­дян­сько-ні­ме­цька вій­на» стає вже май­же офі­цій­ним).

Що тут на­сто­ро­жує, а то й ви­кли­кає пев­ну не­зго­ду, якщо го­во­ри­ти на­чи­сто­ту? Згі­дно з ци­ми по­гля­да­ми, з 1941-го по 1945 рік на те­ре­нах ко­ли­шніх ра­дян­ських ре­спу­блік та кон­тро­льо­ва­них на­ци­ста­ми те­ри­то­рі­ях Схі­дної Єв­ро­пи (час­тко­во) три­вав дво­бій двох то­та­лі­тар­них хи­жа­ків, двох ан­ти­люд­ських агре­сив­них ре­жи­мів — ста­лін­сько­го та гі­тле­рів­сько­го, на­цист­сько­го та біль­шо­ви­цько­го. Си­ла­си­лен­на на­ро­дів (зокре­ма й укра­їн­ський) та дер­жав бу­ли, су­про­ти сво­єї во­лі, втя­гну­ті у цю жа­хли­ву все­сві­тню­бій­ню . Про­ти цьо­го важ­ко щось за­пе­ре­чи­ти не­упе­ре­дже­но­му чи­та­че­ві. Але да­лі ро­бля­ться зі ска­за­но­го та­кі «ло­гі­чні» (та чи ло­гі­чні?) ви­снов­ки, які ми­мо­во­лі ви­кли­ка­ють, як мі­ні­мум зди­ву­ва­н­ня (на­го­ло­си­мо: це ствер­джує ча­сти­на істо­ри­ків, мо­жли­во, не біль­шість). А са­ме: «це бу­ла не на­ша вій­на», «то бу­ла чу­жа для Укра­ї­ни вій­на», «пе­ре­мо­га будь-ко­го з во­ро­же на­ла­што­ва­них до Укра­ї­ни то­та­лі­тар­них мон­стрів не да­ва­ла, в жо­дно­му ра­зі, Укра­ї­ні ні­чо­го до­бро­го, а ли­ше за­крі­плю­ва­ла то­та­лі­тар­но-ко­ло­ні­аль­не яр­мо» то­що. Са­ме в та­ко­му ду­сі про­по­ну­є­ться ви­кла­да­ти істо­рію«со­вєт­сько-ні­ме­цької вій­ни» у на­вчаль­них за­кла­дах — як «чу­жої» нам.

Тут, як зда­є­ться, по­трі­бно роз­ста­ви­ти пев­ні акцен­ти. Так, Дру­га Сві­то­ва вій­на бу- ла нав’яза­на люд­ству, всім на­ро­дам Зем­лі зло­чин­ця­ми-агре­со­ра­ми. Але, ствер­джу­ю­чи, що во­на (в ре­да­кції «ра­дян­сько-ні­ме­цької вій­ни») бу­ла «чу­жою» для Укра­ї­ни — хі­ба ми сві­до­мо чи не­сві­до­мо не пе­ре­тво­рю­є­мо на­шу Ві­тчи­зну (Укра­ї­ну, не СРСР!) із суб’єкта, сві­до­мої, ми­сля­чої, ру­шій­ної си­ли гло­баль­них сві­то­вих змін (ким во­на на­справ­ді бу­ла у 1941—1945 ро­ках, так са­мо, як дво­ма ро­ка­ми ра­ні­ше; ці­ка­во, як це бу­дуть за­пе­ре­чу­ва­ти на­ші па­трі­о­ти­чно, ба на­віть на­ціо­на­лі­сти­чно на­ла­што­ва­ні гу­ма­ні­та­рії) — на без­воль­ний, без­си­лий, слі­пий об’єкт агре­сій, ка­раль­них акцій, зві­ря­чих вбивств та іде­о­ло­гі­чних ма­ні­пу­ля­цій. Об’єкт, який не над­то й опи­рав­ся во­ро­гам — бо, мов­ляв, «чу­ма на оби­два ва­ші до­ми» і «ми ва­ші оби­два то­та­лі­та­ри­зми одна­ко­во не­на­ви­ди­мо».

Про те, що кон­це­пція « ра­дян­сько- ні­ме­цької вій­ни» є до­во­лі вра­зли­во­ю­хо­ча б то­му, що тут не­має гі­дно­го (а іно­ді, зда­є­ться, й вза­га­лі жо­дно­го) мі­сця для Укра­ї­ни, свід­чать до­во­лі ві­до­мі фа­кти. По-пер­ше, наш на­род був в епі­цен­трі ті­єї вій­ни, у са­мо­му її пе­клі! Ми втра­ти­ли то­ді, що­най­мен­ше (за най­скром­ні­ши­ми під­ра­хун­ка­ми) ві­сім міль­йо­нів лю­дей, ци­віль­них та вій­сько­вих, ча­сто — най­кра­щих лю­дей. То чи бу­ла та вій­на «на­шою», чи «не на­шою»? Сло­во «ра­дян­ська» у но­во­мо­дно­му ви­зна­чен­ні вій­ни геть за­ту­ляє со­бо­ю­Укра­ї­ну, її не­ба­че­ні у сві­то­вій істо­рії жер­тви, при­не­се­ні на ол­тар Пе­ре­мо­ги над на­ци­змом і ста­лін­сько­ю­ти­ра­ні­єю(су­що­ю­прав­до­ює те, що не ли­ше УПА ге­ро­ї­чно бо­ро­ла­ся з крем­лів­сько­ю­ти­ра­ні­єю , а й зни­ще­н­ня гі­тле­ри­зму об’єктив­но, по­за на­мі­ра­ми уча­сни­ків ті­єї істо­ри­чної дра­ми, об’єктив­но при­ско­ри­ло кі­нець Ста­лі­на, хоч, на по­вер­хо­вий по­гляд, змі­цни­ло йо­го ре­жим. Та­ку ді­а­ле­кти­ку — це сло­во чо­мусь ста­ло «не­мо­дним» — де­мон­струє нам ча­сто істо­рія).

По-дру­ге, нам тре­ба, на­ре­шті, на­ле­жно ша­ну­ва­ти­ся й ви­зна­ти пра­во­ту слів Оле­ксан­дра Дов­жен­ка («Що­ден­ник», 5 кві­тня 1942 ро­ку): «На укра­їн­ських ла­нах і се­лах в огні і по­лум’ї ви­рі­шу­є­ться до­ля люд­ства, ви­рі­шу­є­ться ве­ле­тен­ська про­бле­ма сві­то­вої ге­ге­мо­нії, ви­рі­шу­є­ться до­ля люд­ства на на­шій не­до­лі. Та­ка не­ща­сли­ва зем­ля на­ша. Та­ка до­ля на­ша не­ща­сли­ва». І тут не­має жо­дно­го фаль­ши­во­го па­фо­су — ли­ше су­во­ра прав­да Істо­рії. Прав­да, яка по­ля­гає в то­му, що без ко­ло­саль­но­го вне­ску Укра­ї­ни у пе­ре­мо­гу над Гі­тле­ром під­су­мок «ра­дян­сько-ні­ме­цької вій­ни» був би ін­шим. Так са­мо, як і без са­мо­від­да­но­го опо­ру бій­ців УПА ста­лін­ським са­тра­пам крем­лів­ський ти­ран міг би ви­ко­ри­ста­ти ці під­сум­ки про­ти Укра­ї­ни (як за­шморг на її шиї) ку­ди «мас­шта­бні­ше» й «шир­ше». Чу­дні спра­ви твої, го­спо­ди — істо­ри­ки-на­ціо­на­лі­сти не­кри­ти­чно про­па­гу­ють не­укра­їн­ську за сво­єю су­тні­стю кон­це­пцію, хай і під­три­ма­ну у за­хі­дних пре­сти­жних ви­шах, але та­ку, що пе­ре­тво­рює Укра­ї­ну на без­сло­ве­сний об’єкт істо­рії.

Адже ті укра­їн­ці (хай би в які одно­строї во­ни бу­ли одя­гне­ні — УПА чи Чер­во­ної ар­мії), ко­трі йшли в смер­тель­ні ата­ки про­ти нім­ців (так са­мо як і про­ти НКВД-шних за­го­нів), вми­ра­ли не за «СССР», «не за Ста­лі­на» — за «Ба­тьків­щи­ну», — за Укра­ї­ну, за сво­ю­зем­лю . І зга­дай­мо спо­га­ди на­ших по­лі­ти­ків, які, зга­ду­ю­чи сво­їх ба­тьків на по­лях вій­ни, на­го­ло­шу­ва­ли: для ба­тьків рі­дна ха­та, дру­жи­на, ді­ти, ці­ла Укра­ї­на — ото й бу­ли і «Ро­ди­на», і «Ста­лін». За них йшли в ата­ку і вми­ра­ли. Зга­дай­мо бо­йо­вий за­клик з «Укра­ї­ни в огні» то­го ж Дов­жен­ка (річ сим­во­лі­чна, де в чо­му мі­фо­ло­гі­чна, але спов­не­на ви­щої прав­ди!): «Ба­тьків­щи­но на­ша — Укра­ї­но-ма­ти! (на­віть не­має сло­ва «ра­дян­ська» або «со­вєт­ська». — І. С.). Бла­го­сло­ви збро­ю­си­нів сво­їх, прийми на­шу кров, на­шу ра­ну і по­дя­ку, що по­ро­ди­ла нас в ве­ли­кий грі­зний час, що во­зве­ли­чи­ла на­ше жи­т­тя гор­дим ща­стям бо­роть­би за тво­ю­до­лю , за все слов’ян­ство, за люд­ство! Так за Вкра­ї­ну, бра­ти! За пе­ре­мо­гу!». Зга­дай­мо, на­ре­шті, фрон­то­ві що­ден­ни­ки Оле­ся Гон­ча­ра, си­на укра­їн­ських сте­пів, в яких де­ся­тки ра­зів під­кре­слю­є­ться вне­сок у пе­ре­мо­гу над во­ро­гом са­ме укра­їн­ців, на­ших спів­ві­тчи­зни­ків, які не шко­ду­ва­ли жи­т­тя (як і ав­тор «Що­ден­ни­ків»), аби звіль­ни­ти рі­дну зем­лю­від на­цист­ської не­чи­сті. За­ли­ша­лась мо­сков­ська оку­па­ція? Так, але пе­ре­мо­га над на­ци­ста­ми бу­ла не­об­хі­дною(хо­ча, зві­сно, аж ні­як не до­ста­тньо) умо­во­ю­звіль­не­н­ня і від неї.

Ре­зю­му­ю­чи, хо­ті­ло­ся б ска­за­ти: нам не вар­то так се­бе при­ни­жу­ва­ти, хай і ми­мо­во­лі. Мо­же (ав­тор цих ряд­ків не на­по­ля­гає, а про­по­нує) вар­то го­во­ри­ти про дві окре­мі вій­ни, що то­чи­ли­ся на те­ре­нах Укра­ї­ни у 1941— 1945 рр. — укра­їн­сько-ні­ме­цьку та укра­їн­сько-ра­дян­ську (в обох ви­пад­ках ми му­си­ли бо­ро­ни­ти сво­ю­зем­лю ). А так — все одно що «роз­чи­ни­ти» на­ціо­наль­но-ви­зволь­ну ре­во­лю­цію 1648—1676 рр. («Хмель­нич­чи­на») в кон­це­пції «мо­сков­сько-поль­ської вій­ни».

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.