«Ми «на­пи­са­ли» Фо­то­істо­рію кра­ї­ни»

Зав­тра у сто­ли­чній га­ле­реї «Лав­ра» від­кри­ва­є­ться XVIII Мі­жна­ро­дна ви­став­ка «Дня». Ви­став­ка — зна­ко­ва, адже про­хо­дить у рік 20-річ­чя га­зе­ти

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - З лю­бов’ю Ла­ри­са ІВШИНА

...На об­кла­дин­ці сво­єї сторінки у «Фейс­бу­ці», по­при всі ін­тер­не­тні мо­жли­во­сті, я три­маю фо­то­гра­фію — мо­же, й не най­кра­щу за які­стю, на ній на­ша ро­ди­на — да­ле­ко не в пов­но­му скла­ді, але во­на осо­би­сто ме­ні до­ро­га. В той час, ко­ли «Фейсбук» став «сі­мей­ним аль­бо­мом» все­сві­ту, я ви­рі­ши­ла по­ді­ли­ти­ся тим, що є для ме­не осо­би­стим скар­бом. За­ра­зу сві­ті від­бу­ва­є­ться ду­же ва­жли­вий фо­то­обіг, під час яко­го лю­ди вча­ться від­рі­зня­ти су­тні­сне від по­вер­хо­во­го. В ін­тер­не­ті є знім­ки, які здо­бу­ва­ють міль­йо­ни пе­ре­гля­дів. Це ро­бить світ більш об’єд­на­ним нав­ко­ло цін­ні­сних ре­чей...

Є рі­зні шко­ли фо­то­гра­фії. Ко­ли я при­йшла в жур­на­лі­сти­ку, то прив­не­сла своє ба­че­н­ня в ту спра­ву, якою за­йма­ю­ся. Пра­цю­ю­чи за­сту­пни­ком го­лов­но­го редактора і ре­да­кто­ром від­ді­лу по­лі­ти­ки в «Ки­ев­ских Ве­до­мо­стях», я ду­же ба­га­то ува­ги при­ді­ля­ла та­кож фо­то­гра­фії. Ми то­ді в мо­ло­дій, від­ро­дже­ній укра­їн­ській жур­на­лі­сти­ці ста­ли пер­ши­ми, хто ста­вив зні­мок на ці­лу шпаль­ту. І всі зна­ють, що і в «Дні» я при­ді­ляю змі­стов­но­му фото ве­ли­ку ува­гу. Якщо ти ма­єш дум­ку, емо­цію, вмі­єш ви­ра­жа­ти її, то ця фор­ма мо­же бу­ти ду­же влу­чним ін­стру­мен­том її до­не­се­н­ня.

І якщо зга­да­ти пер­шо­при­чи­ну по­яви на­шо­го Між­на­ро­дно­го фо­то­кон­кур­су... Під час під­го­тов­ки свя­тку­ва­н­ня дру­гої рі­чни­ці га­зе­ти 1998-го ми ви­рі­ши­ли при­кра­си­ти ви­став­ко­вий зал в Укра­їн­сько­му до­мі най­кра­щи­ми фо­то­гра­фі­я­ми, які дру­ку­ва­ли­ся на сто­рін­ках «Дня». Адже це — ча­сти­на га­зе­ти, аб­со­лю­тно рів­но­прав­ний пар­тнер текс­ту, а ін­ко­ли — на­віть до­мі­ну­ю­чий. На­сту­пною іде­єю ста­ло ор­га­ні­зу­ва­ти фо­то­кон­курс, пе­ре­мож­ці яко­го ма­ють одер­жу­ва­ти на­го­ро­ди під час свя­тку­ва­н­ня чер­го­вої рі­чни­ці «Дня». Цьо­го ро­ку в нас — уже XVIII Фо­то­кон­курс.

...Не­що­дав­но був та­кий сю­жет. У ре­да­кції від­був­ся кру­глий стіл зекс­пер­та­ми — до­во­лі зрі­ли­ми, ці­ка­ви­ми еко­но­мі­ста­ми. Пі­сля за­хо­ду во­ни за­хо­ті­ли ще тро­шки зі мною по­спіл­ку­ва­тись. Ми го­во­ри­ли про на­ші кни­ги, і ось один ізних, у де­що за­ро­зумі­лій ма­не­рі, за­пи­тав: «На­ві­що це?». Мов­ляв, тов­стих кни­жок те­пер ні­хто не чи­тає. Я го­то­ва до та­ких ре­плік, знаю, що це по­бу­тує. Від­по­ві­ла: «Зві­сно, є та­кі лю­ди, які не чи­та­ють тов­стих кни­жок. Для них ми го­ту­є­мо, на­при­клад, глян­це­вий жур­нал. Але якщо во­ни, мо­же, на­віть глян­це­ві жур­на­ли не го­то­ві чи­та­ти, то не­хай ідуть і роз­гля­да­ють фо­то­гра­фії». Зві­сно, це ви­гля­да­ло тро­хи за­де­ри­ку­ва­тим ва­рі­ан­том від­по­віді. Але на­справ­ді «чи­та­ти» фо­то­гра­фії — це теж та­лант. У цьо­му я пе­ре­ко­ну­ю­ся ду­же ча­сто. На­віть у на­шій Лі­тній шко­лі жур­на­лі­сти­ки про­бу­ва­ла цей при­йом — бра­ла фо­то­гра­фію і за­пи­ту­ва­ла: «Що ви на ній ба­чи­те?». Бо по­трі­бно ма­ти і від­по­від­ний рі­вень, щоб «про­чи­та­ти» зні­мок, і ре­фле­ксію, і вмі­н­ня кри­ти­чно ми­сли­ти, і зда­тність ви­слов­лю­ва­ти­ся зцьо­го при­во­ду.

Тре­ба по­стій­но пе­ре­чи­ту­ва­ти Ор­вел­ла. Він ка­зав, що то­та­лі­та­ризм най­біль­ше руй­нує пам’ ять і при­чин­но- на­слід­ко­ві зв’ яз­ки. Я від се­бе до­даю — і кри­ти­чне мислення, і зда­тність до віль­ної ре­фле­ксії. Ми ви­йшли зто­го су­спіль­ства. Для то­го щоб від­но­ви­ти, змі­цни­ти лю­ди­ну, по­вер- ну­ти їй ці яко­сті, по­трі­бні всі ви­ди «зброї». По­трі­бні силь­ні текс­ти, від­вер­ті, чи­сті, ясні дум­ки, має бу­ти змі­стов­не фото, яке пра­цює злюд­ською ду­шею на ду­же гли­бин­но­му рів­ні. У на­ших за­лах за 18 фо­то­ви­ста­вок я ду­же ба­га­то ра­зів ба­чи­ла, як лю­ди три­чі під­хо­дять до одні­єї й ті­єї ж ро­бо­ти, вдив­ля­ю­ться в неї, від­кри­ва­ють що­ра­зу якісь на­ша­ру­ва­н­ня і но­ві пла­сти, а по­тім те­ле­фо­ну­ють дру­зям і ка­жуть: «Ки­дай усе, бі­жи сю­ди, тут та­ке! Ти не мо­жеш цьо­го не по­ба­чи­ти!» Са­ме та­ку фо­то­гра­фію я хо­чу, щоб ство­рю­ва­ли в га­зе­ті, і та­ку фо­то­гра­фію ми пра­гне­мо ви­став­ля­ти. Зві­сно, це не зав­жди бу­ває так — по­тік жи­т­тя дає рі­зний ви­бір. Але ми все одно, на­віть з то­го ви­бо­ру, який ма­є­мо, на­ма­га­є­мо­ся сфор­му­ва­ти ду­же які­сне «фо­то­ме­ню». Ме­ні хо­че­ться, щоб лю­ди від­чу­ва­ли, що ми для них на­ма­га­є­мо­ся здо­бу­ти най­кра­ще.

...На­справ­ді, ми на­пи­са­ли фо­то­істо­рію кра­ї­ни. Так, в Укра­ї­ні не­має спе­ці­аль­но­го му­зею фо­то­гра­фії. Але в га­зе­ті «День» він є. Він є в на­шо­му ар­хі­ві, він час від ча­су по­нов­лю­є­ться на на­шо­му сай­ті, він є на сто­рін­ках га­зе­ти. Є кіль­ка аль­бо­мів, які ми ство­ри­ли. Якщо по­ча­ти ди­ви­ти­ся зпер­шо­го аль­бо­му, пер­шої фо­то­гра­фії... Во­на по­ка­зує, якою бу­ла Укра­ї­на. Це дів­чин­ка, яка сто­їть на до­ро­зі — та­ка від­кри­та, на­їв­на, гра­цій­на... Це 1995 рік, фото зЛу­ган­ська, яке зро­бив Ва­ле­рій Ми­ло­сер­дов. А по­тім на­ші знім­ки по­ка­зу­ють транс­фор­ма­цію цьо­го обра­зу з ча­сом. Це — на­ші шан­си, наш до­свід, на­ші втра­ти... Зві­сно, ми ду­же силь­но змі­ни­ли­ся. І на ко­жно­му ета­пі в нас є фото — «за­руб­ки». Як в укра­їн­ських каз­ках: ко­ли ге­рой за­гли­блю­вав­ся в ліс, він ки­дав че­рез­пле­че ка­мін­чи­ки, щоб мо­жна бу­ло по­вер­ну­ти­ся. Я зав­жди зна­ла, що ми йде­мо в «дрі­му­чий ліс». Щоб по­тім ви­йти на «ясну до­ро­гу», тре­ба звер­ну­ти ува­гу на ці фото — «ка­мін­чи­ки», які ми за­ли­ши­ли. На­при­клад, ізМай­да­ну 2004 ро­ку в нас є фан­та­сти­чний зні­мок — «Тре­тє око». А ще ро­бо­та «Ві­та­мін сво­бо­ди» — сто­їть ше­рен­га мі­лі­ціо­не­рів, і ле­жить роз­чав­ле­ний апель­син. У нас є «Очі Май­да­ну», де зо­бра­же­ний по­гляд стра­жден­ної жін­ки. В її очах — весь сму­ток укра­їн­сько­го на­ро­ду. Я на­пе­ред то­чно уяв­ля­ла, що зці­єї ре­во­лю­ції ні­чо­го не ви­йде. То­му що ті лю­ди, які сто­я­ли на сце­ні Май­да­ну — що пер­ший раз, що дру­гий, — аб­со­лю­тно не зда­тні бу­ли ви­ко­на­ти те, чо­го хо­тів від них на­род. Бо во­ни зін­шої «по­ро­ди». Й ін­шо­го пра­гну­ли. На­ше фото за­фі­ксу­ва­ло це. Я вже не го­во­ри­ти­му про зні­мок, який ми на­дру­ку­ва­ли на пер­шій шпаль­ті пе­ред тра­гі­чним роз­стрі­лом лю­то­го 2014-го... Тоб­то в нас, крім усьо­го ін­шо­го, ще і фо­то­істо­рія, фо­то­банк і фо­то­свід­че­н­ня. Але так са­мо — фо­то­ре­це­пти, фо­то­про­гно­зи, фо­то­ре­ла­кси... Фо­то­аль­бом, який ми, як і всі лю­ди, лю­би­мо пе­ре­гля­да­ти ра­зом.

Я лю­блю по­вер­та­ти­ся до знім­ків. Це ду­же цін­ний «екс­тракт» по­ту­жної дії, мо­жна ска­за­ти, на­віть без­стро­ко­вої. Ми дав­но вже ро­би­мо не менш зна­чу­щий кон­курс, аніж World Press Photo, тіль­ки це не знім­ки про­сто ка­та­строф, а «роз­ко­пки» з ви­на­йде­н­ня дже­рел си­ли. Щоб показати на рі­зних ета­пах — Укра­ї­на кра­си­ва, Укра­ї­на силь­на, во­на має мі­цне ко­рі­н­ня. Так, в Укра­ї­ни є про­бле­ми, і во­на по­вин­на на­вчи­ти­ся їх до­ла­ти. Це теж лей­тмо­тив на­шої фо­то­ви­став­ки. Во­на в пев­но­му сен­сі «кон­стру­ює» кра­ї­ну, яку ми хо­че­мо ба­чи­ти в май­бу­тньо­му.

ФОТО ВІТАЛІЯ НОСАЧА

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.