«У нас не АТО – у нас вій­на»

Уча­сни­ки во­лон­тер­сько­го про­е­кту «Жов­тий ав­то­бус» за­про­по­ну­ва­ли ді­тям ста­ти «вла­ско­ра­ми Дон­ба­су». Сьо­го­дні — пер­ші ре­пор­та­жі

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Це — 12-рі­чна дів­чин­ка з Мар’їн­ки, яка та­кож у «сі­рій зо­ні» й та­кож не зна­є­пе­ре­ди­ху від «ро­бо­ти» рі­зно­ка­лі­бер­ної зброї. Є до­мов­ле­ність між на­ши­ми та «де­не­е­рів­ця­ми» не стрі­ля­ти до 14.00, до­ки ді­ти у шко­лах. Але я осо­би­сто не­о­дно­ра­зо­во чу­ла, як по­ру­шу­є­ться і ця до­мов­ле­ність. На око­ли­ці Мар’їн­ки — слав­но­зві­сна ву­ли­ця За­вод­ська, де сто­ять роз­тро­ще­ні ба­га­то­по­вер­хів­ки, яким ді­ста­ло­ся з обох бо­ків. На За­вод­ській пра­цю­є­шко­ла, в якій ни­ні на­вча­є­ться 160 ді­тей.

Це — 16-рі­чна шко­ляр­ка з Ми­ко­ла­їв­ки, се­ли­ща під Слов’ян­ськом. Під час оку­па­ції на по­двір’ї її шко­ли опол­чен­ці вста­но­ви­ли са­мо­хі­дну ар­ти­ле­рій­ську уста­нов­ку НОНА, з якої пу­ля­ли по на­ших, а на­ші да­ва­ли «отвє­тку»... Шко­лу від­ре­мон­ту­ва­ли, сьо­го­дні ді­ти вча­ться у за­ти­шних та сві­тлих кла­сах. Але скіль­ки ча­су і зу­силь по­трі­бно, аби «від­ре­мон­ту­ва­ти» те, що за­ли­шить ця вій­на у сві­до­мо­сті ді­тей, у цьо­му ні­жно­му та кри­хко­му, як кри­жин­ка, сві­ті ди­тин­ства — хто­зна...

Єди­не, що ми мо­же­мо, — бу­ти з ни­ми по­руч про­сто за­раз. До­ве­сти, що вій­на — це не все їхнє­жи­т­тя, вка­за­ти орі­єн­ти­ри, по яких во­ни змо­жуть ви­бу­до­ву­ва­ти сво­є­ди­тя­че сьо­го­де­н­ня і сво­є­до­ро­сле зав­тра. Адже вре­шті, це ді­ти, від яких за­ле­жить на­сту­пний день на­шої Укра­ї­ни.

І якщо одно­го ра­зу ти твер­до ка­жеш со­бі: «Я хо­чу, я мо­жу це зро­би­ти!» — все по­чи­на­є­скла­да­ти­ся так, що з’яв­ля­ю­ться пра­кти­чні мо­жли­во­сті це зро­би­ти.

...Яро­слав Пі­лун­ський та Юрій Гру­зи­нов — два укра­їн­ських кі­но­опе­ра­то­ри, які фі­ксу­ва­ли по­дії Май­да­ну. На­ве­сні 2014-го, ко­ли Крим ти­хо ко­нав під не­від­сту­пні­стю ане­ксії, во­ни по­їха­ли ту­ди. Зні­ма­ли на одній із ви­бор­чих діль­ниць пу­тін­сько­го drang-ре­фе­рен­ду­му. Їх схо­пи­ли та вки­ну­ли до під­ва­лу укра­їн­ські ес­бе­у­шни­ки, які вже пе­ре­йшли на бік оку­пан­та. На за­ува­же­н­ня Пі­лун­сько­го: «Та ми ж тіль­ки опе­ра­то­ри!» — від­рі­за­ли: «Твоя ка­ме­ра силь­нее, чем ору­жие». Ко­ли во­ни ви­йшли, Сла­ва ска­зав: «Те­пер я знаю, що ро­би­ти. І те­пер я оста­то­чно зро­зу­мів, що мо­же ка­ме­ра».

...Ко­ли ми­ну­ло­го ро­ку я їзди­ла до ді­тей при­фрон­то­вих міст з по­ка­за­ми укра­їн­ських філь­мів, які ні­ко­ли не від­бу­ли­ся б, як­би не під­трим­ка Держ­кі­но, де я пра­цюю, зро­зумі­ла: по­ка­зи — це до­бре, ді­тям Дон­ба­су ду­же по­до­ба­ю­ться укра­їн­ські філь­ми, яких во­ни ні­ко­ли не ба­чи­ли за мир­них ча­сів, але цьо­го за­ма­ло. Щоби ді­ти Дон­ба­су від­чу­ли се­бе ча­сти­ною Укра­ї­ни, а Укра­ї­ну — сво­єю справ­жньою Ба­тьків­щи­ною. По­трі­бна си­стем­на, пла­но­ва, без­пе­ре­бій­на ро­бо­та. На дер­жав­но­му рів­ні. То­му що це стра­те­гі­чне пи­та­н­ня. То­му що сьо­го­дні ду­же ва­жли­во, аби на Дон­ба­сі по­ча­ло зро­ста­ти по­ко­лі­н­ня справ­жніх укра­їн­ців.

На дер­жав­но­му рів­ні си­стем­на ді­яль­ність чо­мусь від­су­тня. Та ба­га­то з нас уже на­вче­ні, й са­мі зна­є­мо, як пра­цю­ва­ти для свої дер­жа­ви.

Ми ви­рі­ши­ли ро­би­ти все, що в на­ших си­лах. А са­ме — про­ект «Жов­тий Ав­то­бус», який іні­ці­ю­вав Яро­слав Пі­лун­ський. Це гу­ма­ні­тар­ний во­лон­тер­ський про­ект із твор­чої осві­ти для ді­тей Дон­ба­су. Твор­чість на­вча­є­ді­тей кре­а­тив­но­го, кри­ти­чно­го, не­за­ле­жно­го мислення, ви­ри­ва­є­їх із бу­ден­щи­ни вій­ни і спря­мо­ву­єу пла­ни на майбутнє. На­ве­сні по­ча­ли ре­а­лі­зо­ву­ва­ти про­гра­му з кі­но­осві­ти. У жов­тні по­їха­ли до при­фрон­то­вих міст із про­гра­мою жур­на­лі­сти­ки. Про­ве­ли май­стер-кла­си та пра­кти­чні за­ня­т­тя, під час яких ви­яви­ли ба­га­то ці­ка­во­го. З’ясу­ва­ло­ся, що ді­ти вва­жа­ють «ДНР» окре­мою дер­жа­вою, яка хо­че ми­ру і зро­бить за­для цьо­го все (тіль­ки би Укра­ї­на по­го­ди­ла­ся на пе­ре­мо­ви­ни, щоби скін­чи­ти вій­ну). І не то­му, що ді­ти не лю­блять Укра­ї­ну — во­ни її якраз лю­блять, — а то­му, що їм ні­хто ні­чо­го не по­яснює: хто розв’язав цю вій­ну, як ви­ни­кли «ДНР» та «ЛНР», що зем­ля, на якій роз­та­шо­ва­ні са­мо­про­го­ло­ше­ні ре­спу­блі­ки, — укра­їн­ська. Вчи­те­лі не го­во­рять із ді­тьми на ці те­ми (бе­ре­жуть від по­лі­ти­ки), про їхні сім’ї про­мов­чи­мо, а укра­їн­ське те­ле­ба­че­н­ня тут від­су­тнє(єтіль­ки в тих, хто ма­є­су­пу­тни­ко­ві та­ріл­ки та ка­бель, але та­ких ма­ло, бо не всім по ки­ше­ні). А ось ро­сій­ські та «се­пар­ські» те­ле­ка­на­ли — будь ла­ска, без обме­жень. Ді­ти чер­па­ють ін­фор­ма­цію з ін­тер­не­ту — і як мо­жуть, її ана­лі­зу­ють (але й ін­тер­нет до­сту­пний не всім — зно­ву ж та­ки, гро­ші). Де­які шко­ля­рі ска­за­ли, що не ві­рять жо­дним ЗМІ — ані ро­сій­ським, ані укра- їн­ським. Ро­сій­ським — то­му, що їхня бре­хня смі­шна вже на­віть ді­тям, а укра­їн­ським — «по­то­му что не го­во­рят всей прав­ды»: «Го­во­рят «АТО», а это на­сто­я­щая вой­на... Го­во­рят «пе­ре­ми­рие», а ни­ка­ко­го пе­ре­ми­рия нет, у нас стре­ля­ют все вре­мя... Пре­у­мень­ша­ют ко­ли­че­ство по­гиб­ших украин­ских бой­цов. Ко­гда был ок­ку­пи­ро­ван Сла­вянск, по те­ле­ви­зо­ру ска­за­ли, что за су­тки по­гиб один во­ен­ный. А мой де­ду­шка в тот день вые­зжал из Сла­вян­ска и на по­ле во­зле украин­ско­го блок­по­ста уви­дел две­над­цать тел».

Ми ска­за­ли ді­тям, що жур­на­ліст зо­бов’яза­ний го­во­ри­ти су­спіль­ству прав­ду, хоч якою б во­на бу­ла. Ми до­мо­ви­ли­ся, що всі, хто хо­че спро­бу­ва­ти се­бе в цій спра­ві сьо­го­дні або за­ми­сли­ти­ся над ви­бо­ром жур­на­лі­сти­ки як май­бу­тньої про­фе­сії, бу­дуть пи­са­ти, як жи­вуть лю­ди в зо­ні вій­ни, про те, що во­ни від­чу­ва­ють і про що мрі­ють. Пи­са­ти щи­ро. А ми бу­де­мо пу­блі­ку­ва­ти їхні текс­ти тут — для лю­дей, які не зна­ють, що та­ке об­стрі­ли та си­рі хо­ло­дні під­ва­ли, в яких по кіль­ка днів мо­же хо­ва­ти­ся сім’я зі ста­ри­ми та ма­ли­ми, та ще й із ко­ше­ня­та­ми та пе­си­ка­ми, бо во­ни ж теж не чу­жі.

Бу­де­те ма­лень­ки­ми вла­ско­ра­ми Дон­ба­су, що ка­за­ти­муть прав­ду, — ска­за­ли ми їм. Во­ни по­го­ди­ли­ся і по­ча­ли пи­са­ти. Перш ніж на­ве­сти де­кіль­ка їхніх текс­тів, ска­жу, що кіль­кість ро­зум­них, обда­ро­ва­них ді­тей Дон­ба­су на один ква­дра­тний метр про­сто за­шка­лює. Ну, на­ших ді­тей. Укра­їн­ських.

Ді­ма ПОКIНЬТЕЛИЦЯ,

14 ро­ків, Кра­сно­го­рів­ка.

Оле­на ЄФIМОВА,

14 ро­ків, Кра­сно­го­рів­ка.

ФОТО МАРІЇ СТАРОЖИЦЬКОЇ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.