Як я ді­знав­ся про Го­ло­до­мор

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

СПОГАДИ МО­ГО БАТЬКА

«Я на­ро­див­ся 1906 ро­ку в мі­сті Пе ре миш лі, то діш ньої Ав ст ро­Угор­ської ім­пе­рії. За­кін­чив­ши гім­на зію, а для по даль шої на уки не ма­ю­чи ко­штів, я дов­ший час пе­ре­би­вав­ся ви­пад­ко­ви­ми за­ро­бі­тка­ми.

Був по міч ни ком ад во ка та, на - вчав ла­тин­ської мо­ви вай­лу­ва­то­го си ноч ка од но го ба га то го доб ро дія, по­ки до­ля не за­ки­ну­ла ме­не в се­ло, де бу­ла гар­на цер­ква, ха­та-чи­таль - ня і ве­ли­ка, па­трі­о­ти­чно на­ла­што­ва на гро ма да. Пан отець у сво є му три бор ст ві на дав ме ні не ве лич ку кім нат ку, хар чу ван ня і ро бо ту ре - ген­та в цер­ков­но­му хо­рі.

Сіль­ська гро­ма­да за опі­ку­ва­н­ня бі б ліо те кою, « Про сві тою » і куль - тур­ним жи­т­тям (у се­лі бу­ло ба­га­то рі­зно­ма­ні­тних гур­тків) при­зна­чи­ла ме­ні пла­тню, якої, прав­да, ви­ста­ча­ло ли­ше на си­га­ре­ти, не­діль­ну галь­бу пи­ва і та­ку-ся­ку оде­жи­ну.

Жи­ли у ті ча­си га­ли­ча­ни скром­но, бо кру­гом одні гор­би та яру­ги, ор ної зем лі бу ло ма ло, та й та піс - ку ва та — та все ж не го ло ду ва ли. Бу ва ло, в пе ред ні вок за тя гу ва ли ре­мі­нець на остан­ню дір­ку, жар­ту­ю­чи — па­схаль­ний піст над­хо­дить.

У те, що на Ве­ли­кій Укра­ї­ні го­лод, ві ри ли не всі, бо ж там « та кі ма­сні ґрун­ти, що встро­ми вран­ці в зем­лю кі­лок, до ве­чо­ра він за­зе­ле­ніє » . В од них ( про ко му ніс тич них) га­зе­тах чи­та­ють: « Укра­ї­на про­цві­тає » , в ін ших — « Укра ї на го ло - дує». Кому ж ві­ри­ти?

Та ко­ли в се­ло одно­го дня при­блу­див­ся обдер­тий і ви­сна­же­ний хло­пчи­на аж з-під Про­ску­ро­ва, се­ля­ни спо­ря­ди­ли віз до­по­мо­ги для сво­їх схі­дних бра­тів з бу­хан­ця­ми хлі­ба, шма­тка­ми со­ле­но­го та ву­дже­но­го са­ла, клун­ка­ми круп і бо­ро­шна. Ді­ти для сво­їх да­ле­ких ро­ве­сни­ків пе­ре­да­ли на­віть ко­шик пи­са­нок.

Ме не ж, як мо ло до го і не од ру - же но го, ра зом із фір ма ном, за ди - ри­стим і про­бив­ним па­руб­ком, по­бла­го­сло­вив­ши, від­пра­ви­ли в до­ро­гу. Десь за два- три дні ми до їха ли до Пі­дво­ло­чи­ська, де в роз­мо­вах із мі­сце­ви­ми ме­шкан­ця­ми ді­зна­ли­ся, що за не­ве­ли­чкою рі­че­чкою Збруч є мі­сте­чко Во­ло­чиськ, де сто­їть ве­ли кий біль шо виць кий « по сте ру - нок», який рі­шу­че за­бо­ро няє на­да­ва ти до по мо гу там теш ньо му на се - лен­ню, го­во­ря­чи: « у нас все есть, а рос каз ни про го лод — вы дум ки бур жу аз ных на ци о на лис тов » . Ви - хід із си­ту­а­ції зна­йшов мій фір­ман, ді­знав­шись, що за кіль­ка кі­ло­ме­трів ниж­че по те­чії рі­ки є ве­ли­кі за­ро­сті ло­зи­ни, в якій но­ча­ми зби­ра­ю­ться по­до­ля­ки з на­ді­єю, що хтось із «за­па­ден­ців» ки­не їм хлі­би­ну чи ку­сник са­ла.

Поль­ська «страж по­гра­ни­чна» на це ди­ви­лась крізь паль­ці, а от біль­шо­ви­ки мо­гли і під­стре­ли­ти. Я па­лив, тож мав із со­бою з де­ся­ток па­чок си­га­рет, а фір­ман швид­ко по­ро­зу­мів­ся з яки­мось «мо­ска­лем», ко­трий так ди­мів ма­хор­кою, що на­віть че­рез Збруч смер­ді­ло. Сло­вом, усі клун­ки ми пе­ре­ки­ну­ли на той бік гра­ни­ці і по­їха­ли до­до­му, щоб роз­по­ві­сти одно­сель­цям про те, що чу­ли і ба­чи­ли на гра­ни­ці з ра­дян­ською Укра­ї­ною».

СПОГАДИ МО­ГО ВЧИ­ТЕ­ЛЯ ІС ТО РІЇ

«На­ро­див­ся я у 1922 ро­ці в се­лі Хо­да­ки під мі­сте­чком Ко­ро­сте­нем. У на­шо­му лі­си­сто­му краї го­ло­ду ні­ко­ли не бу­ло, бо ліс і при­хи­стить, обі­гріє, те­те­ру­ком чи гри­бо­чка­ми з ягід­ка­ми по­ба­лує. Муж­чи­ни пра­цю­ва­ли на лі­со­ро­зроб­ках, тар­та­ках, тра­ди­цій­но кор­чу­ва­ли про­смо­ле­ні со­сно­ві пень­ки, в’яза­ли в пу­чки «смо­ля­ки», які з охо­тою бра­ли мі­ща­ни Жи­то­ми­ра, Ки­є­ва на роз­то­пку сво­їх пе­чей.

Жін­ки і ді­ти зби­ра­ли і су­ши­ли гри­би, що та­кож іш ли на про­даж.

Хо­ча пі­сля ре­во­лю­ції «чер­во­ні» ми­слив­ські ру­шни­ці в лю­дей по­від­би­ра­ли, та сіль­ці на зай­чи­ків і ка­пка­ни на біль­шу ди­чи­ну за­ли­ши­лись. Пше­ни­ця в нас не ро­ди­ла, на кла­пти­ках землі, від­во­йо­ва­ної в лі­су, сі­я­ли жи­то, ячмінь чи льон, са­ди­ли кар­то­плю, бу­ряк. Ко­ли у 1932 ро­ці при­йшло з ра­йо­ну роз­по­ря­дже­н­ня зда­ти «з ди­му» по 10 пу­дів зер­на і стіль­ки ж пу­дів кар­то­плі, а зго­дом і по 15 пу­дів бу­ря­ка, се­ля­ни не на жарт стри­во­жи­лись, бо «пу­сти вов­ка в ко­ша­ру, він не­о­дмін­но всіх овець ви­не­се». Ста­ли рі­за­ти по­ро­сят і кіз, бо ж чим їх го­ду­ва­ти, а лу­ка­ві ко­му­ні­сти при­пи­ни­ли по­ста­ча­ти в се­ло сіль і сір­ни­ки, щоб у се­лян ні по­со­ли­ти, ні роз­то­пи­ти бу­ло ні­чим.

У ме­не бу­ла по­ро­жня кон­серв­на бан­ка, бі­жу, бу­ва­ло, до су­сід­ки ті­тки Ки­ли­ни: «Дай­те, ті­тко, во­гню». На­гре­бу з її пе­чі жа­ри­нок і ху­тчій до­до­му, бо не в ко­жно­го бу­ло кре­са­ло.

У по та є них лі со вих ха щах, у ду­плах де­рев, під ла­па­ми роз­ло­гих ялиць, хо ва ли все їс тів не. Та про - тру сив ши осе лі, « чер во на міт ла » су­ну­лась бу­ло в ліс. Але ко­ли кіль­ка че­кі­стів по­тра­пи­ли у вов­чі ка­пка­ни, один вто­пив­ся у дря­чві, а ще од но го знай ш ли на су хій гіл ля ці, то зби ра чі да ни ни в се лі ста ли по - ка зу ва ти ся рід ше. Мо­же, хтось їм роз­по­вів про до­лю ки­їв­сько­го кня - зя Іго­ря, яко­го древ­ля­ни роз­дер­ли між дво­ма бе­ре­за­ми. Та все ж і в на­шо му се лі в ті ли хі ча си по мер ло від хо­ло­ду і го­ло­ду біль­ше трьох де­ся­тків лю­дей».

СПОГАДИ МО­ЄЇ ТЕЩІ

«На­ро­ди­лась я у 1902 ро­ці в ма­льов­ни­чо­му се­лі на бе­ре­зі ти­хо­плин­ної рі­чки Го­ринь. Це в пів­ні­чно-за­хі­дно­му за­ку­тку По­ді­л­ля, за кіль­ка кі­ло­ме­трів від ав­стро-угор­сько­го кор­до­ну. Кор­дон то­ді був лиш на па­пе­рі, жан­дар­мів я ба­чи­ла тіль­ки на ве­ли­ких до­ро­гах, а по по­льо­вих стеж­ках-до­ріж­ках ту­ди-сю­ди швен­дя­ли кон­тра­бан­ди­сти, се­ля­ни з рі­зним то­ва­ро­об­мі­ном і мо­ло­дя­та по сво­їх сер­де­чних спра­вах.

У су сід ньо му, вже « ав ст рійсь - кому» се­лі Ка­те­ри­нів­ці я ма­ла доб - ру по друж ку Ксе ню, бо на ші су - між­ні се­ла па­со­ви­сько ма­ли якраз на кор­до­ні, тож ці­лі лі­тні дни­ни ми про­во­ди­ли бі­ля че­ре­ди ко­рів і кіз.

У 1920 ро­ці біль­шо­ви­ки кор­дон по­ста­ви­ли «на за­мок», а в не­по­да­ле­ко­му мі­сте­чку Ям­піль роз­квар­ти­ру­ва­ли «по­гра­но­тряд», і на по­льо­вих стеж­ках і ро­вах ста­ли зна­хо­ди­ти зо­тлі­лі тру­пи лю­дей, роз­по­від­а­ли, що ба­чи­ли мо­ло­ду па­ру в на­ві­чних обі­ймах. Ран­ньою ве­сною 1933 ро­ку я на­ро­ди­ла свою до­не­чку Га­лин­ку, а че­рез мі­сяць-дру­гий у мо­їх пер­сах не ста­ло мо­ло­ка. Та звід­ки во­но мо­гло взя­ти­ся, ко­ли на­шу го­ду­валь­ни­цю, ко­рі­вонь­ку Зі­ро­чку, за­бра­ли до кол­го­спу, а з нею і мі­шок зер­на з го­ри­ща та кар­то­плю і бу­ряк з льо­ху.

Вря­ту­ва­ла ме­не і мою ди тин­ку дав­ня по­друж­ка, «ав­стрі­я­чка» Ксе­ня з су сід ньо го се ла Ка те ри нів ки. На по та єм ній, од ним нам зна ній сте­жи­ні, у за­ро­стях тер­ни­ни, во­на один раз на ти­ждень за­ли­ша­ла бу­ха­нець хлі­ба і глек мо ло­ка...»

Во­ло­ди­мир ГИЖИЙ, Львів­щи­на

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.