«Ми в цьо­му сві­ті не са­мі»

За­по­ріж­ці — про но­ві іні­ці­а­ти­ви та ві­ру в до­бро

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Ми­ко­ла КОЛОДЯЖНИЙ, акти­віст, жур­на­ліст, ко­ли­шній ко­ор­ди­на­тор про­е­ктів БФ «Ща­сли­ва ди­ти­на»:

— Остан­ній рік сво­го жи­т­тя я був ко­ор­ди­на­то­ром бла­го­дій­них про­е­ктів у БФ «Ща­сли­ва ди­ти­на». Ця ро­бо­та пов­ні­стю змі­ни­ла мо­є­став­ле­н­ня до жи­т­тя. Ко­ли пе­ред тво­ї­ми оча­ми що­дня про­хо­дять до­лі де­ся­тків ді­тей та до­ро­слих з тяж­ки­ми хво­ро­ба­ми, якось ми­мо­во­лі вчи­шся бу­ти більш ви­три­ва­лим і ра­ді­єш ко­жно­му дню. В бу­кваль­но­му сен­сі зна­хо­диш по­зи­тив у пов­сяк­ден­ні. Адже ду­же го­стро ро­зу­мі­єш, що «зав­тра» мо­же й не на­сту­пи­ти. За цей рік ми з ко­ле­га­ми-одно­дум­ця­ми вті­ли­ли без­ліч про­е­ктів. На­при­клад, зі­бра­ли ко­шти для до­по­мо­ги ба­га­то­стра­ждаль­но­му ди­тя­чо­му туб­са­на­то­рію. Скіль­ки ро­ків по­спіль чи­нов­ни­ки ро­би­ли ви­гляд, що все га­разд, а там, у пря­мо­му сен­сі, сте­ля на го­ло­ви ді­тям па­да­ла. Для ма­лень­ких па­ці­єн­тів з ор­то­пе­ди­чни­ми па­то­ло­гі­я­ми не бу­ло жо­дно­го мо­біль­но­го ліж­ка. Ма­лю­ки мі­ся­ця­ми бу­ли за­мкне­ні в чо­ти­рьох сті­нах. І ко­ли до­по­ма­га­єш і ба­чиш ра­дість ді­тей, не­ма­є­ні­чо­го ва­жли­ві­шо­го у сві­ті.

Одним із яскра­вих мо­мен­тів був бла­го­дій­ний ве­ло­про­біг. В той день був дощ. Ми ду­ма­ли, що ні­хто не при­йде. Але на ди­во зі­бра­лось ду­же ба­га­то за­по­ріж­ців. Не тіль­ки, аби під­три­ма­ти ді­тла­хів, а й щоб показати, що во­ни — за здо­ро­вий спо­сіб жи­т­тя.

Вза­га­лі ме­не ра­ду­ють змі­ни в на­шо­му мі­сті. З ін­ду­стрі­аль­но­го цен­тру, де по­га­на еко­ло­гія та ве­ли­кий від­со­ток зло­чин­но­сті, ми пе­ре­тво­рю­є­мось на мі­сто, де жи­те­лі чі­тко усві­дом­лю­ють свою на­ціо­наль­ну іден­ти­чність, на­ма­га­ю­ться тво­ри­ти но­ву істо­рію, з’яви­лось без­ліч куль­тур­них за­хо­дів. Пе­ре­д­усім зав­дя­ки ор­га­ні­зо­ва­ній і та­ла­но­ви­тій мо­ло­ді.

На­при­клад, не­що­дав­но в За­по­ріж­жі вже вдру­ге від­бу­лась книж­ко­ва то­ло­ка. Як ска­за­ла пи­сьмен­ни­ця Окса­на За­буж­ко, яка пред­ста­ви­ла на за­хо­ді свою но­ву кни­гу, фе­сти­валь став ви­бу­хом но­вої зір­ки на куль­тур­ній кар­ті Укра­ї­ни. І це прав­да: і мо­ло­ді, і до­ро­слі, і го­сті з ін­ших міст при­їха­ли, аби від­ві­да­ти книж­ко­ву то­ло­ку, яка по­єд­на­ла в со­бі і те­а­траль­ні ви­сту­пи, і му­зи­чні, і чи­та­н­ня для ді­тей, рі­зно­ма­ні­тні сі­мей­ні за­хо­ди. Пи­ша­юсь, що са­ме За­по­ріж­жя ста­є­за­снов­ни­ком по­ді­бних фе­сти­ва­лів.

Жи­т­тя ста­є­пов­ним, ко­ли ро­биш щось ко­ри­сне не тіль­ки для се­бе, а й для ін­ших.

Оль­га ШЕВЧЕНКО, ма­ма-оди­на­чка, яка має си­на з гі­дро­це­фа­лі­єю 4 ста­дії:

— Усе сво­є­жи­т­тя я ду­же се­бе жа­лі­ла. Ме­ні зда­ва­лось, що все від­бу­ва­є­ться не так. Я дра­ту­ва­лась. До лю­дей ста­ви­лась не зав­жди до­бре. Але так ста­лось, що до­ля по­да­ру­ва­ла ме­ні осо­бли­ву ди­ти­ну. На че­твер­тий день пі­сля по­ло­гів лі­ка­рі ска­за­ли, що мій син ні­ко­ли не бу­де ні хо­ди­ти, ні го­во­ри­ти, бу­де «ово­чем» і тя­га­рем. За­про­по­ну­ва­ли від­да­ти ма­ля до ди­тя­чо­го бу­дин­ку. Але я не змо­гла від­мо­ви­тись від вла­сної ди­ти­ни і не шко­ду­ва­ла про це ні дня. Так, ре­а­ні­ма­ція — наш дру­гий дім. Та я зро­би­ла все від ме­не за­ле­жне, аби по­да­ру­ва­ти си­но­ві пов­но­цін­не жи­т­тя. Хоч і шку­тиль­гає, але він хо­дить, роз­мов­ляє, ду­же гар­но ма­лю­є­та спів­ає. Пів­ро­ку то­му йо­го на­віть за­про­си­ли до цер­ков­но­го хо­ру во­ка­лі­стом. Син — моя гор­дість. Він зро­бив ме­не кра­щою, силь­ні­шою, до­брі­шою. Що­дня ми хо­ди­мо з ним до при­тул­ку і го­ду­є­мо без­дом­них тва­рин, зби­ра­є­мо ре­чі та ігра­шки й від­во­зи­мо їх ді­тям-си­ро­там. Це син спо­ну­кає ме­не до цьо­го, то­му що він лю­бить лю­дей, ці­ну­є­жи­т­тя. Є в сві­ті ре­чі, які ва­жли­ві­ші за до­ро­гий одяг, ав­то­мо­бі­лі чи ай­фо­ни. Це жи­т­тя.

Не­що­дав­но лі­кар ска­зав, що у си­на від­ми­ра­є­ко­ра го­лов­но­го моз­ку. Я не знаю, скіль­ки він ще про­жи­ве. Але знаю, що ми в цьо­му сві­ті не са­мі. І це ра­ду­є­та все­ля­є­ві­ру.

Те­тя­на ГИРІНА, ви­кла­дач:

— Два мі­ся­ці то­му роз­по­чав­ся но­вий на­вчаль­ний рік, і я по­зна­йо­ми­ла­ся з пер­шо­кур­сни­ка­ми. З ви­ду та­кі до­ро­слі, але в очах страх, ні­би в ді­тла­хів пер­шо­го дня в ди­тя­чо­му са­до­чку. Ми з ко­ле­га­ми ча­сто спе­ре­ча­є­мось. Одні впев­не­ні, що мо­лодь за­раз аб­со­лю­тно без­іні­ці­а­тив­на, не прагне здо­бу­ва­ти зна­н­ня, не ма­є­пер­спе­ктив. Але я не по­го­джусь. Са­ме мо­лодь за­раз най­іні­ці­а­тив­ні­ша в на­шій кра­ї­ні. Пі­сля по­дій на Май­да­ні я ві­рю, що на­ре­шті на­став час змін. На­ре­шті вже під­ро­сло по­ко­лі­н­ня, яке від­чу­ва­є­се­бе на­ці­єю і го­то­ве зро­би­ти кра­ї­ну силь­ною та не­за­ле­жною.

На мо­є­му по­то­ці мо­лодь ду­же са­мо­ор­га­ні­зо­ва­на, бе­ре участь у всіх на­вчаль­них про­е­ктах, які ми про­по­ну­є­мо, має без­ліч ці­ка­вих ідей.

Але во­дно­час ме­ні шко­да цих ді­тей. Спо­сте­рі­га­ю­чи за по­ді­я­ми в кра­ї­ні, ци­ми скан­да­ла­ми з де­пу­тат­ськи­ми де­кла­ра­ці­я­ми, ме­ні ста­є­сум­но. На мо­лодь че­ка­ють не­про­сті ча­си, і ба­га­то чо­го їм до­ве­де­ться змі­ни­ти. Го­лов­не, щоб во­ни ро­зумі­ли, що все не­дар­ма. Адже, на мою дум­ку, до­ро­слі сьо­го­дні зне­ві­ре­ні. Один де­пу­тат­ський кор­пус змі­ню­єін­ший, а ко­ру­пцій­ні схе­ми за­ли­ша­ю­ться ті ж са­мі. Со­ром­но слу­ха­ти про ве­ли­че­зні ма­є­тки, ко­мір­ки з єв­ро та до­ла­ра­ми, ко­ли вчи­те­лі, ме­ди­ки та без­ліч укра­їн­ських сі­мей ледь зво­дять кін­ці з кін­ця­ми.

Оле­ксандр СТАРОСВІТСЬКИЙ, ди­ре­ктор ге­рі­а­три­чно­го пан­сіо­на­ту:

— У пан­сіо­на­ті, де я пра­цюю, зна­хо­дя­ться пе­ре­ва­жно ді­ду­сі і ба­бу­сі, які че­рез рі­зні об­ста­ви­ни ста­ли не по­трі­бни­ми сво­їм ді­тям чи ін­шим ро­ди­чам. Че­сно ка­жу­чи, ча­сто во­ни га­снуть на очах. Але не че­рез хво­ро­би, а че­рез сум. Їм важ­ко зми­ри­ти­ся з тим, що во­ни ста­ли зай­ви­ми у вла­сно­му до­мі і по­вин­ні до­жи­ва­ти ві­ку в чу­жо­му мі­сці, се­ред чу­жих лю­дей. На­ші пра­ців­ни­ки по­стій­но ор­га­ні­зо­ву­ють для них всі­ля­кі свя­та, твор­чі ве­чо­ри, та біль­шо­сті до то­го бай­ду­же. Це ви­би­ва­єз ко­лії, бу­ває, на­віть опу­ска­ю­ться ру­ки і ду­ма­єш: «На­ві­що ме­ні во­но по­трі­бно?» Але ду­ма­ти так я со­бі не до­зво­ляю.

Не­що­дав­но у нас тра­пив­ся до­сить ці­ка­вий ви­па­док. Бу­ли со­бі ба­бу­ся 68 ро­ків та ді­дусь 79 ро­ків. Обо­єв­дів­ці. Жі­но­чка ма­є­ви­щу осві­ту, три­ва­лий час пра­цю­ва­ла ке­рів­ни­ком ра­йон­ної фі­скаль­ної слу­жби, але син-нар­ко­ман до­вів її до на­дваж­ко­го ста­ну й ви­ки­нув на ву­ли­цю. До нас її при­ве­зли з трав­ма­ми та зі стра­шною де­пре­сі­єю.

Чо­ло­вік — ху­до­жник, ді­ти жи­вуть у Ли­тві, він пе­ре­їзди­ти з Ба­тьків­щи­ни не за­хо­тів і сам до нас при­їхав. Спіль­ну мо­ву во­ни зна­йшли май­же одра­зу. Дов­гі ве­чо­ри роз­мов­ля­ли про улю­бле­ні книж­ки, він грав їй на гі­та­рі пі­сні їхньої мо­ло­до­сті, ча­сто во­ни гра­ли в ша­хи. А на то­му ти­жні во­ни пі­ді­йшли до ме­не і по­про­си­ли до­зво­лу на­да­ти їм спіль­ну кім­на­ту, хо­чуть ство­ри­ти ро­ди­ну. Ба­бу­сю не впі­зна­ти. Во­на на­віть мо­лод­ша зро­би­ла­ся на ви­гляд. Бу­де­мо справ­ля­ти но­во­сі­л­ля. За­раз усім від­ді­ле­н­ням го­ту­є­мо для них по­да­рун­ки. До­бре, ко­ли ща­стя те­бе на­ре­шті зна­хо­дить.

PЯна МІЛАНОВА, За­по­ріж­жя

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.