Чо­му мо­ва – пи­та­н­ня дер­жав­ної ва­ги

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Оле­на КОСЕНКО

Ба­чу, що остан­нім ча­сом дис­ку­сія в су­спіль­стві що­до укра­їн­ської мо­ви на­би­ра­єо­бер­тів, і так ма­є­бу­ти. Як на ме­не, це єсвід­че­н­ням то­го, що де­да­лі біль­ше укра­їн­ців по­чи­на­ють усві­дом­лю­ва­ти ва­жли­вість за­хи­сту укра­їн­ської мо­ви, виховання ді­тей у лю­бо­ві до Укра­ї­ни, ва­жли­вість то­го, що ці пи­та­н­ня слід ви­рі­шу­ва­ти не­гай­но, а не пі­сля вій­ни. Ці пи­та­н­ня — про те, чи від­ро­ди­мось ми як пов­но­цін­на дер­жа­ва.

При­га­дую, як кіль­ка ро­ків то­му я з по­ди­вом про­чи­та­ла, що у Вар­ша­ві 1912 р. не бу­ло жо­дної поль­ської шко­ли, всі шко­ли бу­ли ро­сій­ськи­ми. У цей факт за­раз важ­ко по­ві­ри­ти. Хто бу­вав у Поль­щі, знає, що по­ля­ки роз­мов­ля­ють тіль­ки поль­ською мо­вою, а ро­сій­ською там роз­мов­ля­ють хі­ба що ту­ри­сти або за­ро­бі­тча­ни зі схі­дних обла­стей Укра­ї­ни. Поль­ща так са­мо, як і Укра­ї­на, пе­ре­жи­ла за­бо­ро­ну на поль­ську мо­ву.

Чи­та­ю­чи біо­гра­фію Марії Скло­дов­ської-Кю­рі, я до­від­а­лась, що у 80—90-х рр. XIX ст. по всій Поль­щі з’яви­ло­ся ба­га­то та­єм­них шкіл і на­віть Ле­тю­чий уні­вер­си­тет ( то­му що по­стій­но змі­ню­вав сво­є­мі­сце), в яких ви­кла­да­ли поль­ську мо­ву, істо­рію Поль­щі, ін­ші пре­дме­ти поль­ською мо­вою. Уро­ки ді­тям да­ва­ли без­ко­штов­но сту­ден­ти, вчи­те­лі і про­сто осві­че­ні лю­ди. Ма­рія Скло­дов­ська теж ви­кла­да­ла в та­ких шко­лах. Усе поль­ське су­спіль­ство об’єд­на­ло­ся за­ра­ди то­го, щоб збе­рег­ти свою мо­ву, куль­ту­ру, свою іден­ти­чність. Зви­чай­но, по­ля­кам по­ща­сти­ло біль­ше, ніж укра­їн­цям. Ро­сій­ські ца­рі ста­ви­ли­ся тро­хи то­ле­ран­тні­ше до по­ля­ків, їх не вби­ва­ли го­ло­дом, як укра­їн­ців, до Поль­щі не за­се­ля­ли міль­йо­ни ро­сі­ян. По­ля­кам, як нам в Укра­ї­ні, не ста­ви­ли на ке­рів­ні по­са­ди ро­сі­ян. Але в ко­жної на­ції — свій шлях.

*** На Бу­ко­ви­ні єба­га­то лю­дей, які в ра­дян­ських па­спор­тах бу­ли за­пи­са­ні ру­му­на­ми, але ма­ють укра­їн­ські прі­зви­ща: Фе­до­рюк, Ру­снак, Пе­тра­щук, Ле­сюк то­що. По­за­як мов­не пи­та­н­ня зав­жди при­вер­та­ло мою ува­гу, то я, стар­шо­кла­сни­ця, по­ясню­ва­ла це со­бі тим, що мі­сце­ва вла­да так «укра­ї­ні­зу­ва­ла» на­се­ле­н­ня. Як же я по­ми­ля­ла­ся... Все бу­ло з то­чні­стю нав­па­ки. Це ру­мун­ська вла­да так зру­му­ні­зу­ва­ла укра­їн­ське на­се­ле­н­ня. Укра­їн­ці з укра­їн­ськи­ми прі­зви­ща­ми ста­ли ру­му­на­ми. Зро­зумі­ла я це пі­сля роз­мо­ви, по­чу­тої в ха­ті мо­їх ба­тьків, ко­ли у нас в го­стях бу­ли стар­ші ро­ди­чі. Одна з ті­ток мо­єї ма­ми роз­по­ві­ла про « ру­му­нів » з укра­їн­ськи­ми прі­зви­ща­ми, ді­ди й ба­бу­сі яких не зна­ли ру­мун­ської. Ті­тка мо­єї ма­те­рі при­бли­зно 1915—1917 ро­ків на­ро­дже­н­ня, тоб­то одра­зу пі­сля роз­ва­лу Ав­стро-Угор­ської ім­пе­рії. З мо­мен­ту вхо­дже­н­ня ча­сти­ни укра­їн­ських зе­мель до скла­ду Ру­му­нії по­ча­лись го­ні­н­ня на укра­їн­ську мо­ву.

Уже че­рез ба­га­то ро­ків ме­не за­сму­тив один ви­па­док. Ми, укра­їн­ці- емі­гран­ти, у пер­ші ро­ки на­шо­го жи­т­тя в Іспа­нії ви­хі­дни­ми зби­ра­ли­ся ве­ли­ки­ми гру­па­ми в пар­ках. Роз­мов­ля­ли, роз­по­від­а­ли про сво­їх сень­йо­рів, шу­ка­ли і про­по­ну­ва­ли ро­бо­ту, від­зна­ча­ли свя­та й дні на­ро­дже­н­ня, співа- ли пі­сень. Це бу­ли та­кі со­бі гру­пи пси­хо­те­ра­пії: нас ото­чу­вав чу­жий світ, і ми та­ким чи­ном на­ма­га­лись якось ви­жи­ти в ньо­му. У пар­ках, крім нас, та­кож зби­ра­ли­ся ру­мун­ки. Якось до на­шої гру­пи при­єд­на­ла­ся гру­па ру­му­нок і за­спі­ва­ла нам пі­сень про ша­хта­рів укра­їн­ською мо­вою. Я з ці­ка­ві­стю по­ча­ла їх роз­пи­ту­ва­ти, чи не єво­ни укра­їн­ка­ми, чи роз­мов­ля­є­хтось із них укра­їн­ською, хто на­вчив їх укра­їн­ських пі­сень? Де­які з них на­ма­га­ли­ся щось від­по­ві­сти укра­їн­ською, але з то­го ні­чо­го не ви­йшло, лег­ше бу­ло іспан­ською. Во­ни твер­до ска­за­ли, що во­ни не укра­їн­ки, а ру­мун­ки. І ме­ні зда­ло­ся, що від­мов­ля­ли­ся во­ни від укра­їн­ства з яки­мось стра­хом і що во­ни бо­я­лись одна одну. На­пев­но, в Ру­му­нії ви­зна­н­ня се­бе укра­їн­цем мо­гло на­кли­ка­ти на сім’ю ве­ли­ку бі­ду. Це єще одним свід­че­н­ням то­го, що на­ро­ди- ко­ло­ні­за­то­ри ду­же агре­сив­ні. Ме­ні бу­ло бо­ля­че ба­чи­ти, що ці яв­ні на­щад­ки укра­їн­ців не від­чу­ва­ли се­бе гі­ло­чка­ми, від­рі­за­ни­ми від укра­їн­сько­го де­ре­ва, біль­ше то­го, во­ни бо­я­ли­ся це ро­би­ти.

*** Усі ко­ло­ні­за­то­ри укра­їн­ських зе­мель ді­я­ли одна­ко­ви­ми ме­то­да­ми, рі­зни­ця по­ля­га­ла ли­ше в мі­рі жор­сто­ко­сті. І на­пев­но, пер­шість у цій жор­сто­ко­сті на­ле­жить Ро­сії. Ро­сія ро­би­ла і ро­бить все мо­жли­ве, щоб най­та­ла­но­ви­ті­ші, най­ав­то­ри­те­тні­ші, най­ро­зум­ні­ші укра­їн­ці або слу­жи­ли Ро­сії, або во­на без­жаль­но зни­щу­ва­ла тих укра­їн­ців, які мо­гли б ві­ді­рва­ти Укра­ї­ну від Ро­сії, змі­ни­ти сві­то­гляд укра­їн­ців, зав­дя­ки сво­є­му та­лан­ту при­вер­ну­ти ува­гу сві­ту до Укра­ї­ни (М. Ле­он­то­вич, С. Бан­де­ра, В. Іва­сюк, В. Стус, В. Чор­но­віл). І це хи­же спо­сте­ре­же­н­ня за укра­їн­ця­ми не при­пи­ня­є­ться ні на мить.

*** Мій чо­ло­вік — мон­гол. Він лю­бить свою Мон­го­лію. В Ула­нБа­то­рі єду­же ве­ли­кий пам’ятник Чин­гіз­ха­ну. Мон­го­ли бо­го­тво­рять сво­го зна­ме­ни­то­го пред­ка. Мій же чо­ло­вік зви­ну­ва­чу­є­Чин­гіз­ха­на в те­пе­рі­шніх бі­дах Мон­го­лії. До­сить ве­ли­ка те­ри­то­рія су­ча­сної Мон­го­лії на­се­ле­на менш ніж трьо­ма міль­йо­на­ми мон­го­лів. Чин­гіз­хан, щоб утри­му­ва­ти за­во­йо­ва­ні землі, від­пра­вив за ме­жі ба­тьків­щи­ни ве­ли­че­зну кіль­кість мо­ло­дих мон­го­лів. Біль­шість із них ні­ко­ли не по­вер­ну­ли­ся до­до­му й аси­мі­лю­ва­ли­ся із за­хо­пле­ним на­се­ле­н­ням або утво­ри­ли кла­пти­ки ко­ли­шньої мо­гу­тньої ім­пе­рії: Ту­ву, Ба­шки­рію, Бу­ря­тію. І те­пер ко­лись мо­гу­тня Мон­го­лія з чи­слен­ним на­се­ле­н­ням му­сить ма­нев­ру­ва­ти між Ки­та­єм, який у будь-який мо­мент мо­же ви­хлю­пну­ти за ме­жі сво­їх кор­до­нів зай­ве на­се­ле­н­ня, та хи­жа­цькою Ро­сі­єю, зав­жди го­то­вою по­цу­пи­ти все, що по­га­но ле­жить.

*** Те­пе­рі­шні укра­їн­ці єпо­ст­ге­но­ци­дним по­ко­лі­н­ням. Жи­т­тя від­се­ле­кціо­ну­ва­ло най­більш бо­яз­ких, по­кір­них, та­ких, що мо­жуть при­сто­су­ва­ти­ся до будь- яких умов. Я по­зна­йо­ми­ла­ся в Іспа­нії з одним дні­пров­цем, ко­трий з гор­ді­стю роз­по­від­ав, що він — із ро­ду за­по­розь­ких ко­за­ків, і йо­го прі­зви­ще це під­твер­джу­ва­ло. Але цей на­ща­док смі­ли­вих за­по­рож­ців аб­со­лю­тно спо­кій­но роз­по­вів ме­ні, що він свою до­чку спо­ча­тку за­пи­сав до пер­шо­го кла­су ро­сій­ської шко­ли, пі­сля по­ма­ран­че­вої ре­во­лю­ції до­чка по­ча­ла хо­ди­ти у дру­гий клас до укра­їн­ської шко­ли, а ко­ли вже ста­ло зро­зумі­ло, що жо­дних змін в Укра­ї­ні не бу­де, до­чка зно­ву ста­ла хо­ди­ти до тре­тьо­го кла­су ро­сій­ської шко­ли. Ось як мо­жна мі­мі­кру­ва­ти за­ле­жно від по­лі­ти­чної си­ту­а­ції.

Про­те, на­пев­но, при­ро­да му­дро на­віть у бо­яз­ких та ля­кли­вих збе­рі­га­є­про всяк ви­па­док ге­ни му­жно­сті, че­сті, бла­го­род­ства.

І якщо, по­при ка­ту­ва­н­ня, зни­ще­н­ня, го­ло­до­мо­ри, укра­їн­ський на­род у сво­є­му ло­ні ви­но­сив сьо­го­дні­шніх му­жніх, смі­ли­вих, по­зи­тив­них си­нів та до­чок, Укра­ї­на ви­сто­їть. І в нас єба­га­то при­чин, щоб пе­ре­мог­ти. Ми ма­є­мо се­ред су­сі­дів і ци­ві­лі­зо­ва­ні кра­ї­ни. На­се­ле­н­ня Укра­ї­ни хоч і стрім­ко змен­шу­є­ться, все- та­ки ще має шан­си з ча­сом по­ча­ти зро­ста­ти. На­шу мо­ву не по­трі­бно, як ів­рит, ожив­ля­ти пі­сля дво­хти­ся­чо­лі­тньо­го сну. На­ша мо­ва жи­ва, і нас ба­га­то. Тре­ба ли­ше, щоб укра­їн­ці не емі­гру­ва­ли до Єв­роп та Аме­рик, а по­вер­та­ли­ся до­до­му. Нам тре­ба ста­ти силь­ні­ши­ми, щоб на­віть на­ші ци­ві­лі­зо­ва­ні су­сі­ди у сво­їх по­та­єм­них дум­ках не ора­ли укра­їн­ських чор­но­зе­мів. І те, що де­да­лі біль­ше укра­їн­ців уже роз­мов­ля­ють укра­їн­ською, — ду­же до­брий знак.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.