За фа­са­дом кра­си­вих слів

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ, Ігор ЛОСЄВ

■ Ро­сій­ська ім­пе­рія, її на­сту­пник СРСР і ни­ні­шня Ро­сій­ська Фе­де­ра­ція у всі ча­си, ко­ли во­ни кон­тро­лю­ва­ли Крим, ста­ви­ли­ся до крим­сько­та­тар­сько­го на­ро­ду, м’яко ка­жу­чи, не над­то до­бре. За май­же два з по­ло­ви­ною сто­лі­т­тя, які ми­ну­ли від ро­сій­ської оку­па­ції та під­по­ряд­ку­ва­н­ня ім­пе­рії Кри­му тіль­ки кіль­ка ко­ро­тких пе­рі­о­дів крим­ські та­та­ри мо­гли жи­ти більш-менш нор­маль­но — весь ін­ший час во­ни бу­ли об’єкта­ми по­лі­ти­чно­го й еко­но­мі­чно­го тиску, який раз у раз пе­ре­хо­див у від­вер­тий ге­но­цид.

Одним із го­лов­них чин­ни­ків, що їх тра­ди­цій­но ви­ко­ри­сто­ву­ва­ла Ро­сія у бо­роть­бі з крим­сько­та­тар­ським на­ро­дом і на­ма­га­н­нях «очи­сти­ти» Крим від «чу­жо­рі­дно­го» на­се­ле­н­ня, був еко­но­мі­чний те­рор.

■ Хро­но­ло­гі­чно йо­го по­ча­ток збі­га­є­ться із «зо­ло­тою до­бою» Ка­те­ри­ни ІІ. У се­ре­ди­ні ли­пня 1771 ро­ку під при­во­дом вій­ни з От­то­ман­ською Пор­тою ро­сій­ська ар­мія за­хо­пи­ла Крим­ський пів­острів — основ­ну, ска­за­ти б, ба­зо­ву те­ри­то­рію Крим­сько­го ха­на­ту. Вій­на за­вер­ши­ла­ся че­рез три ро­ки укла­де­н­ням Кю­чук-Кай­нар­джий­сько­го ми­ру, за яким Крим­ський ха­нат бу­ло ви­зна­но не­за­ле­жним від Осман­ської ім­пе­рії. 1777 ро­ку ро­сій­ська ар­мія зно­ву вдер­ла­ся до Кри­му, за­вда­ла по­раз­ки вій­ську ха­на Дев­лет-Ґі­рея Тре­тьо­го та при­ве­ла до вла­ди йо­го бра­та Ша­гін-Ґі­рея. Па­ра­лель­но з усі­ма ци­ми по­ді­я­ми в пе­рі­од з 1774-го до 1783 ро­ку бу­ла ор­га­ні­зо­ва­на де­пор­та­ція крим­ських гре­ків з пів­остро­ву. Акцію бу­ло про­ве­де­но під на­гля­дом май­бу­тньо­го ге­не­ра­лі­си­му­са Оле­ксан­дра Су­во­ро­ва. Гре­ків, які жи­ли в Тав­ри­ді упро­довж більш ніж 20 сто­літь, пе­ре­си­ли­ли з рі­дної землі в ра­йо­ни пів­ні­чно­го При­а­зов’я. В Пе­тер­бур­зі вва­жа­ли, що ви­се­ле­н­ня мі­сце­вих гре­ків, пе­ре­ва­жно ре­мі­сни­ків та ку­пців, зни­щить еко­но­мі­ку Крим­сько­го ха­на­ту та по­лег­шить оста­то­чне при­єд­на­н­ня Кри­му до Ро­сії. Жер­твам же сва­во­лі, як зав­жди, по­ясню­ва­ли, що ви­гна­н­ня здій­сню­є­ться за­ра­ди їхньо­го ж вла­сно­го до­бра. Мов­ляв, тре­ба уни­кну­ти рі­за­ни­ни, яку мо­жуть учи­ни­ти мі­сце­ві му­суль­ма­ни... А ко­ли пе­ре­се­лен­ці, по­ба­чив­ши, що їм для роз­се­ле­н­ня ви­ді­ле­ні не­зви­чні для них сте­по­ві мі­сце­во­сті, спро­бу­ва­ли бу­ло по­вер­ну­ти­ся на­зад, на Си­ва­ші їх зу­стрі­ла зав­ба­чли­во ви­став­ле­на ве­ли­ким пол­ко­вод­цем Су­во­ро­вим за­ло­га.

На­при­кін­ці лю­то­го 1783 ро­ку хан Ша­гін-Ґі­рей зрі­кся пре­сто­лу і був ви­ве­зе­ний до Во­ро­не­жа і зго­дом до Ка­лу­ги. А 19 кві­тня (за гри­го­рі­ан­ським ка­лен­да­рем) ім­пе­ра­три­ця Єка­те­ри­на ІІ сво­їм ма­ні­фе­стом ого­ло­си­ла про лі­кві­да­цію Крим­сько­го ха­на­ту і при­єд­на­н­ня Кри­му, Та­ма­ні та Ку­ба­ні до Ро­сій­ської ім­пе­рії. Са­ме при­єд­на­н­ня ви­ли­ло­ся, го­во­ря­чи су­ча­сною мо­вою, у «де­ри­бан» най­кра­щих зе­мель пів­остро­ва та ін­ших йо­го при­ро­дних ба­гатств. У сво­є­му ма­ні­фе­сті Єка­те­ри­на ІІ обі­ця­ла крим­ським та­та­рам і всім ме­шкан­цям пів­остро­ва най­рі­зно­ма­ні­тні­ші бла­га: «Свя­то і не­по­ру­шно за се­бе і на­сту­пни­ків пре­сто­лу на­шо­го обі­цяю вва­жа­ти їх рів­ни­ми до при­ро­дних на­ших під­да­них, охо­ро­ня­ти і за­хи­ща­ти їхні пер­со­ни, май­но, хра­ми і при­ро­дну їхню ві­ру... » . На­справ­ді ж усе бу­ло зов­сім іна­кше.

■ Упро­довж пер­ших де­ся­ти ро­ків пі­сля ане­ксії Кри­му ро­сій­ський уряд ві­ді­брав у крим­ських та­тар і роз­дав ро­сій­ським ари­сто­кра­там 350 ти­сяч де­ся­тин най­кра­щої крим­ської землі. Но­ві зем­ле­вла­сни­ки пе­ре­се­ля­ли до сво­їх крим­ських ма­є­тків се­лян зі Цен­траль­ної Ро­сії. При цьо­му ін­те­ре­си мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня і сам факт йо­го жи­т­тя на цих зем­лях до ува­ги не бра­ли­ся. Ска­жі­мо, 1787 ро­ку так зва­на Са­блін­ська да­ча (по­над три ти­ся­чі де­ся­тин землі у 15-ти кі­ло­ме­трах від Сім­фе­ро­по­ля) бу­ла від­да­на дру­жи­ні адмі­ра­ла Мор­дви­но­ва і ка­пі­та­ну Пле­ще­є­ву. Те, що на цій те­ри­то­рії бу­ли роз­та­шо­ва­ні се­ла Аша­га-Со­бла і Юха­ри­Со­бла, но­ва вла­да не за­ува­жу­ва­ла. На за­гал, у пер­ші ро­ки пі­сля ане­ксії ро­сій­ським дво­ря­нам бу­ли роз­да­ні 380 ти­сяч ге­кта­рів кра­щих зе­мель); крим­ським та­та­рам за­ли­ши­ли­ся най­більш не­ро­дю­чі ґрун­ти. А на до­да­чу ве­ли­че­зні зби­тки бу­ли зав­да­ні крим­ській при­ро­ді. Швид­ко зни­кли лі­си, які сто­я­ли на мі­сці су­ча­сно­го Се­ва­сто­по­ля. За сло­ва­ми ро­сій­сько­го істо­ри­ка ХІХ сто­лі­т­тя Д. Мер­тва­го, по всьо­му Кри­му «по­трі­бний для зем­ля­нок ліс ста­ли ру­ба­ти без роз­бо­ру», що ста­ло пер­шою в істо­рії ру­ко­твор­ною еко­ло­гі­чною ка­та­стро­фою у Кри­му. За­ги­ну­ла біль­шість крим­ських са­дів, які куль­ти­ву­ва­ли­ся тут сто­лі­т­тя­ми. На звіль­не­них мі­сцях но­во­яв­ле­ні по­мі­щи­ки ста­ли куль­ти­ву­ва­ти нев­ла­сти­ві пів­остро­ву куль­ту­ри, а на до­да­чу за­сто­су­ва­ли зви­чні ме­то­ди по­во­дже­н­ня з се­ля­на­ми, а са­ме — впро­ва­ди­ли пан­щи­ну та де­ся­ти­ну. Від та­тар­ських по­се­лень від­во­ди­ли во­ду, пе­ре­кри­ва­ли давні до­ро­ги, по­збав­ля­ли гро­ма­ди пра­ва ко­ри­сту­ва­ти­ся па­со­ви­ська­ми; в ре­зуль­та­ті но­мі­наль­но віль­ні та­та­ри ста­ва­ли без­прав­ни­ми орен­да­ря­ми. Ро­зви­ва­ла­ся ко­ло­ні­за­цій­на де­мо­гра­фі­чна по­лі­ти­ка: ро­сій­ська вла­да при­му­со­во пе­ре­се­ля­ла до Кри­му від­став­них сол­да­тів та дер­жав­них се­лян, за­охо­чу­ва­ла ім­мі­гра­цію на пів­острів ви­хід­ців із Ні­меч­чи­ни.

По­лі­ти­ка ро­сій­ської вла­ди спри­чи­ни­ла ма­со­ву емі­гра­цію крим­ських та­тар до кон­тро­льо­ва­них От­то­ман­ською Пор­тою те­ри­то­рій. Ті ж крим­ські та­та­ри, які за­ли­ши­ли­ся на Ба­тьків­щи­ні, ста­ли об’єктом по­трій­ної екс­плу­а­та­ції: з бо­ку вла­ди, що об­кла­ла їх спе­ці­аль­ни­ми по­да­тка­ми «на утри­ма­н­ня краю»; з бо­ку по­мі­щи­ків, яким бу­ло на­да­не пра­во на свій роз­суд вста­нов­лю­ва­ти роз­мі­ри гро­шо­вих збо­рів з та­тар, які ме­шка­ли на по­мі­щи­цькій землі; і з бо­ку пе­ре­се­лен­ців, які одер­жу­ва­ли від вла­ди фі­нан­со­ві та юри­ди­чні пре­фе­рен­ції, від­со­ву­ю­чи мі­сце­ве на­се­ле­н­ня на тре­тій план.

■ Одна з го­лов­ний при­чин ви­ті­сне­н­ня крим­ських та­тар із пів­остро­ва по­ля­га­ла в еко­но­мі­чних і ста­ту­сних пре­тен­зі­ях єка­те­ри­нин­ської зна­ті, яка одер­жа­ла ве­ли­че­зні ма­є­тки в Кри­му, та дво­рян­ства на за­гал. Ін­ші фор­ми ве­де­н­ня го­спо­дар­ства, ніж тра­ди­цій­но-крі­по­сни­цькі, за ці­єї до­би у па­нів­но­го кла­су Ро­сій­ської ім­пе­рії бу­ли не в по­ша­ні; на єв­ро­пей­ські рин­ки ве­ли­кі зем­ле­вла­сни­ки Ро­сії ви­хо­ди­ли зав­дя­ки ши­ро­ко­му ви­ко­ри­стан­ню крі­па­цької (де-фа­кто — раб­ської) пра­ці міль­йо­нів без­прав­них се­лян у сво­їх ма­є­тках. Си­ту­а­цію де­що пом’якшу­ва­ла (але не на­ба­га­то) на­яв­ність у При­чор­но­мор’ї, а за­тим — у Кри­му де­ся­тків ти­сяч фер­мер­ських го­спо­дарств пе­ре­се­лен­ців із Єв­ро­пи: да­ле­ко не одра­зу ці пе­ре­се­лен­ці при­зви­ча­ї­ли­ся до но- во­го для них клі­ма­ту й умов жи­т­тя. Втім, ґрун­ти їм та­кож да­ва­ли, ві­ді­брав­ши пе­ред тим у го­спо­да­рів: від­по­від­но у за­по­розь­ких ко­за­ків й у крим­ських та­тар.

Під час Крим­ської вій­ни 1853—1856 ро­ків та­тар не­ща­дно гра­бу­ва­ли й екс­плу­а­ту­ва­ли оби­дві си­ли — і ро­сі­я­ни, і вій­ська ко­а­лі­ції. Так, у ве­ре­сні 1854 ро­ку, пі­сля взя­т­тя ан­гло-фран­ко-ту­ре­цьким де­сан­том Єв­па­то­рії, во­я­ки со­ю­зни­ків, осо­бли­во фран­цу­зи, по­ча­ли ма­со­вий гра­бу­нок нав­ко­ли­шніх та­тар­ських по­се­лень і квар­та­лів у са­мо­му мі­сті. Лон­дон­ська The Times пи­са­ла, що звір­ства со­ю­зни­ків ся­гну­ли та­ко­го мас­шта­бу, що га­зе­та не мо­же на­ва­жи­ти­ся на­ве­сти по­дро­би­ці — остан­ні «над­то обра­зли­ві для люд­ства». Де­які та­тар­ські се­ла на­ва­жи­ли­ся про­си­ти за­хи­сту від ма­ро­де­рів у ро­сій­сько­го вій­ська. Тіль­ки че­рез кіль­ка мі­ся­ців з’яви­ли­ся по­сла­ні для цьо­го ураль­ські та дон­ські ко­за­чі со­тні, ко­трі на­то­мість са­мі по­ча­ли гра­бу­нок. Не­за­мо­жні та­та­ри бу­ли по­став­ле­ні ро­сій­ськи­ми ко­за­ка­ми на грань го­ло­дної смер­ті: во­ни не тіль­ки за­би­ра­ли ху­до­бу, яку по­тім збу­ва­ли сво­їм же ін­тен­дан­там, а й спу­сто­шу­ва­ли ями зі збіж­жям. Ко­ли якийсь ро­сій­ський за­гін на мі­сяць зу­пи­няв­ся на по­стій у та­тар­сько­му се­ли­щі, то, за свід­че­н­ня­ми су­ча­сни­ків, на­при­кін­ці цьо­го тер­мі­ну се­ли­ще бу­ло за­зви­чай спу­сто­ше­не, не за­ли­ша­ло­ся жо­дної вів­ці, жо­дно­го во­ла, жо­дної зер­ни­ни хлі­ба чи скир­ти сі­на.

■ Ін­шим чин­ни­ком, який важ­ким тя­га­рем ліг на пле­чі крим­ських та­тар, бу­ла вій­сько­ва по­вин­ність, яка від­во­лі­кла для об­слу­го­ву­ва­н­ня ти­лу ро­сій­ських військ май­же всіх пра­це­зда­тних чо­ло­ві­ків і тя­гло­ву си­лу. При цьо­му, якщо мо­бі­лі­зо­ва­ні ти­ло­ви­ки-та­та­ри хар­чу­ва­ли­ся з вій­сько­во­го ка­за­на, з них за це ще й бра­ли гро­ші, біль­ші за ре­аль­ну вар­тість їжі. А на до­да­чу, якщо з ро­сі­ян, чиї го­спо­дар­ства по­тра­пи­ли до зо­ни бо­йо­вих дій, по­ду­шний по­да­ток бра­ли в утри­чі мен­шо­му роз­мі­рі, то крим­ським та­та­рам цей по­да­ток змен­ши­ли тіль­ки на 10—15%. За­галь­ним на­слід­ком та­ких дій вій­ська і вла­ди Ро­сій­ської ім­пе­рії, за сло­ва­ми ро­сій­сько­го ж істо­ри­ка Ні­ко­лая Ду­бро­ві­на, швид­ко ста­ло «ціл­ко­ви­те ви­сна­же­н­ня краю, осо­бли­во про­сто­ру між Се­ва­сто­по­лем, Сім­фе­ро­по­лем та Єв­па­то­рі­єю».

В остан­ній тре­ти­ні ХІХ сто­лі­т­тя в Російській ім­пе­рії при­ско­ре­ни­ми тем­па­ми по­чи­на­є­ро­зви­ва­ти­ся ка­пі­та­лізм; однак це знов-та­ки тіль­ки по­гір­шу­є­до­лю крим­ських та­тар. На пів­острів пе­ре­се­ля­є­ться ма­са ко­ли­шніх крі­па­ків; во­ни, за спри­я­н­ня вла­ди, одер­жу­ють землі та­тар­ських емі­гран­тів; як на­слі­док, 1888 ро­ку в ру­ках крим­ських та­тар за­ли­ши­ло­ся тіль­ки 7,6 ти­ся­чі де­ся­тин ґрун­ту — а за сто­лі­т­тя до цьо­го во­ни й пред­став­ни­ки ін­ших ко­рін­них етно­сів бу­ли го­спо­да­ря­ми всьо­го Кри­му.

■ І тіль­ки за на­ста­н­ням ХХ сто­лі­т­тя до­ля крим­ських та­тар ста­є­де­що кра­щою. Не в остан­ню чер­гу пов’яза­но це з тим, що пе­ре­се­лен­ці з Ро­сії так і не змо­гли опа­ну­ва­ти ці­лу низ­ку тра­ди­цій­них для пів­остро­ва га­лу­зей зем­ле­роб­ства, то­ді як по­тре­би в за­без­пе­чен­ні ово­ча­ми та фру­кта­ми, м’ясом та мо­ло­чни­ми про­ду­кта­ми як се­ва­сто­поль­ської вій­сько­во­мор­ської ба­зи і су­дно­бу­дів­но­го ком­пле­ксу, так і чи­слен­них від­по­чи­валь­ни­ків із рі­зно­чин­сько­го се­ре­дньо­го кла­су, які з’яви­ли­ся у цей час, ні­хто, крім крим­ських та­тар, не міг за­до­воль­ни­ти. То­му ім­пер­ський уряд і па­нів­не ро­сій­ське дво­рян­ство зму­ше­ні бу­ли зми­ри­ти­ся з існу­ва­н­ням крим­сько­та­тар­сько­го на­ро­ду.

Ну, а да­лі на стра­жден­ний пів­острів при­йшли ро­сій­ські біль­шо­ви­ки. Пі­сля за­пе­клих во­єн­них дій 1917—1920 ро­ків, які ма­ли на­слід­ком чи­ма­лі жер­тви, пі­сля спри­чи­не­но­го ни­ми й ко­му­ні­сти­чни­ми екс­пе­ри­мен­та­ми в еко­но­мі­ці го­ло­ду 1920—1921 ро­ків на­стає, хо­ча й не­на­дов­го, пе­рі­од по­лі­ти­чної ста­бі­лі­за­ції та більш- менш спри­я­тли­вих для крим­ських та­тар об­ста­вин. Роз­ви­ва­є­ться НЕП, у Кри­му ре­а­лі­зу­є­ться про­ект «ко­му­ні­зму з крим­сько­та­тар­ським облич­чям», але під пиль­ним на­гля­дом Мо­скви. Цей пе­рі­од за­кін­чу­є­ться 1928 ро­ку, ко­ли «ор­га­ни» за­а­ре­шту­ва­ли та ви­ни­щи­ли елі­ту крим­сько­та­тар­ських на­ціо­нал-ко­му­ні­стів, а пі­сля то­го на пов­ну си­лу роз­гор­ну­ли­ся про­це­си роз­кур­ку­ле­н­ня та ко­ле­кти­ві­за­ції. Ну, а по­тім бу­ли вій­на та де­пор­та­ція всьо­го на­ро­ду...

ФОТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.