Не жу­рись, ху­ті­рець!

Як тіль­ки не на­зи­ва­ють цей не­по­втор­ний ки­їв­ський ку­то­чок на Ку­ре­нів­ці — і парк, і ліс, і ху­тір. І все це — Кинь-Грусть

Den (Ukrainian) - - Репортаж «дня» - Лю­дми­ла ЗАСЄДА, фото Сер­гі­яП’ЯТЕРИКОВА, спе­ці­аль­но для«Дня »

Упер­ший, ще про­бний, зи­мо­вий день, сто­я­чи на осін­ній га­ля­ви­ні під ві­ко­вим ду­бом, зда­ло­ся, від­чу­т­тя бу­ли са­ме та­ки­ми, що опи­ни­ла­ся все­ре­ди­ні зо­ло­тої про­щаль­ної осін­ньої пи­шно­сті. Зов­сім, ска­жу від­вер­то, не хо­ті­ло­ся де­та­лі­зу­ва­ти істо­ри­чні по­дро­би­ці, хоч і ро­зумі­ла — до­ве­де­ться. Біл­ки ме­ту­ши­ли­ся дов­ко­ла, ви­ню­ху­ю­чи в опа­ло­му пу­хна­сто­му ли­сті свій обід і де­серт, ін­ко­ли спон­тан­но утво­рю­ю­чи лег­кі зграй­ки, і то­ді во­ни на­га­ду­ва­ли ба­зік, що обго­во­рю­ють на лав­ці свої но­ви­ни. Свя­то для очей за­ко­ли­су­ва­ло, пе­сти­ло, втя­гу­ю­чи в свої обійми. Хо­чу об’єд­на­ти, то­чні­ше, зі­бра­ти, ущіль­ни­ти де­що глу­зли­ву не­по­ру­шність, адже зро­зумі­ло, — все про Кинь-Грусть вже опи­са­но, зня­то і з еле­ктрон­ної ін­тер­нет-го­дів­ни­ці мо­жна зав­жди ви­ву­ди­ти потрібне, але та­ке «ме­тео­зве­де­н­ня» не зво­ру­шує. Хо­че­ться уло­ви­ти по­сла­н­ня са­мої при­ро­ди, а не пе­ре­на­ван­та­жу­ва­ти зай­вою стро­ка­ті­стю свій слов­ник. Однак хо­ті­ти — зов­сім не озна­чає від­чу­ва­ти. До лі­ри­чної кан­ви есте­ти­чно­го за­ці­пе­ні­н­ня гру­бо і зу­хва­ло ври­ва­ю­ться ре­а­лії, ні­би про­ма­льо­ву­є­ться ха­ра­ктер сьо­го­дні­шньо­го жи­т­тя цьо­го ко­лись ма­ло­лю­дно­го зе­ле­но­го острів­ця і, під­ко­ря­ю­чись осін­ньо­му ви­хо­ру, сма­ку­ю­чи на­ша­ру­ва­н­ня осе­ні, яка є ба­га­тшою за не­хи­тру сві­жість ве­сни, ро­зу­мію — кра­су дав­но над­ку­си­ли, від­ла­ма­ли, за­хо­ва­ли за пар­ка­ни, ін­ко­ли на­віть три­по­вер­хо­ві.

■ Ві­чний кру­го­обіг спри­тни­ків: одні бе­руть у при­ро­ди за­дур­но, а хтось дрі­бні­ше у них по­зи­чить, і зда­ло­ся, що на­віть на­ма­ца­ла своє­рі­дну ме­та­фо­ру цьо­го за­ча­ро­ва­но­го сму­тку: на бе­ре­зі став­ка вже ба­га­то ро­ків вми­рає мок­рий бу­ди­нок, по­бу­до­ва­ний бі­ля за­бо­ро­не­ної ме­жі, бі­ля са­мої во­ди. Зви­чай­но, про­да­ти та­кий не­мо­жли­во, і став він ні­би пам’ятни­ком люд­ській без­дум­ній ме­ту­шні, но­вих і не­но­вих пер­со­на­жів з уго­до­ва­ни­ми га­ман­ця­ми. Ту­те­шній ста­ро­жил Юрій Вру­блев­ський (а він жи­ве на одній з при­ле­глих ву­лиць, не­по­да­лік мі­сце­во­сті Кинь-Грусть вже 47 ро­ків), по­ка­зу­ю­чи на роз­кі­шну са­ди­бу з кор­та­ми в за­тін­ку, лі­пни­ною на фа­са­дах, при­га­дав, як ро­бі­тник цьо­го бу­дин­ку про­по­ну­вав ко­мусь ку­пи­ти від­ро «ском­му­ни­зден­ной» у го­спо­да­ря фар­би, став­ши те­жу­ча­сни­ком спри­тно­го кру­го­обі­гу. Ще за­пам’ята­ло­ся, він до­дав: «Не хви­люй­те­ся у них не ли­ше фар­ба — від­ра­ми, у них гро­ші від­ра­ми. Що­прав­да, в сьо­го­дні­шньо­му кон­текс­ті еле­ктрон­но­го стри­пти­зу чи­нов­ни­ків — це дрі­бни­ця, про­цес кра­діж­ки і ша­храй­ства на­віть мі­сце­во­го мас­шта­бу зму­сив і нас, жи­те­лів дов­ко­ли­шніх ву­лиць, де­кіль­ка ро­ків то­му чер­гу­ва­ти но­ча­ми, бо­рю­чись за збе­ре­же­н­ня зе­ле­ної зо­ни і, при­ро­дно, за своє мі­сце під сон­цем. Ми, — до­дав пан Юрій, — упро­довж­чо­ти­рьох ро­ків бо­ро­ли­ся за те, аби всю­ди­су­щий бу­ді­вель­ний афе­рист Вой­це­хов­ський не звів, як пла­ну­вав, шість 25-по­вер­хо- вих бу­дин­ків тут не­по­да­лік. Він то­ді вже при­їжджав і огля­дав ді­лян­ку, яка спо­до­ба­лась, де зна­хо­дя­ться май­стер­ні ху­до­жни­ків і осо­бли­ве ти­хе кла­до­ви­ще з одні­єї брат­ської мо­ги­ли. На цьо­му мі­сці до вій­ни 1941-45 ро­ків сто­яв жи­тло­вий бу­ди­нок, який від по­тра­пля­н­ня бом­би мит­тє­во зник, по­хо­вав­ши під со­бою всіх 32-х йо­го ме­шкан­ців. Лю­дей тут же й по­хо­ва­ли в одній мо­ги­лі, є й ого­ро­жа та хрест. Нам до­ко­ря­ли що, мов­ляв, спе­ку­лю­є­мо на тра­гі­чно­му епі­зо­ді, ря­ту­ю­чи своє жи­тло, але ми вдя­чні і за­ги­блим, і сво­їй зав­зя­то­сті в бо­роть­бі. Ти жро­зу­мі­єш, Вой­це­хов­сько­го пе­ре­мог­ти бу­ло не­про­сто, але нам це вда­ло­ся». Гу­ля­ю­чи пар­ком, по­ба­чи­ли ще одні бе­тон­ні пли­ти без­по­се­ре­дньо бі­ля свер­дло­ви­ни, теж­слі­ди, чер­го­во­го хи­жо­го пла­ну — пря­мо по­се­ред лі­су під ві­ко­вим ду­бом при­мо­сти­ти свою ха­тин­ку. Те­жві­дби­ли.

■ На ща­стя, бу­ли в осо­би­сто­му жит­ті Ки­ньГрусть і яскра­ві ча­си, і ще­дрі, ду­шев­ні ме­це­на­ти, які від­чу­ва­ли не­по­втор­ність цьо­го ку­то­чка, ба­га­то вкла­да­ли в йо­го по­кра­ще­н­ня, в йо­го оздо­ров­ле­н­ня, вла­сне, в йо­го дов­го­лі­т­тя. Ось чо­му ці мі­сця ма­ють й ін­шу, ні­би па­ра­лель­ну на­зву, що зву­чить і як да­ча Куль­жен­ка і як да­чі Куль­жен­ка. До ни­ні­шніх ча­сів вне­сок цьо­го осві­че­но­го ін­те­лі­ген­та ві­до­мо­го ки­їв­сько­го ви­дав­ця і ме­це­на­та ХIХ сто­лі­т­тя по­мі­тний, але він не був пер­шим, він актив­но про­дов­жив спра­ву опі­ку­ва­н­ня цим лі­сом-пар­ком сво­їх по­пе­ре­дни­ків, яскра­вих осо­би­сто­стей ми­ну­лих ро­ків, які до­гля­да­ли за па­гор­ба­ми і пар­ко­ви­ми га­ля­ви­на­ми, ні­би на сто­лі­т­тя до­ві­рив­ши їм енер­ге­ти­чний кон­троль над ін­шим, вже не їх ча­сом, над ві­ко­ви­ми ду­ба­ми, яких ста­ло на­ба­га­то мен­ше, чу­до­ви­ми кра­су­ня­ми со­сна­ми і са­мим ма­люн­ком, роз­та­шу­ва­н­ням де­рев, які ма­гне­ти­чно впли­ва­ють на на­стрій. Про Сте­фа­на Куль­жен­ка до­сить ба­га­то збе­ре­гло­ся спо­га­дів, пе­ре­ва­жно роз­по­від­а­ють, що зав­дя­ки йо­му з’яви­ли­ся в Укра­ї­ні пер­ші кни­ги з ко­льо­ро­ви­ми ілю­стра­ці­я­ми укра­їн­ською мо­вою і роз­кі­шні аль­бо­ми з ча­рів­ни­ми ви­да­ми Ки­є­ва. Він, хло­пчик з про­стої сім’ї, який не мав ані зв’яз­ків, ані по­ло­же­н­ня в су­спіль­стві, ані гро­шей про­бив­ся з са­мих ни­зів у ки­їв­ські ку­пці 2-ої гіль­дії (не ма­ли пра­ва ве­сти за­кор­дон­ну тор­гів­лю, але мо­гли во­ло­ді­ти рі­чко­ви­ми су­да­ми, за­во­да­ми і фа­бри­ка­ми), отри­мав осві­ту і став успі­шним, ві­ді­грав ве­ли­ку яскра­ву роль у роз­ви­тку дру­кар­ської спра­ви в Укра­ї­ні, зро­бив по­ту­жний по­лі­гра­фі­чний про­рив єв­ро­пей­сько­го рів­ня.

■ В одно­му зі спо­га­дів про­чи­та­ла: «Гор­та­ю­чи в бу­кі­ні­сти­чних ма­га­зи­нах ста­ро­вин­ні, до­ро­гі до­ре­во­лю­цій­ні ви­да­н­ня, ди­ву­є­шся — рів­них «про­ду­кту» мар­ки «Ти­по­лі­то­гра­фія С. В. Куль­жен­ко» не­має. Ха­ра­ктер­ною, мо­жна ска­за­ти, екс­клю­зив­ною осо­бли­ві­стю бу­кваль­но всі­єї про­ду­кції, яку ви­ро­бляв ки­їв­ський про­ми­сло­вець, бу­ла над­зви­чай­но ви­со­ка її якість. Адже це ти­ся­чі най­ме­ну­вань книг, аль­бо­ми, фо­то­ре­про­ду­кції, лі­то­гра­фії, бро­шу­ри, га­зе­ти, жур­на­ли, ли­стів­ки, кон­вер­ти, па­пір, кан­це­ляр­ське при­ла­д­дя. Пе­ре­лік ін­те­ре­сів ці­єї обда­ро­ва­ної і не­ор­ди­нар­ної лю­ди­ни дов­гий і стро­ка­тий, до то­го жро­дин­ну спра­ву батька про­дов­жив і йо­го син Ва­силь, але до чо­го тут, за­пи­та­є­те, Ки­ньГрусть. Річ у тім, що пан Сте­фан не на жарт за­хо­плю­ю­чись бджіль­ни­цтвом, са­дів­ни­цтвом та го­ро­дни­цтвом, лю­бив і бе­ріг при­ро­ду не ли­ше за по­кли­ком сер­ця, але й вкла­да­ю­чи свої чи­ма­лі ко­шти, зу­мів по­ді­ли­ти­ся ща­стям і з ко­ле­га­ми, вла­сне, сво­ї­ми на­йма­ни­ми пра­ців­ни­ка­ми. На цій то­ді око­ли­ці Ки­є­ва з ро­ман­ти­чною на­звою Кинь-Грусть він при­дбав де­кіль­ка ді­ля­нок (ми са­ме зу­пи­ни­ли­ся бі­ля одно­го з па­гор­бів, де він ко­лись здій­сню­вав свій план), по­бу­ду­вав­ши да­чі для пра­ців­ни­ків сво­єї ти­по­гра­фії, і сам лю­бив від­по­чи­ти тут. У цій ху­то­рян­ській від­сто­ро­не­ній ча­рів­ли­во­сті, ймо­вір­но, не раз ми­лу­вав­ся со­ко­ви­ти­ми бар­ва­ми осе­ні, при­хи­лив­шись до яко­го-не­будь ві­ко­во­го ду­ба, про­сив у ньо­го сил і здо­ров’я. Блу­ка­ю­чи мо­ло­ди­ми, аку­ра­тни­ми до­ріж­ка­ми ро­ків 10 то­му, мрі­я­лось, аби і ду­би і со­сни, без пе­ре­біль­ше­н­ня не­по­втор­ні, не хво­рі­ли, не су­му­ва­ли від за­пу­сті­н­ня, не втом­лю­ва­ли­ся лі­ку­ва­ти на­стрій ко­жно­го сво­го го­стя.

■ Не­по­мі­тно ви­йшов­ши на пло­щу Шев­чен­ка, ні­би сха­ме­ну­ли­ся, по­тра­пив­ши в ін­шу ре­аль­ність: га­ла­сли­ва, бру­дна, во­на на­га­ду­ва­ла роз­бур­ха­не, не­при­бра­не ліж­ко. Шин­ки, сти­хій­ні роз­клад­ки з про­ду­кта­ми, не­при­ва­бли­ві спо­ру­ди, — як це не в’яже­ться з кра­сою пар­ку, з ди­во­ви­жни­ми фо­то­гра­фі­я­ми ки­їв­ських ку­то­чків у пра­цях, ви­да­них ба­тьком і си­ном Куль­жен­ка­ми. Ма­буть, аби при­бра­ти остан­ній не­охай­ний ню­анс з пам’яті, по­гор­таю і са­ма аль­бо­ми та ли­стів­ки з ки­їв­ськи­ми ви­да­ми «від Куль­жен­ка», аби мит­тє­во ста­ло за­ти­шні­ше на ду­ші і не за­хо­ті­ло­ся су­му­ва­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.