Про не­ро­зрив­не «брат­ство се­стер»

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

Дня­ми в Ін­сти­ту­ті фі­ло­ло­гії Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. Т. Шев­чен­ка від­бу­ло­ся вже тра­ди­цій­не свя­тку­ва­н­ня на­ціо­наль­но­го свя­та Бол­га­рії — Дня на­ро­дних бу­ди­те­лів. За­хід ор­га­ні­зу­вав Центр бол­гар­ської мо­ви, лі­те­ра­ту­ри, істо­рії та куль­ту­ри за під­трим­ки По­соль­ства Ре­спу­блі­ки Бол­га­рія в Укра­ї­ні. Го­сті го­во­ри­ли про бол­гар­ську істо­рію та лі­те­ра­ту­ру, в чу­до­во­му ви­ко­нан­ні сту­ден­тів-пер­шо­кур­сни­ків про­лу­на­ли по­е­ти­чні ряд­ки Хри­сто Бо­те­ва й пі­сня До­брі Чін­ту­ло­ва. Однак цьо­го ро­ку свя­тку­ва­н­ня бу­ли осо­бли­ві ще й тим, що в їхніх рам­ках від­бу­ло­ся пред­став­ле­н­ня но­вин­ки Бі­блі­о­те­ки «Дня» — книж­ки «Се­стра моя, Со­фія... » . Во­че­видь, са­ме то­му йшло­ся не ли­ше про Бол­га­рію, а й про Укра­ї­ну, й не тіль­ки про істо­рію, але на­віть біль­шою мі­рою про сьо­го­де­н­ня...

«Бу­ди­тель­ство як феномен ві­до­ме при­бли­зно з ру­бе­жа XVIII— XIX сто­літь, з то­го ча­су, ко­ли слов’ян­ські на­ро­ди пе­ре­ва­жно пе­ре­бу­ва­ли в без­дер­жав­но­му ста­ні, бу­ли в скла­ді ім­пе­рій. — роз­по­від­ає ди­ре­ктор Цен­тру, одна з ав­то­рів книж­ки «Се­стра моя, Со­фія...», до­цент ка­фе­дри слов’ян­ської фі­ло­ло­гії Оле­на Чмир, яка цьо­го дня ви­ко­ну­ва­ла та­кож фун­кції мо­де­ра­то­ра. — Зда­ва­ло­ся, во­ни при­ре­че­ні на зни­кне­н­ня та за­бу­т­тя, але зна­йшли­ся лю­ди, які ви­сту­пи­ли про­ти та­кої пер­спе­кти­ви. «Ми від­ро­ди­мо на­ро­дний дух», — ска­за­ли во­ни. Во­ни роз­бу­ди­ли на­ро­дний дух, по­вер­ну­ли на­ро­дам їхню мо­ву та істо­рію. Бу­ди­тель­ство актуальне й в на­ші дні. Ме­ні ду­же при­єм­но, що сьо­го­дні ра­зом із на­ми ко­ле­ктив га­зе­ти «День», очо­лю­ва­ний ша­нов­ною Ла­ри­сою Ів­ши­ною. Са­ме ці лю­ди, які не­що­дав­но під­го­ту­ва­ли книж­ку про бол­гар­сько­укра­їн­ські зв’яз­ки від си­вої дав­ни­ни, й за­йма­ю­ться ни­ні бу­ди­тель­ством в Укра­ї­ні. Ме­ні зда­є­ться, що сьо­го­дні в цій ау­ди­то­рії ду­же ба­га­то лю­дей, які мо­жуть до­лу­чи­ти­ся до ре­а­лі­за­ції ці­єї стра­те­гії».

■ Крім сту­ден­тів-бол­га­ри­стів та ви­кла­да­чів, на за­хо­ді та­кож бу­ли при­су­тні: На­дзви­чай­ний і Пов­но­ва­жний По­сол Ре­спу­блі­ки Бол­га­рія в Укра­ї­ні Кра­сі­мір Мін­чев, го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти « День » Ла­ри­са Івшина, ав­то­ри книж­ки — на­у­ков­ці Гри­го­рій Ха­ли­мо­нен­ко та Сер­гій Кот, а та­кож пред­став­ни­ки то­ва­ри­ства «Укра­ї­на — Бол­га­рія » Юрій Сє­дих і Мар­га­ри­та Зна­мен­ська.

«Цьо­го ро­ку «День» від­зна­чає своє20-річ­чя, — роз­по­від­ає го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти «День» Ла­ри­са Івшина. — З огля­ду на 25-річ­чя від­тво­ре­ної укра­їн­ської дер­жав­но­сті, ме­ні зда­є­ться, йде­ться про ко­ло­саль­ний термін. Ми ма­ли рі­зні ета­пи. Був го­стро­по­лі­ти­чний пе­рі­од 1999 ро­ку, ко­ли ми бу­ли єди­ною га­зе­тою, яка від­вер­то го­во­ри­ла про те, що дру­гий президент не по­ви­нен бу­ти пе­ре­о­бра­ним. Ми би­ли­ся як ле­ви, але біль­шість су­спіль­ства бу­ла в інер­тно­му ста­ні, а жур­на­лі­сти­ку мо­жна бу­ло на­зва­ти що­най­мен­ше від­вер­то кон­фор­міст­ською. Ко­ли ми про­гра­ли, я ска­за­ла ко­ле­гам: «Во­ни пе­ре­мо­гли, але ми бу­ли пра­ві». У на­шій пра­во­ті, на жаль, мо­жна бу­ло пе­ре­ко­ну­ва­тись упро­довж усіх на­сту­пних ро­ків, аж до тра­гі­чних по­дій остан­ньо­го ча­су. Во­дно­час ми не мо­гли про­сто вдо­воль­ни­ти­ся ці­єю пра­во­тою — я зав­жди вва­жа­ла, що не­об­хі­дно за­йма­ти­ся су­спіль­ством. На жаль, то­ді по­ло­ви­на ре­да­кції, пе­ре­д­усім по­лі­ти­чні жур­на­лі­сти, пі­шла від нас, й ми не мо­гли впев­не­но го­во­ри­ти про май­бу­тнє­ви­да­н­ня. Але ін­ко­ли бу­ва­є­так, що ко­ли ти ста­виш пе­ред со­бою, зда­ва­ло­ся б, не­здій­снен­ні ці­лі, си­ли і лю­ди зна­хо­дя­ться, зна­хо­дя­ться ті, хто справ­ді від- да­ний цій ме­ті. Га­зе­та укра­їн­ською, ан­глій­ською і то­ді ще й ро­сій­ською, два сай­ти, — ми на­ма­га­ли­ся за­пов­ни­ти ці ре­сур­си но­вим які­сним пе­ре­о­сми­сле­н­ням укра­їн­сько­го жи­т­тя. Ми ду­ма­ли над ти­ми бо­лю­чи­ми пи­та­н­ня­ми на­шої істо­рії, які до­ни­ні за­ли­ша­ю­ться не­ви­рі­ше­ни­ми. Все це спо­ну­ка­ло нас ство­рю­ва­ти вла­сну істо­ри­чну бі­бліо­те­ку, яка ма­є­на­зву «Укра­ї­на Incognita».

За сло­ва­ми Ла­ри­си Ів­ши­ної, ро­бо­та над книж­ка­ми зав­жди до­по­ма­га­ла «Дню» зна­хо­ди­ти одно­дум­ців у рі­зних се­ре­до­ви­щах. «Так, зав­дя­ки книж­ці «Се­стра моя, Со­фія...» ми по­зна­йо­ми­ли­ся з па­ні Оле­ною Чмир, яка прив­не­сла до неї свій ду­же ва­жли­вий та цін­ний до­свід, — роз­по­від­а­є­го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти «День». — Ко­ли во­на при­не­сла нам текст, ми бу­ли в за­хва­ті й ще впро­довж го­ди­ни роз­пи­ту­ва­ли її. Кни­га «Се­стра моя, Со­фія...», зві­сно, на­ро­ди­ла­ся з по­пе­ре­дніх на­ших ви­дань, зокре­ма з «Си­ли м’яко­го зна­ка» та «По­вер­не­н­ня в Цар­го­род». В них ми на­ма­га­ли­ся зна­йти ті сен­си, які змі­цню­ють укра­їн­ців сьо­го­дні в їхньо­му знан­ні про се­бе. Ре­ко­мен­дую по­ши­рю­ва­ти зна­н­ня про се­бе в та­ко­му пе­ре­о­сми­сле­но­му ви­гля­ді — во­ни зав­жди ці­ка­ві. Ко­ли чи­тач кни­ги «Се­стра моя, Со­фія...» при­їде до Бол­га­рії, він бу­де там не про­сто ту­ри­стом. Він ба­чи­ти­ме там наш Оль- го­піль, ба­чи­ти­ме всі від­го­ло­ски та куль­тур­ні зв’яз­ки. Так са­мо во­на да­є­мо­жли­вість і в са­мій Укра­ї­ні, в Оде­ській обла­сті, в Бол­гра­ді та Ізма­ї­лі по­ба­чи­ти зов­сім ін­ші істо­ри­чні ланд­ша­фти. Ко­ли я по­бу­ва­ла в Со­фії, то від­чу­ла зв’язок бол­гар­ської Со­фії та Со­фії Ки­їв­ської — усві­до­ми­ла, що йде­ться про не­ро­зрив­не «брат­ство се­стер». Бра­слет зі срі­бною мо­не­тою, який єми­сте­цьким до­пов­не­н­ням до кни­ги, сим­во­лі­зує, що Укра­ї­на та Бол­га­рія — це се­стри, які бу­ли роз­лу­че­ні в ран­ньо­му ди­тин­стві. Пі­сля ти­ся­чо­літь роз­лу­ки ми по­вер­та­є­мо­ся до не­об­хі­дно­сті кра­ще зро­зу­мі­ти одна одну, а бра­слет з гла­го­ли­чним «Аз» — не­мов осо­бли­вий знак, який дає змо­гу роз­пі­зна­ти «се­стру». Йде­ться про по­штовх до пі­зна­н­ня, про під­йом на но­ву ви­со­ту».

■ « Про­сві­тни­цька роль Сло­ва ( в ши­ро­ко­му ро­зу­мін­ні), яка від­обра­же­на на сто­рін­ках га­зе­ти « День » і в чи­слен­них ви­да­н­нях Бі­блі­о­те­ки ви­да­н­ня, єв­край ва­жли­вою, — го­во­рить за­сту­пник ди­ре­кто­ра Ін­сти­ту­ту фі­ло­ло­гії Га­ли­на Уса­тен­ко. — Во­на дає мо­жли­вість, зокре­ма, й на­шо­му уні­вер­си­те­ту ви­хо­ди­ти за ме­жі ау­ди­то­рії, ви­хо­ди­ти до рі­зних верств укра­їн­сько­го су­спіль­ства з іде­єю сві­тла і знань. Адже зна­н­ня про істо­рію за­ра­ди май­бу­тньо­го, во­че­видь, і єго­лов­ною іде­єю книж­ки «Се­стра моя, Со­фія...». По­ва­жа­ю­чи і ви­вча­ю­чи бол­гар­ську куль­ту­ру, ми пі­зна­є­мо і ствер­джу­є­мо вла­сну».

■ «Ме­ні зда­є­ться, що уча­сни­ки ці­єї зу­стрі­чі, сту­ден­ти, про­фе­со­ри, які вже про­чи­та­ли книж­ку, від­чу­ли, що во­на ма­є­не ли­ше лег­ко­до­сту­пний зов­ні­шній ви­мір, а й не та­кий яв­ний — вну­трі­шній, — роз­по­від­ає упо­ря­дник ви­да­н­ня Ігор Сюндюков. — Зов­ні­шній ви­мір — це роз­по­відь про про­бу­дже­н­ня Бол­га­рії, про те, що ко­жне сто­лі­т­тя ці­єї ди­во­ви­жної кра­ї­ни зно­ву й зно­ву (це — урок нам) по­тре­бу­ва­ло но­вих бу­ди­те­лів. Во­ни з’ яв­ля­ю­ться в IX — X сто­лі­т­тях (Ки­ри­ло і Ме­фо­дій, Кли­мент Охрід­ський). Ме­не досі вра­жає, що цен­траль­на стан­ція Со­фій­сько­го ме­тро ма­єім’я не будь­ко­го, а Кли­мен­та Охрід­сько­го. Со­фій­ський уні­вер­си­тет теж ма­єім’я цьо­го ве­ли­ко­го бол­гар­сько­го бу­ди­те­ля. На­віть в Ан­тар­кти­ді єстан­ція, на­зва­на йо­го ім’ям. Це — урок нам, укра­їн­цям, як тре­ба ша­ну­ва­ти і спи­ра­ти­ся на свою істо­рію. Чи мо­же­мо ми уяви­ти, що стан­ція ме­тро «Хре­ща­тик» на­зи­ва­є­ться, при­мі­ром, іме­нем Не­сто­ра Лі­то­пи­сця або Яро­сла­ва Му­дро­го? Але зго­дом бол­гар­ська на­ція зно­ву опи­ни­ла­ся в сму­зі тяж­ких ви­про­бу­вань, і зна­до­би­ли­ся но­ві бу­ди­те­лі! На­при­кін­ці XVIII сто­лі­т­тя Па­ї­сій Хи­лен­дар­ський по­ста­вив до­ле­но­сне пи­та­н­ня — хто ми є? Ми — бол­га­ри, на­щад­ки сла­ве­тно­го бол­гар­сько­го ро­ду. По­тім по­ста­ли Хри­сто Бо­тев, Іван Ва­зов... Ми не по­вин­ні втом­лю­ва­ти­ся зно­ву й зно­ву по­вто­рю­ва­ти — якщо ми за­бу­де­мо про куль­ту­ру, за­не­дба­є­мо її, то спо­ді­ва­ти­ся не­ма­є­на що. Су­спіль­ство бу­де спря­мо­ва­не ли­ше на спо­жи­ва­н­ня, во­но ні­ко­ли не сприйме цін­но­стей де­мо­кра­тії та сво­бо­ди. Але, крім зов­ні­шньо­го ви­мі­ру книж­ки, в неї єй вну­трі­шній. Ко­ли ми тво­ри­ли книж­ку, від­чу­ва­ли, що за­ну­рю­є­мось у цю кра­ї­ну, її істо­рію й від­кри­ва­є­мо їх для се­бе. Уні­каль­ність Бол­га­рії в то­му, що це — пер­ша пра­во­слав­на, слов’ян­ська дер­жа­ва і куль­ту­ра, яка зро­би­ла чі­ткий єв­ро­пей­ський ви­бір. У книж­ці єбли­ску­ча ста­т­тя Окса­ни Па­хльов­ської, в якій це пи­та­н­ня де­таль­но про­го­во­ре­но. Що­прав­да, ви­бір цей не­об­хі­дно під­твер­джу­ва­ти на ко­жних ви­бо­рах (як ві­до­мо, за кіль­ка днів Бол­га­рія оби­ра­ти­ме пре­зи­ден­та — ми ві­ри­мо, що кра­ї­на зро­бить пра­виль­ний ви­бір). Але це й за­клик для нас, укра­їн­ців. Бол­гар­сько­му на­ро­до­ві та дер­жа­ві вда­ло­ся — чо­му ж це не­мо­жли­во для нас? Ціл­ком мо­жли­во! Спо­ді­ва­юсь, ті, хто про­чи­та­є­книж­ку, зро­блять ви­сно­вок, що по­трі­бно ро­би­ти, щоб ці пла­ни здій­сни­ли­ся. Крім то­го, хо­чу на­го­ло­си­ти, що ми пра­гну­ли, щоб книж­ку бу­ло ці­ка­во чи­та­ти — то­му в ній не стат­ті для «ви­со­ко­чо­лих», а істо­ри­чні на­ри­си. Ме­ні зда­є­ться, що цей фор­мат якнай­кра­ще да­є­змо­гу до­сту­ка­ти­ся до ро­зу­му та сер­ця чи­та­ча».

■ Пі­сля за­вер­ше­н­ня за­хо­ду й три­ва­ло­го спіл­ку­ва­н­ня зі сту­ден­та­ми « в ку­лу­а­рах » го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти « День » Ла­ри­са Івшина про­ве­ла для ко­лег із ре­да­кції ім­про­ві­зо­ва­ну екс­кур­сію в сті­нах рі­дно­го Жов­то­го кор­пу­су ( ра­ні­ше на пер­шо­му по­вер­сі тут був фа­куль­тет жур­на­лі­сти­ки) й по­пов­ни­ла до­ма­шню бі­бліо­те­ку в уні­вер­си­тет­ській кни­гар­ні. До сло­ва, тут вда­ло­ся зна­йти ви­да­н­ня, яких не­ма­єу ве­ли­ких ме­ре­жах. А вже пе­ред са­мим ви­хо­дом ми зу­пи­ни­ли­ся пе­ред яткою з книж­ка­ми, які про­да­ва­ли сту­ден­ти. Як з’ясу­ва­ло­ся, Сту­дент­ський пар­ла­мент ор­га­ні­зу­вав роз­про­даж бу­кі­ні­сти­чних ви­дань, щоб до­по­мог­ти ди­тя­чо­му ін­тер­на­то­ві. «Ви­хо­дить, Дня бу­ди­те­лів в Укра­ї­ні не­має, а бу­ди­те­лі є!» — про­ко­мен­ту­ва­ла на сво­їй сто­рін­ці у «Фейс­бу­ці» Ла­ри­са Івшина.

Ан­на ГОЛОВАЩЕНКО,

сту­ден­тка III кур­су спе­ці­аль­но­сті бол­гар­ська та укра­їн­ська мо­ви і лі­те­ра­ту­ри:

— Ви­да­н­ня кни­ги «Се­стра моя, Со­фія...» вкрай ва­жли­ве з по­гля­ду змі­цне­н­ня укра­їн­сько-бол­гар­ських зв’яз­ків. Адже, як з’ясу­ва­ло­ся, ці кон­та­кти ся­га­ють гли­би­ни ві­ків! Ду­же спо­до­ба­ло­ся, як пред­ста­ви­ла но­ве ви­да­н­ня го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти «День» Ла­ри­са Івшина — ме­ні одра­зу пе­ре­да­ли­ся її за­пал і на­тхне­н­ня. За­пам’ята­лась її дум­ка про те, що укра­їн­ці по­вин­ні на­ма­га­ти­ся бу­ти ці­ка­ви­ми пе­ре­д­усім са­мі для се­бе, а та­кож за­клик до нас бу­ти справ­жні­ми, не для «га­ло­чки», фа­на­та­ми сво­єї спра­ви. У книж­ці я зна­йшла для се­бе ба­га­то но­во­го. Чи­ма­ло ін­фор­ма­ції ми отри­му­є­мо на ле­кці­ях, але всьо­го, зро­зумі­ло, охо­пи­ти не­мо­жли­во, то­му но­ве ви­да­н­ня, бе­зу­мов­но, ста­не в при­го­ді. Хо­чу від­зна­чи­ти інтерв’ю Ми­ко­ли Сі­ру­ка з екс-прем’єром Бол­га­рії Іва­ном Ко­сто­вим, в яко­му він роз­по­від­ає про сво­є­ба­че­н­ня май­бу­тньо­го Укра­ї­ни, а та­кож від­вер­то від­по­від­а­є­на за­пи­та­н­ня що­до дій Ро­сії. Крім то­го, за­пам’ята­лась ста­т­тя Гри­го­рія Ха­ли­мо­нен­ка про Аспа­ру­ха та ле­ген­дар­но­го дав­ньо­бол­гар­сько­го ха­на Ку­бра­та, мо­ги­ла яко­го зна­хо­ди­ться на Пол­тав­щи­ні — ми від­ві­ду­ва­ли її ми­ну­ло­го ро­ку. Чу­до­во, що зав­дя­ки ра­дни­ку По­соль­ства Укра­ї­ни в Бол­га­рії Ан­ні Тер­ти­чній кни­гу вже бу­ло пред­став­ле­но в Бол­га­рії, під час Між­на­ро­дної на­у­ко­вої кон­фе­рен­ції «Дра­го­ма­нів­ські сту­дії» в Со­фії.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.