По­до­ла­н­ня!

XVIII Між­на­ро­дна фо­то­ви­став­ка «День»-2016. Як чи­та­ти «Сі­мей­ний аль­бом Укра­ї­ни»

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ма­рія ПРО­КО­ПЕН­КО, «День»

На від­крит­ті цьо­го­рі­чної фо­то­ви­став­ки ми бу­ли ду­же зво­ру­ше­ні. Ви­став­ка ста­ла куль­мі­на­ці­єю свя­тку­ва­н­ня 20-річ­чя га­зе­ти, і, по су­ті, ко­ле­ктив «Дня» го­ту­вав­ся до неї всі ці 20 ро­ків. Як зі шма­то­чків смаль­ти, з рі­зних сві­тлин скла­да­є­ться мо­за­ї­чне пан­но не­за­ле­жної Укра­ї­ни — то­го, як во­на до­ро­слі­ша­ла, мрі­я­ла і роз­ча­ро­ву­ва­лась, га­ру­ва­ла, від­по­чи­ва­ла, бо­ро­ла­ся.

Від­кри­т­тя фо­то­ви­став­ки ста­ло ве­ли­кою по­ді­єю у ме­діа. У за­лах га­ле­реї «Лав­ра» тов­пи­ли­ся жур­на­лі­сти, по­лі­ти­ки, на­у­ков­ці, бі­зне­сме­ни. При­йшли і ге­рої сві­тлин, вій­сько­ві, сту­ден­ти і ка­де­ти. Емо­ції за­шка­лю­ва­ли: лю­ди пла­ка­ли, смі­я­ли­ся, бра­та­ли­ся, ці­лу­ва­ли­ся, спе­ре­ча­ли­ся бі­ля осо­бли­во го­стрих фо­то. Ро­зря­джа­ла атмо­сфе­ру кла­си­чна му­зи­ка у ви­ко­нан­ні квар­те­ту «Ані­ма» з ки­їв­ської се­ре­дньої спе­ці­а­лі­зо­ва­ної му­зи­чної шко­ли-ін­тер­на­ту іме­ні М. В. Ли­сен­ка.

У су­спіль­ства є по­тре­ба ди­ви­ти­ся «Сі­мей­ний аль­бом Укра­ї­ни», який ми ство­ри­ли. Лю­дям ва­жли­ві акцен­ти, роз­став­ле­ні на­ми. Тра­гі­чні, іро­ні­чні та ра­ді­сні мо­мен­ти — на на­ших знім­ках жи­т­тя рі­зне, але го­лов­не, що во­но три­ває. Країна змі­ню­є­ться.

Пер­ший фо­то­кон­курс від­був­ся 1999-го, ко­ли не­за­ле­жній Укра­ї­ні бу­ло ві­сім ро­ків. Щоб уна­о­чни­ти, як змі­ни­лась за цей час країна, на ви­став­ці ми окре­мо роз­мі­сти­ли ро­бо­ти­пе­ре­мож­ці по­пе­ре­дніх кон­кур­сів. Від шахтаря з ви­би­тим на пле­чі «По­го­няй, да знай ме­ру!» — до во­ї­на з та­ту­ю­ва­н­ням «Во­ля або смерть». Сві­тли­на з ди­тя­чо­го при­тул­ку — і ра­ді­сне «Ве­сі­л­ля на все се­ло». Май­да­ні­вець- від­чай­дух — і суд­ді, які со­ром’язли­во вту­пи­лись у до­ку­мен­ти. Якщо ко­мусь важ­ко чи­та­ти ве­ли­кі книж­ки чи ана­лі­ти­чні стат­ті — ми за­кли­ка­є­мо «чи­та­ти» фо­то­гра­фії.

ЗОЛОТО ЕМОЦІЙ

У ди­тя­чих фо­то зав­жди біль­ше по­зи­ти­ву, сві­тла, смі­ху. Цьо­го ро­ку у но­мі­на­ції «Світ очи­ма ді­тей» пе­ре­міг 15-рі­чний Ан­дрій Ци­ган­чук з Чер­нів­ців. Між ін­шим, на­го­ро­ду йо­му вру­ча­ла дру­жи­на Пре­зи­ден­та Укра­ї­ни Ма­ри­на По­ро­шен­ко. Ко­ли пер­ша ле­ді оби­ра­ла пе­ре­мож­ця у но­мі­на­ції, во­на дов­го не мо­гла ви­зна­чи­тись з-по­між двох ро­біт — «Ре­га­та» і «У ме­не, мов ко­лос­ся, зо­ло­те во­лос­ся». І ви­яви­ло­ся, що зро­бив їх один ав­тор.

Ан­дрій Ци­ган­чук — ду­же сер­йо­зний, не­го­вір­кий, але на йо­го сві­тли­нах ба­га­то ра­до­сті жи­т­тя. Хло­пець за­йма­є­ться фо­то­гра­фі­єю близь­ко ро­ку і вже ви­рі­шив, що стане про­фе­сій­ним фо­то­гра­фом. У на­шо­му фо­то­кон­кур­сі Ан­дрій бе­ре участь впер­ше. На­ді­сла­ти ро­бо­ти йо­му по­ра­див на­став­ник з фо­то­гур­тка Ми­ко­ла Оле­ксі­йо­вич, і він же до­по­міг їх ві­ді­бра­ти.

Наш най­мо­лод­ший пе­ре­мо­жець по­лю­бляє ро­би­ти порт­ре­ти. Ка­же, що са­ме во­ни ви­хо­дять у ньо­го най­кра­ще. На ви­став­ці Ан­дрій за­див­ляв­ся на фо­то­гра­фії бій­ців — на пе­ре­до­вій, з ро­ди­на­ми. «Ко­ли під­ро­сту, теж ро­би­ти­му та­кі», — ді­ли­ться хло­пець.

ФІЛОСОФСЬКИЙ АКЦЕНТ

Ро­бо­та-пе­ре­мо­жець у но­мі­на­ції Приз При­зів «Зо­ло­тий День» — це зав­жди ва­жли­вий по­сил до су­спіль­ства. На­га­да­є­мо, цю но­мі­на­цію ство­ри­ла га­зе­та «День» як за­снов­ник фо­то­кон­кур- су. Цьо­го ро­ку Приз При­зів ді­став­ся фі­ло­соф­ській сві­тли­ні Єв­ге­на Ма­ло­лє­тки «Зо­ря­не не­бо над на­ми і мо­раль­ний за­кон усе­ре­ди­ні нас». Пе­ре­мо­жець отри­мав від­зна­ку, спе­ці­аль­но ство­ре­ну сту­ді­єю юве­лір­но­го ми­сте­цтва «Га­ра­рук», і сер­ти­фі­кат на про­жи­ва­н­ня від ту­ри­сти­чно­го ком­пле­ксу «Бу­ко­вель».

«Зо­ло­тий День» ми да­ли ро­бо­ті, яка на­го­ло­шує: у дра­ма­ти­змі сьо­го­де­н­ня ми не по­вин­ні за­бу­ва­ти про зо­ря­не не­бо над на­ми і мо­раль­ний за­кон усе­ре­ди­ні нас. Ми ці­ну­є­мо фі­ло- со­фів і ці­ну­є­мо фо­то­гра­фів, які зні­ма­ють світ не­бу­ден­но, гли­бо­ко, з під­текс­та­ми і на­дзав­да­н­ня­ми», — ко­мен­тує цей ви­бір Ла­ри­са Ів­ши­на, го­лов­ний ре­да­ктор «Дня», за­снов­ник і го­ло­ва жу­рі фо­то­кон­кур­су.

Сам Єв­ген — пе­ре­мо­жець з істо­рі­єю. Він ста­вав во­ло­да­рем При­зу При­зів у 2012 ро­ці — за ро­бо­ту «До­по­мо­жіть ди­ти­ні». А у 2013-му Єв­ген отри­мав Гран-прі на­шо­го кон­кур­су за фо­то­гра­фію «Порт­рет на тлі гір». Що­ро­ку фо­то­граф над­си­лає на кон­курс чи­ма­ло рі­зних сві­тлин, ба­га­то — з вій­ни на Дон­ба­сі, але є й за­ма­льов­ки з мир­но­го жи­т­тя, пей­за­жі з ек­зо­ти­чних кра­їн. Для Єв­ге­на фо­то­гра­фія — це ви­со­ке ми­сте­цтво. Сам він під час на­го­ро­дже­н­ня акцен­ту­вав: « Ви­став­ка «Дня» ви­ко­нує ду­же ва­жли­ву фун­кцію — при­ще­плює лю­дям гар­ний смак у фо­то­ми­сте­цтві».

«ТЕ, ЩО МИ НЕ МА­Є­МО ПРА­ВА ЗА­БУ­ТИ»

Се­рія « По­до­ла­н­ня » отри­ма­ла Гран-прі XVIII Мі­жна­ро­дно­го фо­то­кон­кур­су «Дня». Це — чо­ти­ри най­силь­ні­ші ро­бо­ти з ци­клу Оле­ксія Фур­ма­на «Жи­т­тя пі­сля по­ра­не­н­ня». До ре­чі, ра­ні­ше ця се­рія здо­бу­ла Гран-прі Між­на­ро­дної пре­мії з до­ку­мен­таль­ної фо­то­гра­фії IAFOR Documentary Photography Award.

Ми вже роз­по­від­а­ли про цей фо­то­про­ект у ма­те­рі­а­лі «Жи­т­тя пі­сля по­ра­не­н­ня » ( № 190- 191 « Дня » за 21—22 жов­тня), бо одра­зу бу­ли ним вра­же­ні. На­га­да­є­мо, цикл об’єд­нує істо­рії укра­їн­ських вій­сько­вих, які з сер­йо­зни­ми трав­ма­ми по­вер­ну­ли­ся до­до­му з Дон­ба­су, з пе­ре­до­вої, а те­пер на­ма­га­ю­ться по­вер­ну­ти­ся до пов­но­цін­но­го жи­т­тя.

На на­го­ро­дже­н­ня Оле­ксій при­йшов з го­спі­та­лю, де від­ві­ду­вав одно­го з ге­ро­їв про­е­кту. «Сво­єю се­рі­єю я хо­тів по­ка­за­ти, що вій­на три­ває. Ко­ли ми з ва­ми го­во­ри­мо, у шпи­таль при­бу­ва­ють но­ві по­ра­не­ні хло­пці, — ка­же Оле­ксій Фур­ман. — Я хо­чу, щоб лю­ди по­ба­чи­ли істо­рії цих лю­дей, ви­кли­ки, які сто­ять пе­ред ни­ми що­дня, на­дзу­си­л­ля ве­те­ра­нів АТО та їх рі­дних. Це чу­до­ві лю­ди. Во­ни — ге­рої Укра­ї­ни».

Цьо­го ро­ку Гран-прі, сер­ти­фі­кат на 25 ти­сяч гривень, впер­ше вру­ча­ла агро­фір­ма « Оль­го­піль » . « Га­зе­та «День», її про­е­кти, зокре­ма і фо­то­ви­став­ка, го­ту­ють до май­бу­тньо­го. Де­ся­тий рік по­спіль я від­ві­дую ви­став­ку і під­три­мую фо­то­кон­курс. Ця «га­ле­рея на ко­ле­сах» по­ка­зує нам і бу­дні, і ра­до­щі, і го­ре. На цих знім­ках — те, що ми не ма­є­мо пра­ва за­бу­ти, — го­во­рить Пав­ло Ка­ле­нич, за­снов­ник, вла­сник і ди­ре­ктор агро­фір­ми «Оль­го­піль». — Я маю за честь на­го­ро­ди­ти автора се­рії «По­до­ла­н­ня» Оле­ксія Фур­ма­на. Це над­зви­чай­но акту­аль­ні ро­бо­ти. Во­ни важ­кі для сприйня­т­тя, але це на­ше ни­ні­шнє жи­т­тя».

«По­до­ла­н­ня» — це по­ня­т­тя є одним із клю­чо­вих для укра­їн­ців сьо­го­дні. По­до­ла­н­ня скру­ти, глуп­ства мо­жно­влад­ців, зне­ві­ри, чи­слен­них «зрад» і вла­сних вад. По­до­ла­н­ня і до­ро­слі­ша­н­ня. Се­рія, що отри­ма­ла Гран-прі, крім пря­мо­го зна­че­н­ня, має й ме­та­фо­ри­чне. Пі­сля до­би «про­цві­та­ю­чої олі­гар­хії» країна до­лає важ­ку трав­му, по­тро­ху ви­лі­ко­ву­є­ться, щоб роз­ви­ва­ти­ся у здо­ро­во­му на­прям­ку.

По­ди­ві­ться, як оду­жує Укра­ї­на, «про­чи­тай­те» на­шу фо­то­ви­став­ку. Во­на три­ває у сто­ли­чній га­ле­реї «Лав­ра» (вул. Лавр­ська, 1) по 13 ли­сто­па­да.

Вхід віль­ний.

ВРА­ЖЕ­Н­НЯ

«ГА­ЗЕ­ТА «День» ЗА­БЕЗ­ПЕ­ЧУЄ ЖИВУЧІСТЬ СУ­СПІЛЬ­СТВА»

Iгор КАБАНЕНКО, адмі­рал, екс­перт з пи­тань обо­ро­ни та без­пе­ки:

— На­сам­пе­ред хо­чу при­ві­та­ти « День » , весь твор­чий ко­ле­ктив з 20-річ­чям га­зе­ти і по­ба­жа­ти успі­хів!

Зви­чай­но, ва­ша ро­бо­та, яка на­прав­ле­на на ство­ре­н­ня своє­рі­дної си­нер­гії між істо­ри­чни­ми ко­рі­н­ня­ми, су­ча­сні­стю і май­бу­тнім, — це те, що сьо­го­дні не­об­хі­дно на­шо­му су­спіль­ству. Це об’єд­ну­ю­ча фун­кція. Я не­що­дав­но брав участь у кон­фе­рен­ції НАТО, де, зокре­ма, обго­во­рю­ва­ли та­ке пи­та­н­ня, як «живучість су­спіль­ства» в умо­вах гео­по­лі­ти­чної тур­бу­лен­тно­сті, «гі­бри­дної вій­ни», нав’яза­ної Ро­сі­єю. І от вну­трі­шні зв’яз­ки, стій­кість су­спіль­ства ду­же ва­жли­ві з то­чки зо­ру ней­тра­лі­за­ції за­гроз. Від­по­від­но в цій сфе­рі га­зе­та «День» ро­бить ве­ли­че­зну спра­ву.

Від фо­то­ви­став­ки у ме­не ба­га­то рі­зних емоцій. Це з одно­го бо­ку, а з дру­го­го — це ін­фор­ма­ція для роз­ду­мів. На фо­то­гра­фі­ях ми ба­чмо зріз істо­рії, по­чи­на­ю­чи від тих хло­пців, які за­хи­ща­ють на­шу зем­лю, не­за­ле­жність, су­ве­ре­ні­тет, і за­кін­чу­ю­чи по­лі­ти­кою най­ви­що­го рів­ня. На цих зрі­зах ми мо­же­мо по­ба­чи­ти, де ми зна­хо­ди­мо­ся і зро­зу­мі­ти, як ру­ха­ти­ся да­лі. Це ва­жли­во для всіх лю­дей, зокре­ма для тих, хто ці­ка­ви­ться ми­ну­лим і пра­гне по­бу­ду­ва­ти сві­тле май­бу­тнє в на­шій кра­ї­ні.

«ТУТ Є ТА УКРА­Ї­НА, ЯКА ТРИ­МАЄ НЕ­БО НАДНАМИ»

Iри­на КЛЮЧКОВСЬКА,

ди­ре­ктор Мі­жна­ро­дно­го ін­сти­ту­ту осві­ти, куль­ту­ри та зв’яз­ків з ді­а­спо­рою:

— Ко­ли їха­ла сю­ди по­їздом, по­чу­ла роз­мо­ву двох мо­ло­дих лю­дей, які ка­за­ли: «Тре­ба чу­ха­ти з тої Укра­ї­ни, бо тут не­ма чо­го ро­би­ти, тут без­на­дія, все по­га­но». А ко­ли я при­їха­ла на фо­то­ви­став­ку — моя ду­ша за­спі­ва­ла. Бо тут — справ­жня Укра­ї­на. Тут є та Укра­ї­на, яка три­має не­бо над на­ми. Це про­сті лю­ди — ба­бу­ся, яка пле­те ко­ши­ки сво­ї­ми ру­ка­ми і три­має на­шу тра­ди­цію, сер­це і на­шу ду­шу. Це мо­ло­ді Те­ре­щен­ки, які бе­руть шлюб, на облич­чях яких сві­ти­ться ра­дість. Це, зре­штою, дру­жи­на По­ро­шен­ка, яка сво­ї­ми ру­ка­ми три­має хло­пця, ко­тро­го при­ро­да обді­ли­ла фі­зи­чно, але не ду­хов­но.

Най­біль­ше вра­зив порт­рет Ре­фа­та Чу­ба­ро­ва, зро­бле­ний Оле­ксі­єм Іва­но­вим. По­гляд го­ло­ви ме­джлі­су за­гли­бле­ний у про­стір і в се­бе одно­ча­сно. Уся тра­ге­дія крим­сько­та­тар­сько­го на­ро­ду зо­бра­же­на на облич­чі йо­го лі­де­ра. У то­му ве­ли­ко­му не­ща­сті, у то­му ве­ли­ко­му го­рі, яке за­раз має крим­сько­та­тар­ський на­род, він ща­сли­вий, що Бог да­ру­вав йо­му лю­дей, які мо­жуть по­ве­сти за со­бою, згур­ту­ва­ти, які ко­жною сво­єю клі­ти­ною, ко­жною час­ткою ду­ші вбо­лі­ва­ють за свій на­род.

Сло­вом, фо­то­ви­став­ка «Дня» — це оа­за. Я ві­рю, що во­на по­ши­ри­ться на всю Укра­ї­ну. Ко­жно­го ро­ку ви­став­ка га­зе­ти «День» — це тор­же­ство на­ро­дно­го ду­ху. Ко­жна сві­тли­на про­мов­ляє до нас ве­ли­ким до­бром. За один раз не осми­слиш усю ви­став­ку. Але пер­ше вра­же­н­ня — Укра­ї­на є, бу­ла і бу­де. Ця фо­то­ви­став­ка — на­ша ду­хов­на пе­ре­мо­га, це утвер­дже­н­ня нас і силь­ний знак на­шої пе­ре­мо­ги.

«ІСТО­РІЯ, ВТІЛЕНА В ОБРАЗИ»

Ге­ор­гій КО­ВА­ЛЕН­КО,

свя­ще­ник, гро­мад­ський ді­яч, фі­ло­соф, бо­го­слов:

— Ко­ли ти ди­ви­шся одну ро­бо­ту, це — мить. Дні і ми­ті скла­да­ю­ться в ро­ки. Але, оскіль­ки га­зе­ті «День» цьо­го ро­ку ви­пов­ню­є­ться 20 ро­ків, мо­же­мо го­во­ри­ти про ці­лу епо­ху. Від­чу­т­тя пев­ної істо­ри­чної пер­спе­кти­ви ме­не не по­ли­шає — на ви­став­ці «Дня» ти по­тра­пля­єш в істо­рію. На­віть сьо­го­де­н­ня на фо­то­гра­фі­ях, які є ви­тво­ром ми­сте­цтва, це вже не про­сто хро­ні­ка, а істо­рія. Це знім­ки, які від­би­ра­ли, які вже по­бу­ва­ли на шпаль­тах га­зе­ти.

Зро­зумі­ло, ко­ли ба­чиш де­які фо­то­гра­фії, то не мо­жеш стри­ма­ти емоцій — десь по­чи­нає ще­ми­ти сер­це, десь на­вер­та­ю­ться сльо­зи. Емо­ції тут ще жи­ві, це та істо­рія, в якій ми жи­ве­мо. Тут ві­ді­бра­ні кра­щі фо­то, які ма­ють сим­во­лі­чний ви­мір, ство­рю­ють пев­ний образ. Це — істо­рія, яка втілена в образи, а не про­сто фі­кса­ція.

«ЄД­НА­Н­НЯ ЗА­ДЛЯ ПЕ­РЕ­МО­ГИ»

Iван ПЄТУХОВ,

пре­зи­дент ком­па­нії «Ада­мант», го­ло­ва прав­лі­н­ня гро­мад­ської спіл­ки «На­ціо­наль­на асам­блея Укра­ї­ни»:

— Фо­то­ви­став­ка «Дня» справ­ляє ду­же силь­не і на­віть де­що три­во­жне вра­же­н­ня. Країна на­че ро­зір­ва­на нав­піл. На одно­му бо­ці усім за­до­во­ле­ні ма­сля­ни­сті фей­си на­ших за­мо­жних по­лі­ти­ків. На ін­шо­му — зви­чай­ні й ду­же ча­сто бі­дні лю­ди, а та­кож во­я­ки, що за­хи­ща­ють на­шу кра­ї­ну. Остан­ні, зви­чай­но, в одно­стро­ях, але при­ди­ві­ться, во­ни да­ле­ко не та­кі, як у ар­мі­ях роз­ви­ну­тих дер­жав. Зов­ні­шній ви­гляд, зви­чай­но, не го­лов­не. Але між так зва­ною елі­тою і ре­штою гро­ма­дян не по­вин­но бу­ти та­кої прір­ви, як ни­ні. Якщо на­ші зверх­ни­ки від­ра­зу пі­сля ре­во­лю­ції свої ста­тки ще так від­вер­то не де­мон­стру­ва­ли, то те­пер (і це по­ка­за­ло еле­ктрон­не де­кла­ру­ва­н­ня) во­ни вже не хо­ва­ю­ться, а від­вер­то хи­зу­ю­ться. Брен­до­ві жі­но­чі су­мо­чки, на які про­сто­му гро­ма­дя­ни­но­ві за все жи­т­тя не на­зби­ра­ти, де­ся­тки го­дин­ни­ків та на­віть (це та­кий зу­хва­лий жарт) кви­ток на ко­смі­чний ко­ра­бель, не ка­жу­чи вже про сві­то­во­го зна­че­н­ня ра­ри­те­ти... зна­йде­ні на смі­тни­ку.

Вва­жаю, та­ко­го не по­вин­но бу­ти. Ми му­си­мо обра­ти свій шлях, щоб об`єд­на­ти лю­дей, об`єд­на­ти кра­ї­ну. А фо­то­гра­фії, які зі­брав «День» на цих сті­нах, са­ме на це й спря­мо­ва­ні, во­ни на­га­ду­ють нам про не­об­хі­дність єд­на­н­ня за­для пе­ре­мо­ги , і тіль­ки слі­па лю­ди­на, на жаль, цьо­го не мо­же по­ба­чи­ти.

Я ду­же вдя­чний ав­то­рам цих сві­тлин — жур­на­лі­стам, ама­то­рам, май­страм ху­до­жньої фо­то­гра­фії, які зро­би­ли для нас це ко­льо­ро­ве свя­то, про­ся­кну­те рі­зно­ма­ні­тни­ми, але справ­ді ве­ли­ки­ми сми­сла­ми. Хо­тів би та­кож при­ві­та­ти весь ко­ле­ктив га­зе­ти «День», і осо­би­сто Ла­ри­су Оле­ксі­їв­ну Ів­ши­ну з 20-річ­чям ви­да­н­ня. Дя­кую вам за те, що ви ро­би­те. Ме­ні ду­же при­єм­но бу­ти по­ряд з ва­ми, а ко­ли тре­ба — під­став­ля­ти пле­че і від­так отри­му­ва­ти за­до­во­ле­н­ня від на­шої спів­пра­ці.

«КОЖНЕ ФО­ТО — ОКРЕ­МА ІСТО­РІЯ ПРО СЬО­ГО­ДЕ­Н­НЯ УКРА­Ї­НИ»

Ні­ко­ла Фран­ко БАЛЛОНI,

ди­пло­мат, екс-ке­рів­ник Iта­лій­сько­го ін­сти­ту­ту куль­ту­ри вУкра­ї­ні:

— Вра­жа­ю­ча ви­став­ка! Стіль­ки емоцій ви­кли­ка­ють ці сві­тли­ни. Тут мо­жна по­ба­чи­ти рі­зні ку­то­чки ва­шої пре­кра­сної кра­ї­ни. Я лю­блю Укра­ї­ну! Ба­га­то ро­ків жи­ву і пра­цюю в Ки­є­ві. Ме­ні ду­же по­до­ба­ю­ться укра­їн­ці сво­єю щи­рі­стю, му­жні­стю і опти­мі­змом. За­раз ва­ша країна і лю­ди пе­ре­жи­ва­ють важ­ки ча­си. Я ні­ко­ли не ду­мав, впер­ше при­їхав­ши у 1998 ро­ці сю­ди, що на цій пре­кра­сній зем­лі бу­дуть та­кі по­тря­сі­н­ня, що бу­дуть во­єн­ні дії і ги­ну­ти­муть лю­ди. Це так бо­ля­че... Та­ка гар­на країна, ду­же куль­тур­ні лю­ди і та­ка бі­да — май­же три ро­ки що­ден­но ллє­ться кров. Див­лю­ся на фо­то, де ка­дри з бій­ця­ми АТО, а у ме­не на очах ви­сту­па­ють сльо­зи, ко­ли ба­чу та­ких му­жніх, кра­си­вих лю­дей, які, за­хи­ща­ю­чи рі­дну зем­лю, ста­ли ін­ва­лі­да­ми. Се­рія «По­до­ла­н­ня» Оле­ксія Фур­ма­на ме­не вра­зи­ла до гли­би­ни ду­ші. Ду­же хо­чу, щоб про цих хло­пців-ге­ро­їв не за­бу­ва­ли і ско­рі­ше в Укра­ї­ну при­йшов мир. Вій­на змі­нює лю­дей, але ко­ли див­лю­ся на сві­тли­ни, то ро­зу­мію, що та­ких силь­них ду­хом лю­дей ні­що не зло­мить! Кожне фо­то — окре­ма істо­рія про сьо­го­де­н­ня Укра­ї­ни.

«Є ТА­КІ КА­ДРИ, НА ЯКІ СПОКІЙНО ДИ­ВИ­ТИ­СЯ НЕ МО­ЖНА»

Еду­ард МИТНИЦЬКИЙ,

ху­до­жній ке­рів­ник Ки­їв­сько­го те­а­тру дра­ми і ко­ме­дії на лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра:

— Я ша­ну­валь­ник «Дня» з пер­шо­го но­ме­ру і до сьо­го­дні. Не про­пу­скаю жо­дної фо­то­ви­став­ки і зав­жди з не­тер- пі­н­ням че­каю цих зу­стрі­чей. І що­рі­чно ви ди­ву­є­те ці­ка­ви­ми ро­бо­та­ми. Всі сві­тли­ни при­ва­блю­ють сво­єю щи­рі­стю. Є та­кі ка­дри, на які спокійно не мо­жна ди­ви­ти­ся. На­при­клад, «Брат за бра­та». Зда­є­ться, так про­сто — сто­їть ше­рен­га сол­да­тів, а в остан­ньо­му ря­ду боєць три­має за ру­ку ма­лень­ко­го хло­пчи­ка, — хо­ча від­ве­сти очі від ро­бо­ти важ­ко... За­пам’ята­ли­ся фо­то­гра­фії про Ба­бин Яр, похо­рон Гон­га­дзе. Йо­го вбив­ство — це істо­рія укра­їн­ської сво­бо­ди! Скіль­ки ро­ків за­йма­ю­ться роз­слі­ду­ва­н­ням вбив­ства цьо­го жур­на­лі­ста, а пи­тань ще ду­же ба­га­то... Ме­ні зда­є­ться, що «День» став все­ося­жним ви­да­н­ням, га­зе­тою, до дум­ки якої при­слу­ха­ю­ться. Ви пи­ше­те ясно, чі­тко і про­ду­ма­но, а го­лов­не — зму­шу­є­те лю­дей ду­ма­ти.

«ЦЬОГОРІЧНА ФО­ТО­ВИ­СТАВ­КА Є УЗАГАЛЬНЮЮЧА, МЕТАФОРИЧНА, СИМВОЛІЧНА»

Iри­на КОНСТАНКЕВИЧ,

на­ро­дний де­пу­тат Укра­ї­ни:

— Я від­ві­дую фо­то­ви­став­ку га­зе­ти «День» вже ба­га­то ро­ків і маю мо­жли­вість про­сте­жи­ти її в ди­на­мі­ці. Якщо ра­ні­ше ми ка­за­ли, що знім­ки є від­би­тком жи­т­тя Укра­ї­ни, то цьогорічна фо­то­ви­став­ка, на мою дум­ку, є більш узагальнююча. Ба­га­то ро­біт ме­та­фо­ри­чних, сим­во­лі­чних, які ма­ють під­текст, гли­бин­ні сми­сли. Це на­ша су­ча­сна фо­то­істо­рія. Зви­чай­но, ду­же силь­но чі­пля­ють сві­тли­ни з вій­сько­ви­ми — з бо­лем, стра­ж­да­н­ням. Є та­кож ба­га­то мир­них, гар­них, ди­тя­чих фо­то­гра­фій. Ця фо­то­ви­став­ка сво­го ро­ду під­су­мо­вує не тіль­ки жи­т­тя га­зе­ти, а і всі­єї кра­ї­ни.

«УКРА­Ї­НА СЬО­ГО­ДНІ — ЦЕ РО­ДИ­НА, У ЯКІЙ ДУ­ЖЕ БА­ГА­ТО РОЗГАЛУЖЕНЬ»

Га­ли­на БАБIЙ,

му­зи­ко­зна­вець, жур­на­ліст, ав­тор, сце­на­рист і про­дю­сер ра­діо­про­грам:

— Укра­ї­на сьо­го­дні — це ро­ди­на, у якій ду­же ба­га­то розгалужень. Хтось по­їхав на за­ро­бі­тки за кор­дон, хтось ли­шив­ся ора­ти зем­лю, там, де ба­тьки ора­ли і ді­ди, хтось пі­шов цю зем­лю за­хи­ща­ти. Тоб­то та­ка ба­га­то­ді­тна ро­ди­на, у якій всі ді­ти рі­зні, не див­ля­чись на те, що у них одні ба­тьки. У них по-рі­зно­му про­я­ви­ла­ся їхня ге­не­ти­ка, по­мно­же­на на їхній осо­би­стий сві­то­гляд і роз­ви­ток, по-рі­зно­му про­я­ви­ла­ся їхня си­нів­ська чи до­чір­ня лю­бов. Уся ця ро­ди­на не знає, як зі­бра­ти­ся до­ку­пи, щоб по­до­ла­ти усі ті про­бле­ми, які во­на має нав­ко­ло се­бе, і від­по­від­но має їх і все­ре­ди­ні. То­му що усі по-рі­зно­му ба­чать, яка ця їхня зем­ля, яка ця їхня Укра­ї­на. До ре­чі, я не ба­чи­ла жо­дної жор­сто­ко­сті на жо­дній фо­то­гра­фії, на­віть на тих, де ба­га­то на­ту­ра­лі­зму і кро­ві. Там є біль, а біль — це не жор­сто­кість; і пра­гне­н­ня всі ці про­бле­ми по­до­ла­ти. Для при­кла­ду, фо­то­гра­фії ба­бу­сі, яка стри­бає че­рез во­гонь, хо­че до­стри­бну­ти ту­ди, ку­ди прав­нук стри­бнув; ма­лень­кої ди­тин­ки, яка обні­має ба­тька, що при­йшов з вій­ни, хо­че, щоб ба­тько з нею за­ли­шив­ся. На­віть у зе­ле­но­му Ки­їв­сько­му мо­рі, яке цві­те, про­їжджає чов­ник з яко­юсь, во­че­видь, сві­тлою ме­тою. То­му що він їде на якийсь про­ми­сел, ко­мусь по­да­ти ру­ку, пе­ре­вез­ти ко­гось чи на ри­бал­ку ви­вез­ти. Він про­кла­дає сві­тлу смуж­ку в цьо­му Дні­прі. Це все одно пра­гне­н­ня по­до­ла­ти це все. Ще ме­не вра­зи­ла фо­то­гра­фія, де се­ля­ни, які, ви­ба­чте, ра­ком на го­ро­ді ви­ро­сти­ли усю свою по­жи­ву, в та­кій же по­зі її про­да­ють, тоб­то це по­за жи­т­тя. І та­кі ро­ди­чі є в ко­жній ро­ди­ні, які зем­лю но­сом ри­ють і не ба­чать ін­шої пер­спе­кти­ви в цьо­му жит­ті. Але це все ро­ди­на. Як би це все не бу­ло, але ми одні­єї кро­ві усі. Зем­ля, її со­ки, во­на вхо­дить у на­шу кров з одним ДНК, яка б там во­на не бу­ла. І це ду­же ва­жли­во, щоб ми ба­чи­ли, що ми не злі, не агре­сив­ні, а ми стур­бо­ва­ні тим, що ма­є­мо, і хо­че­мо це все по­до­ла­ти. От та­кою я по­ба­чи­ла цю ро­ди­ну.

«ОБРА­ЛИ ФО­ТО, ЯКЕ ОДРА­ЗУ ВИ­КЛИ­КАЄ ПОСМІШКУ» Ан­на ЧЕРНАСОВА, ди­ре­ктор Юве­лір­но­го до­му На­та­лії Спі­жен­ко:

— Се­ред 350 ро­біт, які сьо­го­дні пред­став­ле­ні на фо­то­ви­став­ці, ми від­да­ли пе­ре­ва­гу сві­тли­ні «А гу­со­чку не від­дам», то­му що во­на від­тво­рює щи­рі ди­тя­чі емо­ції, ви­кли­кає ра­дість, на­тхне­н­ня, яких так не ви­ста­чає сьо­го­дні. Фа­кти­чно ми оби­ра­ли фо­то, яке одра­зу ви­кли­кає посмішку на облич­чі. На ньо­му зо­бра­же­ні ді­ти — ці­ка­ві та щи­рі. А ді­ти це на­ше май­бу­тнє і хо­че­ться, щоб во­но бу­ло сві­тлим і до­брим.

Зви­чай­но, на фо­ні сві­тлин, де пред­став­ле­на те­ма вій­ни, обра­на на­ми фо­то­ро­бо­та ви­рі­зня­є­ться, во­на до­дає опти­мі­зму і ві­ри. Вій­на у сер­цях ко­жно­го з нас, бо во­на у на­шій кра­ї­ні. Але сьо­го­дні ми всі по­тре­бу­є­мо ві­ри, впев­не­но­сті, на­дії на зав­тра­шній день. І пред­став­ле­ні сві­тли­ни да­ють це від­чу­т­тя. На­при­клад, фо­то з бій­цем, у яко­го на пле­чі си­дить ко­ше­ня. Во­но не­ймо­вір­не, жи­ве —і в цей важ­кий час від­обра­жає ту тон­ку емо­цій­ні скла­до­ву, яка існує між мир­ним жи­т­тям і вій­ною. Фо­то­лі­то­пис га­зе­ти «День» має спо­ну­ка­ти нас до ми­ру — в ду­шах, у вчин­ках, у жит­ті.

«ІСТО­РІЮ ТРЕ­БА ПИ­СА­ТИ З ІЛЮСТРАЦІЯМИ» Оле­ксій ОСТРОВСЬКИЙ, ди­ре­ктор шо­тланд­сько­го до­му-ре­сто­ра­ну Whisky Corner:

— З га­зе­тою «День» у нас дав­ні від­но­си­ни, ми актив­но спів­пра­цю­є­мо у фор­ма­ті глян­це­во­го жур­на­лу «Мар­шрут № 1», але фо­то­кон­курс — це пер­ший наш со­ці­аль­ний про­ект, і, маю на­дію, не остан­ній. Пред­став­ле­ні ро­бо­ти вра­жа­ють про­фе­сій­ні­стю і жи­ві­стю. Се­ред ві­ді­бра­них для на­го­ро­дже­н­ня сві­тлин від­дав пе­ре­ва­гу ро­бо­ті Єв­ге­на Ма­ло­лє­тки «Сер­це Кар­пат». На ній зо­бра­же­не озе­ро Си­не­вир у фор­мі сер­ця. Я бу­вав на цьо­му озе­рі, і дій­сно там є та­ке мі­сце, звід­ки озе­ро ви­гля­дає у фор­мі сер­ця. Кра­са не­ймо­вір­на, а то­му під час ви­бо­ру пе­ре­мож­ця осо­бли­вих ва­гань не бу­ло.

На фо­то­ви­став­ці я упев­нив­ся: фо­то по­вин­ні ма­ти мі­сце у на­шо­му жит­ті. У час ци­фро­вих те­хно­ло­гій лю­ди зде­біль­шо­го збе­рі­га­ють свої знім­ки на еле­ктрон­них но­сі­ях і не ство­рю­ють сі­мей­них аль­бо­мів. На­пев­но, це не­пра­виль­но, бо істо­рію тре­ба пи­са­ти з ілюстраціями, а не три­ма­ти на жорс­тких ди­сках. Її тре­ба пе­ре­ка­зу­ва­ти і по­ка­зу­ва­ти ді­тям. Для Укра­ї­ни це ро­бить га­зе­та «День». Во­на ство­ри­ла (і ство­рю­ва­ла упро­довж 17 по­пе­ре­дніх ро­ків) не­ве­ли­кий лі­то­пис з істо­рії Укра­ї­ни. За це честь і хва­ла ко­ле­кти­ву.

«ВСЕ ЦЕ — НА­ША ВІ­РА» Оль­га ЧУ­МАК, ме­не­джер по зв’яз­ках зі ЗМI ком­па­нії Coca-Cola Укра­ї­на:

— Двоє з трьох на­ших пе­ре­мож­ців — це ді­ти, під­ро­ста­ю­че по­ко­лі­н­ня. Во­ни ді­ля­ться з на­ми сво­ї­ми вра­же­н­ня­ми крізь при­зму об’єкти­ва і та­ким чи­ном роз­по­від­а­ють нам, до­ро­слим, про свій ди­тя­чий світ. На ща­стя, їхні фо­то­гра­фії ви­про­мі­ню­ють ра­дість, ща­стя, по­зи­тив­ні емо­ції. Це до­зво­ляє у сьо­го­дні­шні не­про­сті бу­дні ма­ти при­від для ра­до­сті й за­до­во­ле­н­ня.

Фо­то­ви­став­ка га­зе­ти «День» — це не­ймо­вір­на па­лі­тра по­чут­тів. В одно­му не­ве­ли­ко­му мі­сці, в одно­му за­лі, з’єд­на­ли­ся і жур­ба, і ра­дість, і скор­бо­та, і сар­казм. І з одно­го бо­ку це та­кий оксю­мо­рон, а з ін­шо­го — це на­ше жи­т­тя, яке ми про­жи­ва­є­мо. Оче­ви­дно, що тре­ба зна­ти і ро­зу­мі­ти ці мо­мен­ти, вмі­ти їх про­жи­ти гі­дно, ці­ка­во й гар­но.

Че­рез кон­тра­стний на­бір емоцій важ­ко ви­зна­чи­ти­ся у вра­же­н­нях. Хо­че­ться опти­мі­зму, не мо­жна ска­за­ти, що він асо­ці­ю­є­ться з ви­став­кою. Її пі­сля­мо­ва — це біль­ше ві­ра, во­на є і на фо­то­гра­фі­ях, які спов­не­ні жур­би, і на ра­ді­сних сві­тли­нах, де мо­ло­дя­та хо­чуть одру­жу­ва­ти­ся, ді­ти хо­чуть ро­сти, а пта­хи хо­чуть лі­та­ти. Все це — на­ша ві­ра...

«ФО­ТО­ВИ­СТАВ­КА «Дня» ЗМУ­ШУЄ ДУ­МА­ТИ» Ан­дрій СЕНЧЕНКО, на­ро­дний де­пу­тат V, VI, VII скли­кань, го­ло­ва Все­укра­їн­сько­го ру­ху «Си­ла пра­ва»:

— Для ме­не Фо­то­ви­став­ка «Дня» зав­жди щось но­ве і те, що зму­шує ду­ма­ти. Зви­чай­но, най­тяж­чі фо­то­гра­фії — це вій­на і сол­да­ти. Див­ля­чись на ці сві­тли­ни, я одра­зу уяв­ляю до­лі лю­дей — вла­сне те, чим я за­раз за­йма­ю­ся в юри­ди­чній пло­щи­ні, за­хи­стом по­ра­не­них, ска­лі­че­них сол­да­тів... Ме­ні зда­є­ться, на цю Фо­то­ви­став­ку по­трі­бно стро­єм во­ди­ти укра­їн­ських чи­нов­ни­ків і суд­дів, то­му що нам до­во­ди­ться ви­тра­ча­ти ве­ли­че­зні зу­си­л­ля для то­го, щоб пе­ре­ко­ну­ва­ти суд­дів і чи­нов­ни­ків при­йма­ти аде­ква­тні рі­ше­н­ня про те, що від­бу­ва­є­ться у нас в кра­ї­ні. Рі­ше­н­ня, які під­твер­джу­ють факт ро­сій­ської агре­сії і за­ги­бель лю­дей в ре­зуль­та­ті ці­єї агре­сії, по­ра­не­н­ня, по­збав­ле­н­ня жи­тла.

Зви­чай­но, є ба­га­то ін­ших фо­то, які ви­кли­ка­ють по­зи­тив­ний на­стрій. Якось ме­ні до­ве­ло­ся роз­мов­ля­ти з одним чо­ло­вік по­хи­ло­го ві­ку, з яким у нас зав’яза­ла­ся дис­ку­сія з при­во­ду вій­ни. Так от він ка­же: «От бу­ла п’ять ро­ків вій­на під час Дру­гої сві­то­вої, яка ви­па­ла то­ді на на­шу до­лю. Але лю­ди все одно жи­ли, бу­ду­ва­ли пла­ни, до чо­гось пра­гну­ли». Тоб­то ду­же ва­жли­во, що Фо­то­ви­став­ка не за­ци­клю­є­ться тіль­ки на про­бле­мах, а обов’яз­ко­во дає на­дію на кра­ще.

«Я ЗДИВОВАНИЙ ТА­ЛАН­ТОМ ФОТОКОРІВ, СПРАВЖНІХ ХУДОЖНИКІВ І МИТЦІВ» Гри­го­рій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, до­ктор по­лі­ти­чних на­ук, кон­флі­кто­лог, про­фе­сор Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. Т.Г. Шев­чен­ка:

— Я за­хо­пле­ний ці­єю ви­став­кою, то­му що тут ду­же яскра­ві образи. Я б ска­зав, образи ге­ро­їв — по­чи­на­ю­чи від ма­лень­ко­го хло­пчи­ка до бій­ців спе­цна­зу, тих ге­ро­їв, які ста­ли ін­ва­лі­да­ми, втра­ти­ли кін­ців­ки, за­хи­ща­ю­чи на­шу Ба­тьків­щи­ну від ро­сій­ської агре­сії. Ця ви­став­ка по­ка­зує на­ших справжніх ге­ро­їв.

На жаль, у нас в ін­фор­ма­цій­но­му про­сто­рі від­бу­ва­є­ться де­мо­ра­лі­за­ція і во­ї­нів на фрон­ті, і су­спіль­ства. Ні­хто не по­ка­зує на­ших ге­ро­їв, не роз­ка­зує про міць укра­їн­сько­го ду­ху, гі­дно­сті цих лю­дей. І ва­ша ви­став­ка якраз по­ка­зує та­ких лю­дей, їхні очі, ві­ру і во­дно­час із ге­ро­ї­змом по­ка­зує пре­кра­сне: жи­т­тя, ра­дість, пре­кра­сну укра­їн­ську при­ро­ду, жи­вий світ. І я здивований та­лан­том фотокорів, справжніх художників і митців. У мо­їй сві­до­мо­сті ця ви­став­ка за­ли­ши­ла ду­же гли­бо­кий слід.

Ця га­зе­та є ду­же ва­жли­вим іде­о­ло­гі­чним дже­ре­лом. Во­на ви­хо­вує на­цію, дає прав­ди­ві оцін­ки, гли­бо­кий ана­ліз по­дій і про­це­сів. І го­лов­не, во­на ви­хо­вує лю­дей — гро­ма­дян на­шої кра­ї­ни.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ФО­ТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ФО­ТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Ві­дзна­ка від пер­шої ле­ді. Ма­ри­на По­ро­шен­ко ві­тає Ан­дрія Ци­ган­чу­ка з пе­ре­мо­гою у но­мі­на­ції «Світ очи­ма ді­тей»

ФО­ТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Фо­то­граф На­та­лія Ша­ро­мо­ва (на знім­ку з си­ном) бе­ре участь у на­шо­му кон­кур­сі вже кіль­ка ро­ків і ре­гу­ляр­но стає при­зе­ром. Цьо­го ра­зу «вро­жай» На­та­лії — шість на­го­род!

ФО­ТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Трі­ум­фа­то­ри. Во­ло­дар При­зу При­зів «Зо­ло­тий День» Єв­ген Ма­ло­лє­тка, го­лов­ний ре­да­ктор «Дня» Ла­ри­са Ів­ши­на і во­ло­дар Гран-прі Оле­ксій Фур­ман

Гран-прі фо­то­кон­кур­су — а це сер­ти­фі­кат на 25 ти­сяч гривень від ди­ре­кто­ра агро­фір­ми «Оль­го­піль» Пав­ла Ка­ле­ни­ча — отри­мав Оле­ксій Фур­ман за се­рію «По­до­ла­н­ня». На фо­то: Ла­ри­са Ів­ши­на, Пав­ло Ка­ле­нич, Оле­ксій Фур­ман

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.