Сло­во. Мен­та­лі­тет. Iсто­рія

Мо­ва як дзер­ка­ло ду­ші на­ції

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ігор ДЕМ’ЯНЧУК, кан­ди­дат те­хні­чних на­ук

День укра­їн­ської пи­сем­но­сті та мо­ви не ви­пад­ко­во пов’яза­ний із Не­сто­ром-лі­то­пи­сцем: в осно­ві на­шої мо­ви — мо­ва Ки­їв­ської Ру­сі. Укра­їн­ська мо­ва є рів­но­прав­но­юв сім’ї сві­то­вих мов; во­на ми­ло­зву­чна, по­е­ти­чна, во­на за­без­пе­чує всі сфе­ри жи­т­тя — і куль­тур­ну, і на­у­ко­ву (ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи за­по­зи­че­н­ня, як усі мо­ви). На­ша мо­ва не по­тре­бує фан­та­зій уль­тра­па­трі­о­тів, бу­цім­то во­на най­дав­ні­ша у сві­ті, кра­ще спря­му­ва­ти си­ли на її за­хист від куль­тур­ної та вій­сько­вої агре­сії «рус­ско­го ми­ра».

■ У на­у­ко­во­му сві­ті дав­но утвер­ди­ла­ся істи­на, що укра­їн­ська є окре­мою, са­мо­стій­ною та са­мо­до­ста­тньо­ю­мо­во­юй аж ні­як не є від­га­лу­же­н­ням ро­сій­ської. Про­те іде­о­ло­ги ім­пе­рії, не­ві­гла­си у фі­ло­ло­гії та істо­рії, ви­тя­гли дав­но спро­сто­ва­ні ви­гад­ки: «Укра­їн­ська мо­ва — це та ж ро­сій­ська, але зі­псо­ва­на поль­ським впли­вом». Є ще більш ди­ке твер­дже­н­ня, бу­цім­то на­шу мо­ву ви­га­да­ли чи то ав­стрі­я­ки, чи то Гру­шев­ський, чи ще хтось (ЦРУ, прав­да, не зви­ну­ва­чу­ють), щоб не да­ти утвер­ди­ти «рус­ский мир». Йо­го іде­о­ло­ги ма­ють мо­ву за зброю, на­ма­га­ю­ться при­ни­зи­ти укра­їн­ську та всі­ля­ко во­зве­ли­чу­ють ро­сій­ську.

■ Міф про «ве­ли­кість» і «мо­гу­чість» ро­сій­ської мо­ви шту­чно роз­дму­ху­вав­ся здав­на, але без під­став, без об­ґрун­ту­ва­н­ня. Ло­мо­но­сов, пер­ший ав­тор мі­фу про «язык» («ве­лик пред все­ми в Ев­ро­пе»), знав ні­ме­цьку (на­вчав­ся у Ні­меч­чи­ні), але не був по­лі­гло­том. Про зна­н­ня ан­глій­ської свід­чить ря­док про «быстрых ра­зу­мом Нев­то­нов» за­мість нью­то­нів, при до­ско­на­ло­му во­ло­дін­ні іспан­сько­ю­він не пи­сав би «ги­шпан­ский». Сам Ми­хай­ло Ва­си­льо­вич пе­ре­тя­гнув із іно­зем­них мов у ро­сій­ську всю­на­у­ко­ву тер­мі­но­ло­гію. То яка ж во­на не­пе­ре­вер­ше­на в Єв­ро­пі?!

■ Ро­сій­ська мо­ва, як і ро­сій­ська на­ро­дність, сфор­му­ва­ла­ся у ме­жи­річ­чі Вол­ги та Оки — цю­ко­ло­ні­ю­Ки­їв­ської Ру­сі за­се­ля­ли угро­фін­ські пле­ме­на зі сво­є­ю­мо­вою . Мі­гра­ція з Ру­сі бу­ла не­зна­чною, звід­ти при­хо­ди­ли кня­зі з дру­жи­ною, свя­ще­ни­ки; слов’ян­ський до­мі­шок да­ли кри­ви­чі та в’яти­чі, по­тім до­дав­ся та­тар­ський еле­мент. У Зо­ло­тій Ор­ді ви­зрі­ла на­ро­дність мо­ско­ві­ти, пі­зні­ше з’явив­ся «ве­ли­кий рус­ский на­род» (оби­два при­кме­тни­ка ви­га­да­ні, не­прав­ди­ві).

■ У дер­жа­ві Ки­їв­ська Русь фун­кціо­ну­ва­ли дві мо­ви: ру­ська (роз­мов­на, рі­дна для ки­ян, ру­си­чів) та кни­жна — сло­вен­ська (дав­ньо­бол­гар­ська, цер­ков­но­слов’ян­ська), за­про­ва­дже­на для цер­ков­них книг Ки­ри­лом і Ме­фо­ді­єм, оби­дві мо­ви ру­си­чі при­не­сли до За­ліс­ся, да­ли угро-фі­нам. На­у­ко­во до­ве­де­но, що укра­їн­ська мо­ва пря­мо по­хо­дить від дав­ньо­ру­ської, в ро­сій­ській її ви­ко­ри­ста­но теж, але де­що зі­псо­ва­но при сприйнят­ті. Угро-фі­ни ру­ську мо­ву чу­ли не ча­сто, їхні ді­ти на­вча­ли­ся у цер­ков­них шко­лах цер­ков­но­слов’ян­ською, то­му на­се­ле­н­ня за­сво­ю­ва­ло пе­ре­ва­жно її. В су­ча­сній ро­сій­ській мо­ві є близь­ко 50% дав­ньо­бол­гар­ських се­ман­ти­чних еле­мен­тів, у бі­ло­ру­ській та укра­їн­ській — не­зрів­нян­но мен­ше. На­вча­н­ня угро­фі­нам да­ва­ло­ся важ­ко, во­ни ка­лі­чи­ли ви­мо­ву ру­ських (і сло­вен­ських) слів, плу­та­ли та пе­ре­кру­чу­ва­ли їхнє зна­че­н­ня. Са­ме так від­бу­ло­ся псу­ва­н­ня ру­ської мо­ви, що під­твер­джу­є­ться ниж­че при­кла­да­ми, взя­ти­ми з ети­мо­ло­гі­чних слов­ни­ків (Фа­сме­ра та ін­ших).

■ Угро-фі­ни (мо­ско­ві­ти) пе­ре­плу­та­ли зву­ки у сло­ві «до­ло­ня» (кисть ру­ки, звер­не­на до­лу), одер­жа­ли «ла­донь». Та­ка ж ко­мі­чна істо­рія ста­ло­ся із «млин­цем», стра­вою, ви­го­тов­ле­ною з мли­ва, на­то­мість з’явив­ся «блин». Си­ро­ва­тку (сир, си­рий) мо­ско­ві­ти пе­ре­кру­ти­ли «сыво­рот-на­выво­рот», одер­жа­ли «сыво­ро­тку». У сло­ві «тхір» (тва­ри- на, від якої тхне) во­ни від­кра­я­ли «т», і сло­во «хо­рек» втра­ти­ло зна­че­н­ня — у хо­рі він не спів­ає. Сло­во «ку­че­ря­вий» бу­ло мо­ско­ві­та­ми пе­ре­кру­че­но на «кур­ча­вый». Але ж у кур­чат пір’я не ку­че­ря­ви­ться. Вов­ку­ла­ка із на­ро­дних по­вір’їв, який ні­би­то пе­ре­тво­рю­вав­ся на вов­ка, у ро­сій­ській мо­ві пе­ре­тво­ри­ли на «вур­ду­ла­ка» (зав­дя­ки Пу­шкі­ну), сми­сло­ву осно­ву бу­ло втра­че­но. «Ин­де­веть» має той же ко­рінь, що й «іній»; на­ві­що ро­сі­я­ни вста­ви­ли «д», не­ві­до­мо, адже Ін­дія ду­же те­пла кра­ї­на. З ру­ських слів ро­сі­я­ни ви­ки­ну­ли «в» — «обя­зан­ность», «обя­за­тель­ство», зв’язок із «в’яза­ти» зник; а укра­їн­ською— обов’язок, зо­бов’яза­н­ня.

■ Сло­ва «жать» у зна­чен­ні сти­ска­ти не бу­ло ні в ру­ській, ні в сло­вен­ській мо­вах, не­має йо­го і в укра- їн­ській. Ко­ли ка­жуть: «По­жал ру­ку», — хо­че­ться спи­та­ти: «Чим, сер­пом?» У дав­ньо­ру­ській мо­ві сло­во «шар» озна­ча­ло фар­бу (за­ша­рі­ти­ся), пля­му, «слой» (рос.). Мо­ско­ві­ти див­ним чи­ном пе­ре­тво­ри­ли «шар» на ку­лю, сфе­ру. В ча­си во­гне­паль­ної зброї ро­сі­я­ни злі­пи­ли «пу­лю» за­мість ку­лі (сна­ряд ру­шни­ці мав та­ку фор­му). Ро­сій­ська «пи­щаль» не пи­ща­ла, а ба­хка­ла. У дав­ньо­ру­ській мо­ві сло­во «че­та» озна­ча­ло гру­пу лю­дей, за­гін («чо­та» укра­їн­ською), а мо­ско­ві­ти так чо­мусь ста­ли на­зи­ва­ти па­ру (звід­си — «че­тные чи­сла»). Дав­ньо­ру­ське «по­гост» по­хо­дить від «го­стю­ва­ти» і не має ні­чо­го спіль­но­го зі цвин­та­рем. У дав­ньо­ру­ській мо­ві «ще­ко­тать» — не ло­ско­та­ти, а ви­да­ва­ти зву­ки; «ще­кот» і ще­бет — ана­ло­ги. «Ще­ко­тли­ву­ю­си­ту­а­цию» не мо­жна по­ясни­ти ні «ще­ко­том», ні ло­ско­та­н­ням. «Гроб» (одно­ко­ре­не­ві — греб­ти, по­греб, ро­сій­ський «су­гроб») — це мо­гил­ка, яку на­гре­бли, у ро­сі­ян — це ящик для по­кій­ни­ка, до­мо­ви­на. «Со­че­ви­цю» (так у дав­ньо­ру­ській, укра­їн­ській та всіх слов’ян­ських мо­вах) ро­сі­я­ни пе­ре­кру­ти­ли на «че­че­ви­цу». Сло­во «на­глий» у дав­ньо­ру­ській і укра­їн­ській мо­вах озна­чає «швид­кий», «ра­пто­вий». А ро­сі­я­ни чо­мусь на­да­ли сло­ву зна­че­н­ня «на­ха­бний» і ви­тво­ри­ли гні­здо ( «на­глость», «на­глец», «на­глеть»). «Ма­сти­тый» (по­ва­жний, за­слу­же­но ви­зна­ний) по­хо­дить від сло­ва «жир» (ма­сти­ти, ма­сний), у ро­сі­ян під­ста­во­ю­для по­ва­ги бу­ла жир­ність, глад­кість. На жаль, це по­ня­т­тя у 1930-х ро­ках ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя пе­ре­ко­чу­ва­ло в укра­їн­ську мо­ву. При­кла­ди мо­жна про­дов­жу­ва­ти.

■ Сло­во­тво­ре­н­ня від­дзер­ка­лює мен­та­лі­тет сло­во­твор­ців. «Опри­чни­ки», по­пе­ре­дни­ки кри­ва­вих че­ка, ГПУ, НКВД, від­окрем­лю­ва­ли­ся від лю­дей (опріч), на­справ­ді — від нор­маль­них лю­дей. Че­пур­них (аку­ра­тних, кра­си­вих на ви­гляд) мо­ско­ві­ти не лю­би­ли: бач, ви­ді­ли­ти­ся хо­чуть. Сло­во «чо­пор­ный» має не­га­тив­ний від­ті­нок. «До­суг» — від «до­ся­га­ти», ро­сі­я­ни вва­жа­ють, що си­ді­ти без ро­бо­ти — це до­ся­гне­н­ня. Ко­ро­тко­зо­рий, близь­ко­зо­рий у мо­ско­ві­тів став «бли­зо­ру­ким». Та­ки­ми во­ни вва­жа­ли ді­я­чів, які, на від­мі­ну від Ю. Дол­го­ру­ко­го, не тя­гли­ся за­гар­бу­ва­ти чу­жі зем­лі. Ро­сій­ське сло­во «врать» по­пер­вах озна­ча­ло про­сто го­во­ри­ти («врач» за­мов­ляв хво­ро­бу), по­тім у ре­зуль­та­ті вза­єм­но­го спіл­ку­ва­н­ня ро­сі­ян во­но на­бу­ло зна­че­н­ня го­во­ри­ти не­прав­ду. Ли­хо­дія ро­сі­я­ни оці­ню­ють схваль­но, із сим­па­ті­єю: «ли­хой» — мо­ло­де­цький, хва­цький, смі­ли­вий. До ша­ле­них роз­бій­ни­ків («шаль­ных удаль­цов») ро­сі­я­ни ста­ви­ли­ся так са­мо: «по­ша­ли­ва­ют»; гра­біж та вбив­ство для них — «ша­ло­сти», а не ша­лен­ство. Для укра­їн­ця «за­плі­чник» асо­ці­ю­є­ться з рюк­за­ком, для ро­сі­ян, по­ці­ну­ва­чів май­стер­но­сті, «за­пле­чный ма­стер» — це кат. Сло­во «пи­та­ти» («спра­ши­вать») у ро­сі­ян по­тре­бує втру­ча­н­ня ка­та, «пыток», іна­кше прав­ди­вій від­по­віді во­ни не по­ві­рять; смисл спо­тво­ре­но від­по­від­но до сві­то­гля­ду. «По­дно­го­тную» (та­єм­ну прав­ду) ро­сі­я­ни роз­кри­ва­ли, за­га­ня­ю­чи під ніг­ті гол­ки чи кі­ло­чки. «По­длин­ное» (справ­жнє), на дум­ку ро­сі­ян, мо­жна одер­жа­ти тіль­ки шма­га­ю­чи лі­ня­ми.

■ Дав­ньо­ру­ське «по­шлость» (ста­ро­ви­на, те, що пі­шло) у ро­сі­ян — вуль­гар­ність, па­скуд­ство. Ро­сі­я­ни взя­ли­ся пе­ре­пи­су­ва­ти істо­рію, ге­ро­ї­зу­ю­чи за­гар­ба­н­ня та ви­прав­до­ву­ю­чи па­скуд­ства. Ро­сій­ську біль­шо­ви­цьку ім­пе­рі­ю­на­зва­ли Со­ю­зом, який скрі­пи­ла не Русь, як у гім­ні, а Ро­сія; на­зва від­по­від­ає су­ті: у ру­ській мо­ві «со­уз» — від узи. Іде­о­ло­ги ви­га­да­ли «брат­ские узы» (ни­ні тов­кма­чать про «скре­пы»). Та чи мо­жуть пу­та, ві­рьов­ки бу­ти бра­тні­ми? Не на­зи­ва­ли все ж укра­їн­ців та ін­ші по­не­во­ле­ні на­ро­ди «брат­ски­ми узни­ка­ми».

■ Укра­ї­на ро­зір­ва­ла узи, у від­по­відь Ро­сія по­ча­ла вій­ну, щоб по­вер­ну­ти нас в «узи­ли­ще», та укра­їн­ці за­хи­стять сво­ю­не­за­ле­жність, сво­ю­зем­люі мо­ву.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.