Про не­злам­ність ду­ху

Хер­сон­ський му­зи­чно-дра­ма­ти­чний те­атр ім. М. Ку­лі­ша, свя­тку­ю­чи свій 80-й (185-й) юві­лей, пред­ста­вив ре­зо­нан­сну прем’єру

Den (Ukrainian) - - Культура - Га­ли­на ЦИМБАЛ, Хер­сон — Ки­їв

Ви­ста­ва «Ка­лі­ка з остро­ва Іні­шма­ан» ста­ла по­ді­є­юу мі­сті. Як за­зна­чив ху­до­жній ке­рів­ник те­а­тру Оле­ксандр Кни­га: «Ми пер­ші у 2010 р. по­зна­йо­ми­ли укра­їн­ців із твор­чі­стю­Мар­ті­на Ма­кДо­на­ха, по­ка­зав­ши на фе­сти­ва­лі «Мель­по­ме­на Тав­рії» «Ка­лі­ку з остро­ва Іні­шма­ан» Перм­сько­го те­а­тру «У мо­ста» і мрі­я­ли про йо­го дра­ма­тур­гі­ю­на сво­їй сце­ні». За­раз мо­дно­го 46-рі­чно­го ір­ланд­сько­го автора, тво­ри яко­го зі­бра­ли рі­зні пре­мії, на­зи­ва­ють «го­лов­ним дра­ма­тур­гом ХХI сто­літ­тія», і «Та­ран­ті­но від те­а­тру». А ще він і над­то не­про­стий для по­ста­нов­ки й сприйня­т­тя. Текст йо­го п’єс фі­лі­гран­ний і від­то­че­ний, дра­ма­тур­гі­чні хо­ди не­спо­ді­ва­ні й ча­сто ало­гі­чні, з жорс­тким тем­по­ри­тмом, іро­ні­чним гу­мо­ром без ба­жа­н­ня смі­я­ти­ся та без сло­ве­сно­го та­бу. І все це при­та­ман­не «Ка­лі­ці з остро­ва Іні­шма­ан», пер­шій п’єсі з три­ло­гії про ір­ланд­ські Аран­ські остро­ви, ма­лень­кі кла­пти­ки із ка­ме­ню, від­рі­за­ні хо­ло­дним бур­хли­вим мо­рем.

Сю­жет пе­ре­но­сить у 1934 р. і роз­ви­ва­є­ться нав­ко­ло хво­ро­го на ДЦП юна­ка Біл­лі, яко­го ви­хо­ву­ють дві ди­ва­ку­ва­ті жін­ки. Во­ни пі­ді­бра­ли хло­пчи­ка не­мов­лям, ко­ли по­то­ну­ли йо­го ба­тьки. Біл­лі ото­чу­ють чу­дер­на­цькі одно­сель­ці: Джон­ні Па­тін­майк — мі­сце­вий плі­ткар і йо­го ма­ти-ал­ко­го­лі­чка; Ма­люк Боб­бі — су­во­рий і за­ком­пле­ксо­ва­ний ри­бал­ка, мо­ло­да бру­таль­на ра­ди­кал­ка Хе­лен, в яку та­єм­но за­ко­ха­ний Біл­лі, її не­спов­на ро­зу­му брат Бар­тлі... Ці пер­со­на­жі ні­би за­ви­сли в та­ко­му ж, як са­мі, ну­дно­му, ні­кчем­но­му жит­ті, хі­ба що мо­лодь має єди­не при­мар­не ба­жа­н­ня ку­дись по­да­ти­ся, най­кра­ще в Аме­ри­ку. Та ра­птом но­ви­на — на су­сі­дньо­му остро­ві зні­ма­є­ться фільм...

Са­ме ре­аль­но зня­та тут у 1934 р. ві­до­мим гол­лі­вуд­ським ре­жи­се­ром Ро­бер­том Фла­ер­ті стрі­чка «Лю­ди­на з Ара­на» про ви­жи­ва­н­ня на су­во­рих остро­вах і ста­ла своє­рі­дним «клю­чи­ком» для ре­жи­се­ра Сер­гія Пав­лю­ка у по­бу­до­ві тра­гі­ко­ме­дій­но­го дій­ства. Фра­гмен­ти цьо­го філь­му, що з’яв­ля­ю­ться про­тя­гом ви­ста­ви на не­ве­ли­чко­му екра­ні на стін­ці ма­га­зин­но­го бу­фе­ту під ма­гі­чну ісланд­ську те­му, — лей­тмо­тив ви­ста­ви, ви­да­ють гля­да­чам ба­га­то ін­фор­ма­ції. Не ли­ше до­по­ма­га­ють ство­рю­ва­ти атмо- сфе­ру дій­ства, а й де­та­лі для ро­зу­мі­н­ня пер­со­на­жів. Адже, за сло­ва­ми Сер­гія Пав­лю­ка, «ав­тор про­сто не да­вав під­ка­зок, що ро­би­ти з ци­ми пер­со­на­жа­ми». Та зав­дя­ки ко­пі­ткій ро­бо­ті ре­жи­сер із акто­ра­ми зна­йшли свої пе­ре­кон­ли­ві ха­ра­кте­ри.

Осо­бли­ві­стю­по­ста­нов­ки ста­ло ви­ко­на­н­ня ро­лі ка­лі­ки Біл­лі не­про­фе­сій­ним акто­ром Ві­та­лі­єм Пронь­ком, юна­ком з обме­же­ни­ми мо­жли­во­стя­ми. Те­атр дав­но опі­ку­є­ться Цю­рю­пин­ським ди­тя­чим бу­дин­ком- ін­тер­на­том, ви­хо­ван­цем яко­го був Ві­та­лій. Хло­пець брав участь у са­мо­ді­яль­них ви­ста­вах і мрі­яв про справ­жню­сце­ну. Він за­кін­чив уні­вер­си­тет і на­віть ви­дав книж­ку вла­сних вір­шів. Йо­го Біл­лі — ху­день­кий ска­лі­че­ний юнак, по­стій­но з книж­ка­ми і «ро­зум­ни­ми» сло­ва­ми, на кшталт «аль­тер­на­ти­ва», не лю­бить одер­жу­ва­ти ту­ма­ки, не до­пу­скає плі­ток, сур­жи­ка і не­цен­зур­ної мо­ви, які у цьо­му то­ва­ри­стві обов’яз­ко­ві. І цим ще біль­ше всіх дра­тує. До сво­го ка­лі­цтва Біл­лі ста­ви­ться фі­ло­соф­ськи: «Усі ми тут ка­лі­ки, про­сто я зов­ні, а ви — із се­ре­ди­ни».

Са­ме цей «іна­кший» хло­пчи­на і став «ла­кму­сом» для ро­зу­мі­н­ня сво­го жорс­тко­го ото­че­н­ня. Ко­ли з Аме­ри­ки, ку­ди він єди­ний зміг по­тра­пи­ти на зйом­ки, від ньо­го не бу­ло зві­сток, на остро­ві стри­во­жи­лись і за­су­му­ва­ли. А ко­ли не­спо­ді­ва­но по­вер­нув­ся — щи­ро зра­ді­ли. Ви­яв­ля­є­ться, во­ни... лю­би­ли йо­го! Отак зав­жди у Ма­кДо­на­ха — чор­не ра­птом по­вер­та­є­ться бі­ло­ю­сто­ро­ною . І всі ме­шкан­ці остро­ва від­кри­ва­ють се­бе справ­жніх рі­зни­ми не­по­мі­тни­ми че­сно­та­ми.

Цен­траль­ним акцен­том сце­но­гра­фі­чно­го оформ­ле­н­ня се­ли­ща (ху­до­жни­ки Сер­гій і На­та­ля Ри­два­не­цькі) ста­ло... кла­до­ви­ще як сим­вол швид­ко­плин­но­сті жи­т­тя. От і Біл­лі по­вер­та­є­ться смер­тель­но хво­рий на су­хо­ти, ні­би на­про­ро­чив­ши хво­ро­бу пе­ред від’їздом з остро­ва. І час від ча­су, ко­ли знов і знов у гля­да­цькій за­лі за­ви­сає ди­во­ви­жна ти­ша, пер­со­на­жі ці­єї див­ної істо­рії при­но­сять кві­ти на са­мо­тню­мо­ги­лу по­се­ред аван­сце­ни. І стає зро­зумі­ло: вся ви­ста­ва — це є спо­гад про Біл­лі. Про­сто Біл­лі.

ФО­ТО ДЕНИСА МАКСИМОВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.