Вій­на і ко­ха­н­ня

«Жи­т­тя P.S.» Ва­ле­рії Бур­ла­ко­вої — не ро­ман, не по­вість під лі­те­ра­тур­ним ку­том зо­ру, а пе­ред­усім істо­рія бо­лю

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДРОЗДОВСЬКИЙ

Книж­ку ви­да­ло ви­дав­ни­цтво «Тем­по­ра». Це при­ва­тний що­ден­ник про Лє­ру і «зай­че­ня», про двох мо­ло­дих лю­дей, які ша­ле­но за­ко­ха­ні, пе­ре­жи­ва­ють «цу­кер­ко­во-кві­тко­вий» пе­рі­од і яким до­во­ди­ться пе­ре­жи­ва­ти ко­ха­н­ня в «не­нор­маль­них» умо­вах.

Вій­на — це тяж­кий біль, і Ва­ле­рія Бур­ла­ко­ва на­ва­жи­ла­ся роз­по­ві­сти про ньо­го. У текс­ті ху­до­жні за­со­би мі­ні­маль­ні. Що­ден­ник — це десь со­рок ма­лень­ких сто­рі­нок текс­ту, а да­лі — ма­люн­ки, фо­то­ілю­стра­ції...

Са­ма опо­від­а­чка роз­по­ві­ла, що текст існу­вав у ка­лен­дар­них днях то­ді, ко­ли для її ко­ха­но­го жит­тє­вий ка­лен­дар до­біг кін­ця. Са­ма ав­тор­ка зі- зна­є­ться: «...Це про­сто мій що­ден­ник, на­справ­ді. Пер­ший за­пис — ша­хта Бу­тів­ка, ве­чір 30.01.2015 — день, ко­ли за­ги­нув Мо­ря­чок. Да­лі — за­пи­си з ті­єї ж Бу­тів­ки, з мор­гу, звід­ки я йо­го за­би­ра­ла як «со­слу­жі­вєц», із го­спі­та­лів, із Фран­ків­щи­ни, і зно­ву із До­неч­чи­ни... Про ко­ха­н­ня, про смерть, про вій­ну, про лю­дей. Про те, як це — ці­лу­ва­ти най­до­рож­чу лю­ди­ну, ко­ли во­на вже не ди­хає, і про те, на­ві­що во­ю­ва­ти, якщо те­бе від­вер­то зли­ва­ють. Про те, яким бу­ває не­бо над До­не­цьком о п’ятій ран­ку, і про роз­мо­ви з вій­сько­ви­ми пси­хо­ло­га­ми. Про дру­жбу. Про те, як один бо­єць тя­гне ін­шо­го за шкір­ку тем­ни­ми ко­ри­до­ра­ми за­ки­ну­тої ша­хти, пи­здить і май­же ше­по­че: «...Мо­ря­чок за­ги­нув, за­те ти, кур­ва, жи­вий...» Про кра­ї­ну, в якій ні­би­то не­має вій­ни. Та про все...»

Дів­чи­на, ко­тра опри­лю­днює свій де­бю­тний текст, хо­че зве­ли­чи­ти ко­ха­ну лю­ди­ну. Сві­до­мо чи не­сві­до­мо. Ро­ман про сво­ю­і­сто­рі­ю­зав­жди при­хо­вує та­ке на­ма­га­н­ня, по су­ті, нор­маль­не для лю­ди­ни, яка пе­ре­жи­ла біль втра­ти. Це при­клад но­ві­тньої лі­те­ра­ту­ри, яка де­да­лі ча­сті­ше від­мов- ля­є­ться від тра­ди­цій­ної ху­до­жно­сті, а на­то­мість про­сто і ма­кси­маль­но ме­ме­ти­чно зо­бра­жує ре­аль­ність, до якої ав­тор­ка-опо­від­а­чка за­про­шує чи­та­чів. Тут біль­ше ва­жить не так есте­ти­чно вра­зи­ти ре­ци­пі­єн­та, як роз­ді­ли­ти з ним вла­сний до­свід.

Та­кі текс­ти ви­ко­ну­ють фун­кці­ю­со­ці­аль­но­го те­ра­пев­та для збо­ле­ної су­спіль­ної сві­до­мо­сті. Сьо­го­дні та­кі бо­льо­ві пе­ре­жи­ва­н­ня ста­ють об’єд­нав­чим чин­ни­ком, який до­по­ма­гає зро­зу­мі­ти тра­ге­ді­ю­вій­ни не че­рез ста­ти­сти­ку або по­ві­дом­ле­н­ня ме­діа, а че­рез біль, який змі­цнює лю­дей (ро­ди­ни тих, хто пе­ре­бу­ває на вій­ні) в тра­гі­чних об­ста­ви­нах.

У текс­ті що­ден­ни­ка зву­чать па­трі­о­ти­чні ідеї, він мі­стить та­кож ви­ра­зну кри­ти­ку со­ці­аль­них ін­сти­ту­тів, які не за­хи­ща­ють на­ле­жним чи­ном на­ших ге­ро­їв, ко­трі по­вер­ну­ли­ся з пе­ре­до­вої й не ма­ють до­стой­ної ма­те­рі­аль­ної під­трим­ки від дер­жа­ви. Ді­ста­ло­ся там і цу­кер­ко­вим крам­ни­чкам бі­ля ме­тро, які тіль­ки мно­жа­ться і мно­жа­ться, хо­ча в умо­вах вій­ни та­ке збіль­ше­н­ня їхньої кіль­ко­сті на­вряд чи ви­да­є­ться аде­ква­тним для нор­маль­ної сві­до­мо­сті. А для сві­до-

мо­сті дів­чи­ни, чи ма­те­рі, чи се­стри, ко­трі втра­ти­ли ко­гось рі­дно­го, це не­при­пу­сти­мо. Опо­від­а­чка ви­став­ляє мо­раль­но-ети­чну опти­ку в що­ден­ни­ко­ві, ча­сом вда­ю­чись до на­дмір­но суб’єктив­них су­джень. Але цей текст ство­ри­ла лю­ди­на зі сві­до­мі­стю, яка не ди­стан­ці­ю­ва­ла­ся від ре­аль­но­го жит­тє­во­го бо­лю. Під час вій­ни, на жаль, не мі­сце ре­фле­ксі­ям та роз­ло­гим роз­мір­ко­ву­ва­н­ням, ко­ли хло­пцям до­во­ди­ться оби­ра­ти: ря­ту­ва­ти се­бе чи ін­шо­го, вла­сне жи­т­тя чи бо­йо­вих по­бра­ти­мів... Про­ба­чи­ти по­ло­не­но­го во­ро­га чи по­ка­ра­ти йо­го за те, що вчо­ра убив тво­го дру­га? І па­на­цеї, єди­ної вір­ної по­ра­ди чи ре­ко­мен­да­ції не­має, бо йде­ться про вій­ну — ре­аль­ність, у якій всі люд­ські емо­ції пе­ре­бу­ва­ють по­над нор­мою. І на вій­ні лю­ди­на, яка не­зрід­ка пе­ре­бу­ває у ста­ні афе­кту, мо­же вда­ти­ся до чо­гось не­при­пу­сти­мо­го, під ку­том зо­ру за­ко­ну в мир­ний час. Про­те Ва­ле­рія на­пи­са­ла прав­ди­вий текст, цю­і­сто­рі­ю­на­пи­са­но за по­кли­ком ду­ші бу­ти по­чу­тою. Бо ли­ше так її хло­пець жи­ти­ме й на­да­лі — в пам’яті та су­спіль­ній ре­це­пції. Зві­сно, йо­го не по­вер­ну­ти, і будь-який що­ден­ник — ли­ше за­мін­ник ре­аль­но­го. Про­те вій­на — осо­бли­ве яви­ще, яке мо­же трав­му­ва­ти й по­ні­ве­чи­ти на­зав­жди. Тож біль вар­то від­пу­ска­ти, а ті, хто про­йшов це пе­кло на­справ­ді, по­тре­бу­ють аде­ква­тної по­су­тньої під­трим­ки і до­по­мо­ги.

Текст В. Бур­ла­ко­вої гли­бо­ко па­трі­о­ти­чний. Від­чу­тно, що опо­від­а­чка пра­гне, щоб її істо­рія бу­ла тим ма­те­рі­а­лом, який об’єд­нує лю­дей у бі­ді.

Усі ко­шти від про­да­жу книж­ки пі­дуть на до­по­мо­гу по­ра­не­ним бій­цям АТО.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.