Про ви­хо­ва­н­ня без мо­ра­лі­за­тор­ства

Уже кіль­ка ро­ків у Він­ни­ці ді­є­со­ці­аль­ний те­атр, який до­по­ма­га­є­мо­ло­ді озву­чи­ти і «про­пра­цю­ва­ти» про­бле­ми дис­кри­мі­на­ції та на­силь­ства

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Яви­ще ці­ка­ве і не­зви­чне. Акто­ри у ньо­му ді­ти, гля­да­чі — ді­ти, а те­ми ви­став зов­сім не ди­тя­чі. У твор­чо­му до­роб­ку те­а­тру 30 со­ці­аль­них ви­став, со­тня успі­шних ви­сту­пів і де­ся­ток га­строль­них ту­рів по на­вчаль­них за­кла­дах та ін­тер­на­тах обла­сті.

«Ко­ли я ви­рі­ши­ла пра­цю­ва­ти з мо­лод­дю у ген­дер­ній­пло­щи­ні, то пер­ше, що я їх за­пи­та­ла, як би во­ни хо­ті­ли отри­му­ва­ти ін­фор­ма­цію»? Від­по­відь бу­ла не­смі­ли­ва, але чі­тка: «Без мо­ра­лі, тоб­то по­вчань та ле­кцій». Вже то­ді я зро­зумі­ла, що зви­чна фор­ма ста­ла ну­дною для мо­ло­ді і во­на по­тре­бу­ва­ла альтернативи, но­во­го транс­ля­то­ра роз­ду­мів над жи­т­тям. Так на­ро­ди­ла­ся ідея за­по­ча­тку­ва­ти со­ці­аль­ний­те­атр, бо під час ви­ста­ви мо­жна по­ста­ви­ти за­пи­та­н­ня до гля­да­чів і до акто­рів, — роз­по­від­ає гро­мад­ська акти­віс­тка Сві­тла­на Ду­би­на. — Ми всі вза­є­мо­ді­є­мо, ко­му­ні­ку­є­мо між со­бою. У ко­гось ко­ме­дія, у ко­гось — тра­ге­дія. Але для ко­жної лю­ди­ни го­лов­не — ви­го­во­ри­ти­ся, спро­бу­ва­ти усві­до­ми­ти свою жит­тє­ву по­зи­цію, «по­ба­чи­ти» її. Ко­ли я по­ча­ла спіл­ку­ва­ти­ся з ді­тьми, то зро­зумі­ла, що ба­га­то з них не хо­чуть по­вер­та­ти­ся до­до­му пі­сля за­нять, або, нав­па­ки, йти до шко­ли, або спіл­ку­ва­ти­ся з ро­ве­сни­ка­ми. Ді­тей­тур­бує на­силь­ство у рі­зних йо­го про­я­вах і це на­сто­ро­жує. Під час ви­ста­ви мо­жна «при­мі­ря­ти» на се­бе рі­зні ро­лі, ви­сту­пи­ти і як крив­дник, і як жер­тва, по­ди­ви­ти­ся на се­бе збо­ку. І ко­ли ді­ти про­гра­ють ці ро­лі, во­ни ста­ють більш го­то­ви­ми до змін, до жи­т­тя».

Сце­на­рії юні акто­ри пи­шуть са­мі. Та пе­ред тим, як при­сту­пи­ти до твор­чо­сті, во­ни про­хо­дять низ­ку тре­нін­гів з ті­єї чи ін­шої те­ми, бо по­вин­ні зро­зу­мі­ти суть про­бле­ми і зна­йти шля­хи її ви­рі­ше­н­ня. На за­ня­т­тя для мо­ло­дих акто­рів за­про­шу­ють най­фа­хо­ві­ших тре­не­рів, адже про­бле­ми, які пі­ді­йма­ють ді­ти у сво­їх со­ці­аль­них ви­ста­вах, скла­дні й... не­зру­чні. Са­мі ж ав­то­ри зі­зна­ю­ться, що те­ми для сце­на­рі­їв ви­пли­ва­ють на­зов­ні ще під час за­нять, їх не важ­ко зна­йти, адже в бу­ден­но­му жит­ті ба­га­то при­кла­дів дис­кри­мі­на­ції і на­силь­ства.

«Ви ж зна­є­те, як у шко­лах «тро­лять» «не та­ких» ді­тей, як над ни­ми зну­ща­ю­ться без при­чи­ни?! Хо­ча ко­жен з нас має пра­во бу­ти та­ким, як хо­че­ться. Ця те­ма пі­ді­йма­є­ться у ви­ста­ві «Яр­ли­ки». Про роз­по­діл жі­но­чих та чо­ло­ві­чих ро­лей, який по­чи­на­є­ться ще з ди­тин­ства: дів­ча­тка ні­жні та тен­ді­тні, їм — ро­же­ве, а хло­пчик му­жні та силь­ні, їм — си­нє, роз­по­від­а­є­ться у мі­ні­а­тю­рі «Дів­ча­та не ав­то­мо­бі­лі­сти», — опи­сує актор­ка те­а­тру Ді­а­на Мі­ні­на. — Ко­жен з нас, хто пи­ше мі­ні­а­тю­ру, за­зда­ле­гідь роз­по­ді­ляє в сво­їйу­яві ро­лі між акто­ра­ми. Ні­хто ні­ко­го не при­му­шує бу­ти тим чи ін­шим ге­ро­єм. У нас де­мо­кра­тія!».

На­та­ля Па­ла­мар­чук, пра­кти­чний­пси­хо­лог Він­ни­цько­го те­хні­чно­го ко­ле­джу, на ба­зі яко­го діє со­ці­аль­ний­те­атр, ка­же, що пі­сля то­го, як ді­ти по­ча­ли від­ві­ду­ва­ти со­ці­аль­ний­те­атр, у неї по­біль­ша­ло ро­бо­ти. Сту­ден­ти по­ча­ли актив­ні­ше звер­та­ти­ся за кон­суль­та­ці­я­ми і роз­по­від­а­ти про свої про­бле­ми.

«Те­атр має вже чо­ти­ри ви­пу­ски, адже діє ще з 2011 ро­ку. З ко­жним ро­ком ді­ти ста­ють більш від­кри­ти­ми у сво­їх по­гля­дах на жи­т­тя, — за­ува­жує На­та­ля Па­ла­мар­чук. — І му­шу ви­зна­ти, що пи­та­н­ня на­силь­ства, зокре­ма у сім’ї (з бо­ку не­рі­дних ба­тьків) — це не­по­оди­но­кі ви­пад­ки. Та­кож сту­ден­ти кон­суль­ту­ю­ться що­до на­силь­ства у па­рі, ко­ли мо­ло­ді лю­ди по­чи­на­ють кон­тро­лю­ва­ти жи­т­тя один одно­го. Їм це не по­до­ба­є­ться. Во­ни пра­гнуть бу­ти не­за­ле­жни­ми і рів­ни­ми у сто­сун­ках. А це вже ре­зуль­тат ро­бо­ти со­ці­аль­но­го те­а­тру, який­до­зво­ляє змо­де­лю­ва­ти рі­зні си­ту- ації і вка­за­ти на ви­рі­ше­н­ня про­бле­ми».

Пі­сля ко­жної ви­ста­ви акто­ри пра­цю­ють із гля­да­ча­ми. Во­ни або роз­по­ді­ля­ють їх на гру­пи, або пра­цю­ють з усім за­лом. Адже ко­жна ви­ста­ва під­во­дить до ви­снов­ку, але не озву­чує йо­го. І зав­да­н­ня акто­рів з’ясу­ва­ти, а як би ви за­вер­ши­ли цю п’єсу?

«Якось пі­сля ви­ста­ви в однійз ра­йон­них шкіл обла­сті до ме­не пі­ді­йшов «ду­же буй­ний хло­пчик», як йо­го на­зи­ва­ли, і ска­зав: «Сьо­го­дні я ледь не за­пла­кав, ви по­ка­за­ли у п’єсі мою ма­му і те­пер я її зро­зу­мів». Для ме­не йо­го сло­ва бу­ли ви­зна­н­ням, як зва­н­ня на­ро­дної ар­тис­тки... Зав­да­н­ня на­ших акто­рів — мо­ти­ву­ва­ти гля­да­ча за­ду­ма­ти­ся. Во­ни не «Бре­мен­ські му­зи­кан­ти» — при­їха­ли, по­ка­за­ли і по­їха­ли, во­ни хо­чуть спіл­ку­ва­ти­ся. На­ші акто­ри на­стіль­ки кре­а­тив­лять, що ча­сом пла­ка­ти хо­че­ться від бо­лю. Осо­бли­во, ко­ли від­дзер­ка­лю­ють не­ува­гу ба­тьків, пі­ді­йма­ють те­му на­ро­дже­них за­для гро­шей­ді­тей , при­ни­же­н­ня від ро­ве­сни­ків, вчи­те­лів. Во­ни встав­ля­ють фра­зи, які за­пам’ята­ли на все жи­т­тя, у ре­плі­ки го­лов­них ге­ро­їв: «Ти ду­ма­єш, що зна­єш фі­зи­ку? Кур­ка та­кож пти­ця, але ж не лі­тає!», — ци­тує фра­зу з ви­ста­ви «Мо­туз­ка» Сві­тла­на Ду­би­на. — З на­ро­дже­н­ня ми об­став­ля­є­мо на­ших ді­тей­за­бо­ро­на­ми, бар’єра­ми, кай­да­на­ми, які зав­да­ють їм шко­ди. Але так не має бу­ти. Від цьо­го ма­ло ко­ри­сті. То­му не бій­те­ся їхніх «фі­шок», лю­біть сво­їх ді­тей, їм тре­ба жи­ти і лег­ко ди­ха­ти».

Цей­се­зон со­ці­аль­но­го те­а­тру вже за­вер­шив­ся. І не тіль­ки фі­наль­ни­ми опле­ска­ми, але й роз­ду­ма­ми для гля­да­чів про (не)пра­виль­ні фор­ми жи­т­тя. Зу­пи­ня­ти­ся акто­ри-во­лон­те­ри не зби­ра­ю­ться. Во­ни вже ду­ма­ють над про­дов­же­н­ням істо­рій сво­їх ге­ро­їв. І но­ві мі­ні­а­тю­ри не за­ба­ря­ться, бо акту­аль­них тем ще так ба­га­то.

ФО­ТО АКТО­РІВ СО­ЦІ­АЛЬ­НО­ГО ТЕ­А­ТРУ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.