Для чо­го Пу­ті­ну істо­ри­чна мі­фо­ло­гія?

Ро­сій­ське ке­рів­ни­цтво, від­кри­ва­ю­чи пам’ятник кня­зю Во­ло­ди­ми­ру в Мо­скві, про­де­мон­стру­ва­ло, що про­по­нує ро­сі­я­нам жи­ти у сві­ті кри­вих дзер­кал

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Пе­тро КРАЛЮК

Уп’ятни­цю, 4 ли­сто­па­да, ро­сій­ський пре­зи­дент Володимир Пу­тін від­крив пам’ятник ки­їв­сько­му кня­зю Во­ло­ди­ми­ру в Мо­скві. Про те, що це ста­не­ться, го­во­ри­ло­ся дав­но. Й на­ре­шті — ста­ло­ся.

УКРАДЕНА ІСТО­РІЯ

Росія, вла­сне ро­сій­ські мо­жно­влад­ці, дав­но за­йма­ли­ся кра­діж­кою істо­рії. Актив­но во­ни її «пе­ре­пи­су­ва­ли» з кін­ця XVII-го, а осо­бли­во — в XVIII ст., при­вла­снив­ши со­бі пе­рі­од Ки­їв­ської Ру­сі. Що­прав­да, то­ді ро­сі­я­нам актив­но до­по­ма­га­ли на­ші укра­їн­ські «ко­за­чки». Ідея про те, що Мо­ско­вія є на­щад­ком Ру­сі про­во­ди­ла­ся в Ки­їв­сько­му Си­но­пси­сі 1674 р. Пов­на на­зва цьо­го тво­ру та­ка — «Си­но­псис Ки­їв­ський або Ко­ро­тке зі­бра­н­ня з рі­зних лі­то­пи­сців про по­ча­ток сла­ве­но­рус­сій­сько­го на­ро­ду і пер­шо­по­ча­тко­вих кня­зів бо­го­спа­са­є­мо­го гра­да Ки­є­ва, про жи­тіє свя­то­го бла­го­вір­но­го ве­ли­ко­го кня­зя ки­їв­сько­го і всія Ру­си пер­шо­го са­мо­держ­ця Вла­ди­ми­ра і про спад­ко­єм­ців бла­го­че­сти­вої дер­жа­ви йо­го рус­сій­ської аж до пре­сві­тло­го і бла­го­че­сно­го го­су­да­ря на­шо­го ца­ря і ве­ли­ко­го кня­зя Оле­ксія Ми­хай­ло­ви­ча, всія Великої і Ма­лої, і Бі­лої Ру­си са­мо­держ­ця». На­зва са­ма по со­бі про­мо­ви­ста. І де­мон­струє «істо­ри­чну іде­о­ло­гію» дер­жа­ви Ро­сій­ської, то­чні­ше Мо­сков­ської. «Си­но­псис...» не­о­дно­ра­зо­во пе­ре­ви­да­вав­ся, у XVIII ст. став під­ру­чни­ком у шко­лах Ро­сій­ської ім­пе­рії. Ідею ж, що Ки­їв­ська Русь — пред­те­ча Мо­ско­вії, а по­тім — Ро­сій­ської ім­пе­рії, про­па­гу­ва­ли укра­їн­ські ін­те­ле­кту­а­ли, які до­лу­чи­ли­ся до елі­ти ці­єї ім­пер­ської дер­жа­ви. Це, зокре­ма, сто­су­ва­ло­ся Фе­о­фа­на Про­ко­по­ви­ча, яко­го мо­жна вважати одним із про­від­них іде­о­ло­гів Ро­сій­ської ім­пе­рії. У ньо­го є спе­ці­аль­ний твір на істо­ри­чну те­ма­ти­ку, де він чі­тко про­во­дить цю ідею.

Тра­ди­ції та­ко­го укра­їн­сько­го ко­ла­бо­рант­ства успі­шно до­жи­ли до на­шо­го ча­су. По­ка­зо­во, що ве­ду­чим на це­ре­мо­нії від­кри­т­тя мо­сков­сько­го пам’ятни­ка Во­ло­ди­ми­ру був Фе­дір Бон­дар­чук — син ві­до­мо­го укра­їн­сько­го кі­но­ре­жи­се­ра Сер­гія Бон­дар­чу­ка. Зро­бле­но це бу­ло спе­ці­аль­но. Мо­жна бу­ло б зна­йти кра­що­го ве­ду­чо­го — і на ви­гляд, і за ди­ктор­ськи­ми да­ни­ми. Але взя­ли Бон­дар­чу­ка, щоб по­ка­за­ти: ди­ві­ться, хо­хли не­ро­зум­ні, як ва­ші люди нам слу­жать; ви теж слу­жіть нам — ми вас не обра­зи­мо. Та­кож у пер­ших ря­дах на це­ре­мо­нії кра­су­ва­ла­ся Ва­лен­ти­на Ма­тві­єн­ко, яка по­хо­дить з України. На­га­да­є­мо, що во­на є го­ло­вою Ра­ди Фе­де­ра­ції Фе­де­раль­них збо­рів Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції. І са­ме під її го­ло­ву­ва­н­ням цей ор­ган дав до­бро на вчи­не­н­ня агре­сії Ро­сії про­ти України.

Я да­ле­кий від то­го, щоб за­су­джу­ва­ти твор­ців «Си­но­пси­су...», Фе­о­фа­на Про­ко­по­ви­ча й ін­ших українських слуг Ро­сій­ської ім­пе­рії (до ре­чі, се­ред них був та­кож Іван Ма­зе­па, яко­го за­раз у нас на­ма­га­ю­ться пред­ста­ви­ти ве­ли­ким укра­їн­ським па­трі­о­том). При­найм­ні у XVIII ст. се­ред укра­їн­ської ко­за­цької елі­ти існу­ва­ла ілю­зія, що їм вда­сться ство­ри­ти свою ім­пе­рію. Ця елі­та на­віть вла­сний етно­нім Русь чи то Росія для ім­пе­рії від­да­ла. А та­кож свою кни­жну мо­ву. Не да­рем­но ж Ми­хай­ло Ло­мо­но­сов, яко­го мо­жна вважати ба­тьком сло­ве­сно­сті ро­сій­ської, одним із врат сво­єї вче­но­сті вва­жав «Гра­ма­ти­ку...» укра­їн­ця Ме­ле­тія Смо­три­цько­го.

Однак зі «сво­єю» ім­пе­рі­єю укра­їн­ській ко­за­цькій стар­ши­ні не по­фор­ту­ни­ло. Це ста­ло зро­зумі­ло в ХІХ ст. Шля­хи ро­сів (ве­ли­ко­ро­сів і ма­ло­ро­сів) ро­зі­йшли­ся. Чо­му — це вже окре­ма істо­рія.

Ве­ли­ко­ро­си, яких ко­лись не вва­жа­ли Рус­сю, а про­сто іме­ну­ва­ли мо­ско­ві­та­ми, ви­рі­ши­ли при­вла­сни­ти істо­рію Ру­сі. Це ро­би­ли і їхні істо­ри­ки, і, не менш успі­шно, ро­сій­ські лі­те­ра­то­ри, ху­до­жни­ки, ін­ші ми­тці. Що Русь — це пред­те­ча Ру­сі, ста­ло ні­би «аксі­о­мою». Ство­рю­ва­ли­ся від­по­від­ні уяв­ні сте­ре­о­ти­пи. На- при­клад, у іко­но­гра­фії Ки­їв­ської Ру­сі її жи­те­лів зо­бра­жу­ва­ли май­же як ро­сій­ських се­лян ХІХ ст. — ледь не в ко­со­во­ро­тках, са­ра­фа­нах.

На цю «аксі­о­му» за­ма­хну­ли­ся укра­їн­ські істо­ри­ки. Пе­ре­д­усім Ми­хай­ло Гру­шев­ський, який у сво­їй істо­рі­о­гра­фі­чній кон­це­пції про­во­див дум­ку, що Ки­їв­ська Русь — пред­те­ча не Ро­сії, а України. Не да­рем­но йо­го го­лов­ний твір іме­ну­вав­ся «Істо­рія України-Ру­си».

ВІЙ­НА ЗА РУСЬКИЙ СПАДОК

Вва­жай­те, уже по­над сто ро­ків між Ро­сі­єю та Укра­ї­ною йде «вій­на за Русь». Сьо­го­дні, у зв’яз­ку з ане­ксі­єю Ро­сі­єю Кри­му, де ні­би князь Володимир прийняв хре­ще­н­ня, і вій­сько­вим кон­флі­ктом на схо­ді України, во­на на­бу­ла осо­бли­во­го за­го­стре­н­ня. Вста­нов­ле­н­ня пам’ ятни­ка кня­зе­ві- хре­сти­те­лю в Мо­скві — ли­ше еле­мент (при цьо­му еле­мент ду­же ва­жли­вий) у цій вій­ні сим­во­лів.

Зві­сно, мо­жна скіль­ки зав­го­дно смі­я­ти­ся над Пу­ті­ним та йо­го ко­ман­дою, які по­ста­ви­ли кня­зя Во­ло­ди­ми­ра бі­ля Кремля — як це ро­би­ли де­я­кі укра­їн­ці в со­ці­аль­них ме­ре­жах. Го­во­ри­ти, при­мі­ром, що Україна за­хо­пи­ла Мо­скву, що пі­сля Во­ло­ди­ми­ра ли­ша­є­ться там по­ста­ви­ти пам’ ятник Сте­па­ну Бан­де­рі, а на крем­лів­ських ве­жах за­мі­ни­ти зір­ки на три­зу­би. На­га­ду­ва­ти, що ко­ли Володимир по­мер, то Мо­скви на­віть у про­е­кті не бу­ло. І т. д. і т. п.

На ро­сі­ян це не діє. Во­ни пе­ре­ко­на­ні: Русь — це їхня істо­рія. У остан­ні ро­ки Пу­тін ( а йо­му біль­шість ро­сі­ян ві­рить май­же як со­бі) не­о­дно­ра­зо­во ро­бив за­яви, згі­дно з яким пря­мим спад­ко­єм- цем Ки­їв­ської Ру­сі є пе­ре­д­усім ни­ні­шня Росія, а не Україна. У ро­сій­сько­мов­ній Ві­кі­пе­дії ста­т­тя «Ки­їв­ська Русь» бу­ла спе­ці­аль­но пе­ре­йме­но­ва­на на «Дав­ньо­ру­ська дер­жа­ва » , а її пер­шою сто­ли­цею вка­за­ний Нов­го­род. Ки­їв же — дру­га сто­ли­ця. У та­ко­му ж клю­чі бу­ли пе­ре­пи­са­ні нові під­ру­чни­ки з істо­рії Ро­сії.

Але що ро­сі­я­ни... На­ші ми­лі ма­ло­ро­си мір­ку­ють при­бли­зно так са­мо. На­віть се­ред ма­сти­тих українських істо­ри­ків зна­йде­ться чи­ма­ло та­ких, які по­вто­рю­ють мі­фи ро­сій­ської істо­рі­о­гра­фії. То що вже від про­стих лю­дей хо­ті­ти?

Вар­то по­слу­ха­ти, які дум­ки озву­чив Пу­тін і йо­го « пі­до­пі­чний», мо­сков­ський па­трі­арх Кі­ріл (Гун­дя­єв). Мо­мент для «озву­чки» був пі­ді­бра­ний від­по­від­ний — День на­ро­дної єд­но­сті, свя­то, яке апе­лює до да­ле­ких по­дій « по­ря­тун­ку Ро­сії» в 1612 р. Ни­ні це свя­то має від­вер­то шо­ві­ні­сти­чний ха­ра­ктер.

У сво­є­му ви­сту­пі Пу­тін під час від­кри­т­тя пам’ ятни­ка кня­зю Во­ло­ди­ми­ру ска­зав та­ке: « Це ве­ли­ка, зна­чи­ма по­дія і для Мо­скви, і для всі­єї на­шої кра­ї­ни, і для всіх на­ших спів­ві­тчи­зни­ків. Но­вий пам’ятник — ша­на на­шо­му ви­да­тно­му пред­ку. Осо­бли­во ша­но­ва­но­му свя­то­му, дер­жав­но­му ді­я­че­ві та во­ї­ну, ду­хов­но­му за­снов­ни­ку дер­жа­ви ро­сій­ської». Отак, не ба­га­то й не­ма­ло — за­снов­ник дер­жа­ви. Да­лі го­во­ри­ло­ся про те, що князь Володимир, ви­брав­ши пра­во­слав’ я, за­клав мо­раль­ні й цін­ні­сні осно­ви, які й сьо­го­дні ви­зна­ча­ють життя ро­сі­ян. « Ро­сій­ське су­спіль­ство, — на­став­ляв да­лі Пу­тін, — по­вин­но про­ти­сто­я­ти су­ча­сним ви­кли­кам та за­гро­зам, слі­ду­ю­чи ду­хов­ним за­по­ві­там, які за­ли­шив князь Володимир » . Тоб­то цей князь ні­би осу­ча­сню­є­ться. Він дає ду­хов­ну зброю ро­сі­я­нам, яким до­во­ди­ться про­ти­сто­я­ти су­ча­сним за­гро­зам. Про що йде­ться — зрозуміти не­скла­дно.

Про­дов­жив роз­ви­ва­ти дум­ки Пу­ті­на па­трі­арх Кі­ріл. « Пам’ ятник кня­зю Во­ло­ди­ми­ру — це сим­вол єд­но­сті всіх на­ро­дів, ба­тьком яких він є. А це на­ро­ди істо­ри­чної Ру­сі, які ни­ні про­жи­ва­ють у ме­жах ба­га­тьох дер­жав. Пам’ятник ба­тько­ві може бу­ти скрізь, де жи­вуть йо­го ді­ти, в цьо­му не­має ні­яко­го про­ти­річ­чя, але по­га­но, якщо ді­ти за­бу­ва­ють, що у них один батько » , — по­вчав сей іє­рарх. Сло­вом, ста­ра пі­сень­ка про «рус­скій мір » , у яко­му чіль­на роль, зві­сно, на­ле­жить ро­сі­я­нам. А Володимир стає ледь чи не го­лов­ним сим­во­лом цьо­го «мі­ра».

Кня­зя ж па­трі­арх оха­ра­кте­ри­зу­вав як без­срі­бни­ка, який « ди­стан­ці­ю­вав­ся від при­ва­тної ви­го­ди » . І всі, хто про­хо­ди­ти­ме бі­ля пам’ ятни­ка, ма­ли б так са­мо ди­стан­ці­ю­ва­ти­ся від спо­кус роз­кі­шно­го життя. В устах Кі­рі­ла, який аж ні­як не гре­бує ма­те­рі­аль­ни­ми ста­тка­ми, та­кі сло­ве­са, м’яко ка­жу­чи, ви­гля­да­ють див­но. Але тут є своя «ло­гі­ка». Пев­но сей ду­хов­ний па­стир го­тує сво­їх па­со­мих до то­го, що гря­дуть тру­дно­щі. Еко­но­мі­чні ж чи по­лі­ти­чні кри­зи, за сло­ва­ми па­трі­ар­ха, це дру­го­ря­дне. Справ­жньою ж бі­дою є «брак лю­бо­ві». Ось ту «лю­бов», так мо­жна зрозуміти, і дав нам Володимир, прийняв­ши пра­во­слав’я. То­му, ві­щав Кі­ріл, «ні­хто не може пе­ре­гля­ну­ти ви­бо­ру кня­зя Во­ло­ди­ми­ра, не зруй­ну­вав­ши сво­єї ци­ві­лі­за­цій­ної іден­ти­чно­сті. Ска­за­ти, що князь Володимир зро­бив щось не те і не так, — це все одно що за­сну­ти під скле­пі­н­ням со­бо­рів, а про­ки­ну­ти­ся в лі­сі бі­ля во­гни­ща, не вмі­ю­чи ні чи­та­ти, ні пи­са­ти».

Щоб ефе­ктно за­вер­ши­ти ви­го­ло­ше­н­ня про­мов, бу­ла за­про­ше­на На­та­лія Сол­же­ні­ци­на — жін­ка по­кій­но­го но­бе­лів­сько­го ла­у­ре­а­та, яко­го де­хто з ро­сі­ян вважає

« со­ві­стю на­ції » . Що­прав­да, ця « со­вість » ви­яви­ла­ся за­над­то шо­ві­ні­сти­чною. Па­ні На­та­лія нічого прин­ци­по­во но­во­го не ска­за­ла. Але « чо­гось та­ко­го » від неї й не че­ка­ли. Во­на по­трі­бна тут бу­ла як пев­ний сим­вол — і не біль­ше.

Про­мо­ви, що ви­го­ло­шу­ва­ли­ся на від­крит­ті пам’ ятни­ка, ви­гля­да­ли не ли­ше ан­ти­істо­ри­чно, але й на­віть іноді анек­до­ти­чно. Та не думаю, що ро­сі­я­ни, зом­бо­ва­ні сво­єю про­па­ган­дою, на це звер­та­ти­муть ува­гу. Во­ни отри­ма­ли ще один сим­вол сво­єї «ве­ли­чі» й «ду­хов­но­сті » в са­мі­сінь­ко­му цен­трі Мо­скви — і на те не­ма ра­ди.

ДИСКУСІЇ НАВКОЛО КНЯ­ЗЯ ВО­ЛО­ДИ­МИ­РА

Князь Володимир у Мо­скві вже ви­кли­кав дис­ку­сію — пе­ре­д­усім у нас, в Укра­ї­ні. Чи мо­жна йо­го вважати ро­сій­ським кня­зем, а тим па­че — за­снов­ни­ком дер­жа­ви Ро­сій­ської?

Зна­хо­дя­ться й зна­хо­ди­ти­му­ться за­хи­сни­ки ро­сій­сько­сті кня­зя. Не бу­де­мо дис­ку­ту­ва­ти що­до йо­го по­хо­дже­н­ня і мі­сця на­ро­дже­н­ня. Тут є чи­ма­ло нез’ ясо­ва­них питань. Та й не­ві­до­мо, чи во­ни бу­дуть з’ясо­ва­ні. Але лі­то­пи­си го­во­рять, що Володимир при­йшов кня­жи­ти в Ки­їв із Нов­го­ро­да. А Нов­го­род, з то­чки зо­ру при­хиль­ни­ків ро­сій­сько­сті Во­ло­ди­ми­ра, це ро­сій­ська зем­ля. От­же, Володимир — ро­сій­ський князь.

На­справ­ді, цей ар­гу­мент є сум­нів­ним. Нов­го­род і Нов­го­род­ська зем­ля не бу­ли « істин­но ро­сій­ською зем­лею» — осо­бли­во в Х ст. Істо­рик Ми­ко­ла Ко­сто­ма­ров, який спе­ці­аль­но ці­ка­вив­ся Нов­го­род­ською зем­лею й здій­сню­вав тут по­льо­ві до­слі­дже­н­ня, кон­ста­ту­вав, що ще в се­ре­ди­ні ХІХ ст. Нов­го­род­щи­ні збе­рі­га­ли­ся мі­сце­ві го­во­ри, які бу­ли на­ба­га­то ближ­чі до мо­ви укра­їн­ської, ніж до ро­сій­ської. Та й по­бу­то­ва куль­ту­ра се­лян ці­єї зем­лі бу­ла близь­кою до по­бу­то­вої куль­ту­ри укра­їн­ців. У прин­ци­пі, нічого див­но­го не­має. За ча­сів Ки­їв­ської Ру­сі справ­ді склав­ся « руський світ » , вла­сне укра­їн­ський, ча­сти­ною яко­го бу­ла й Нов­го­род­ська зем­ля.

Ко­сто­ма­ров по­ка­зу­вав, зокре­ма у ві­до­мій пра­ці «Дві ру­ські на­ро­дно­сті», що в ча­си Ки­їв­ської Ру­сі на те­ре­нах ці­єї дер­жа­ви фор­му­ва­ли­ся чо­ти­ри на­ро­дно­сті — укра­їн­ська, бі­ло­ру­ська, нов­го­род­ська й ро­сій­ська. Ці до­слі­дже­н­ня є ціл­ком на­у­ко­во ко­ре­ктни­ми й пе­ре­кон­ли­ви­ми. Ін­ша річ, що ро­сі­я­ни спе­ці­аль­но за­мов­чу­ва­ли їх. На жаль, укра­їн­ські істо­ри­ки та­кож про­і­гно­ру­ва­ли цей мо­мент.

Нов­го­род­ський етнос був зни­ще­ний у ре­зуль­та­ті жор­сто­ко­го ге­но­ци­ду, який від­був­ся пі­сля за­хо­пле­н­ня ці­єї зем­лі мо­ско­ві­та­ми. Зокре­ма, цар Іван ІІІ здій­сню­вав пе­ре­се­ле­н­ня нов­го­род­ців, пе­ре­д­усім « кра­щих му­жів » , на зем­лі Мо­ско­вії. Жа­хли­ву рі­за­ни­ну нов­го­род­цям вла­шту­вав Іван ІV. Бу­ду­чи зна­чною мі­рою ви­ни­ще­ні й по­збав­ле­ні елі­ти, нов­го­род­ці за­зна­ли де­е­тні­за­ції й «вли­ли­ся» до скла­ду ро­сій­ської на­ції. Але, як уже го­во­ри­ло­ся, на­віть у ХІХ ст. во­ни збе­рі­га­ли свої куль­тур­ні осо­бли­во­сті, що пов’язу­ва­ли їх із укра­їн­ця­ми.

То­му вважати кня­зя Во­ло­ди­ми­ра ро­сі­я­ни­ном че­рез йо­го нов­го­род­ські мо­мен­ти біо­гра­фії не­має під­став.

Шко­да, що на­ші до­слі­дни­ки, зокре­ма істо­ри­ки, не ви­вча­ють ре­аль­ну істо­рію Нов­го­ро­да. Ця істо­рія не ли­ше б роз­ві­я­ла чи­ма­ло мо­сков­ських мі­фів, а й да­ла б змо­гу більш аде­ква­тно по­ясни­ти про­це­си, які від­бу­ва­ли­ся на схо­ді Єв­ро­пи в ча­си Се­ре­дньо­віч­чя.

Зре­штою, фі­гу­ра кня­зя Во­ло­ди­ми­ра да­ле­ко не та­ка одно­зна­чна, як це по­да­ють Пу­тін і Кі­ріл. Го­во­ри­ти, що са­ме він здій­снив ци­ві­лі­за­цій­ний ви­бір Ру­сі не зов­сім ко­ре­ктно. За­дов­го до ньо­го ця ре­лі­гія по­ши­рю­ва­ла­ся на те­ре­нах Схі­дної Єв­ро­пи. І чи­ма­ло ру­ських мо­жно­влад­ців ще до ньо­го прийня­ли цю ре­лі­гію, охре­стив­ши своє ото­че­н­ня. До­бре ві­до­мим є хре­ще­н­ня кня­ги­ні Оль­ги — баб­ці Во­ло­ди­ми­ра. Сам же Володимир, зайняв­ши Ки­їв, де по­зи­ції хри­сти­ян бу­ли силь­ни­ми, на­ма­гав­ся утвер­ди­ти тут язи­чни­цькі куль­ти, які до­мі­ну­ва­ли в Нов­го­ро­ді. І ли­ше причини вну­трі­шньо­го й зов­ні­шньо­го ха­ра­кте­ру зму­си­ли йо­го звер­ну­ти­ся до хри­сти­ян­ства. Ін­ша річ, що існує мі­фо­ло­гія кня­зя Во­ло­ди­ми­ра як хре­сти­те­ля Ру­сі. По­ча­ла во­на тво­ри­ти­ся уже за правління йо­го си­на Яро­сла­ва Му­дро­го, а по­тім ста­ла «зви­чною».

По­ряд із цим мі­фом Пу­тін та йо­го ко­ман­да ви­ко­ри­сто­ву­ють ще один міф — міф Ро­сій­ської дер­жа­ви, яка існу­ва­ла в Х ст. і бу­ла ство­ре­на кня­зем Во­ло­ди­ми­ром. Без­пе­ре­чно, цей князь ві­ді­грав ве­ли­ку роль, за­клав­ши осно­ви Ки­їв­ської Ру­сі. Ро­бив це він не без на­силь­ства й великої кро­ві. І чи­ма­ло йо­го ді­янь, опи­са­них у лі­то­пи­сах, ви­кли­ка­ють не­с­прийня­т­тя. До ре­чі, це не­с­прийня­т­тя зна­йшло від­обра­же­н­ня у Та­ра­са Шев­чен­ка ( цикл по­е­зій « Ца­рі » ) . Але, пев­но, іна­кше й не мо­гло бу­ти. Великі дер­жа­ви без на­силь­ства не ви­ни­ка­ють.

Володимир не ли­ше під­ко­рив ве­ли­че­зні те­ри­то­рії Схі­дної Єв­ро­пи, а й роз­по­ді­лив їх між сво­ї­ми на­щад­ка­ми. У пев­но­му сен­сі, ство­рив « руський світ » . Йо­го на­щад­ки пра­ви­ли на цих ве­ли­че­зних про­сто­рах про­тя­гом ба­га­тьох сто­літь. Ро­сій­ська істо­рі­о­гра­фія що­до цих на­щад­ків ви­тво­ри­ла чи­ма­ло мі­фів. По- пер­ше, їх у ХІХ ст. ро­сій­ські істо­ри­ки по­ча­ли іме­ну­ва­ти Рю­ри­ко­ви­ча­ми. На жаль, укра­їн­ські істо­ри­ки під­хо­пи­ли цей міф. Тер­мін Рю­ри­ко­ви­чі фі­гу­рує й по­ни­ні. На­справ­ді в ав­тен­ти­чних істо­ри­чних до­ку­мен­тах цей тер­мін від­су­тній. Кня­зі, ко­трі пра­ви­ли на те­ре­нах Схі­дної Єв­ро­пи й ма­ли ру­ське по­хо­дже­н­ня, пов’язу­ва­ли се­бе не з ле­ген­дар­ним Рю­ри­ком, а з Во­ло­ди­ми­ром. На­при­клад, їх ча­сто іме­ну­ва­ли Во­ло­ди­ми­ро­вим плем’ям. То­му ко­ре­ктні­шою бу­ла би на­зва Во­ло­ди­ми­ро­ви­чі, а не Рю­ри­ко­ви­чі. По-дру­ге, мо­сков­ські ца­рі, а по­тім ро­сій­ські ім­пе­ра­то­ри пред­став­ля­ли се­бе на­щад­ка­ми Во­ло­ди­ми­ро­вої ди­на­стії. Хо­ча го­во­ри­ти про їхнє по­хо­дже­н­ня від Во­ло­ди­ми­ро­ви­чів ду­же про­бле­ма­ти­чно. Це, до ре­чі, бу­ло не остан­нім чин­ни­ком то­го, що в ро­сій­ській істо­рі­о­гра­фії сфор­му­ва­ла­ся нор­манд­ська те­о­рія, яка ви­во­ди­ла ру­ську кня­зів­ську ди­на­стію від Рю­ри­ка, який ні­би мав нор­манд­ське, а, от­же, й гер­ман­ське по­хо­дже­н­ня.

Але міф — це одне, а ре­аль­на істо­рія — де­що ін­ше. Це ро­зу­мі­ють істо­ри­ки і не ли­ше во­ни. Ро­сій­ське ж ке­рів­ни­цтво, від­кри­ва­ю­чи пам’ятник кня­зю Во­ло­ди­ми­ру в Мо­скві, апе­лю­ва­ло до мі­фо­ло­гії — при­чо­му в її ро­сій­сько- ім­пер­сько­му ва­рі­ан­ті. Тим са­мим во­но про­де­мон­стру­ва­ло, що про­по­нує ро­сі­я­нам жи­ти в сві­ті кри­вих дзер­кал. І вважає це річ­чю ціл­ком нор­маль­ною. Зві­сно, ви­ко­ри­ста­н­ня мі­фо­ло­гії може да­ти тим­ча­со­вий ефект. Але чи во­но дасть ефект на дов­го­три­ва­лу пер­спе­кти­ву?

Ко­ли ж спо­сте­рі­гав за це­ре­мо­ні­єю від­кри­т­тя пам’ятни­ка кня­зю Во­ло­ди­ми­ру в Мо­скві, ме­не не по­ки­да­ло вра­же­н­ня, що це якась пір­ро­ва пе­ре­мо­га, пі­сля якої на­сту­пить по­раз­ка. Чи не за­гра­ло­ся ро­сій­ське ке­рів­ни­цтво зі сво­ї­ми про­па­хли­ми на­фта­лі­ном ім­пер­ськи­ми мі­фа­ми? І чи не втра­ти­ло во­но від­чу­т­тя ре­аль­но­сті? Адже су­ча­сний світ жи­ве зов­сім ін­ши­ми ре­а­лі­я­ми, від­ки­нув­ши на зва­ли­ще істо­рії ім­пер­ські мі­фи.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.