«Про істо­ри­чну тя­глість...»

Мар­та МЕСАРОШ — во­ло­дар­ка «Зо­ло­то­го скі­фа», що від­кри­ла сво­єю «Угор­ською ра­псо­ді­єю» про­гра­му МКФ «Мо­ло­дість», — про сьо­го­дні­шній кі­не­ма­то­граф

Den (Ukrainian) - - Культура -

Ген­дер­не пи­та­н­ня на по­ча­тку по­яви кі­не­ма­то­гра­фа роз­ви­ва­ло­ся до­во­лі мля­во. Па­ні при­кра­ша­ли со­бою екран у ро­лі актрис, а в крі­слі ре­жи­се­ра-по­ста­нов­ни­ка їх не ба­чи­ли не ли­ше го­лов­ні твор­ці «Кра­ї­ни мрій», але й во­ни са­мі. По­над 50 ро­ків сво­єї істо­рії ма­ло пройти кі­но, зна­йшов­ши го­лос і ко­лір, перш ніж у ро­лі «го­лов­но­ко­ман­ду­ю­чих» на май­дан­чик увір­ва­ли­ся жінки-режисери. Одні­єю з пер­ших у Єв­ро­пі ста­ла ре­жи­сер з Угор­щи­ни — Мар­та Месарош.

Сьо­го­дні в її « по­слу­жно­му спи­ску » по­над 20 філь­мів, на­го­ро­ди Бер­лін­сько­го, Канн­сько­го, Ве­не­ці­ан­сько­го та ін­ших ві­до­мих фе­сти­ва­лів. У її стрі­чках зні­ма­ли­ся Іза­бель Юп­пер і Ма­ри­на Вла­ді, Фан­ні Ар­дан і... Володимир Ви­со­цький. Сьо­го­дні їй — 85, во­на за­кін­чує но­ву ро­бо­ту, де в го­лов­ній ро­лі 80-рі­чна зір­ка угор­сько­го кі­но — Ма­рі Те­ре­чик. Пов­на пла­нів, сил, ра­діє жи­т­тю, ро­бо­ті, ді­тям, ону­кам і прав­ну­кам.

На не­що­дав­ньо­му Ки­їв­сько­му МКФ « Мо­ло­дість » Ма­рі Месарош ста­ла во­ло­дар­кою « Зо­ло­то­го скі­фа » — за вне­сок у сві­то­ве кі­но­ми­сте­цтво, від­кри­ва­ла сво­їм філь­мом про­гра­му «Угор­ська ра­псо­дія».

— Мар­то, по­чну, ма­буть, не з твор­чо­сті, а з то­го, що всі по­дії у ва­шо­му жит­ті по­тра­пля­ють на пі­ко­ві мо­мен­ти за­галь­ної іс то рії, по чи на ю чи з при їз ду ва шої сім’ї до СРСР, ко­ли роз­стрі­ля­ли ба­тька. По­тім — на­вча­н­ня у ВДІКу, 1956 рік, теж по­ту­жний перелом — «від­ли­га», а в Бу­да­пе­шті — ра­дян­ські тан­ки. Як це — жи­ти «в епо­ху змін»?

— Мій батько не був ко­му­ні­стом. Пи­са­ли, що був, то­му по­їхав до Со­ю­зу, але це не­прав­да. Він був ду­же та­ла­но­ви­тим мо­ло­дим скуль­пто­ром, йо­го ці­ка­ви­ла Азія, хо­тів пе­ре­їха­ти до Азії або Ки­таю. Він не ду­мав, що по до­ро­зі зу­стрі­не Ста­лі­на і той йо­го вб’є. Ба­тька за­а­ре­шту­ва­ли як шпи­гу­на. Дов­го бре­ха­ли нам, що він у ГУЛАГу, не да­ва­ли до­ку­мен­тів, а по­тім, вже в 1990-х, ви­яви­лось, що ба­тька роз­стрі­ля­ли.

— Яким чи ном ви по вер ну ли ся до Угор­щи­ни?

— Ми не мо­гли по­вер­ну­ти­ся на ба­тьків­щи­ну. Моя ма­ти хво­рі­ла, по­тім звер­ну­ла­ся в лі­кар­ню і за день там по­мер­ла. Її, на пев но, теж уби ли. Во на прос то зни­кла. Бу­ла вій­на, го­лод... Ми пе­ре­бу­ва­ли в Кир­ги­зії, при­їха­ло ба­га­то лю­дей, всі тер пі ли. Моє жит тя не бу ло більш тра­гі­чним, ніж у ін­ших, то­му що у всіх бу­ли тра­ге­дії. Всі бу­ли го­ло­дні, на­пів­бе­здом­ні, в жа­хли­во­му ста­ні. По­тім при­їха­ли угор­ці — це вже бу­ли ко­му­ні­сти. Пі­сля за кін чен ня вій ни, од на жін ка, яка бу ла угорсь кою ко му ніс т кою, став ши мо­єю «при­йом­ною ма­тір’ю», якимсь ди­вом от ри ма ла до звіл при вез ти ме не на ба­тьків­щи­ну. Як їй це вда­ло­ся, я так і не ді зна ла ся, то му що ко му ніс ти ду же ре - тель но збе рі га ли свої та єм ни ці, але я при їха ла до Угор щи­ни, вчи ла ся шко лі. Ця моя істо­рія в Кир­ги­зії та істо­рія з мо­ї­ми ба­тька­ми — до­ля, або Бог бе­ріг, мій мо зок якось за крив цю час ти ну жит тя. На­пев­но, зав­дя­ки цьо­му не ста­ла пси­хо­ло­гі­чно на­длом­ле­ною лю­ди­ною.

В Угор­щи­ні я жи­ла з ма­чу­хою і якось ска­за­ла, що хо­чу ста­ти ре­жи­се ром. Чо­му — не знаю, оскіль­ки моє життя не про­хо­ди­ло в твор­чо­му се­ре­до­ви­щі. Одна кі­не­ма­то­гра­фі­чна кар­ти­на бу­ла пе­ре­ді мною, ко­ли жи­ла в Кир­ги­зії, був стра­шний го­лод, хо­лод, а в кі­но­те­а­трі «Ала­тау» йшов фільм «Ба­гдад­ський зло­дій». Це бу­ло силь­не по­тря­сі­н­ня для ме­не, зро­зумі­ла — хо­ті­ла б жи­ти, як ге­рой філь­му. Я не лю­би­ла свою ма­чу­ху, хо­ча пі­зні­ше, по­ва­жа­ла і ду­же ці­ну­ва­ла її, во­на вря­ту­ва­ла ме­ні життя. Во­на бу­ла прав­ди­вою, пря­мою, пра­виль­ною ко­му­ніс­ткою, але пси­хо­ло­гі­чно ми бу­ли чу­жи­ми.

— Яким чи­ном на­ва­жи­лись зно­ву по­їха­ти в кра­ї­ну, яка по­зба­ви­ла вас сім’ї?

— В Угор­ську шко­лу кі­не­ма­то­гра­фії ме­не не прийня­ли. То­му що, по-пер­ше, дів­ча­ток не при­йма­ли на ре­жи­сер­ський фа­куль­тет, по-дру­ге, я то­ді ще по­га­но го­во­ри­ла по-угор­ськи. Ви­яви­лось, є мо­жли­вість — отри­ма­ти сти­пен­дію для на­вча­н­ня в Ра­дян­сько­му Со­ю­зі, ту­ди бу­ло лег­ко по­тра­пи­ти, то­му що угор­ці не пра­гну­ли до Кра­ї­ни рад. Плюс — ро­сій­ська мо­ва, — ду­же важ­ка. Я ж зна­ла її, пі­шла на ко­мі­сію, про­чи­та­ла ури­вок з «Єв­ге­нія Онє­гі­на», во­ни зра­ді­ли, що є хтось, хто знає ро­сій­ську мо­ву, і да­ли ме­ні на­прав­ле­н­ня.

У ВДІКу про­фе­сіо­на­ли зля­ка­ли­ся: при­їха­ла, нічого не знає, і вза­га­лі — дів­ча! Перший рік на­вча­ла­ся у про­фе­со­ра Ми­хай­ла Чі­а­у­ре­лі, по­тім бу­ли — Оле­ксандр Дов­жен­ко, Іван Пир’єв, Сер­гій Ге­ра­си­мов, Лев Ку­лє­шов. Вза­га­лі чу­до­ві люди бу­ли, і ду­же хо­ро­ші ін­ші про­фе­со­ри, які то­ді ви­кла­да­ли. Все це бу­ло ду­же до­бре, ли­ше не бу­ло гро­шей на плів­ку та апа­ра­ту­ру, то­му що час був пі­сля­во­єн­ний. От­же, ми те­о­ре-

«КО­МУ­НІ­СТИ ДУ­ЖЕ РЕТЕЛЬНО ЗБЕ­РІ­ГА­ЛИ СВОЇ ТА­ЄМ­НИ­ЦІ»

ти­чно вчи­ли­ся, без пра­кти­ки. Влі­тку я по­їха­ла до Угор­щи­ни, звер­ну­ла­ся на сту­дію до­ку­мен­таль­них філь­мів. Зви­чай­но, угор­ці ме­не зля­ка­ли­ся: у Мо­скві вчи­ться, го­во­рить по-ро­сій­ськи. То­ді у нас стра­шен­но бо­я­ли­ся цьо­го «на­ти­ску ко­му­ні­зму». Однак ме­ні да­ли опе­ра­то­ра, ми по­ча­ли їзди­ти кра­ї­ною і ро­би­ти ма­лень­кі до­ку­мен­таль­ні філь­ми, ви­яви­лось, во­ни — йдуть, жи­вуть. І ко­ли я це при­ве­зла до Мо­скви, всі втра­ти­ли сві­до­мість. Так ста­ла ре­жи­се­ром.

— Будь-яка твор­ча лю­ди­на в сво­їх тво­рах, перш за все, го­во­рить про се­бе — про свої емо­ції, кохання, вра­же­н­ня. Якщо про­е­кту­ва­ти на те, що від­бу­ва­є­ться сьо­го­дні в на­шій кра­ї­ні, то пе­рі­од 1956-го Угор­щи­ни — ди­ктат ін­шої кра­ї­ни, ду­же чі­тко ля­гає на наш сьо­го­дні­шній день, так са­мо, як тра­ге­дія, що ста­ла­ся з ва­шим ба­тьком, — на сьо­го­дні­шніх українських в’язнів у Ро­сії. Ви у сво­їх філь­мах го­во­ри­те про це пря­мо, жорс­тко, не­да­рем­но во­ни бу­ли оці­не­ні на ба­га­тьох фе­сти­ва­лях. Ни­ні ця те­ма за­кри­та для вас, або вва­жа­є­те її ви­чер­па­ною?

— Для ме­не в яко­мусь сен­сі во­на за­кри­та. Угор­щи­на — аб­со­лю­тно не схо­жа на слов’ян­ські кра­ї­ни. Ка­жу не з чу­ток, жи­ла у Кра­ко­ві, і в Бу­да­пе­шті, їзди­ла ту­ди- сю­ди, ду­же лю­блю по­ля­ків і все слов’ян­ське. Я до Ро­сії по­вер­ну­ти­ся ні­ко­ли не хо­ті­ла, адже мо­їх ба­тьків уби­ли ро­сі­я­ни. Знаю, що і ба­га­то ро­сі­ян уби­ли, але во­ни якось за­бу­ва­ють про це. Хо­ча ВДІКу вдя­чна. Мій перший чо­ло­вік — Ян­чо Мі­клош — ро­бив філь­ми про істо­рію Угор­щи­ни. Він її до­бре знав. Там бу­ло ма­ло ре­во­лю­цій, ма­ло пов­стань і ду­же ба­га­то кон­фор­мі­зму в по­лі­ти­ці. Я до­бре пам’ятаю і те, що Угор­щи­на бу­ла фа­шист­ською кра­ї­ною: за пів­ро­ку — 500 ти­сяч угор­ських єв­ре­їв до Освен­ци­ма ви­ве­зли. Не нім­ці, як нам бре­ха­ли, а — угор­ці! Лю­тий ан­ти­се­мі­тизм, який до­сі є у нас. В Угор­щи­ні жи­ве по­над пів­міль­йо­на ци­ган у жа­хли­вих умо­вах. Во­ни зав­жди так жи­ли, їх не­на­ви­дять угор­ці. Ба­га­то чо­го я не мо­гла і не мо­жу прийня­ти. Важ­ко го­во­ри­ти про на­шу істо­рію, і ду­же дов­го про неї не го­во­ри­ли са­мі угор­ці. Ко­жен но­вий ре­жим ви­ки­дає істо­рію по­пе­ре­дньо­го, втра­ча­є­ться істо­ри­чна спад­ко­єм­ність.

— Однак са­ме ви зро­би­ли фільм про Ім­ре На дя — « Не по хо ва ний мрець » , який де мон ст ру вав ся на ни ніш ньо му фе­сти­ва­лі «Мо­ло­дість»...

— У нас, на­при­клад, за­раз 1956-й рік — ве­ли­ке свя­то. Фільм про Ім­ре На­дя я зня­ла 10 ро­ків то­му, ні­хто не хо­тів да­ти й ко­пій­ки на ньо­го. По­тім ви­яви­лось, що бу де 50- річ чя ре во лю ції, то ді да­ли тро­хи гро­шей. Ре­жим Яно­ша Ка­да­ра по­ві­сив Ім­ре На­дя, а не Ми­ки­та Хру­щов. Та­ка угор­ська істо­рія, Ка­дар йо­го убив, то­му що бо­яв­ся кон­ку­рен­ції. Про це не мо­жна бу­ло го­во­ри­ти. Ко­ли звер­ну­ла­ся до Ві­кто­ра Ор­ба­на за гро­ши­ма на фільм, він ска зав: « Ні, Мар то, Надь Ім­ре — не наш ге­рой». А прем’єру філь­му ди­ви­ли­ся так — в одно­му кі­но­те­а­трі уряд, а в ін­шо­му — Ор­бан. Він ме­ні на­пи сав по тім лис та, що був не пра вий. Ім­ре Надь все-та­ки наш ге­рой! Ви­знав, але гро шей не дав. Вже був го то вий фільм. Він не лю бить кі но і вза га лі не лю­бить куль­ту­ру. Він спорт лю­бить.

— На звіть ме ні, будь лас ка, вла ду, за рід ким ви клю чен ням, яка лю бить куль­ту­ру і під­три­мує її?

— Це так, але со ром но, ко ли прем’єри го­во­рять го­ло­сно — не лю­блю чи­та­ти.

— Ва­ші вчи­те­лі бу­ли ду­же яскра­ви­ми ін ди ві ду аль нос тя ми, кож на з яких впи­са­на в істо­рію сві­то­во­го кі­не­ма­то­гра­фа. На­скіль­ки на вас це впли­ну­ло, і що ви ба­чи­те в сво­є­му кі­но від учи­те­лів?

— Я, на­пев­но, Дов­жен­ко то­ді не ро­зумі­ла. За­раз, думаю, він ближ­че до ме­не, адже по­ка­зу­вав, на­сам­пе­ред, лю­ди­ну у всіх сво­їх філь­мах — кохання, не­на­висть, жін­ка — це ме­ні зав­жди бу­ло ці­ка­во. Оле­ксандр Дов­жен­ко був лю­ди­ною ду­же чу­тли­вою. Сер­гій Ге­ра­си­мов був хо­ро­шим ре­жи­се­ром, але ве­ли­ким кон­фор­мі­стом. Дов­жен­ко — ні, роз­по­від­ав все від ду­ші, у ньо­го весь час пуль­су­ва­ли по­чу­т­тя. Мо­го ге­ні­аль­но­го чо­ло­ві­ка ці­ка­ви­ла зав­жди по­лі­ти­ка, ха­ри­зма політики, а ме­не цікавить лю­ди­на, кохання, смерть, на­ро­дже­н­ня. Чо­ло­ві­ки цьо­го не лю­блять, бо­я­ться ці­єї та­єм­ни­ці.

— Пер­шість не хо­чуть від­да­ва­ти?

— На­пев­но. За­раз вже по­ка­зу­ють це в кі­но. Але ко­ли я зробила «Дев’ять мі - ся­ців» — фільм обі­йшов увесь світ, то­му що був пер­шим з філь­мів, який по­ка зу вав на род жен ня лю ди ни. На щас - тя, за­раз це спри­йма­є­ться вже нормально. І на­віть чо­ло­ві­ки йдуть і див­ля­ться.

— Не­при­том­ні­ють, правда, але див­лять ся. Для вас жін ка — по ча ток і осно­ва сві­ту?

— Я ро­блю істо­рію, в якій є і жін­ка, і чо­ло­вік, але го­лов­ний акцент на жін­ці. Так ба­га­то філь­мів, де чо­ло­ві­ки ро­блять кар’ єру, вій ну, по лі ти ку, вби ва - ють, лю­блять, і все-все — во­ни! А жін­ка має бу­ти кра­си­вою, ін­ко­ли у неї є ха­ра­ктер. За­раз вже ба­га­то жі­нок-ре­жи­се­рів. На прик лад, які чу до ві філь ми ро бить Кі ра Му ра то ва, ду же люб лю її твор - чість. Ко­ли я по­чи­на­ла, нас бу­ло троє — я, Ан­на Свар­да і Кі­ра Му­ра­то­ва — ми бу­ли в Єв­ро­пі пер­ші жінки-режисери.

— Ла­ри­са Ше­пі­тько?

— Ні, по­тім. Во­на го­во­ри­ла, що я бу­ла її вчи­тель­кою. Сум­но, що Ла­ри­са по - мер­ла мо­ло­дою...

— Ва­ше став­ле­н­ня до укра­їн­сько­го кі­не­ма­то­гра­фа?

— Був та­кий пе­рі­од у мо­є­му жит­ті, ко­ли ду­же ба­га­то ди­ви­ла­ся кі­но. По­тім був ін­ший, ко­ли по­трі­бно бу­ло ди­ви­ти­ся — фе­сти­ва­лі, член­ство в жу­ри. За­раз ма­ло див­лю­ся. По те­ле­ві­зо­ру не лю­блю, лю­блю кі­но­те­а­три. Ме­ні не по­до­ба­є­ться, що аме­ри­кан­ське кі­но за­во­ю­ва­ло весь світ. Я лю­блю філь­ми Френ­сі­са Ко­пол­ли, ге­ні­аль­но­го Мар­ті­на Скор­се­зе — осо­би­сто знаю йо­го, ми дру­жи­мо. Оле­ксандр Дов­жен­ко, Сер­гій Па­ра­джа­нов, Кі­ра Му­ра­то­ва — великі люди, ве­ли­ко­го та­лан­ту. Як­би во­ни зро­би­ли один фільм — це вже істо­рія. Сьо­го­дні­шньо­го ва­шо­го кі­но я, на жаль, не знаю зов­сім. Сьо­го­дні ви не ку­пу­є­те угор­ські філь­ми, а ми не ку­пу­є­мо укра­їн­ські... Угор­ці на­віть свої філь­ми не див­ля­ться. Ста­ти­сти­ка тра­гі­чна...

— Кі но за ві ком всту пи ло в дру ге своє сто­лі­т­тя. Епо­ха кі­но, в ши­ро­ко­му сен сі сло ва, за вер ше на, чи є у ньо го пер­спе­кти­ви?

— Я думаю, що з кі­но буде так, як з лі­те­ра­ту­рою. Хороше кі­но залишиться і буде популярним. Так, і те­хні­ка йде впе­ред. За­раз остан­ній свій фільм за­кін­чую. Три-чо­ти­ри ка­ме­ри сто­ять пе­ре­ді мною, си­дить актор і я ба­чу не йо­го облич­чя, а вже фі­нал філь­му... Ко­лись плів­ка бу­ла ду­же до­ро­га, а за­раз це нічого не озна­чає. Хо­ча біль­ше втом­лю­ю­ся за­раз, то­му що по­трі­бно бу­ло зви­кну­ти до ці­єї те­хні­ки пси­хо­ло­гі­чно, адже з нею мо­жу зні­ма­ти чо­ти­ри вер­сії одно­ча­сно. Це ду­же до­бре, але й важ­ко. Зви­чай­но, нова ге­не­ра­ція вчи­ться швид­ше. Ба­чу по сво­їх ону­ках, во­ни від­би­ра­ють філь­ми. Сві­до­мо йдуть на аме­ри­кан­ське кри­мі­наль­не кі­но з хо­ро­ши­ми акто­ра­ми, а ін­ше кі­но вже див­ля­ться по-ін­шо­му. Я думаю, з кі­но буде, як з лі­те­ра­ту­рою і те­а­тром. Бу­дуть кі­но­те­а­три ли­ше для блок­ба­сте­рів і для ав­тор­сько­го кі­но, то­ді не буде сюр­при­зів, сам змо­жеш ви­би­ра­ти.

«МЕ­НЕ ЦІКАВИТЬ ЛЮ­ДИ­НА, КОХАННЯ, СМЕРТЬ, НА­РО­ДЖЕ­Н­НЯ» «ХОРОШЕ КІ­НО ЗАЛИШИТЬСЯ І БУДЕ ПОПУЛЯРНИМ»

ФО­ТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.