Про що мрі­ють укра­їн­ські пре­зи­ден­ти?

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Олена КОСЕНКО

Ко­ли мої ді­ти в Іспа­нії 2007 ро­ку ста­ли ска­у­та­ми, я ді­зна­ла­ся де­віз ці­єї ор­га­ні­за­ції, який ме­ні ду­же спо­до­бав­ся: «За­ли­ши­ти цей світ кра­щим, ніж він був то­ді, ко­ли ти в ньо­го при­йшов » . Ко­жно­го ро­ку в під­ва­лі одні­єї цер­кви в Ов’єдо на по­ча­тку на­вчаль­но­го ро­ку зби­ра­ли­ся ска­у­ти, мо­ні­то­ри, ба­тьки, щоб по­ча­ти ще один рік ці­ка­во­го жи­т­тя. На цій зу­стрі­чі на­да­ва­ло­ся сло­во й ба­тькам та­кож. Ко­ли сло­во на­да­ва­ли ме­ні, я дя­ку­ва­ла за те, що іспан­ці да­ли так ба­га­то те­пла мо­їм ді­тям, і та­кож ви­слов­лю­ва­ла за­хо­пле­н­ня тим, як іспан­ці вмі­ють до­по­ма­га­ти бли­жньо­му.

І прав­да, чим біль­ше я спіл­ку­ва­ла­ся з іспан­ця­ми, тим біль­ше за­хо­плю­ва­лась ни­ми. На­при­клад, мій ко­ле­га роз­по­вів, що йо­го се­стра по­стій­но бе­ре на ви­хі­дні, на ка­ні­ку­ли хло­пчи­ка з ром­ської не­бла­го­по­лу­чної сім’ї, який тим­ча­со­во жив під опі­кою дер­жа­ви. Я по­ду­ма­ла, чи можливе та­ке в Укра­ї­ні?

Дру­га моя ко­ле­га зна­йшла на ву­ли­ці по­ка­лі­че­ну кі­шку з ви­би­тим оком, яку по­трі­бно бу­ло опе­ру­ва­ти. Ве­те­ри­на­ри оці­ни­ли опе­ра­цію у шіс­тсот єв­ро. Це бу­ла ду­же ве­ли­ка су­ма для жін­ки, втім ко­ле­ги по ро­бо­ті до­по­мо­гли зі­бра­ти її.

Для то­го, щоб до­по­ма­га­ти не­ле­га­лам ви­вчи­ти мо­ву, зна­йти своє мі­сце в Іспа­нії, офор­ми­ти до­ку­мен­ти, роз­по­ді­ли­ти про­ду­кти не­за­мо­жним емі­гран­там, да­ти ужи­ва­ний одяг, без­ко­штов­ну юри­ди­чну кон­суль­та­цію, гру­па іспан­ців об’ єд­на­ла­ся, зро­би­ла вне­ски гро­шей і за­сну­ва­ла не­дер­жав­ну ор­га­ні­за­цію Asturias acoge. Ця ор­га­ні­за­ція вже існує по­над п’ ятнад­цять ро­ків, та че­рез брак гро­шей вже кіль­ка ра­зів бу­ла на ме­жі за­кри­т­тя, але по­ки що три­ма­є­ться.

Одна моя ко­ле­жан­ка вже має в ха­ті трьох вря­то­ва­них псів — хор­тів. Ви­яв­ля­є­ться, на пів­дні Іспа­нії що­ро­ку ми­слив­ці пі­сля ми­слив­сько­го се­зо­ну ви­ки­да­ють на ву­ли­цю со­тні хор­тів, то­му що з ві­ком хор­ти втра­ча­ють швид­кість і не мо­жуть пе­ре­слі­ду­ва­ти здо­бич. В Іспа­нії, як і скрізь, є ви­род­ки, які вби­ва­ють цих бла­го­ро­дних псів. І то­му жа­лі­сли­ві іспан­ці по­стій­но шу­ка­ють ро­ди­ни, які б «уси­но­ви­ли» со­бі хор­та. ( У Іспа­нії для вси­нов­ле­н­ня ді­тей і тва­рин вжи­ва­є­ться одне й те са­ме сло­во adoptar).

Ще один мій ко­ле­га що­мі­ся­ця пе­ре­ка­зує 90 єв­ро для хло­пчи­ка в Пе­ру і для шко­ли цьо­го хло­пчи­ка, щоб там бу­ла пи­тна во­да. Це в Іспа­нії на­зи­ва­є­ться apadrinar, тоб­то ви­ко­ну­ва­ти якісь ба­тьків­ські фун­кції.

У ба­га­тьох ко­ле­кти­вах є лю­ди, які ор­га­ні­зо­ву­ють збір кри­ше­чок від пла­сти­ко­вих пля­шок, щоб до­по­мог­ти якійсь хво­рій ди­ти­ні.

Ме­ні до­ве­ло­ся пра­цю­ва­ти в кіль­кох ме­ди­чних за­кла­дах. Ко­ли я ді­зна­ла­ся про те, що укра­їн­ським го­спі­та­лям по­трі­бні лі­ки, звер­ну­ла­ся до мо­їх зна­йо­мих ме­ди­чних пра­ців­ни­ків по до­по­мо­гу. В іспан­ців є та­ка ми­ла тра­ди­ція: ко­ли пі­сля за­кін­че­н­ня кур­су лі­ку­ва­н­ня або пі­сля смер­ті хво­ро­го за­ли­ша­ю­ться лі­ки, їх по­вер­та­ють лі­ка­рям, щоб ті у свою чер­гу да­ли ці лі­ки ін­шим хво­рим. І ось ча­сти­ну з цих по­вер­ну­тих лі­ків по­ча­ли да­ва­ти ме­ні, щоб я від­прав­ля­ла їх до укра­їн­ських го­спі­та­лів.

Іспа­нія вже кіль­ка ро­ків по­спіль по­сі­дає пер­ше мі­сце у сві­ті у да­ру­ван­ні ор­га­нів у ра­зі на­глої смер­ті, тоб­то або са­ма лю­ди­на ли­шає за жи­т­тя за­по­віт, що у ви­пад­ку тра­гі­чної смер­ті її ор­га­ни пе­ре­да­ти хво­рим лю­дям, або ро­ди­чі в пер­ші най­бо­лю­чі­ші хви­ли­ни пі­сля смер­ті близь­кої лю­ди­ни при­йма­ють рі­ше­н­ня по­да­ру­ва­ти якійсь не­ві­до­мій лю­ди­ні шанс на жи­т­тя.

І хо­чу ска­за­ти, що ні­хто та­кі фа­кти до­бро­чин­но­сті не ре­кла­мує. Про це ді­зна­є­шся ви­пад­ко­во, вже пі­сля три­ва­ло­го зна­йом­ства. І ко­ли ба­чиш, що вся гро­ма­да про­ни­за­на чи­слен­ни­ми ни­то­чка­ми до­брих справ, з’яв­ля­є­ться від­чу­т­тя, що ти жи­веш у ду­же лю­дя­но­му су­спіль­стві. І ба­чиш — скіль­ки лю­дей зна­хо­дять для се­бе якусь сте­жин­ку, на якій до­по­ма­га­ють люд­ству. Це, зда- ється, зву­чить па­фо­сно, але я ба­чу це са­ме та­ким чи­ном.

Ко­ли в Укра­ї­ні був дру­гий Май­дан, ме­ні до­ве­лось кіль­ка ра­зів спіл­ку­ва­ти­ся з чи­та­ча­ми га­зе­ти La Nueva Espana. Іспан­ців ці­ка­ви­ло, що від­бу­ва­є­ться в Укра­ї­ні. Їм хо­ті­ло­ся по­чу­ти ін­фор­ма­цію з пер­ших вуст. І цьо­го ра­зу я вже роз­по­від­а­ла іспан­цям про ту хви­лю до­бро­чин­но­сті, вза­єм­ної під­трим­ки, жер­тов­но­сті, яку про­де­мон­стру­ва­ли укра­їн­ці. Я з гор­ді­стю роз­по­від­а­ла, як ба­га­то до­бро­воль­ців пі­шли во­ю­ва­ти з ро­сій­ським во­ро­гом, як лю­ди ді­ли­ли­ся сво­ї­ми за­оща­дже­н­ня­ми, як во­лон­те­ри, ри­зи­ку­ю­чи жи­т­тям, до­став­ля­ли все не­об­хі­дне для фрон­ту. Го­во­ри­ла, що на­віть не пі­до­зрю­ва­ла, що укра­їн­ці зда­тні на та­кі са­мо­по­жер­тви, на та­ку му­жність, на та­ку від­ва­гу...

Але на тлі та­ких чи­слен­них про­я­вів со­лі­дар­но­сті зви­чай­них гро­ма­дян ке­рів­ни­ки дер­жа­ви не зав­жди на ви­со­ті.

Ні до ни­ні­шньо­го пре­зи­ден­та По­ро­шен­ка, ні до на­ших де­пу­та­тів не ді­йшла та хви­ля бла­го­род­ства, со­лі­дар­но­сті, жер­тов­но­сті, яка під­ня­лась в укра­їн­сько­му су­спіль­стві. То­ді як му­дрі лю­ди у сві­ті вже дав­но зро­зумі­ли, що най­ва­жли­ві­ше — жи­ти в гар­мо­нії з ото­чу­ю­чи­ми, да­ру­ва­ти бли­жнім ча­сто­чку тво­го те­пла.

Ме­ні в Іспа­нії по­до­ба­є­ться ді­зна­ва­ти­ся при­слів’я. Во­ни до­по­ма­га­ють від­кри­ва­ти іспан­ський ха­ра­ктер, гу­мор, став­ле­н­ня іспан­ців одне до одно­го з рі­зних ча­стин Іспа­нії. Одне при­слів’я говорить про те, що ба­гат­ством тре­ба ко­ри­сту­ва­ти­ся за жи­т­тя. То­му що пі­сля смер­ті лю­ди­на ри­зи­кує ста­ти тіль­ки най­ба­га­тшою лю­ди­ною на цвин­та­рі. Хо­ті­ло­ся б, щоб на­ші очіль­ни­ки по­ду­ма­ли, що бу­ти за­хи­сни­ком ін­те­ре­сів Укра­ї­ни та укра­їн­ців дасть їм на­ба­га­то біль­ше за­до­во­ле­н­ня, ду­хов­но­го зба­га­че­н­ня, при­жит­тє­вої й по­смер­тної сла­ви, ніж кіль­ка де­ся­тків міль­йо­нів до­ла­рів біль­ше чи мен­ше на вла­сно­му ра­хун­ку. Ко­ли не­пе­ре­мо­жний 32-рі­чний Оле­ксандр Ма­ке­дон­ський, який під­ко­рив пів­сві­ту, по­ми­рав, він по­ка­зав на свої по­ро­жні ру­ки і ска­зав: «Я ні­чо­го не за­би­раю із со­бою».

І фа­ра­о­ни, і рим­ські ім­пе­ра­то­ри дба­ли про свою по­смер­тну сла­ву. Во­ни мрі­я­ли за­ли­ши­ти свій слід в істо­рії.

Про що мрі­ють укра­їн­ські пре­зи­ден­ти?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.