«Я хо­чу до­по­ма­га­ти лю­дям»

«День» по­го­во­рив із па­ра­лім­пій­цем Ві­кто­ром Смир­но­вим, не­зря­чим плав­цем із До­не­цька, про мо­ти­ва­ції і про­бле­ми на шля­ху до пе­ре­мог

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ана­ста­сі­я­РУДЕНКО, «День»

Бра­во, на­ші па­ра­лім­пій­ці!» — го­во­ри­ла вся кра­ї­на пі­сля зма­гань у Ріо-де­Жа­ней­ро, на яких укра­їн­ці по­сі­ли тре­тє мі­сце у сві­то­во­му ме­даль­но­му за­лі­ку, ви­бо­ров­ши 117 на­го­род. Ці лі­тні Па­ра­лім­пій­ські ігри ста­ли най­успі­шні­ши­ми в істо­рії на­шої збір­ної, хо­ча вар­то за­зна­чи­ти, що ви­со­кі ре­зуль­та­ти Укра­ї­на по­ка­зує на всіх зма­га­н­нях спортс­ме­нів з обме­же­ни­ми мо­жли­во­стя­ми. На­ші чем­піо­ни і при­зе­ри по­вер­ну­ли­ся на Ба­тьків­щи­ну з трі­ум­фом, але й че­рез де­який час пі­сля ей­фо­рії вбо­лі­валь­ни­ків во­ни не по­вин­ні за­ли­ша­ти­ся са­ма на сам із про­бле­ма­ми і бар’єра­ми — на ву­ли­цях, у су­спіль­стві і в ка­бі­не­тах чи­нов­ни­ків.

Віктор Смир­нов — один із най­більш ти­ту­ло­ва­них чле­нів па­ра­лім­пій­ської збір­ної Укра­ї­ни з пла­ва­н­ня. Йо­го ін­ва­лі­дність — аб­со­лю­тна слі­по­та. У Ріо-де-Жа­ней­ро він узяв «срі­бло» у фі­наль­но­му за­пли­ві на ди­стан­ції 200 м ком­пле­ксним пла­ва­н­ням (SM11), а всьо­го в скар­бни­чці 30-рі­чно­го плав­ця вже 15 ме­да­лей — 6 зо­ло­тих, 3 срі­бних і 6 брон­зо­вих, які він за­во­ю­вав на Па­ра­лім­пі­а­дах в Афі­нах, Пе­кі­ні, Лон­до­ні. 2014 ро­ку вій­на при­не­сла бі­ду в йо­го дім — спортс­ме­но­ві з До­не­цька до­ве­ло­ся за­ли­ши­ти рі­дне мі­сто, за­ли­ши­ти­ся без жи­тла. Але пла­вець не за­ли­шив спорт, при­віз ме­да­лі з чем­піо­на­тів Єв­ро­пи і сві­ту 2015 ро­ку, а до то­го ж став де­пу­та­том Слов’ян­ської мі­ськра­ди — мі­ста, де він на­вчав­ся у спе­ці­а­лі­зо­ва­ній шко­лі і жи­ве за­раз. Ро­змо­вою з ним ми про­дов­жу­є­мо се­рію ма­те­рі­а­лів про фе­но­мен па­ра­лім­пій­сько­го ру­ху в Укра­ї­ні і на­ди­ха­ю­чі істо­рії спортс­ме­нів.

— Ще раз ві­та­є­мо з ви­со­ки­ми до­ся­гне­н­ня­ми в Ріо. Чим осо­бли­вим за­пам’ята­ю­ться вам ці остан­ні зма­га­н­ня?

— Пси­хо­ло­гі­чно важ­ким ста­ном, оскіль­ки роз­ра­хо­ву­вав на пер­ший ре­зуль­тат. За­раз по­ка­зни­ки мо­їх за­пли­вів на по­ря­док ви­ро­сли, але тро­хи не склав­ся по­ча- ток зма­гань і скла­дно да­ва­ли­ся ди­стан­ції. Отож спо­ча­тку по­сів три п’яті мі­сця, і ли­ше в остан­ній день ви­йшло за­во­ю­ва­ти «срі­бло». Але по­пе­ре­ду То­кіо, вже у гру­дні — Ку­бок Укра­ї­ни, а на­сту­пно­го ро­ку — чем­піо­нат сві­ту в Ме­кси­ці.

— Ви втра­ти­ли зір, бу­ду­чи ди­ти­ною, за яких об­ста­вин це ста­ло­ся? Чи важ­ко бу­ло огов­та­ти­ся пі­сля тра­ге­дії, чо­му ви­рі­ши­ли зайня­ти­ся спор­том і са­ме пла­ва­н­ням?

— Трав­ма у ме­не ста­ла­ся 1995 ро­ку, у ві­ці дев’ яти ро­ків. Ми з ро­ве­сни­ка­ми ро­зі­бра­ли ша­хтар­ський са­мо­ря­тів­ник, гра­ли­ся ним, і від­во­ло­же­на бер­то­ле­то­ва сіль ви­бу­хну­ла у ме­не в ру­ках. По­тім бу­ли ро­ки лі­ку­ва­н­ня, на­вчав­ся у ве­чір­ній спе­ці­а­лі­зо­ва­ній шко­лі в До­не­цьку. Хло­пці по три ра­зи на ти­ждень хо­ди­ли в ба­сейн на за­ня­т­тя по 45 хви­лин і бра­ли ме­не із со­бою. Спо­ча­тку це бу­ло, швид­ше, роз­ва­гою і ре­а­бі­лі­та­ці­єю. А по­тім ді­знав­ся про мо­го зем­ля­ка Оле­ксан­дра Ма­щен­ка і йо­го «зо­ло­то » в Сі­днеї, що є Па­ра­лім­пій­ський рух. 2001 ро­ку по­зна­йо­мив­ся зі сво­їм май­бу­тнім тре­не- ром Ка­зна­че­є­вим Ан­дрі­єм — ба­тьки при­ве­зли ме­не в Ку­ра­хо­ве на три­ти­жне­ву під­го­тов­ку плав­ців. Тре­нер по­ди­вив­ся на ме­не і за­про­по­ну­вав пе­ре­йти на на­вча­н­ня до Слов’ян­ська, щоб спро­бу­ва­ти се­бе в про­фе­сій­но­му спор­ті під йо­го ке­рів­ни­цтвом. От­же, сер­йо­зно я тре­ну­ю­ся з 15 ро­ків.

— Що вас мо­ти­вує, яке жит­тє­ве кре­до взя­ли на озбро­є­н­ня?

— Спра­га до са­мов­до­ско­на­ле­н­ня, роз­ви­тку. Я отри­мую ве­ли­ке за­до­во­ле­н­ня від пла­ва­н­ня, по­до­ба­є­ться ви­сту­па­ти на зма­га­н­нях, по- кра­щу­ва­ти осо­би­сті ре­зуль­та­ти, ви­гра­ва­ти ме­да­лі. Цим і за­йма­ю­ся.

— Ви ор­га­ні­зо­ву­ва­ли тур­ні­ри для ді­тей-ін­ва­лі­дів. Хо­ті­ли б пов’яза­ти своє май­бу­тнє з ро­бо­тою з ді­тьми?

— Як тре­не­ра я се­бе не ба­чу, оскіль­ки цю спра­ву тре­ба лю­би­ти. А тур­ні­ри я про­во­див, то­му що сам по­чи­нав із та­ко­го зма­га­н­ня і знаю, яким по­штов­хом мо­же ста­ти тур­нір для ди­ти­ни. Які від­чу­т­тя, ко­ли ви­гра­єш свої пер­ші ме­да­лі! Це бу­ли тур­ні­ри в Ма­кі­їв­ці «По­вір у се­бе» на при­зи Михайла Ба­лан­чу­ка спіль­но з до­не­цьким «Ін­ва­спор­том». Своє май­бу­тнє пов’язую з подаль­шою ор­га­ні­за­ці­єю та­ких зма­гань, гро­мад­ським жи­т­тям і, зви­чай­но, спор­том.

— Ви ба­ло­ту­ва­ли­ся в на­ро­дні де­пу­та­ти, за­раз є де­пу­та­том Слов’ян­ської мі­ської ра­ди. Що під­штов­хну­ло вас пі­ти в по­лі­ти­ку?

— Пі­сля 2004 ро­ку, ко­ли ме­ні бу­ло при­сво­є­но зва­н­ня «Ге­роя Укра­ї­ни», ба­га­то хто став звер­та­ти­ся по до­по­мо­гу, з про­ха­н­ня­ми, і я прийняв для се­бе рі­ше­н­ня ба­ло­ту­ва­ти­ся в де­пу­та­ти. Спер­шу Во­ро­ши­лов­сько­го ра­йо­ну мі­ста До­не­цька, за­раз ось до Слов’ян­ської мі­ськра­ди, щоб бра­ти участь у жит­ті мі­ста і ма­кси­маль­но до­по­ма­га­ти лю­дям, які цьо­го по­тре­бу­ють.

— Ба­га­то ро­бо­ти у пі­сля­во­єн­но­му мі­сті?

— Так, до­ста­тньо. Я очо­люю ко­мі­сію з пи­тань спор­ту, ме­ди­ци­ни, осві­ти, тоб­то пра­гну ма­кси­маль­но ви­рі­шу­ва­ти на­ко­пи­че­ні пи­та­н­ня у мо­ло­ді­жній по­лі­ти­ці мі­ста. Остан­ній наш про­грес — під­ня­ли мі­ські сти­пен­дії для та­ла­но­ви­тої мо­ло­ді і збіль­ши­ли їх кіль­кість, упер­ше за де­кіль­ка ро­ків ку­пи­ли но­вий спор­тив­ний ін­вен­тар. На­ра­зі пла­ну­є­мо вста­нов­лю­ва­ти спор­тив­ні тре­на­же­ри про­сто не­ба, де мо­гли б за­йма­ти­ся всі охо­чі.

— Як ви оці­ню­є­те умо­ви для роз­ви­тку па­ра­лім­пій­сько­го спор­ту в Укра­ї­ні? Чим мо­же­те по­ясни­ти та­кі успі­хи на­шої збір­ної?

— По-пер­ше, ке­рів­ни­цтво па­ра­лім­пій­сько­го ру­ху в Укра­ї­ні до­кла­дає ма­кси­маль­них зу­силь до до­ся­гне­н­ня на­ших ви­со­ких ре­зуль­та­тів. Ва­ле­рій Шу­шке­вич, Окса­на Ску­га­рє­ва ор­га­ні­зо­ву­ють си­сте­ма­ти­чні збо­ри, зна­хо­дять мо­жли­во­сті десь тре­ну­ва­ти­ся нам. По-дру­ге, лю­ди з обме­же­ни­ми мо­жли­во­стя­ми в Укра­ї­ні ма­ють обме­же­ну кіль­кість сфер, де мо­жуть ре­а­лі­зу­ва­ти се­бе. Здо­ро­ва лю­ди­на мо­же вла­шту­ва­ти­ся на ро­бо­ту, отри­му­ва­ти гі­дну за­ро­бі­тну пла­ту. У єв­ро­пей­ських кра­ї­нах і ін­ва­лі­ди мо­жуть зна­йти со­бі по­ді­бне за­сто­су­ва­н­ня. Але в Укра­ї­ні спорт — це один із тих не­чи­слен­них на­пря­мів, дій­сно до­сту­пних лю­дям з обме­же­ни­ми мо­жли­во­стя­ми, де мо­жна до­кла­сти свою во­лю.

— З яки­ми про­бле­ма­ми і не­зру­чно­стя­ми ви осо­би­сто сти­ка­є­те­ся?

— За­раз я сти­кнув­ся з про­бле­мою жи­тла. Мій дім, квар­ти­ра за­ли­ши­ли­ся в До­не­цьку (Віктор Смир­нов отри­мав сер­ти­фі­кат на квар­ти­ру в До­не­цьку пі­сля па­ра­лім­пі­а­ди в Лон­до­ні 2012 ро­ку. — Ред.). Ни­ні, як і де­які на­ші хло­пці з ко­ман­ди, жи­ве­мо в зйом­но­му жи­тлі в Слов’ян­ську. Умо­ви не­по­га­ні, але кіль­ка осіб в одній квар­ти­рі, і ро­зу­мі­є­те, як жи­ти не у сво­їй квар­ти­рі. Ба­сейн для тре­ну­вань у нас є. Го­стро не ви­ста­чає Єв­па­то­рій­ської ба­зи, де ми тре­ну­ва­ли­ся що­лі­та і де бу­ло ство­ре­но всі умо­ви для хо­ро­шої за­галь­ної фі­зи­чної під­го­тов­ки. Ана­ло­га не бу­ло ство­ре­но, і за­раз роз’їжджа­є­мо до Дні­про­дзер­жин­ська, Ми­ко­ла­є­ва, Бро­ва­рів, де час­тко­во є не­об­хі­дне обла­дна­н­ня.

ФО­ТО УНІАН

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.