Який ко­шмар, яка при­на­да

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Людмила ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для«Дня »

очі­ку­ван­ні по­ба­че­н­ня з но­ви­ми пла­тіж­ка­ми хо­че­ться роз­лу­чи­ти­ся з цим сві­том», — по­чу­ла від чо­ло­ві­ка, який пе­ре­ра­хо­ву­вав свої гро­ші бі­ля бан­ків­сько­го ві­кон­ця. Най­імо­вір­ні­ше, він го­во­рив сам до се­бе, але вло­вив­ши, ви­ра­зно, бу­кваль­но в цю ж хви­ли­ну зро­зумі­ла — бу­ду більш ста­ран­но вчи­ти­ся у всьо­го, що вміє три­ма­ти удар. Адже (пер­ше, що спа­ло на дум­ку), на­при­клад, сте­блин­ка со­ня­шни­ка мо­же утри­му­ва­ти кі­ло­гра­мо­ву кві­тку. На­віть уче­ні за­ми­сли­лись — як їй це вда­є­ться, і ви­яви­ли, що мі­цність за­без­пе­чує осо­бли­вий фі­то­гор­мон. Узя­ли і за­про­по­ну­ва­ли — вклю­чи­ти йо­го до омо­ло­джу­ю­чо­го кре­му для шиї, яка, як ві­до­мо, всьо­му го­ло­ва. Прав­да, на­га­дую со­бі — від тьмя­них ду­мок ко­лір облич­чя мо­же на­бу­ти від­тін­ку аво­ка­до, а за той са­мий крем для шиї про­сять су­му до­во­лі ко­лю­чу, та, го­лов­не, на­ла­шту­ва­ти се­бе — не зда­ва­ти­ся. Чо­мусь, не зов­сім мо­ти­во­ва­но на­ди­хнув­шись гну­чкі­стю со­ня­шни­ка та йо­го під­каз­кою, ви­рі­ши­ла шви­день­ко офор­ми­ти роз­стро­чку на опла­ту опа­ле­н­ня, щоб мен­ше нер­вів ви­тра­ча­ти, хо­ча ро­зу­мію — це се­анс за­спо­кій­ли­во-від­во­лі­ка­ю­чої те­ра­пії від уря­ду. В «Ки­ї­в­енер­го» по­ясни­ли, що ще не зна­ють, як від­бу­ва­ти­ме­ться цей про­цес і по­ки що про­гра­ма не пра­цює. Ці­ка­во, мо­жли­во, во­ни ду­ма­ють, що за­раз тіль­ки ве­сна. По­ба­чив­ши в то­му ж бан­ку пев­не по­жвав­ле­н­ня бі­ля ме­не­дже­ра, який про­во­див лі­кнеп по опла­ті ко­му­на­лок, у ре­жи­мі он­лайн, при­га­да­ло­ся улю­бле­не по­рів­ня­н­ня: «Так пер­шо­го спе­ко­тно­го дня вів­ці зби­ра­ю­ться в ті­ні де­рев, як лі­тні жін­ки, і ти ро­зу­мі­єш, що при­йшла ве­сна». Все до­бре, але за­раз аж ні­як не ве­сна, і ба­та­реї в бу­дин­ку ли­ше ве­ли­кі фан­та­зе­ри мо­жуть на­зва­ти га­ря­чи­ми, швид­ше, во­ни — ледь те­плі, що за­ма­ло для май­бу­тньої зи­ми, до то­го ж, вра­хо­ву­ю­чи вар­тість обі­грі­ву. У ба­га­тьох від цьо­го сни ста­ли зли­ми, слу­жбо­ви­ми, якщо, зви­чай­но, сон не втік зов­сім. До­бре — бе­ру на про­кат ще одну по­ра­ду, цьо­го ра­зу від со­ціо­ло­гів, які ствер­джу­ють, що го­тов­ність осо­би­сто­сті тер­пі­ти за­ра­ди від­кла­де­ної в ча­сі ви­на­го­ро­ди, є за­по­ру­кою успі­ху на жит­тє­во­му шля­ху. При­мі­ряю це до ни­ні­шньої осін­ньої си­ту­а­ції і пі­до­зрюю, що до успі­ху не ко­жен до­бі­жить, а отри­ма­ти тьмя­ний по­гляд ще по до­ро­зі — за­про­сто. То­ді й дві змор­шки ви­гля­да­ти­муть як де­сять. Якщо ві­ри­ти то­му, що ме­тою будь-якої гри, і ді­тей і тва­рин, є на­вчи­ти­ся емо­цій­но і фі­зи­чно до­ла­ти не­без­пе­ки, то мо­жна спро­бу­ва­ти, за­мру­жив­шись мі­цно, по­гра­ти у щось з ба­лан­су­ю­чи­ми ме­ха­ні­зма­ми ви­жи­ва­н­ня і усу­ну­ти ни­ні­шнє розба­лан­су­ва­н­ня. Від­чу­ваю вну­трі­шній опір, а ось апе­тит нер­во­во зро­стає, ува­жні­ше роз­гля­да­ю­чи ві­три­ни, по­мі­чаю спо­ку­сли­вий сю­жет і під­пис — «чим мо­лод­ше ягня, тим сві­тлі­ше м’ясо». Ці­ка­во, але ме­не ні­хто на ягня не за­про­шу­вав, і на­ві­що ме­ні зна­ти, що йо­го від­мін­на ту­шка має ва­жи­ти не біль­ше п’яти кі­ло­гра­мів, іна­кше ве­че­ря бу­де зі­псо­ва­на. Все ж ці­ка­вість пе­ре­ва­жи­ла і в хо­лі ре­сто­ра­ну взя­ла бу­кле­тик, з яко­го ді­зна­ла­ся, що в Бри­та­нії ство­ре­но на­віть то­ва­ри­ство «Ре­не­сан­сна вів­ця» для під­трим­ки фер­ме­рів і для тих, хто по­осо­бли­во­му ро­зу­міє справ­жній смак і аро­мат не­мо­ло­дої вів­ці. Що­прав­да, та­ка має все жи­т­тя хар­чу­ва­ти­ся ли­ше ан­глій­ською тра­вою. Пі­до­зрюю, що сер­це мо­же за­спо­ко­ї­ти ро­зу­мі­н­ня — кра­ще при­пи­ни­ти від­мо­ту­ва­ти чу­жу плів­ку на­зад або про­кру­чу­ва­ти її вір­ту­аль­но впе­ред, адже скіль­ки б дум­ка не стру­ме­ні­ла і не зма­льо­ву­ва­ла успіх, основ­на сьо­го­дні­шня про­гра­ма до­сить жорс­тка і йде во­на за мною слі­дом. Ін­ко­ли від нав’язли­вих ду­мок від­чу­ва­єш се­бе так, ні­би ти не без­тур­бо­тно про­гу­лю­є­шся пар­ком, а є аль­пі­ніс­ткою, яка не знає, чи зір­ве­ться на на­сту­пно­му кро­ці, чи ді­ста­не­ться до вер­ши­ни. Ні, не дам зби­ти за­хи­сні ме­ха­ні­зми, і не­хай фа­хів­ці вва­жа­ють ма­ло не хво­ро­бою — не­мо­жли­вість від­рі­зни­ти ре­аль­ний світ від при­ду­ма­но­го, ви­би­раю остан­ній, аби не за­тер­ти лег­кість, не по­тра­пи­ти під пе­ре­ко­на­н­ня, що ли­сто­пад — кеп­ський час. Си­дя­чи бі­ля ма­лень­ко­го во­гни­ща на бе­ре­зі озе­ра в Пу- щі-Во­ди­ці, по­мі­ча­ю­чи, як лег­ко на при­ро­ді пев­на свин­це­вість ду­мок іде геть, змі­ню­ю­чи за­барв­ле­н­ня на лег­ке сві­тло-сі­ре, як і са­ма во­да, а бе­рег ще зе­ле­ний, зви­чай­но, ме­лі­ру­ва­н­ня яскра­вою пре­кра­сною жов­ти­зною, та й пі­сок — во­ло­го-ла­ска­вий, ко­жен від­би­ток но­во­го го­стя збе­рі­гає, як ав­то­граф. Дов­ко­ла май­же ари­сто­кра­ти­чні сю­же­ти: юна вер­шни­ця про­їха­ла на до­гля­ну­то­му ко­ні, мо­ло­дя­та фо­то­гра­фу­ю­ться бі­ля ди­во­ви­жно­го де­ре­ва з хви­ле­по­ді­бним ко­рі­н­ням, що ста­ло своє­рі­дною скуль­пту­рою. Сльо­ти, мо­крих ніг і тьмя­них су­ті­нок, що на­су­ва­ю­ться, не­має й близь­ко, дов­ко­ла в цьо­му, по су­ті, за­галь­но­до­сту­пно­му ки­їв­сько­му ку­то­чку, так спо­кій­но, ду­шев­но і ні­жно, що, ди­ха­ю­чи осін­ньою во­ло­гі­стю і ди­мом остан­ніх осін­ніх ко­стриць, що­си­ли на­со­ло­джу­ю­ся аро­ма­том опа­ло­го ду­бо­во­го ли­стя з якимсь (мо­же, й зда­ло­ся) тро­хи мор­ським за­па­хом, мо­жли­во, на­віть на­стур­цій, які вже від­цві­ли, то­чні­ше, їх па­рос­тків, при­гні­че­них осін­ньою по­го­дою, яким во­гни­ще до­по­мо­гло на­га­да­ти про се­бе, — мов­ляв, бу­ли ми ще зов­сім не­дав­но. Влі­тку. Про­хо­дя­чи повз при­ва­тні са­ди­би, Алік, мій су­пу­тник по мі­ських мар­шру­тах (а якщо більш від­вер­то, то їх на­тхнен­ник), ра­птом ки­нув­ся до яскра­во­го во­гни­ща з кри­ком: «Що ви ро­би­те, це ж сті­лець з ду­ба, я йо­го ку­плю не спа­люй­те». Го­спо­да­рі во­гни­ща по­гля­ну­ли на ньо­го спо­ча­тку по­бла­жли­во, а по­тім стур­бо­ва­но — нев­же в ажі­о­та­жі са­мі щось цін­не від­да­ли во­гню. Спин­ка стіль­ця ще три­ма­ла­ся пря­мо, ні­би зле­ті­ла над во­гнем і до­слу­ха­ла­ся до на­шої роз­мо­ви, але во­гонь — не­тер­пля­чий, він не дозволяв стіль­цю вло­ви­ти ком­плі­мен­тар­ну ін­то­на­цію есте­тів на йо­го адре­су і, зро­зу­мів­ши, що го­спо­да­рям він не по­трі­бен, а в хо­ро­ші ру­ки при­стра­сно­го до­свід­че­но­го зби­ра­ча по­тра­пи­ти не вда­ло­ся, зі­тхнув і зго­рів, як олов’яний сол­да­тик.

Ми по­тім ще дов­го зі­тха­ли — ось, на­чеб­то бі­дна кра­ї­на, а де­кла­ра­ції де­пу­та­тів і чи­нов­ни­ків — по­пе­ре­ду всі­єї пла­не­ти, май­же всі сма­ку­ють цю бі­дність, а ду­бо­вий сті­лець з роз­кі­шною спин­кою, з якої мо­гла б ви­йти ви­шу­ка­на ра­ма, на­при­клад, для дзер­ка­ла, пе­ре­тво­рив­ся на по­піл у во­гні... Трам­ваї ці­єї ли­сто­па­до­вої су­бо­ти в та­кий ди­во­ви­жний ку­то­чок йшли май­же по­ро­жні­ми (три та­ких на­ра­ху­ва­ли один за одним), ще­дро осві­тле­ні алеї до­зво­ля­ли ли­ше ві­тру за­гра­ва­ти з по­ро­жне­чею, та з на­ми: то моє во­лос­ся ску­йов­дить, то за кур­тку сми­кне, дов­ко­ла ва­би­ли пі­зні кві­ти — улю­бле­ні хри­зан­те­ми, які май­же ні­чо­го не бо­я­ться, і то­ді, ко­ли вже жи­т­тя кві­тів пі­шло під зем­лю, за­снув­ши в буль­бах і ци­бу­ли­нах, їх ку­че­ря­ві го­лів­ки та­кі жит­тє­стій­кі, що не­гай­но же ви­рі­шую — вчи­ти­мусь у них.

Один чо­ти­ри­рі­чний ма­люк, жи­ву­чи з ма­мою і ба­бу­сею, зав­жди своє за­хо­пле­н­ня ви­слов­лю­вав сло­ва­ми — «який ко­шмар, яка кра­са». Ця див­на не­су­мі­сність ціл­ком з’ясов­на: ко­ли йо­го ро­ман­ти­чна ма­ма за­хо­плю­ва­ла­ся чи­мось, во­на ви­гу­ку­ва­ла: «Яка кра­са!». Ба­бу­ся ж, по­гля­нув­ши сво­ї­ми очи­ма на те ж са­ме, ча­сто ка­за­ла: «Який ко­шмар!». Ось хло­пчик і ви­рі­шив, що це то­то­жні по­ня­т­тя.

І, ма­буть, він має ра­цію.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.