Сіо­нізм про­ти біль­шо­ви­зму:

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

■ Одра­зу пі­сля за­хо­пле­н­ня біль­шо­ви­ка­ми вла­ди «бі­ла» пре­са по­ча­ла ствер­джу­ва­ти, що ре­во­лю­ція в Ро­сії бу­ла спра­вою єв­ре­їв. І не ли­ше жов­тне­вий пе­ре­во­рот, а й ски­не­н­ня ца­ря — то їхня спра­ва, на­по­ля­га­ли най­ра­ди­каль­ні­ші пу­блі­ци­сти. По­тім ці те­зи під­хо­пи­ли впли­во­ві бі­ло­емі­грант­ські ко­ла; їх про­ду­ку­ють і чор­но­со­тен­ці в су­ча­сній РФ. Не оми­ну­ли та­кі на­строї й Укра­ї­ну: і в 1930-х во­ни бу­ли від­чу­тні, й пі­зні­ше — аж до на­ших днів, ко­ли де­які пу­блі­ци­сти, які вва­жа­ють се­бе ве­ли­ки­ми укра­їн­ськи­ми па­трі­о­та­ми, ствер­джу­ють: у 1918—1938 ро­ках ра­дян­ська Укра­ї­на бу­ла та­кою со­бі «жи­дів­ською дер­жа­вою», де по­ряд­ку­ва­ли «сіо­ні­сти», «юдо-на­ци­сти» та рі­зно­го ґа­тун­ку «єв­рей­ські по­пи­ха­чі».

На під­твер­дже­н­ня ці­єї те­зи на­во­дя­ться де­ся­тки во­че­видь єв­рей­ських прі­звищ че­кі­стів ви­со­ко­го ран­гу чи ком­пар­тій­них фун­кціо­не­рів (а їх там і справ­ді ви­ста­чає — на се­ре­ди­ну 1930-х, ска­жі­мо, бі­ля 80% обла­сних управ­лінь НКВД й ін­ших ке­рів­них стру­ктур ці­єї «кон­то­ри» очо­лю­ва­ли че­кі­сти єв­рей­сько­го по­хо­дже­н­ня; що­прав­да, ни­ми ке­ру­вав Все­во­лод Ба­ли­цький — пер­со­наж, яко­го за екс­тер’єром і ді­ло­ви­ми яко­стя­ми охо­че взя­ли би і в СС, і в ге­ста­по...). І як би не зви­ну­ва­чу­ва­ли пу­блі­ка­то­рів цих прі­звищ в «ан­ти­се­мі­ти­змі» де­які осо­бли­во рев­ні осо­би з ін­шо­го та­бо­ру, — фа­кти є фа­кта­ми.

■ Але як то­ді бу­ти з тим, що одра­зу пі­сля жов­тне­во­го пе­ре­во­ро­ту нар­ко­мат вій­сько­вих справ Ро­сії очо­лю­ва­ла трій­ця у скла­ді Ди­бен­ка, Кри­лен­ка й Ан­то­но­ва-Ов­сі­єн­ка, а че­рез мі­сяць на йо­го чо­лі став укра­ї­нець По­двой­ський (а ін­ший укра­ї­нець — Пе­тров­ський — у ті ж ча­си ство­рю­вав ЧК і ке­ру­вав нар­ко­ма­том вну­трі­шніх справ РФ)?

З ін­шо­го бо­ку, якщо при­ста­ти на то­чку зо­ру рев­них па­трі­о­тів, то ви­хо­дить, що злет укра­їн­ської куль­ту­ри у 1920-х і то­ді­шні здо­бу­тки у фор­му­ван­ні мо­дер­ної укра­їн­ської на­ції — то все сіо­ніст­ські шту­чки (до ре­чі, де­які ро­сій­ські чор­но­со­тен­ці са­ме це і ствер­джу­ють...).

■ І ще один ці­ка­вий факт: Лев Ме­хліс, оде­сит за на­ро­дже­н­ням, який кіль­ка ро­ків про­пра­цю­вав на те­ре­нах ра­дян­ської Укра­ї­ни, у 1919-му в ан­ке­ті на­пи­сав, що рі­дна йо­го мо­ва — ро­сій­ська, однак він мо­же роз­мов­ля­ти і «єв­рей­ською» (тоб­то їдиш), і укра­їн­ською. У 1926-му (пе­ре­їхав­ши до Мо­скви і пра­цю­ю­чи в се­кре­та­рі­а­ті Ста­лі­на) Ме­хліс, згі­дно з ан­ке­тою, геть за­був усі мо­ви, крім ро­сій­ської...

Отож ре­аль­ні про­це­си бу­ли зна­чно скла­дні­ши­ми, ніж це ви­да­є­ться чи то ни­ні­шнім ро­сій­ським чор­но­со­тен­цям, чи то укра­їн­ським су­пер­па­трі­о­там. Й одні­єю зі скла­до­вих цих про­це­сів був по­ту­жний опір, який чи­ни­ли біль­шо­ви­кам справ­жні, а не уяв­ні сіо­ні­сти. ■ Але про все по чер­зі. На ви­бо­рах до все­ро­сій­ських Уста­нов­чих збо­рів восени 1917 ро­ку аб­со­лю­тна біль­шість ви­бор­ців-єв­ре­їв на те­ри­то­рії УНР (і по­за нею) про­го­ло­су­ва­ла не за біль­шо­ви­ків. Ві­зьмі­мо для при­кла­ду Жи­то­мир. Спи­сок №1 — мен­шо­ви­ки і Бунд — 6,9% ви­бор­ців. Спи­сок №2 — Єв­рей­ський на­ціо­наль­ний ви­бор­чий ко­мі­тет — 9%. Спи­сок №3 — Єв­рей­ська на­ро­дна пар- тія — 1%. Спи­сок №8 — єв­рей­ські гро­мад­ські ді­я­чі — 9,5%. Спи­сок №9 — По­а­лей-Ціон — 0,5%. Спи­сок №10 — Об’єд­на­на єв­рей­ська со­ці­а­лі­сти­чна ро­бі­тни­ча пар­тія — 2,6%. Су­мар­но 29,5%. Ві­до­мо, що єв­рей­ське на­се­ле­н­ня то­ді ста­но­ви­ло у Жи­то­ми­рі при­бли­зно тре­ти­ну. Отож не­ве­ли­чка реш­тка ви­бор­ців-єв­ре­їв мо­гли по­ді­ли­ти­ся між ін­ши­ми спи­ска­ми: есе­ра­ми ( на­бра­ли у Жи­то­ми­рі 4,9%) та біль­шо­ви­ка­ми (10,3%). Але так чи іна­кше, за біль­шо­ви­ків про­го­ло­су­ва­ла не­зна­чне, по­рів­ня­но із за­галь­ним, чи­сло ви­бор­ців-єв­ре­їв. А те­пер Оде­са. Спи­сок №6 — По­а­лей-Ціон — 0,6%; спи­сок №7 — мен­шо­ви­ки і Бунд — 4,6%; спи­сок №10 — єв­рей­ський блок — 31%. Біль­шо­ви­ки — 28,6%. При цьо­му етні­чних єв­ре­їв в Оде­сі бу­ло ледь біль­ше за тре­ти­ну всьо­го на­се­ле­н­ня. От­же, за біль­шо­ви­ків про­го­ло­су­ва­ло не біль­ше, ніж 1—2% від усіх оде­ських єв­ре­їв, чи ще мен­ше (бо ча­сти­на ру­си­фі­ко­ва­ної єв­рей­ської ін­те­лі­ген­ції го­ло­су­ва­ла за ро­сій­ських есе­рів та ка­де­тів). І так по всій Укра­ї­ні.

■ Отож біль­шо­визм в Укра­ї­ні сто­яв не на єв­рей­ських пле­чах. Якщо го­во­ри­ти про при­хиль­ни­ків біль­шо­ви­зму та про ру­шій­ні си­ли ре­во­лю­ції, їх, схо­же, тре­ба шу­ка­ти в ін­ших мі­сцях. Ска­жі­мо, за спи­сок біль­шо­ви­ків у Ки­їв­сько­му гар­ні­зо­ні про­го­ло­су­ва­ли 37% осо­бо­во­го скла­ду; в Оде­сько­му — 44,9%. Чор­но­мор­ський флот­ський ви­бор­чий округ дав біль­шо­ви­кам 20,5%. Чи, ска­жі­мо, в са­мій Ро­сії у мі­сті Пско­ві (де єв­реї пра­кти­чно не жи­ли) за спи­сок біль­шо­ви­ків про­го­ло­су­ва­ли 38,7% ви- бор­ців, а по гу­бер­нії — 33,7%. У Мо­скві біль­шо­ви­ки одер­жа­ли 50,1%, у гу­бер­нії — 55,8%. А у мі­сті Іва­но­во-Во­зне­сенськ спи­сок біль­шо­ви­ків на ви­бо­рах під­три­ма­ли 64,3% ви­бор­ців. Чи бу­ла се­ред там­те­шніх тка­чів та ткаль бо­дай одна осо­ба єв­рей­сько­го по­хо­дже­н­ня — істо­рія мов­чить.

Від­так сим­па­тії аб­со­лю­тної біль­шо­сті єв­ре­їв-ви­бор­ців бу­ли на бо­ці тих по­лі­ти­чних сил, які уча­сті у Жов­тне­во­му пе­ре­во­ро­ті не бра­ли, ба біль­ше — ста­ви­ли­ся до ньо­го во­ро­же. З ін­шо­го бо­ку, біль­шо­ви­ки ма­ли без­за­пе­ре­чну під­трим­ку в «ко­рін­них», «іскон­них» ро­сій­ських гу­бер­ні­ях, а та­кож се­ред сол­дат­ських та ма­тро­ських мас і — до пев­ної мі­ри — у се­ре­до­ви­щі «обру­сі­лих іно­род­ців» (тер­мін В.Улья­но­ва-Ле­ні­на). Не ви­пад­ко­во: під ма­шка­рою ін­тер­на­ціо­на­лі­зму біль­шо­ви­ки з са­мо­го по­ча­тку від­нов­лю­ва­ли Ро­сій­ську ім­пе­рію.

■ До цьо­го слід до­да­ти, що му­жність улі­тку 1918 ро­ку стрі­ля­ти впри­тул у Ле­ні­на за зра­ду спра­ві сво­бо­ди без жо­дно­го шан­су вте­кти пі­сля то­го ма­ла тіль­ки есер­ка Фан­ні Ка­план, ро­дом з Укра­ї­ни.

Ін­ши­ми сло­ва­ми, з «єв­рей­ською ре­во­лю­ці­єю» якось не ви­хо­дить. Нав­па­ки: се­ред єв­рей­ської гро­ма­ди Укра­ї­ни, як чи­тач уже ба­чив, існу­ва­ло чи­ма­ло рі­зних пар­тій: лі­вих, сіо­ніст­ських, кон­се­рва­тив­них, тра­ди­цій­них, які бу­ли зде­біль­шо­го за­кри­ті біль­шо­ви­ка­ми, ро­зі­гна­ні, най­більш актив­ні їхні чле­ни аре­што­ву­ва­ли­ся і пе­ре­слі­ду­ва­ли­ся. До се­ре­ди­ни 1920-х ро­ків про­існу­ва­ла тіль­ки Єв­рей­ська ком­пар­тія (так са­мо до ча­су па­ра­лель­но з КП(б)У існу­ва­ла й Укра­їн­ська ком­пар­тія).

■ А ра­зом із тим у 1920-х в УСРР ді­я­ла по­ту­жна і розгалужена си­сте­ма єв­рей­сько­го під­пі­л­ля, осо­бли­во мо­ло­ді­жно­го сіо­ніст­сько­го під­пі­л­ля, яке всі­ля­ко чи­ни­ло су­про­тив ра­дя­ні­за­ції, збе­рі­га­ю­чи тра­ди­ції, ре­лі­гію, мо­ву. Пе­ре­ва­жно це бу­ли при­кри­ті ма­ска­ми «про­ле­тар­ських спорт­клу­бів» сіо­ніст­ські мо­ло­ді­жні спор­тив­но-вій­сько­ві стру­кту­ри, які го­ту­ва­ли єв­ре­їв для май­бу­тньої бо­роть­би за свою вла­сну дер­жа­ву. Адже основ­на ідея сіо­ні­зму у ті ча­си по­ля­га­ла в то­му, щоб єв­ре­ям зі­бра­ти­ся з усьо­го сві­ту і утво­ри­ти на «Зем­лі обі­то­ва­ній», звід­ки їх дві ти­ся­чі ро­ків бу­ло ви­гна­но, не­за­ле­жну єв­рей­ську дер­жа­ву, Ме­ді­нат Ізра­ель. Як ствер­джу­ють істо­ри­ки, ко­трі ви­вча­ли ці сю­же­ти, не бу­ло жо­дно­го мі­ста чи мі­сте­чка в Укра­ї­ні, де б не існу­ва­ла якась лан­ка сіо­ніст­ських під­піль­них ор­га­ні­за­цій, про­ти них актив­но бо­ро­ли­ся ра­дян­ські спец­слу­жби.

Згі­дно з да­ни­ми Все­укра­їн­сько­го пе­ре­пи­су 1926 ро­ку, на те­ре­нах ра­дян­ської Укра­ї­ни ме­шка­ло 1 574 391 єв­ре­їв (за­пам’ятай­мо цю ци­фру), що ста­но­ви­ло 5,4% за­галь­ної кіль­ко­сті на­се­ле­н­ня ре­спу­блі­ки. При цьо­му, на­віть у роз­пал біль­шо­ви­цької по­лі­ти­ки «ко­ре­ні­за­ції», три­вав актив­ний на­ступ на так зва­ний єв­рей­ський кле­ри­ка­лізм — пе­ре­слі­ду­ва­н­ня ра­би­нів, пе­ре­тво­ре­н­ня си­на­гог на клу­би, май­стер­ні, скла­ди, не­скін­чен­ні ан­ти­ре­лі­гій­ні кам­па­нії на кшталт по­ка­зо­вих «су­дів» над То­рою, ство­ре­н­ня «чер­во­них гро­мад» на чо­лі з «чер­во­ни­ми ра­би­на­ми», ни­ще­н­ня свя­щен­них книг, до­ку­мен­тів на ів­ри­ті то­що. До се­ре­ди­ни 1920-х вла­да за­бо­ро­ни­ла ді­яль­ність ство­ре­ної за ча­сів Цен­траль­ної Ра­ди «Куль­тур-Лі­ги» — най­ви­зна­чні­шо­го осе­ред­ку їди­шист­ської куль­тур­но-осві­тньої ро­бо­ти в Укра­ї­ні. При цьо­му спер­шу був вста­нов­ле­ний кон­троль за ко­опе­ра­тив­ним ви­дав­ни­цтвом, яке ви­пу­ска­ло основ­ну ма­су єв­рей­ських на­вчаль­них по­сі­бни­ків, те­хні­чної, ху­до­жньої лі­те­ра­ту­ри, а пі­зні­ше ви­пуск книг на їдиш бу­ло пе­ре­да­но дер­жа­ві. Но­мі­наль­но кни­жок та жур­на­лів ці­єю мо­вою ви­хо­ди­ло чи­ма­ло, але ре­аль­но йшло­ся зде­біль­шо­го про за­по­лі­ти­зо­ва­ну ма­ку­ла­ту­ру.

■ У хо­ді так зва­ної ан­ти­ре­лі­гій­ної п’яти­рі­чки, яка по­ча­ла­ся 1932 ро­ку, біль­шість си­на­гог в УСРР при­пи­ни­ла свою ді­яль­ність, зна­чна ча­сти­на ра­би­нів та ін­ших слу­жи­те­лів куль­ту за­зна­ли ре­пре­сій. А да­лі був Го­ло­до­мор... Цей ге­но­цид не обі­йшов і єв­ре­їв — ме­шкан­ців пе­ре­се­лен­ських ко­ло­ній, при­мі­сте­чко­вих кол­го­спів та й ба­га­тьох мі­сте­чок, про­до­воль­че по­ста­ча­н­ня яких за кар­тко­вою си­сте­мою бу­ло умов­ним. Пра­гну­чи вря­ту­ва­ти­ся від го­ло­дної смер­ті, лю­ди ті­ка­ли до ве­ли­ких міст, однак і там їх на­здо­га­ня­ла не­вбла­ган­на до­ля. Тіль­ки на ву­ли­цях Ки­є­ва про­тя­гом сі­чня- лю­то­го 1933-го бу­ло пі­ді­бра­но 918 по­мер­лих з го­ло­ду єв­ре­їв, за де­сять діб бе­ре­зня — 249. Ро­бі­тни­ки-єв­реї одно­го з під­при­ємств Бер­ди­че­ва в один із бе­ре­зне­вих днів 1933 ро­ку, як за­свід­чи­ли нев­си­пу­щі че­кі­сти, з су­мом кон­ста­ту­ва­ли: « На ру­сько­му цвин­та­рі ле­жать по­над 100 не­біж­чи­ків, по­мер­лих від го­ло­ду, а на єв­рей­сько­му — 40, та­кож по­мер­лих від го­ло­ду...»

За­га­лом у між­во­єн­ний пе­рі­од в ра­дян­ській Укра­ї­ні за по­лі­ти­чни­ми мо­ти­ва­ми бу­ло за­су­дже­но 264 ти­сяч єв­ре­їв. Іще 87 ти­сяч єв­ре­їв про­хо­ди­ли по кри­мі­наль­них спра­вах. По­стра­жда­ли й рі­дні «во­ро­гів на­ро­ду » : 70 тис. до­ро­слих і 35 900 ді­тей — чле­нів сі­мей за­су­дже­них — бу­ли ви­сла­ні за ме­жі Укра­ї­ни. Чи­ма­ло єв­рей­ських ді­тей, чиї ба­тьки бу­ли роз­стрі­ля­ні або за­су­дже­ні на три­ва­лі стро­ки, ви­яви­ли­ся роз­ки­да­ни­ми по ди­тя­чих бу­дин­ках.

■ Тим ча­сом на Га­ли­чи­ні й Во­ли­ні, оку­по­ва­них Поль­щею, про­це­си роз­ви­ва­ли­ся зов­сім іна­кше. По­лі­ти­зо­ва­на ча­сти­на єв­рей­сько­го за­га­лу по­ді­ли­ла­ся. Одні пі­шли до ко­му­ні­стів. Ін­ші ство­ри­ли на­ціо­наль­ні пар­тій­ні ор­га­ні­за­ції, які по­де­ку­ди спів­пра­цю­ва­ли з украї нськи­ми пар­ті­я­ми. А ко­ли у 1939—1940 ро­ках до ра­дян­ської Укра­ї­ни бу­ли при­єд­на­ні Га­ли­чи­на, Во­линь, пів­ден­на Бес­са­ра­бія і Бу­ко­ви­на, НКВД по­чав пе­ре­слі­ду­ва­ти там поль­ські, укра­їн­ські і єв­рей­ські ор­га­ні­за­ції. Ко­ли ж улі­тку 1941-го при­йшли нім­ці і по­ча­ли від­кри­ва­ти в’язни­ці зі зни­ще­ни­ми там со­тня­ми і ти­ся­ча­ми лю­дей, то ви­ник міф, на­че це жер­тви « жи­до­біль­шо­ви­зму » . На­справ­ді ж до 10% вби­тих у цих бу­це­гар­нях бу­ли єв­рей­ські під­піль­ни­ки з рі­зно­ма­ні­тних сіо­ніст­ських ор­га­ні­за­цій, які бу­ли за­а­ре­што­ва­ні, а по­тім і зни­ще­ні як не­без­пе­чні для біль­шо­ви­ків по­літв’язні на са­мо­му по­ча­тку ні­ме­цько­го на­сту­пу.

При­бли­зно п’ята ча­сти­на єв­ре­їв УРСР до на­цист­ської оку­па­ції так чи іна­кше по­стра­жда­ла від біль­шо­ви­ків чи бу­ла ре­пре­со­ва­на ни­ми («кри­мі­наль­ні» зло­чи­ни — то не­рід­ко бу­ли «ко­ло­ски» чи спі­зне­н­ня на ро­бо­ту). А се­ред тих, хто про­во­див ре­пре­сії, теж ви­ста­ча­ло єв­ре­їв. Та­ка от істо­рія...

ФО­ТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.