БОЛГАРIЯ між дво­ма сві­то­ви­ми вій­на­ми,

Або По­шук тре­тьо­го шля­ху

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Іри­на ЕТКІНА

Бол­га­рія про­гра­ла по­спіль Дру­гу Бал­кан­ську вій­ну 1913 р. та Пер­шу сві­то­ву. Па­ризь­ка мир­на кон­фе­рен­ція ви­яви­ла­ся кон­гре­сом пе­ре­мож­ців, а не асам­бле­єю всіх єв­ро­пей­ських на­ро­дів. Со­ю­зни­ки зро­би­ли все для то­го, щоб кра­ї­на ізо­лю­ва­ла­ся від сво­їх су­сі­дів-пе­ре­мож­ців, на­ко­пи­чу­ю­чи не­на­висть і пра­гне­н­ня від­но­ви­ти спра­ве­дли­вість. Най­бо­лю­чі­шим бу­ло те, що ма­ке­дон­ські зем­лі за­ли­ша­ли­ся в ру­ках Юго­сла­вії та Гре­ції, і ли­ше 10% — у скла­ді Бол­га­рії. Сер­би не зна­йшли кра­що­го спосо­бу її ін­те­гра­ції до но­во­ство­ре­ної кра­ї­ни як при­му­со­ву сер­бі­за­цію. Без­пар­дон­не адмі­ні­стру­ва­н­ня в Юго­сла­вії і Гре­ції спри­чи­ни­ло хви­лю бі­жен­ців до Бол­га­рії. Ор­га­ні­зо­ва­ні та енер­гій­ні ма­ке­дон­ські бол­га­ри на­ма­га­ли­ся кон­тро­лю­ва­ти по­лі­ти­ку, еко­но­мі­ку, осві­ту кра­ї­ни, ство­ри­ли на­пів­вій­сько­ве фор­му­ва­н­ня — Вну­трі­шню ма­ке­дон­ську ре­во­лю­цій­ну ор­га­ні­за­цію (ВМРО), яка те­ро­ри­зу­ва­ла по­лі­ти­ків, що бай­ду­же ста­ви­ли­ся до про­бле­ми возз’єд­на­н­ня Ма­ке­до­нії, та ро­би­ла на­бі­ги за кор­дон з вбив­ства­ми в юго­слав­ській і рід­ше — гре­цькій ча­сти­нах. По су­ті, ма­ке­дон­ці все­ре­ди­ні Бол­га­рії яв­ля­ли со­бою дер­жа­ву в дер­жа­ві, що бу­ло зна­чною про­бле­мою для вла­ди і спри­я­ло ще біль­шій ізо­ля­ції кра­ї­ни.

Бу­ли й опти­мі­сти­чні чин­ни­ки для роз­ви­тку дер­жа­ви. Зрі­кся пре­сто­лу на ко­ристь си­на ко­роль Фер­ди­нанд, чия не­до­лу­га ди­пло­ма­тія при­зве­ла до че­ре­ди ка­та­строф. Зна­чно­го розриву між ба­га­ти­ми та бі­дни­ми не бу­ло, Бол­га­рія не ма­ла дво­рян­ства, зем­лі осман­ської елі­ти бу­ло роз­по­ді­ле­но між се­ля­на­ми ще в XIX ст., а си­сте­ма осві­ти бу­ла пре­сти­жною і до­сту­пною для всіх. Бол­гар на­зи­ва­ли «бал­кан­ськи­ми пру­са­ми» або « япон­ця­ми слов’ ян­сько­го сві­ту » за пра­це­лю­бність, бе­ре­жли­вість, пра­гма­ти­чність. На­род пи­шав­ся сво­єю тру­до­вою куль­ту­рою, на про­ти­ва­гу во­йов­ни­чим сер­бам або ру­му­нам і гре­кам з їхньою куль­ту­рою мер­кан­ти­лі­зму.

Однак бол­гар­ські по­лі­ти­ки не да­ли тру­до­вій куль­ту­рі роз­ви­ва­ти­ся спо­кій­но. На тлі роз­ча­ру­ва­н­ня та апа­тії пар­ла­мент­ські ви­бо­ри ви­гра­ли Аграр­ний со­юз з де­ма­го­гі­чним і во­йов­ни­чим лі­де­ром Але­ксан­дром Стам­бо­лій­ським, який очо­лив уряд, та ко­му­ні­сти. Іде­о­ло­гію Стам­бо­лій­сько­го, про­во­дя­чи па­ра­ле­лі з ві­тчи­зня­ною істо­рі­єю, мо­жна на­зва­ти на­ро­дни­цько- есе­рів­ською у най­більш ра­ди­каль­но­му ва­рі­ан­ті. Бол­гар­ський лі­дер рі­шу­че від­ки­дав як за­хі­дний ка­пі­та­лізм, так і ро­сій­ський ко­му­нізм з йо­го ди­кта­ту­рою про­ле­та­рі­а­ту. Він був спов­не­ний рі­шу­чо­сті вті­ли­ти тре­тій шлях: за­про­ва­ди­ти ди­кта­ту­ру се­ла і се­лян­ства в Бол­га­рії та за її ме­жа­ми, зни­щи­ти цін­но­сті не­на­ви­сних міст, або «со­до­мів», та їхнє па­ра­зи­ти­чне на­се­ле­н­ня. Чу­до­вий ора­тор, лю­ди­на ши­ро­ких знань, але брак за­кін­че­ної осві­ти да­вав­ся взна­ки, — доб- ро­дій­ни­ми Стам­бо­лій­ський вва­жав два ста­ни: сіль­сько­го­спо­дар­ський і ре­мі­сни­чий, на­то­мість ін­ші ( на­йма­ної пра­ці, про­ми­сло­вий, ко­мер­цій­ний та адмі­ні­стра­тив­но-бю­ро­кра­ти­чний) під­ля­га­ли лі­кві­да­ції. Па­ра­зи­та­ми з па­ра­зи­тів він вва­жав юри­стів та, зві­сна річ, жур­на­лі­стів, яких роз­по­чав при­ти­ску­ва­ти й за­ля­ку­ва­ти пер­ши­ми.

Ко­му­ні­сти, окри­ле­ні як ро­сій­ськи­ми успі­ха­ми, так і вла­сни­ми на ви­бо­рах, яв­но не­до­оці­ни­ли су­про­тив­ни­ка, вва­жа­ю­чи йо­го « бол­гар­ським Ке­рен­ським»: Стам­бо­лій­ський жор­сто­ко при­ду­шив ор­га­ні­зо­ва­ні ни­ми ро­бі­тни­чі страй­ки з до­по­мо­гою на­пів­вій­сько­вої Оран­же­вої гвар­дії Аграр­но­го со­ю­зу. В подаль­шо­му Оран­же­ва гвар­дія не­о­дно­ра­зо­во до­по­ма­га­ла до­шку­ли­ти «грі­хов­ним кла­сам», те­ро­ри­зу­ю­чи опо­зи­цію. 1922 ро­ку го­ло­во­рі­зи ці­єї ор­га­ні­за­ції за­би­ли до пів­смер­ті гру­пу про­від­них по­лі­ти­ків, яких Стам­бо­лій­ський узяв під « за­хист » в одній із про­він­цій­них в’ язниць, а пі­сля су­ти­чки з ВМРО втор­глись у Со­фію, щоб звіль­ни­ти крі­сла опо­зи­цій­них пар­тій, вре­шті вда­ли­ся до ба­наль­но­го гра­бе­жу.

Вті­ле­н­ня се­лян­ської кон­це­пції ви­ли­ло­ся в низ­ку ці­ка­вих со- ці­аль­них екс­пе­ри­мен­тів. Уряд на­ді­ляв зем­лею ма­ло­зе­мель­них і без­зе­мель­них се­лян, обме­жу­ю­чи на­ді­ли вла­сни­ків, що не са­мо­стій­но їх обро­бля­ли, до­ся­га­ю­чи та­ким чи­ном аграр­ної рів­но­сті. Бі­дня­ків по­се­ля­ли у «не­по­мір­но ве­ли­ких» ре­зи­ден­ці­ях ба­га­ті­їв. За­про­ва­джу­ва­ла­ся тру­до­ва по­вин­ність: для чо­ло­ві­ків — ві­сім мі­ся­ців, для не­за­мі­жніх жі­нок до 30 ро­ків — чо­ти­ри мі­ся­ці. На ви­мо­гу со­ю­зних дер­жав мо­жна бу­ло ку­пи­ти звіль­не­н­ня від неї за чи­ма­лень­ку су­му. Бу­ло вве­де­но мо­но­по­лію дер­жа­ви на за­ку­пку зер­на (за ви­гі­дни­ми для се­лян ці­на­ми), але ця ініціатива Стам­бо­лій­сько­го не про­йшла цен­зу­ри Кон­троль­ної ко­мі­сії со­ю­зни­ків, які вва­жа­ли йо­го уряд «по­ма­ран­че­ви­ми біль­шо­ви­ка­ми», стри­му­ю­чи див­ні для за­хі­дної де­мо­кра­тії ре­фор­ми.

На по­ча­тку 20- х ро­ків два ви­да­тні бол­га­ри­ни пра­гну­ли ство­ре­н­ня кон­фе­де­ра­цій у Цен­траль­но-Схі­дній Єв­ро­пі: Хри­сти­ян Ра­ков­ський ( від іме­ні УРСР) — на те­ре­нах ко­ли­шньої Ро­сій­ської ім­пе­рії, а Але­ксандр Стам­бо­лій­ський — на Бал­ка­нах, по­чи­на­ю­чи з бол­га­ро-юго­слав­сько­го со­ю­зу. Оби­дві ідеї бу­ли уто­пі­чні. Оста­н­ня на­жи­ла ав­то­ро­ві во­ро­гів в осо­бі ца­ря Бо­ри­са III, який бо­яв­ся кон­ку­рен­ції юго­слав­ської ди­на­стії, та у ви­гля­ді ВМРО, що ви­рі­ши­ла пом­сти­ти­ся цьо­му « зра­дни­ко­ві » Ма­ке­до­нії. Во­ро­гів Стам­бо­лій­сько­му не бра­ку­ва­ло, від­чу­ти не­без­пе­ку за­ва­ди­ла ма­нія ве­ли­чно­сті; за­гі­пно­ти­зо­ва­ний тим, що три чвер­ті на­се­ле­н­ня бу­ли « йо­го » се­ля­ни, Стам­бо­лій­ський по­мил­ко­во вва­жав, що це ви­прав­до­ву­ва­ло та га­ран­ту­ва­ло йо­го вла­ду.

Пе­ре­во­рот 9 черв­ня 1923 р. здій­сни­ли вій­сько­ві на чо­лі з та­єм­ним Вій­сько­вим со­ю­зом, а та­кож по­лі­ти­ки, бі­зне­сме­ни, ін­те­лі­ген­ція, об’ єд­на­ні в ор­га­ні­за­цію « На­ціо­наль­на зла­го­да». Не обі­йшло­ся без па­сив­ної під­трим­ки Бо­ри­са III та вкрай актив­ної уча­сті ВМРО, яка при­ду­ши­ла ма­ло­ефе­ктив­ний опір Оран­же­вої гвар­дії. За­го­ни ВМРО ка­ту­ва­ли Стам­бо­лійсь- ко­го, від­ру­ба­ли го­ло­ву і роз­чле­ни­ли ті­ло.

Но­вий ка­бі­нет очо­лив про­фе­сор Але­ксандр Цан­ков, еко­но­міст і ке­рів­ник «На­ціо­наль­ної зла­го­ди » . Тут огов­та­ли­ся Мо­сква та Ко­мін­терн, по­ясню­ю­чи сво­їм бол­гар­ським то­ва­ри­шам, що ті про­мор­га­ли не бур­жу­а­зний між­со­бой­чик, а кон­фрон­та­цію се­лян­ства з бур­жу­а­зно- мі­лі­та­рист­ською вер­хів­кою, з якою тре­ба бу­ло по­кін­чи­ти, як біль­шо­ви­ки з Кор­ні­ло­вим 1917 ро­ку. Бол­гар­ські біль­шо­ви­ки у ве­ре­сні 1923 р. по­кір­но і від­чай­ду­шно вда­ли­ся до пов­ста­н­ня, яке бу­ло не­про­ду­ма­ним і ви­ко­ну­ва­ло­ся нев­мі­ло, то­му при­ду­ше­не бу­ло швид­ко й зі зна­чни­ми жер­тва­ми. НЕП по-бол­гар­ськи за­кін­чив­ся не су­ціль­ною ко­ле­кти­ві­за­ці­єю, а по­вер­не­н­ням « роз­кур­ку­ле­ної » зем­лі. Мо­сква оці­ни­ла бол­гар­ських ко­му­ні­стів як стій­ких «біль­шо­ви­ків», а За­хід Цан­ко­ва — як мі­цний оплот про­ти ко­му­ні­зму. Спе­ку­лю­ю­чи на цьо­му обра­зі, він про­во­див « бі­лий те­рор » про­ти при­хиль­ни­ків Се­лян­ської та Ко­му­ні­сти­чної пар­тій, на який остан­ні від­по­від­а­ли те­ра­кта­ми. Вре­шті пі­сля ви­бу­ху в Со­фій­сько­му со­бо­рі 1925 р., де за­ги­ну­ло 128 осіб, Цан­ков пе­ре­вер­шив сам се­бе і вдав­ся до прив­се­лю­дних страт. Ре­пу­та­ція Бол­га­рії в очах Єв­ро­пи бу­ла оста­то­чно під­мо­че­на, че­рез рік Цан­ков пі­шов у від­став­ку.

Пе­ред уря­да­ми кін­ця 20-х — по­ча­тку 30-х ро­ків сто­я­ли не­ми­ну­чі про­бле­ми — як упо­ра­ти­ся з еко­но­мі­чни­ми на­слід­ка­ми сві­то­вої де­пре­сії, їх під­ри­ва­ли вбив­ства і здир­ни­цтва ВМРО, хро­ні­чна тор­гів­ля уря­до­вих пар­тій порт­фе­ля­ми, не­при­стой­на по­ве­дін­ка ба­га­тьох мі­ні­стрів. До вла­ди зно­ву рва­ли­ся Се­лян­ська та Ко­му­ні­сти­чна пар­тії під змі­не­ни­ми на­зва­ми.

Без но­во­го пе­ре­во­ро­ту бу­ло не обі­йти­ся, і йо­го здій­сни­ли ті ж са­мі офі­це­ри, що і 1923 ро­ку, а та­кож ци­віль­ні клу­бу «Зве­но», яких ра­дян­ська істо­рі­о­гра­фія на­зи­ва­ла не іна­кше як «фа­ши­ста­ми», хо­ча во­ни бу­ли вкрай да­ле­ки­ми від цьо­го яви­ща. Но­вих на­їв­них по­лі­ти­ків вмі­ло усу­нув хи­трий цар Борис, який пі­сля ан­ти­мо­нар­хі­чно­го пе­ре­во­ро­ту спро­міг­ся вста­но­ви­ти ре­жим осо­би­стої вла­ди. За про­па­ган­дист­ським імі­джем Бо­ри­са як скром­ної, не­ви­ба­гли­вої і про­стої лю­ди­ни, чия при­страсть во­ди­ти ло­ко­мо­ти­ви бра­ла верх над дер­жав­ни­ми спра­ва­ми, по су­ті, хо­вав­ся ци­ні­чний, вмі­лий ін­три­ган і ма­хі­на­тор. Він теж шу­кав свій тре­тій шлях, цьо­го ра­зу — в зов­ні­шній ди­пло­ма­тії. Борис до­три­му­вав­ся про­ні­ме­цько­го та про­і­та­лій­сько­го кур­су (на від­мі­ну від про­фран­цузь­кої по­лі­ти­ки Стам­бо­лій­сько­го), але при цьо­му на­ма­гав­ся обду­ри­ти Мо­ло­то­ва та під­три­му­ва­ти зв’яз­ки з Юго­сла­ві­єю. Але й цьо­го ра­зу тре­тій шлях не вдав­ся: ре­ван­шизм і спо­ку­са те­ри­то­рі­аль­но­го гра­бун­ку взя­ли го­ру, і кра­ї­на по­ко­ти­ла­ся до чер­го­вої ка­та­стро­фи в Дру­гій сві­то­вій.

ФО­ТО З САЙТА LIFEBITES.BG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.