Ва­дим АБДРАШИТОВ: «Iн­фан­тиль­ність ро­сій­сько­го су­спіль­ства жа­хає...»

Ві­до­мий кі­но­ре­жи­сер — про свої філь­ми, не­ре­а­лі­зо­ва­ні про­е­кти, но­ве по­ко­лі­н­ня кі­не­ма­то­гра­фі­стів і са­мо­і­ден­ти­фі­ка­цію

Den (Ukrainian) - - Культура - Іри­на ГОРДІЙЧУК, спе­ці­аль­но для «Дня»

м’я Ва­ди­ма Абдра­ши­то­ва («Сло­во для за­хи­сту», «По­во­рот», «По­лю­ва­н­ня на ли­сиць», «Зу­пи­нив­ся по­їзд», «Па­рад пла­нет», «Плюм­бум, або Не­без­пе­чна гра», «Слу­га», «Ар­ма­вір», «П’єса для па­са­жи­ра » , « Час тан­цю­ри­ста » , «Ма­гні­тні бу­рі») до­бре ві­до­ме тим, хто в 70—80 ро­ки ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя був уже сфор­мо­ва­ною осо­би­сті­стю. У ті не­ква­пли­ві за­стій­ні ча­си, ко­ли в до­бі бу­ло біль­ше го­дин, а з ве­чір­ніх роз­ваг— два-три те­ле­ві­зій­ні ка­на­ли, сам­ви­дав «Ло­лі­та» На­бо­ко­ва або «Острів Крим» Аксьо­но­ва, які з усі­ма за­хо­да­ми кон­спі­ра­ції да­ли по­чи­та­ти на одну ніч, і ще, зви­чай­но, кі­но. «Най­ва­жли­ві­ше з ми­стецтв». До то­го ж до­сту­пне.

Як ми че­ка­ли на но­ві філь­ми Ро­ма­на Ба­ла­я­на, Сер­гія Па­ра­джа­но­ва, Тен­гі­за Абу­ла­дзе, мо­ло­до­го і зу­хва­ло­го Ми­ки­ти Мі­хал­ко­ва, як обго­во­рю­ва­ли, спе­ре­ча­ли­ся, до­ду­му­ва­ли їхні сю­же­ти! Про­те кар­ти­ни Ва­ди­ма Абдра­ши­то­ва і то­ді за­йма­ли свою, окре­му від йо­го та­ла­но­ви­тих ко­лег, ні­шу. Во­ни бу­ли як за­но­за — про­сті й ви­ра­зні істо­рії сто­су­ва­ли­ся ко­жно­го з нас, хви­лю­ва­ли, зму­шу­ва­ли ду­ма­ти, і з ро­ка­ми не втра­ча­ли сво­го нер­ва, а май­же зав­жди збу­ва­ли­ся як ін­ту­ї­тив­не про­ро­ку­ва­н­ня ху­до­жни­ка.

Ро­зумі­ли і ці­ну­ва­ли філь­ми Абдра­ши­то­ва і за кор­до­ном: він — во­ло­дар Зо­ло­тої ме­да­лі Ве­не­ці­ан­сько­го кі­но­фе­сти­ва­лю, «Срі­бно­го ве­дме­дя» Бер­лі­на­ле, вра­жа­ю­чої кіль­ко­сті го­лов­них на­го­род (са­ме го­лов­них!) на ін­ших пре­сти­жних кі­но­фо­ру­мах.

2003 ро­ку Ва­дим Абдрашитов ра­зом зі сво­їм по­стій­ним спів­ав­то­ром, сце­на­ри­стом Оле­ксан­дром Мін­да­дзе зняв три­во­жну аван­гар­дну дра­му «Ма­гні­тні бу­рі», за яку во­ни отри­ма­ли при­зи «Кі­но­тав­ра», На­ціо­наль­ну пре­мію ро­сій­ських кі­не­ма­то­гра­фі­стів «НІ­КА» та «Зо­ло­то­го ор­ла, що кон­ку­рує з нею». З то­го ча­су, вже по­над 10 ро­ків, Абдрашитов кі­но не зні­має.

В цьо­го ін­терв’ю бу­ла дов­га до­ро­га на га­зе­тну сму­гу: по­чи­на­ли роз­мо­ву ми з Ва­ди­мом Юсу­по­ви­чем рік то­му на Між­на­ро­дно­му кі­но­фе­сти­ва­лі «Ли­сто­пад» у Мін­ську, про­дов­жи­ли мі­сяць то­му на Ба­тум­сько­му між­на­ро­дно­му кі­но­фо­ру­мі, а за­вер­ши­ли пі­сля за­кін­че­н­ня 46-ї «Мо­ло­до­сті» в Ки­є­ві. Що ме­ні зда­є­ться сим­пто­ма­ти­чним — са­ме на цьо­му кі­но­фе­сти­ва­лі 30- рі­чний ре­жи­сер- по­ча­ткі­вець Ва­дим Абдрашитов отри­мав свою пер­шу ви­на­го­ро­ду: приз «За кра­щу ре­жи­су­ру » за ди­плом­ну ро­бо­ту «Зу­пи­ніть По­та­по­ва!»

НЕЗАТРЕБУВАНЕ КІ­НО ПРО ІНСТИНКТИ І ПРИСТРАСТІ

— Ва­ди­ме Юсу­по­ви­чу, гля­да­чі ску­чи­ли за ва­ши­ми но­ви­ми кар­ти­на­ми. У вас ні­ко­ли не бу­ло та­ких ве­ли­ких па­уз між про­е­кта­ми. Мо­жна ді­зна­тись, у чо­му при­чи­на?

— При­чи­на про­ста. Я не­до­оці­нив си­ту­а­цію на рин­ку гро­шей, або пе­ре­оці­нив свої си­ли. По­чав ро­бо­ту над до­сить до­ро­гим — за ро­сій­ськи­ми мір­ка­ми — про­е­ктом. Фільм, який я хо­тів зні­ма­ти, — те­хно­ло­гіч- но склад ний для по ста нов ки. Комп’юте­ром зро­би­ти те, що ми при­ду­ма­ли, не­мо­жли­во. Спо­ча­тку спо­ді­вав­ся, що змо­жу зна­йти не­об­хі­дні для зйо­мок 15 міль­йо­нів до­ла­рів (сьо­го­дні вже 20, на­пев­но) у за­мо­жних лю­дей, ба­га­тих ор­га­ні­за­цій. По­спіл­ку­вав­ся з ба­га­тьма олі­гар­ха­ми, ча­сто мо­ло­ди­ми, які го­во­ри­ли ме­ні: «Ми на ва­ших філь­мах ви­ро­сли, зви­чай­но, до­по­мо­же­мо!» Ін­ко­ли спра­ва до­хо­ди­ла до ве­черь із дру­жи­на­ми. ( По­смі­ха­є­ться) Але як тіль­ки роз­мо­ва сто­су­ва­ла­ся гро­шей, все при­пи­ня­ло­ся. І в пев­ний мо­мент я зро­зу­мів, що по­трі­бну су­му для зйо­мок філь­му не збе­ру ні­ко­ли...

— Мо­жна ді­зна­ти­ся, що це за про­ект?

— Сце­на­рій на­пи­са­но за мо­ти­ва­ми тво­рів одно­го з ни­ні­шніх ро­сій­ських пи­сьмен­ни­ків. Не хо­чу на­зи­ва­ти йо­го ім’я — ра­птом ста­не­ться ди­во, і ми все-та­ки зні­ме­мо кар­ти­ну. Ідея за­ду­му про­ста: наш з ва­ми склад кро­ві на сьо­го­дні­шній день — той са­мий, що був де­сять, сто, ти­ся­чу ро­ків то­му. Як і нор­маль­на тем­пе­ра­ту­ра ті­ла — 36,60С. Так бу­ло зав­жди. От­же, і ре­шта ін­стин­ктів і при­стра­стей по су­ті сво­їй не змі­ни­ли­ся. От­же, мо­жна ство­ри­ти пев­ний кі­но­про­стір, ко­ли в одно­му ка­дрі прой­де де­кіль­ка істо­ри­чних пе­рі­о­дів. Ця ідея аб­со­лю­тно кі­не­ма­то­гра­фі­чної вла­сти­во­сті. Ні­чо­го по­ді­бно­го не мо­жна зро­би­ти ані в те­а­трі, ані в лі­те­ра­ту­рі, ні­де — тіль­ки в кі­но.

Са­ма ж істо­рія, що ле­жить в осно­ві сю­же­ту, про­ста і зро­зумі­ла: у до­кто­ра, ди­тя­чо­го лі­ка­ря, сер­йо­зно за­хво­рі­ла до­чка... Ось, вла­сне, і все. Зви­чай­на люд­ська істо­рія. Ме­ні зда­ва­ло­ся, що роз­мо­ва про ві­чні цін­но­сті має бу­ти ці­ка­ва лю­дям, у яких є ні­би­то все, і гро­ші у то­му чи­слі. Але ча­си змі­ни­ли­ся, ін­те­рес до кі­но у спон­со­рів і ме­це­на­тів про­пав, і мої пла­ни від­су­ну­ли­ся ку­дись да­ле­ко, а мо­жли­во, й пі­шли в не­бу­т­тя.

На жаль, я ви­тра­тив ба­га­то ча­су, по­ки спо­ді­вав­ся зі­бра­ти не­об­хі­дну су­му для зйо­мок. Ко­ли ста­ло ясно, що слід пе­ре­ми­ка­ти­ся на скром­ні­ший (фі­нан­со­во) за­дум, я це зро­бив. І те­пер зно­ву за­йма­ю­ся по­шу­ка­ми гро­шей — знов хо­джу по рі­зних ка­бі­не­тах. ( Смі­є­ться). Сьо­го­дні кі­но­ви­ро­бни­цтво в Ро­сії ста­ло ду­же до­ро­гим: про­стий фільм ( без па­віль­йо­нів, без осо­бли­вих зі­рок, без ма­со­во­го по­ши­т­тя ко­стю­мів, на су­ча­сно­му ма­те­рі­а­лі, мо­жли­во, з одні­єю екс­пе­ди­ці­єю) все одно ко­шту­ва­ти­ме 3—4 міль­йо­ни до­ла­рів. Дер­жа­ва (в кра­що­му ра­зі) ви­ді­лить один міль­йон. От­же, ре­шту гро­шей по­трі­бно шу­ка­ти са­мо­му. А час іде, іде, іде...

ПЕРЕДЧУТТЯ КА­ТА­СТРО­ФИ, АБО ПИЛЬНІСТЬ ПО­ГЛЯ­ДУ

— По­бу­тує ви­слів — пів­жи­т­тя ти пра­цю­єш на Ім’я, по­тім Ім’я пра­цює на те­бе. Па­ра­докс: ви вже по­над 10 ро­ків не мо­же­те зна­йти гро­ші на свій про­ект, а в ра­дян­ські та пост ра дянсь кі ча си зні ма ли фільм за філь­мом, хо­ча ні­ко­ли не йшли на ком­про­міс із вла­дою. І ва­ші зі сце­на­ри­стом Оле­ксан­дром Мін­да­дзе кар­ти­ни, зда­є­ться, на­віть не від­кла­да­ли на «по­ли­цю»?

—( Смі­є­ться) Май­же ко­жну на­шу ро­бо­ту чи­нов­ни­ки на­ма­га­ли­ся «вкла­сти на по­ли­цю», але не ви­хо­ди­ло. Фільм «Па­рад пла­нет» не при­йма­ли про­тя­гом дов­гих дев’яти мі­ся­ців. Кар­ти­ну «Зу­пи­нив­ся по­їзд» та­кож че­ка­ла сум­на до­ля, але в той мо­мент не ста­ло Бре­жнє­ва, при­йшли ін­ші фун­кціо­не­ри, пе­ре­гля­ну­ли рі­ше­н­ня, і фільм ви­йшов на екра­ни. Ось, що­прав­да, за «По­лю­ва­н­ня на ли­сиць» ме­не на­віть звіль­ни­ли з «Мо­сфіль­му... ( Смі­є­ться)

— Чу­ла про цю істо­рію. На три дні, зда­є­ться?

— Так. Але, го­лов­не, кар­ти­ну, яку на­зи­ва­ли ан­ти­ра­дян­ською і на­віть ан­ти­на­ро­дною, все ж та­ки вда­ло­ся вря­ту­ва­ти, збе­рег­ти не обру­ба­ною, у пов­ній ці­ло­сті. Хо­ча один шрам там все ж та­ки за­ли­шив­ся.

— Ме­ні зда­є­ться, ідея ва­шо­го про­е­кту, який по­ки що не від­був­ся, хо­ва­ла­ся у всіх по­пе­ре­дніх філь­мах. Ко­ли пе­ре­див­ля­є­шся їх, ро­зу­мі­єш, що кі­но 20—25—30-рі­чної дав­ни­ни про те, на що хво­рі ми сьо­го­дні. Ін­ко­ли ва­ші кар­ти­ни на­віть спри­йма­ю­ться як передчуття бі­ди, її пе­ред­ба­че­н­ня. В Укра­ї­ні, де ми жи­ве­мо, три­ває не­ого­ло­ше­на вій­на, ги­нуть лю­ди, дру­зі ста­ють во­ро­га­ми, зра­дни­ки ма­ску­ю­ться під па­трі­о­тів, і в той же час лю­ди за­ко­ху­ю­ться, одру­жу­ю­ться, на­ро­джу­ють ді­тей... Адже «Час тан­цю­ри­ста» про це?

— Що озна­чає — передчуття? Те, що ми по­ка­за­ли у філь­мі «Час тан­цю­ри­ста», від­бу­ва­ло­ся в ре­аль­но­му жит­ті. Це пи­та­н­ня пиль­но­сті по­гля­ду. Одно­го дня Мін­да­дзе звер­нув ува­гу на фо­то­зні­мок, на­дру­ко­ва­ний у га­зе­ті чи жур­на­лі: десь на Кав­ка­зі сто­яв бу­ди­нок, пар­кан, хвір­тка... А на хвір­тці на па­пе­ро­во­му кла­пти­ку на­пис: «Бу­ди­нок зайня­то ко­за­ка­ми». Ми за­ці­ка­ви­ли­ся — що за біс, які ко­за­ки, звід­ки? При пус ти мо, при їха ли з Ура лу ближ­че до со­не­чка, за фру­кта­ми — ово­ча­ми, по­тім сім’ї свої пе­ре­ве­зли?.. На­справ­ді, так во­но й бу­ло. Але вра­жає ін­ше (вра­жає — у сво­їй ви­ра­зно­сті, я би ска­зав!): ко­ли ми зні­ма­ли гру­зин­ські епі­зо­ди, на­зву їх так, у «Ча­сі тан­цю­ри­ста» жи­ли в пан­сіо­на­ті в Хо­сті, на зйом­ки їзди­ли за 40 кі­ло­ме­трів. До пан­сіо­на­ту мі­сце­ві жи­те­лі при­но­си­ли на про­даж фру­кти, сир. Ек­спе­ди­ція бу­ла дов­гою, ми з ни­ми по­зна­йо­ми­ли­ся, і одна з жі­нок роз­по­ві­ла істо­рію сво­єї сім’ї, аб­со­лю­тно іден­ти­чну тій, що бу­ла про­пи­са­на в на­шо­му сце­на­рії. Ви­хо­дить — в жит­ті все, при­ду­ма­не на­ми, вже від­бу­ва­ло­ся. Це не той ви­па­док — мов­ляв, в ре­аль­но­сті не бу­ло, а ми пе­ред­ре­кли... Все на­ба­га­то про­сті­ше, і скла­дні­ше.

ПРА­ВО НА ВИ­БІР

— Ва­шим успі­шним твор­чим тан­де­мом зі сце­на­ри­стом Оле­ксан­дром Мін­да­дзе (11 філь­мів) за­хо­плю­ва­ли­ся гля­да­чі, йо­му по-до­бро­му (і не ли­ше) за­здри­ли ко­ле­ги. Але ви не­спо­ді­ва­но ро­зі­йшли­ся. Мо­жна ді­зна­ти­ся при­чи­ну?

— Так ви­йшло. Про­те роз­ста­ва­н­ня ста­ло­ся не мит­тє­во. Ми пра­цю­ва­ли над про­е­ктом «Ко­смос як передчуття». Ме­ні зда­ло­ся, що сце­на­рій не скла­да­є­ться, і я ви­рі­шив не зні­ма­ти по ньо­му фільм. Кар­ти­ну зні­мав ін­ший ре­жи­сер. Але так і ра­ні­ше бу­ва­ло, я ж ро­бив кі­но не за всі­ма сце­на­рі­я­ми Оле­ксан­дра. Пі­зні­ше ми зня­ли ра­зом «Ма­гні­тні бу­рі», а по­тім Мін­да­дзе, як і ба­га­то кі­не­ма­то­гра­фі­стів з рі­зних це­хів, ви­рі­шив спро­бу­ва­ти свої си­ли в ре­жи­су­рі. Бе­зу­мов­но, він — лю­ди­на кі-

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.