«Щоб за­кар­бу­ва­ти у пам’яті...»

Фрон­то­вий фо­то­граф Юрій Ве­ли­чко — про по­тре­бу но­вих ра­кур­сів

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

Юрій Ве­ли­чко (по­зив­ний «Фо­то­граф») — бо­єць 46-го окре­мо­го ба­таль­йо­ну спе­ці­аль­но­го при­зна­че­н­ня ЗСУ «Дон­ба­сУкра­ї­на». По­тра­пи­ти на вій­ну на­ма­гав­ся з пер­ших днів, але взя­ли ли­ше на по­ча­тку 2015 ро­ку. У кві­тні 2016-го де­мо­бі­лі­зу­вав­ся, але в мир­но­му жит­ті за­три­мав­ся ли­ше на чо­ти­ри мі­ся­ці — під­пи­сав кон­тракт. Фо­то­ху­до­жник за по­кли­ка­н­ням, Юрій Ве­ли­чко па­ра­лель­но з ви­ко­на­н­ням бо­йо­вих зав­дань ве­де фо­то- і ві­део­лі­то­пис ба­таль­йо­ну. У жов­тні, пі­сля п’яти мі­ся­ців на пе­ре­до­вій «Дон­бас-Укра­ї­на», по­вер­нув­ся у пункт по­стій­ної дис­ло­ка­ції, у мі­сто Ло­зо­ва, що на Хар­ків­щи­ні, і у Юрія з’яви­лась мо­жли­вість взя­ти участь у фо­то­кон­кур­сі й від­ві­да­ти від­кри­т­тя XVIII Між­на­ро­дної фо­то­ви­став­ки га­зе­ти «День». По­вер­нув­ся він звід­ти не з по­ро­жні­ми ру­ка­ми — ро­бо­та «По­зив­ний «Гал» отри­ма­ла приз від По­соль­ства Ав­стра­лії в Укра­ї­ні, а фо­то­гра­фія «По­зив­ний «Пі­а­ніст» — від На­ціо­наль­ної Спіл­ки фо­то­ху­до­жни­ків Укра­ї­ни.

— Па­не Юрію, як з’яви­ли­ся ро­бо­ти, що бу­ли від­зна­че­ні на фо­то­кон­кур­сі — «По­зив­ний «Пі­а­ніст» та «По­зив­ний «Гал»?

— Про «Пі­а­ні­ста» ска­за­но і на­пи­са­но вже бу­ло ба­га­то. Де б ми не бу­ли, він зав­жди шу­кав, й що най­ці­ка­ві­ше — зна­хо­див, ін­стру­мент. Це мі­гбу­ти клуб, ди­тя­чий са­до­чок чи та­бір. «Пі­а­ніст» одра­зу по­чи­нав гра­ти. Це бу­ло чу­до­во. Цьо­го ра­зу ми роз­та­шу­ва­лись на ба­зі в се­кто­рі «А». Він грав, а я під­крав­ся й зро­бив зні­мок.

«Гал» — ар­ти­ле­рист, але то­ді ви­ко­ну­ву­вав фун­кцію ко­ре­кту­валь­ни­ка во­гню. Фо­то­гра­фія бу­ла зро­бле­на влі­тку у Мар’їн­ці, на «пе­ре­д­ку» — не­дар­ма по­за­ду про­стре­ле­ні во­ро­та. Я зро­бив за­галь­ний зні­мок, а та­кож сфо­то­гра­фу­вав ко­жно­го з бій­ців окре­мо. Не­по­да­лік від ті­єї по­зи­ції був те­ри­кон, який пра­вив за спо­сте­ре­жний пункт — йо­го мо­жна по­ба­чи­ти на ро­бо­ті «До­ро­га гільз», яка та­кож пред­став­ле­на на фо­то­ви­став­ці «Дня». Бій­ці під­ні­ма­лись на ньо­го раз у де­кіль­ка днів, змі­ню­ю­чи один одно­го. Во­рог по­стій­но на­ма­гав­ся зни­щи­ти цю то­чку — би­ли з ку­ле­ме­тів, гр­ана­то­ме­тів, ар­ти­ле­рії. Сло­вом, тим, хто пе­ре­бу- вав на тій ви­со­ті, бу­ло не­со­лод­ко. Ни­ні «Гал» уже де­мо­бі­лі­зу­вав­ся, одру­жив­ся.Я по­стій­но фо­то­гра­фую, зні­маю ві­део під час слу­жби. На­ма­га­ю­ся не пропу­сти­ти ні­чо­го ва­жли­во­го — ви­сві­тлюю весь бо­йо­вий шлях ба­таль­йо­ну, а ба­таль­йон — це передусім лю­ди, бій­ці. Адже тра­пля­є­ться так, що ти ро­биш фо­то­гра­фію, а за кіль­ка днів з’ясо­ву­є­ться, що для ці­єї лю­ди­ни во­на бу­ла остан­ньою... Са­ме то­му це так ва­жли­во — щоб все за­ли­ши­лось у пам’яті.

— Як став­ля­ться до ва­шої ро­бо­ти ін­ші бій­ці? Мо­жли­во, є й та­кі, хто не пра­гне по­тра­пи­ти в кадр?

— Ні. На від­мі­ну від ко­ре­спон­ден­тів, фо­то­гра­фів, які при­їжджа­ють на день-два, до ме­не у бій­ців зав­жди є до­ві­ра. Адже для жур­на­лі­ста — це передусім ро­бо­та. Хоч як би там бу­ло, він опи­ня­є­ться на пе­ре­до­вій перш за все за­ра­ди сю­же­ту — щоб зро­би­ти від­по­від­ні ілюст- ра­ції чи «кар­тин­ку» для но­вин. Для ме­не ж пу­блі­ка­ції — це вто­рин­не. Бій­ці ро­зу­мі­ють, що я ні­ко­ли не по­ка­жу лю­ди­ну в не­при­ва­бли­во­му сві­тлі. В ба­таль­йо­ні я вже дав­но, всі зна­ють, чим за­йма­юсь, й став­ля­ться з ро­зу­мі­н­ням. Вдя­чний їм за це.

— Чи аде­ква­тно, на ваш по­гляд, вій­ну ви­сві­тлю­ють ві­тчи­зня­ні ме­діа? Зда­є­ться, на тлі пев­но­го по­сла­бле­н­ня бо­йо­вих дій ця те­ма ві­ді­йшла на дру­гий план.

— Це — па­ли­ця на два кін­ці. Якщо го­во­ри­ти над­то ба­га­то, вій­на стає бу­ден­ні­стю — лю­ди ма­ло звер­та­ють на неї ува­гу. Ви­бу­хи, по­стрі­ли — що­дня те ж са­ме. Щоб за­ці­ка­ви­ти ау­ди­то­рію, ма­те­рі­ал має бу­ти яко­мо­га які­сні­шим. Не­об­хі­дно шу­ка­ти но­ві ра­кур­си. Ме­ні зда­є­ться, жур­на­лі­сти по­вин­ні на­ма­га­ти­ся роз­по­ві­сти кон­кре­тні істо­рії. Щоб не опу­сти­ти­ся до ба­наль­ної ста­ти­сти­ки — «200-ті», «300-ті». Адже для ме­не це — лю­ди, які по­стій­но по­руч зі мною. Й ра­птом во­ни ги­нуть або ста­ють ін­ва­лі­да­ми, як два мої то­ва­ри­ші... Ми ба­чи­мо все це по-рі­зно­му — гля­дач зі сво­го бо­ку, а ми зі сво­го.

— Чи від­чу­ва­є­те роз­лам у су­спіль­стві — між ти­ми, хто жи­ве вій­ною, вій­сько­ви­ми, во­лон­те­ра­ми, і лю­дьми, які жи­вуть мир­ним жи­т­тям?

— Зви­чай­но. Є, на жаль, і ті, хто сві­до­мо на­зи­ває цю вій­ну чу­жою — мов­ляв, хай олі­гар­хи, По­ро­шен­ко са­мі роз­би­ра­ю­ться. Все, аби ви­прав­да­ти свою не­участь — не ка­жу в са­мій вій­ні, але на­віть у до­по­мо­зі, у спів­пе­ре­жи­ван­ні. Так про­сті­ше — хай хтось ін­ший во­ює, в ме­не тут своє жи­т­тя.

— Які ва­ші вра­же­н­ня від фо­то­ви­став­ки га­зе­ти «День»?

— Якщо го­во­ри­ти в двох сло­вах — по­ту­жно і вдум­ли­во. По­мі­тно, що фо­то­ви­став­ка ор­га­ні­зо­ва­на не за­ра­ди, вла­сне, фо­то­ви­став­ки — мов­ляв, ось ми зро­би­ли, те­пер зві­ту­є­мо. Ні! По­мі­тний осо­бли­вий під­хід. Ро­бо­ти бу­ли ві­ді­бра­ні з лю­бов’ю, від­по­від­аль­но. Як фо­то­граф знаю, що не до­сить зро­би­ти хо­ро­ші знім­ки — слід ще й які­сно, з хо­ро­шим осві­тле­н­ням пред­ста­ви­ти їх в екс­по­зи­ції. Все бу­ло на рів­ні — ме­ні справ­ді спо­до­ба­лось! Спо­ді­ва­юсь на подаль­шу спів­пра­цю й участь в на­сту­пних фо­то­ви­став­ках.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.