УКРА­Ї­НА та БАЛ­КА­НИ. Чи є аль­тер­на­ти­ва мов­чан­ню?

Катерина КАЛИТКО: «Існує брак спіль­ної мо­ви — між на­ми са­ми­ми, а не з во­ро­гом — за­для люд­сько­го по­ро­зу­мі­н­ня»

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Оле­ся ЯРЕМ­ЧУК, Львів

Не­що­дав­но укра­їн­ська по­е­тка та пе­ре­кла­да­чка Катерина КАЛИТКО отри­ма­ла пре­сти­жну між­на­ро­дну пре­мію — CrYstal Vilenica. Її що­рі­чно вру­ча­ють на Між­на­ро­дно­му лі­те­ра­тур­но­му фе­сти­ва­лі у Сло­ве­нії, не­по­да­лік Трі­є­ста. Ці­єю на­го­ро­дою сло­ве­ни на­ма­га­ю­ться­під­три­ма­ти цен­траль­но­єв­ро­пей­ську лі­те­ра­ту­ру. Так, кра­ї­на, що най­пер­ша ви­йшла з Юго­сла­вії та най­лег­ше пе­ре­жи­ла істо­рію 1990-х ро­ків, за­раз є ма­ло­ві­до­мою для­Укра­ї­ни. Бо що ми зна­є­мо про Сло­ве­нію? А про Бал­ка­ни за­га­лом? Чо­му так ма­ло го­во­ри­мо про спіль­ний до­свід, трав­ми вій­ни та те, як мо­жна її по­до­ла­ти? Одні­єю з тих не­чи­слен­них укра­їн­ських ав­то­рів, яка знає си­ту­а­цію на­ших су­сі­дів, є Катерина Калитко. Са­ме в її пе­ре­кла­дах укра­їн­ською з’яв­ля­ю­ться­книж­ки ба­га­тьох бал­кан­ських ав­то­рів. Пе­ре­дов­сім Катерина Калитко є ав­тор­кою ше­сти по­е­ти­чних збі­рок, оста­н­няз яких ви­йшла 2014 ро­ку у «Ви­дав­ни­цтві Ста­ро­го Ле­ва». На­зи­ва­є­ться­во­на «Ка­тів­ня. Ви­но­гра­дник. Дім». Са­ме за по­е­зію ав­тор­ку від­зна­чи­ли пре­мі­єю. Чо­му за­раз ва­жли­во го­во­ри­ти про спіль­ний до­свід, як пра­цю­ва­ти з ге­не­ти­чною пам’ят­тю та що ро­би­ти зі стра­хом — у роз­мо­ві з Ка­те­ри­ною Калитко.

— Пе­ре­дов­сім ві­таю з отри­ма­н­ням пре­мії. Жу­рі у про­мо­ві за­зна­чи­ло, що їх вра­зи­ли вір­ші, які ста­ви­ли ви­на­хі­дли­ві пи­та­н­ня «про істо­ри­чне на­сту­пни­цтво, люд­ську близь­кість і по­до­ла­н­ня втра­ти». Що для те­бе є ці­єю втра­тою, Ка­тю?

— Ду­маю, йшло­ся­про два кон­кре­тні текс­ти у ці­лій до­бір­ці сло­вен­ською та ан­глій­ською. Пер­ший вірш — це мо­но­лог по­мер­лої під час Го­ло­до­мо­ру ди­ти­ни. Я не на­зи­ваю си­ту­а­ції пря­мо, хто знає кон­текст — від­чи­тає, хто не знає — по­ба­чить своє. Ін­ший вірш на­зи­ва­є­ться«Шо­сте кві­тня» — це да­та по­ча­тку вій­ни в Бо­снії і Гер­це­го­ви­ні. У ньо­му йде­ться­про чо­ло­ві­ка-му­суль­ма­ни­на, яко­го за­бра­ли в кон­цта­бір. Ця трав­ма не­спо­ді­ва­но спра­цю­ва­ла і в Укра­ї­ні. Якщо змі­ни­ти бу­кваль­но кіль­ка де­та­лей, це мо­же бу­ти ціл­ком «дон­ба­ська істо­рія». Хо­ча текст бу­ло на­пи­са­но за два ро­ки до по­ча­тку вій­ни. Та­кі ось дві рі­зні втра­ти з рі­зних кін­ців сві­ту, і ко­жна з них по-сво­є­му моя. Мо­жли­во, чле­ни жу­рі від­чи­та­ли тут пев­ну па­ра­лель­ну істо­рію, вкла­да­ю­чи у неї свої при­ва­тні сен­си.

«КО­РЕ­НІ УКРА­ЇН­СЬКИХ НА­ЦІО­НАЛЬ­НИХ ТРАВМ ЛЕ­ЖАТЬ У ГОЛОДОМОРІ»

— В ано­та­ції до тво­єї остан­ньої книж­ки «Ка­тів­ня. Ви­но­гра­дник. Дім» на­пи­са­но, що ці текс­ти, як «ви­но зі збо­ле­ної ло­зи, про­ро­слої на су­во­ро­му ґрун­ті», вір­ші «про те, як три­во­жно ди­ха­є­ться у спу­сто­ше­но­му й ви­сна­же­но­му до­мі». Звід­ки стіль­ки три­во­ги?

— Я на­віть не мо­жу до­слі­ди­ти її пер­вин­но­го дже­ре­ла, бо жи­ла з нею зав­жди. Оче­ви­дно, спра­ва в ге­не­ти­чній мо­де­лі й пам’яті. Якщо ана­лі­зу­ва­ти ту­те­шні ро­дин­ні та на­ціо­наль­ні тра­ге­дії, по­ба­чи­мо, що в нас не­має сі­мей, яких би оми­ну­ли Го­ло­до­мор чи вій­на, чи кон­флі­кти на «кре­сах». На­віть якщо не усві­дом­лю­ва­ти цьо­го, пе­ре­жи­те вжив­лює в єство не­спо­кій. Не­мо­жли­во спо­кій­но пе­ре­бу­ва­ти на Зем­лі, впев­не­но зна­ти, що зав­тра і по­зав­тра бу­де те са­ме, — про це про­мов­ляє ге­не­ти­чна пам’ять. Ко­ре­ні на­ших на­ціо­наль­них травм ле­жать у Голодоморі. Це — жах, який не­мо­жли­во бу­ло ра­ціо­наль­но осми­сли­ти. На­ші пред­ки обра­ли мов­ча­н­ня, що­би при­найм­ні ді­тям не пе­ре­да­ти то­го тва­рин­но­го жа­ху, але де­що пе­ре­йшло на­віть на рів­ні мов­ча­н­ня. Ця­по­стій­на стри­во­же­ність, не­мо­жли­вість спо­кою та уста­ле­но­сті.

Ще ди­ти­ною япи­са­ла сум­ні вір­ші. Ко­ли у 13 ро­ків де­бю­ту­ва­ла в пе­рі­о­ди­ці, ре­да­кто­ри го­во­ри­ли ме­ні: «Ну, ти ж дів­чин­ка. На­пи­ши вір­шик про кві­то­чку й со­не­чко, як дів­ча­тка пи­шуть». На­віть за­раз яне маю го­дя­що­го вер­баль­но­го ін­стру­мен­та­рію, щоб по­ясни- ти, звід­ки бе­ру­ться­текс­ти. То­ді ятеж ні­чо­го не мо­гла по­ясни­ти, але бу­ло ду­же при­кро. Бо все ро­сте і з мо­єї вла­сної ро­ди­ни, і з то­го, що бу­ло в одно­му са­ду із ро­дин­ним де­ре­вом. Це якась уко­рі­не­ність на­віть не в тра­ди­цію, а в укра­їн­ську сві­до­мі­сну єд­ність.

— У жит­ті ти ма­я­тни­ку­єш по­між Він­ни­цею та Са­ра­є­вом, по су­ті, жи­ву­чи у двох кра­ї­нах. В ін­терв’ю «Лі­та­кцен­ту» 2013 ро­ку го­во­риш про вну­трі­шню емі­гра­цію та те, що Укра­ї­на в те­бе «вну­трі­шня, бо із зов­ні­шньо­го сві­ту її по­сту­по­во ви­ти­ска­ють». Ска­жи, чи змі­ни­ли­ся ці твої від­чу­т­тя за три ро­ки?

— Змі­ню­ва­ли­ся­кіль­ка ра­зів. На­сам­пе­ред — бо по­дії ви­кли­ка­ли з вну­трі­шньої емі­гра­ції і ме­не, і ще ба­га­тьох та­ких са­мих. Укра­ї­ни зра­зу ста­ло біль­ше, ні­би її кон­ту­ри змі­цні­ли під зов­ні­шнім ти­ском. Це тро­хи ля­кає — не хо­че­ться ду­ма­ти, що ста­не­ться, якщо одно­го дня­цей тиск та­ки зни­кне. З одно­го бо­ку, язав­жди ні­би зна­ла і ча­сто по­вто­рю­ва­ла, що вій­на з Ро­сі­єю бу­де. Тіль­ки спо­ді­ва­ла­ся, що не за­ста­ну її. З дру­го­го бо­ку, зда­ва­ло­ся, що з пер­шою сер­йо­зною за­гро­зою всі по­чнуть ма­со­во ви­їзди­ти, і ні­ко­му бу­де за­хи­ща­ти­ся. Mea culpa. До вій­ни не за­сто­сов­на ка­те­го­рі­я­по­зи­тив­но­го, але укра­їн­ці в цій си­ту­а­ції ме­не вко­тре зди­ву­ва­ли. Як ми зна­є­мо з істо­рії, най­жит­тє­спро­мо­жні­ші у нас — ни­зо­ві іні­ці­а­ти­ви. І че­рез всі об­ста­ви­ни чи всу­пе­реч ним яна­ма­га­ю­ся, як мо­жу, під­три­му­ва­ти вій­сько, бо весь цей укра­їн­ський спро­тив — пе­ре­дов­сім, ни­зо­ва ініціатива.

«МИ ДО­СІ ЗА­ЛИ­ША­Є­МО­СЯ ПОЕТИЧНОЮ НАЦІЄЮ, ЯКА ЗАВ’ЯЗА­НА НА СЛОВІ»

— За­раз ми пе­ре­жи­ва­є­мо ті трав­ма­ти­чні до­сві­ди, які час­тко­во є су­го­ло­сни­ми трав­мам на по­стю­го­слав­сько­му про­сто­рі. Ти — не тіль­ки по­е­тка, а й пе­ре­кла­да­чка, і го­лос зна­но­го про­за­ї­ка Мі­лен­ка Єр­ґо­ви­ча в Укра- їні за­зву­чав са­ме зав­дя­ки то­бі. Він якраз і пи­ше про вій­ну, про те, що за­ли­ша­є­ться опі­сля. Якщо го­во­ри­ти не ли­ше про трав­му, а й про зці­ле­н­ня, — що, на твою дум­ку, мо­же за­лі­ку­ва­ти на­ші ра­ни?

— Якщо про­дов­жи­ти те­му «вну­трі­шньої Укра­ї­ни», то за­ли­шив­ся­на­слі­док «вну­трі­шніх емі­гра­цій» — ато­мі­зо­ва­ність ма­лих спіль­нот. Ін­те­ле­кту­а­ли, бі­зне­сме­ни, по­лі­ти­ки, де­що осі­бно сто­їть жур­на­ліст­ське се­ре­до­ви­ще... Ці ко­ла на­кла­да­ю­ться­се­кто­ра­ми, але ко­жне ру­ха­є­ться­сво­єю ор­бі­тою. З одно­го бо­ку, це пи­то­мий укра­їн­ський ін­ди­ві­ду­а­лізм, на яко­му зав­жди ґрун­ту­ва­ло­ся­спів­жи­т­тя , на­віть опір зов­ні­шнім впли­вам та на­ма­га­н­ням пе­ре­ла­ма­ти нас че­рез ко­лі­но. Все три­ма­ло­ся­на цій на­ціо­наль­ній упер­то­сті. З дру­го­го бо­ку, ми ба­чи­ли май­же каз­ко­ву со­лі­дар­ність на Май­да­ні й на по­ча­тку вій­сько­во­го кон­флі­кту, ба­чи­ли, як удар­но це пра­цює. А за­раз усе зно­ву ви­сить ли­ше на во­лон­те­рах і мі­сіо­не­рах. І пе­ре­тво­рю­є­ться­на фарс зі спро­ба­ми пов­но­кров­но­го жи­т­тя­під час вій­ни — пе­ре­про­шую за ка­лам­бур.

Є брак спіль­ної мо­ви за­для­люд­сько­го по­ро­зу­мі­н­ня. Це як у при­тчі, ко­ли сол­да­ти з во­ро­жих військ роз­го­во­ри­ли­сяі зба­гну­ли, що ма­ють спіль­ні про­бле­ми. На­віть при то­му, що по­ясню­ва­ти до­ве­ло­ся­мо­вою же­стів. Але яка­жу за­раз не про ді­а­лог із во­ро­гом, це не на ча­сі, йде­ться­про нас са­мих. Ми є поетичною нацією, і до­сі ду­же зав’яза­ні на слові, усі ці су­пе­ре­чки що­до лі­те­ра­тур­но­го ка­но­ну та ідо­лів лі­те­ра­ту­ри під­твер­джу­ють, що ми не пе­ре­йшли у пра­гма­ти­чні­шу ца­ри­ну. За­ли­ши­ли­ся­роз­спі­ва­ним по­е­ти­чним на­ро­дом, але во­дно­час ма­ло го­во­ри­мо між со­бою, ма­ло існу­є­мо в про­сто­рі спіль­ної мо­ви. Оче­ви­дно, це — про­бле­ма. Зно­ву ці дві на­ші трав­ми — вій­на і мов­ча­н­ня.

«У СЕР­БІЇ СИ­ТУ­А­ЦІЯ ЧЕ­КАЄ ЛИШ СІРНИКА, ЩОБСПАЛАХНУТИ»

— Укра­ї­ну, за де­яки­ми ви­ня­тка­ми, на по­стю­го­слав­сько­му про­сто­рі спри­йма­ють зде­біль­шо­го че­рез ро­сій­ські оку­ля­ри. По­при те, що є спіль­ні до­сві­ди, не­має спіль­ної роз­мо­ви. Як, на твою дум­ку, мо­жна її по­бу­ду­ва­ти?

— Все за­ле­жить від ін­ди­ві­ду­аль­ної опти­ки. У Сер­бії ба­га­то хто вклю­ча­є­тьсяв ін­фор­ма­цій­ну вій­ну на пла­тній чи на во­лон­тер­ській осно­ві. І ме­ні важ­ко ска­за­ти, як за­раз мо­жна спів­існу­ва­ти із Сер­бі­єю по­лі­ти­чною, там ба­га­то явищ до­сі ґрун­ту­є­ться на па­сіо­нар­ній прив’яза­но­сті до «ма­тін­ки Ро­сії», на по­тре­бі по­їха­ти вкло­ни­ти­ся­Пу­ті­ну. Від по­ко­лі­н­ня­до по­ко­лі­н­няв ма­со­вій сві­до­мо­сті не від­бу­ва­є­ться­прин­ци­по­вих змін.

Так са­мо і з Ро­сі­єю, нам хо­ті­ло­ся ду­ма­ти, що там ли­ше вла­да по­га­на, але на­справ­ді су­спіль­ство ціл­ко­ви­то ін­до­ктри­но­ва­не, і на змі­ну умов­но­му мер­тво­му Пу­ті­ну при­йде но­вий. У Сер­бії, по­при те, що є лю­ди, які сво­го ча­су пов­ста­ли про­ти Мі­ло­ше­ви­ча і пра­гнуть ру­ху до Єв­ро­со­ю­зу, є про­гре­сив­на мо­лодь, є й ду­же важ­кий ка­мінь, який тя­гне на дно. Це тра­ди­цій­на орі­єн­та­ці­я­на Ро­сію, а Ро­сія— вже «Ти­та­нік» на ста­дії по­то­пле­н­ня. Зві­сно, на рів­ні по­бу­то­вих роз­мов із сер­ба­ми мо­жна вклю­ча­ти­сяв дис­ку­сію, але у ви­слі­ді — це одна-дві спа­сен­ні ду­ші. З хри­сти­ян­сько­го по­гля­ду це до­бре, з по­гля­ду між­дер­жав­них від­но­син — на­вряд. З Бо­сні­єю та Хор­ва­ті­єю іна­кше, бо во­ни ма­ють до­свід зов­ні­шньої агре­сії й ро­зу­мі­ють, про що йде­ться. Зві­сно, одіо­зні ви­пад­ки не­ро­зу­мі­н­ня­тра­пля ютьсяй там, але це не­зна­чна ста­ти­сти­чна по­хиб­ка. То­му нам ду­же ва­жли­во го­во­ри­ти, спіл­ку­ва­ти­ся­між со­бою, бо на спіль­но­сті цих до­сві­дів мо­же ви­ро­сти спіль­ність май­бу­тніх дій.

— В гео­по­лі­ти­чно­му сен­сі за­раз від­бу­ва­є­ться роз­гой­ду­ва­н­ня уста­ле­ної кар­ти­ни сві­ту пі­сля Дру­гої сві­то­вої. Не хо­чу гли­бо­ко за­ла­зи­ти в по­лі­ти­ку, але чи від­чу­ва­є­ться це на Бал­ка­нах?

— В Ре­спу­блі­ці Серб­ській, що в скла­ді Бо­снії і Гер­це­го­ви­ни, не­що­дав­но про­ве­ли ре­фе­рен­дум що­до окре­мо­го Дня­не­за­ле­жно­сті, аль­тер­на­тив­но­го Дню не­за­ле­жно­сті БіГ. У серб­ській пре­сі ре­фе­рен­дум су­про­во­джу­вав­ся по­твор­ною ан­ти­бо­сній­ською істе­ри­кою. І, вла­сне, по­бу­тує дум­ка, що це по­ча­ток від­цен­тро­во­го ру­ху, вну­трі­шньо­го руй­ну­ва­н­ня­кон­фе­де­ра­ції. Бо ра­но чи пі­зно си­ту­а­ці­я­с­при­чи­ни­ться­до чер­го­во­го етні­чно­го кон­флі­кту біль­шої чи мен­шої го­стро­ти. На між­люд­сько­му рів­ні на­пру­же­н­ня­не­має чи май­же не­має, у Са­ра­є­ві на одній схо­до­вій клі­тці спо­кій­но спів­і­сну­ють су­сі­ди рі­зних етно­сів. Але та­ка кіль­кість смер­тей, як на вій­ні 25 ро­ків то­му, не ми­нає без­слі­дно. Є за­ча­є­ні обра­зи. То­му на по­лі­ти­чно­му рів­ні си­ту­а­ції бра­кує сірника, що­би спа­ла­хну­ти. Для цьо­го го­ту­є­ться­ґрунт. То­ді все змі­ни­тьсяй у по­бу­ті. На­скіль­ки ви­ста­чить тер­пі­н­ня, вмі­н­ня го­во­ри­ти, му­дро­сті ін­ди­ві­ду­аль­ної та по­лі­ти­чної — пи­та­н­ня­ча­су та ін­ди­ві­ду­аль­ної вда­чі.

— Ка­тю, ко­ли ми на­ре­шті по­ба­чи­мо твою но­ву книж­ку?

— Во­на має ви­йти у «Ви­дав­ни­цтві Ста­ро­го Ле­ва» на по­ча­тку 2017 ро­ку. Це збір­ка опо­відань про те, як, умі­ю­чи чи не вмі­ю­чи, лю­ди жи­вуть зі сво­єю іна­кші­стю. Про те, що ви­тво­ри­ло цю іна­кшість, зу­мо­ви­ло окре­мі­шність. Ро­бо­ча на­зва книж­ки — «Зем­ля­за­гу­бле­них, або Ма­лень­кі стра­шні каз­ки». Зем­ля­За­гу­бле­них — це па­ра­лель­ний світ, що дрей­фує по­руч із на­шим, у який ви­ті­сне­но всіх за­над­то ін­ших. Це спо­сіб по­мі­сти­ти зви­чну си­ту­а­цію в ін­ший ан­ту­раж, щоб по­ба­чи­ти її в різ­кі­шо­му сві­тлі. Бо якщо наш по­гляд роз­фо­ку­со­ву­є­ться, тра­ге­дія стає еле­мен­том уме­блю­ва­н­ня­кім­на­ти. А бу­ти лю­дя­ним озна­чає по­мі­ча­ти її що­дня.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.