Де­ко­му­ні­за­ція чи де­укра­ї­ні­за­ція?

На дум­ку Ки­їв­ра­ди, яка пе­ре­йме­ну­ва­ла вул. Со­фії Пе­ров­ської на вул. Єв­ге­нії Мі­ро­шни­чен­ко, зброй­но бо­ро­ти­ся з ро­сій­ським са­мо­дер­жав­ством і «чор­ною со­тнею» — по­га­но...

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Як оці­ни­ти цю акцію? На­яв­ні два ва­рі­ан­ти: ви­яв ба­наль­но­го не­ві­гла­ства чи прин­ци­по­вої сим­па­тії до ро­сій­ської мо­нар­хії. А мо­жли­во, гри­му­ча су­міш пер­шо­го і дру­го­го.

■ Хтось мо­же ска­за­ти: пе­ре­йме­ну­ва­н­ня ухва­ле­не на ви­ко­на­н­ня за­ко­ну про де­ко­му­ні­за­цію. Але ж при чо­му Со­фія Пе­ров­ська, як й ін­ші уча­сни­ки й ке­рів­ни­ки ор­га­ні­за­ції «На­ро­дна во­ля», яка ді­я­ла на зла­мі 1870—1880-х ро­ків, до ко­му­ні­зму? Ба біль­ше: по­лі­ти­чна про­гра­ма ор­га­ні­за­ції пря­мо су­пе­ре­чи­ла іде­ям ко­му­ні­сти­чної ди­кта­ту­ри та на­силь­ни­цько­го «оща­слив­ле­н­ня» на­ро­ду. У цій про­гра­мі чіль­ною бу­ла ви­мо­га пе­ре­да­н­ня вла­ди від са­мо­держ­ця та йо­го ото­че­н­ня «Все­на­ро­дним Уста­нов­чим Збо­рам, обра­ним віль­но за до­по­мо­гою все­за­галь­ної по­да­чі го­ло­сів». Так, на­ро­до­воль­ці бу­ли со­ці­а­лі­ста­ми, але одно­ча­сно — і при­хиль­ни­ка­ми пар­ла­мен­та­ри­зму, сво­бо­ди сло­ва і дру­ку, сво­бо­ди ві­ро­спо­віда­н­ня, на­ре­шті сво­бо­ди на­ціо­наль­но­го са­мо­ви­зна­че­н­ня.

■ На остан­ньо­му мо­мен­ті вар­то зу­пи­ни­ти­ся окре­мо. У тре­тьо­му чи­слі під­піль­но­го жур­на­лу «На­ро­дна во­ля» се­ред се­ми про­грам­них пун­ктів пар­тії ба­чи­мо те­зу про «ши­ро­ке обла­сне са­мов­ря­ду­ва­н­ня». Йшло­ся про істо­ри­чні обла­сті то­ді­шньої Ро­сій­ської дер­жа­ви, тоб­то про її фе­де­ра­лі­за­цію чи на­віть кон­фе­де­ра­лі­за­цію (адже ця дер­жа­ва в під­сум­ку ма­ла пе­ре­тво­ри­ти­ся на За­галь­но­ро­сій­ський со­юз). Фа­кти­чний лі­дер «На­ро­дної во­лі» Ан­дрій Же­ля­бов на­зи­вав сво­їх ко­лег по Ви­ко­нав­чо­му ко­мі­те­ту пар­тії «пе­ре­ко­на­ни­ми ав­то­но­мі­ста­ми» і вів мо­ву про «роз­пад ім­пе­рії на ав­то­ном­ні ча­сти­ни». Же­ля­бов хо­тів ре­а­лі­зу­ва­ти цю ідею че­рез удар по цен­тру ім­пер­ської бю­ро­кра­тії, че­рез ски­не­н­ня аб­со­лю­ти­зму й Уста­нов­чі Збо­ри, а укра­ї­но­фі­ли-гро­ма­дів­ці — че­рез три­ва­лу, ко­пі­тку, ево­лю­цій­ну пра­цю на ни­ві про­сві­ти та бла­го­дій­но­сті. Ось і вся рі­зни­ця. Же­ля­бов пи­сав Дра­го­ма­но­ву, що йо­го по­зи­ція у пи­тан­ні укра­їн­ської ав­то­но­мії ціл­ком збі­га­ла­ся з по­зи­ці­єю остан­ньо­го; втім, на­справ­ді не зов­сім — Дра­го­ма­нов мрі­яв про «хоть ку­цую, а все ж кон­сти­ту­цию», Же­ля­бов же пра­гнув все­ося­жної пар­ла­мент­ської дер­жа­ви, то­чні­ше со­ю­зу ав­то­ном­них дер­жав — із пра­вом ви­хо­ду з ньо­го всіх, хто цьо­го по­ба­жає. До пу­блі­чно­го про­го­ло­ше­н­ня й об­ґрун­ту­ва­н­ня ідеї дер­жав­ної са­мо­стій­но­сті Укра­ї­ни спер­шу Юлі­а­ном Ба­чин­ським та Іва­ном Фран­ком, а по­тім — Ми­ко­лою Мі­хнов­ським, бу­ли ще ро­ки й ро­ки...

■ Уза­га­лі «На­ро­дна во­ля», чле­нів якої вла­да на­зи­ва­ла те­ро­ри­ста­ми, а во­ни се­бе — пар­ти­за­на­ми, ма­ла ви­ра­зно укра­їн­ські по­лі­ти­чні ін­тен­ції. І не тіль­ки в си­лу то­го, що ство­рю­ва­ли її і ке­ру­ва­ли нею пе­ре­ва­жно укра­їн­ці, а й за змі­стом сво­єї по­лі­ти­чної лі­нії. На від­мі­ну від ро­сій­ських на­ро­дни­ків, які зав­жди па­ні­чно бо­я­ли­ся по­лі­ти­чних сво­бод і хо­ті­ли благ тіль­ки «гно­бле­ним кла­сам», що бу­дуть оща­слив­ле­ні ре­во­лю­цій­ною вла­дою (вже то­ді во­ни ви­сту­па­ли про­ві­сни­ка­ми то­та­лі­тар­но­го со­ці­а­лі­зму), ре­во­лю­ціо­не­ри-укра­їн­ці, ви­хо­ва­ні на тво­рах Шев­чен­ка, Ко­сто­ма­ро­ва, Ан­то­но­ви­ча, ви­хо­ди­ли з укра­їн­ської та єв­ро­пей­ської тра­ди­ції прі­о­ри­те­ту за­галь­но­по­лі­ти­чних і на­ціо­наль­них сво­бод.

■ Ще до ство­ре­н­ня в 1879 ро­ці ор­га­ні­за­ції «На­ро­дна во­ля» мо­ло­ді укра­їн­ці бе­ру­ться до зброї — спер­шу для обо­ро­ни, по­тім для ата­ки вла­дних стру­ктур і спра­ве­дли­вої ка­ри на­йо­діо­зні­шим пред­став­ни­кам ре­жи­му за ма­со­ві роз­пра­ви над уча­сни­ка­ми мир­но­го «хо­ді­н­ня в на­род». Адже аре­што­ва­но бу­ло по­над 4000 осіб, де­ся­тки ти­сяч мо­ло­дих лю­дей по­став­ле­но під на­гляд по­лі­ції. Ро­ка­ми без пред’яв­ле­н­ня зви­ну­ва­че­н­ня мо­ло­ді лю­ди гни­ли і по­ми­ра­ли від ча­хо­тки у в’язни­цях. До то­го як ма­лу ча­сти­ну за­а­ре­што­ва­них ви­ве­ли на два про­це­си: про­цес 50-ти (у Мо­скві) і про­цес 193-х (у Пе­тер­бур­зі), 97 ув’язне­них по­мер­ло чи збо­же­во­лі­ло — а йде­ться­бо май­же ви­клю­чно про юна­ків і дів­чат 18—28 ро­ків! Під час про­це­су 193-х по­мер­ло ще троє ув’язне­них. До­ка­зи, пред’яв­ле­ні зви­ну­ва­че­н­ням су­ду, бу­ли аб­сур­дни­ми. Ко­ре­спон­дент лон­дон­ської «Таймс» де­мон­стра­тив­но по­їхав пі­сля двох днів су­ду, за­явив­ши: «Я при­су­тній тут ось уже два дні і чую ли­ше, що один про­чи­тав Лас­са­ля, ін­ший віз із со­бою у ва­го­ні «Ка­пі­тал» Мар­кса, тре­тій про­сто пе­ре­дав якусь кни­гу сво­є­му то­ва­ри­ше­ві».

■ Ін­шим ва­жли­вим чин­ни­ком, що спо­ну­кав пе­ре­хід на­ро­до- воль­ців до зброй­ної бо­роть­би, став чер­го­вий по­гром усьо­го укра­їн­сько­го. 18 трав­ня 1876 ро­ку Оле­ксандр ІІ під­пи­сав Ем­ський указ, який за­бо­ро­няв те­а­траль­ні ви­ста­ви, пу­блі­чні про­мо­ви та шкіль­не на­вча­н­ня укра­їн­ською мо­вою і на­віть дру­ку­ва­н­ня укра­їн­ських текс­тів до му­зи­чних нот. За­бо­ро­ня­ло­ся та­кож вве­зе­н­ня укра­їн­ських книг з-за кор­до­ну, їх ви­лу­ча­ли зі шкіль­них бі­бліо­тек. Одно­ча­сно був роз­гром­ле­ний до­ста­тньо по­ту­жний укра­їн­ський ко­опе­ра­тив­ний рух.

■ Не бу­ду пе­ре­ра­хо­ву­ва­ти прі­звищ мо­ло­дих укра­їн­ців, які взя­ли­ся за зброю для бо­роть­би з де­спо­ти­чним ре­жи­мом, та їхні акції від­пла­ти. За­ува­жу тіль­ки, що від са­мо­го по­ча­тку «На­ро­дна во­ля» ви­рі­ши­ла по­ка­ра­ти са­мо­держ­ця як лю­ди­ну, яка зра­ди­ла вла­сні лі­бе­раль­ні ре­фор­ми і роз­гор­ну­ла те­рор про­ти аб­со­лю­тно мир­них про­па­ган­ди­стів-на­ро­дни­ків (на ши­бе­ни­цю у ці ро­ки мо­гли від­пра­ви­ти — і від­прав­ля­ли! — за одну-єди­ну зна­йде­ну в те­бе ан­ти­уря­до­ву про­кла­ма­цію). Але спер­шу йо­му бу­ло за­про­по­но­ва­но від­мо­ви­ти­ся від вла­ди та йти на за­галь­ні ви­бо­ри як ря­до­во­му гро­ма­дя­ни­ну. Оле­ксандр ІІ від­мо­вив­ся...

■ І по­ча­ла­ся вій­на! Ан­дрій Же­ля­бов (який був сту­дент­ським акти­ві­стом, по­тім пра­цю­вав ра­зом з те­стем Се­ме­ном Яхнен­ком, ба­тьком пер­шої дру­жи­ни, у гро­ма­дів­сько­му ру­сі аж до йо­го роз­гро­му) обрав мі­сцем, де мав бу­ти ви­са­дже­ний у по­ві­тря цар­ський по­їзд, під Оле­ксан­дрів­ськом (ни­ні За­по­ріж­жя), по­бли­зу Хор­ти­ці. Сим­во­лі­ка? Мо­жли­во. Адже пар­тій­не псев­до Же­ля­бо­ва — «Та­рас» (як мо­жна най­яскра­ві­ше сим­во­лі­чно на­го­ло­си­ти на сво­їй укра­їн­сько­сті, не знаю). Нев­да­ча? Ще за­мах. І ще один. І ще один.

■ І на­ре­шті 1 бе­ре­зня 1881 ро­ку за­мах, спла­но­ва­ний Ан­дрі­єм Же­ля­бо­вим, здій­сне­ний за до­по­мо­гою бомб, ви­го­тов­ле­них Ми­ко­лою Ки­баль­чи­чем, і ке­ро­ва­ний ко­ха­ною жін­кою Же­ля­бо­ва Со­фі­єю Пе­ров­ською, прав­ну­чкою геть­ма­на Ки­ри­ла Ро­зу­мов­сько­го, ви­явив­ся вда­лим. Був стра­че­ний ро­сій­ський ім­пе­ра­тор, який зра­див вла­сні лі- бе­раль­ні на­ста­но­ви, дав старт роз­гу­лу «чор­ної со­тні» і зни­щив у в’язни­цях со­тні най­кра­щих пред­став­ни­ків мо­ло­ді, а мо­раль­но зла­мав ти­ся­чі й ти­ся­чі, фа­кти­чно — ці­ле по­ко­лі­н­ня осві­че­них юна­ків і юнок з Укра­ї­ни... А те­пер, на дум­ку Ки­їв­ра­ди, ви­хо­дить, що це ду­же по­га­но, зброй­но бо­ро­ти­ся з ро­сій­ським са­мо­дер­жав­ством і «чор­ною со­тнею»...

■ Ну, для тих, хто ще сум­ні­ва­є­ться в «укра­їн­сько­сті» Пе­ров­ської (справ­ді: на­ро­дже­на у Пе­тер­бур­зі, май­же не бу­ва­ла на, вла­сне, укра­їн­ських зем­лях), до­дам те­зу з по­лі­цій­ної орі­єн­ти­ров­ки: го­во­ри­ла «з ви­ра­зним ма­ло­ру­ським акцен­том». Звід­ки взяв­ся цей акцент? Не з пе­тер­бурзь­ко­го ви­що­го сві­ту, де во­на — гра­фи­ня! — зро­ста­ла. Зна­чить, роз­мов­ля­ла вдо­ма, з най­ближ­чи­ми лю­дьми, зре­штою, з Же­ля­бо­вим, з яким при­їзди­ла на від­по­чи­нок до Кри­му.

■ На за­гал, як на ме­не, «укра­їн­ський проект» у ді­ях та мрі­ях на­ро­до­воль­ців — це про­бний на­черк на­ціо­наль­но­го жи­т­тя. На то­му рів­ні, що і проект ра­ке­ти для за­во­ю­ва­н­ня сві­то­вих про­сто­рів, на­кре­сле­ний Ки­баль­чи­чем пе­ред стра­тою. Тіль­ки на­черк, не біль­ше: ін­шо­го во­ни не всти­гли. А то­му Андрія Же­ля­бо­ва та Со­фію Пе­ров­ську слід роз­гля­да­ти не як по­пе­ре­дни­ків Ле­ні­на і Тро­цько­го, а як пред­теч Си­мо­на Пе­тлю­ри та Ро­ма­на Шу­хе­ви­ча. Са­ме ці лі­де­ри зброй­ну бо­роть­бу та во­є­ні­зо­ва­ну стру­кту­ру пар­тії вва­жа­ли не ме­тою, не іде­а­лом по­лі­ти­чної ор­га­ні­за­ції, а ли­ше за­со­бом (і то — ви­му­ше­ним!) здо­бу­т­тя сво­бо­ди Укра­ї­ною та ствер­дже­н­ня у ній по­лі­ти­чної й со­ці­аль­ної де­мо­кра­тії.

■ ...Але оскіль­ки для Ки­їв­ра­ди все це, схо­же, не ар­гу­мен­ти (чи не то­му, що її де­пу­та­ти вчи­ли­ся за ра­дян­ськи­ми та ро­сій­ськи­ми під­ру­чни­ка­ми?), то, мо­жли­во, ско­ро ми ді­зна­є­мо­ся і про пе­ре­йме­ну­ва­н­ня ву­лиць Ки­баль­чи­ча та Же­ля­бо­ва. Тим біль­ше, що оста­н­ня су­сі­дить із ву­ли­цею Пе­ров­ської...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.