Обе­ре­жний сміх

Den (Ukrainian) - - Культура - Іри­на ЧУЖИНОВА, те­а­тро­зна­вець

Ко­ме­ді­єю угор­сько­го дра­ма­тур­га Дєр­дя Шпі­ро по­ста­вив ре­жи­сер Іва­но- Фран­ків­сько­го му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­го те­а­тру Орест Па­стух. Тре­ба за­зна­чи­ти, що ху­до­жній ке­рів­ник те­а­тру «Зо­ло­ті во­ро­та» Стас Жир­ков уже тре­тій рік по­спіль три­має сло­во і за­про­шує до спів­пра­ці мо­ло­дих і пер­спе­ктив­них ре­жи­се­рів. Ге­рої са­ти­ри­чної п’ єси Шпі­ро за­го­во­ри­ли з силь­ним га­ли­цьким акцен­том та ін­те­лі­ген­тно на­тя­кну­ли всім, що дія від­бу­ва­є­ться не в Шен­ген­ській зо­ні, а зов­сім-зов­сім по­руч...

За прим­хли­вою фан­та­зі­єю ав­то­рів спе­кта­клю не­за­мо­жна сім’я ра­птом опи­ня­є­ться в епі­цен­трі не­чу­ва­но­го ща­стя. Го­ло­ва ро­ди­ни (Дми­тро Олій­ник), який пра­цює ван­та­жни­ком, не­спо­ді­ва­но для всіх ви­грає в ло­те­рею су­му з ві­сьмо­ма ну­ля­ми! Ра­зом із дру­жи­ною (Ін­на Ско­ри­на-Ко­ла­ба) він на­ма­га­є­ться уяви­ти со­бі їхнє зав­тра з ці­єю не­ре­аль­ною ку­пою гро­шей, що, зві­сно ж, від­кри­ва­ють две­рі в ін­ший світ. Мо­жна на­ре­шті ку­пи­ти те­ле­фон і те­ле­ві­зор... Хо­ча— ні. Що той те­ле­ві­зор? Мо­жна ку­пи­ти віл­лу на бе­ре­зі те­пло­го мо­ря або на­віть ці­лий острів!

Мрії ге­ро­їв по­чи­на­ють, мов ла­стів­ки, сно­ви­га­ти в хма­рах. Однак що­ра­зу пі­сля чер­го­во­го кар­ко­лом­но­го ві­ра­жу ба­жань ге­ро­їв, мов па­ра­ліч, охо­плює страх. А ра­птом ло­те­рей­ний кви­ток вкра­дуть? А якщо не вкра­дуть па­пі­рець, то не­о­дмін­но по­гра­бу­ють пі­зні­ше. Або на­ду­рять. Або ша­ле­ні ста­тки зі­псу­ють ді­тей. Або їх про­сто вб’ють ті, хто то­чно знає, на що ви­тра­ти­ти їхні гро­ші. Ці «або» при­мно­жу­ю­ться з ша­ле­ною швид­кі­стю, щоб зре­штою зму­си­ти ге­ро­їв тер­мі­но­во вчи­ти­ся опти­мі­зму. Що­прав­да, без­успі­шно.

Дєрдь Шпі­ро (а за ним і те­атр ство­рює) та­ку со­бі про­мо­ви­сту ме­та­фо­ру пост­то­та­лі­тар­но­го, пост­ра­дян­сько­го су­спіль­ства, що ма­рить ре­фор­ма­ми і «під­ви­ще­н­ням со­ці­аль­них стан­дар­тів», але в гли­би­ні ду­ші за­тя­то вва­жає: всі пе­ре­мі­ни тіль­ки на гір­ше. Ось і у ви­ста­ві по­руч із по­друж­жям іс- нує у па­ра­лель­ній ре­аль­но­сті по­кій­ний ба­тько ( Ан­дрій По­лі­щук) — та­кий со­бі нев­га­мов­ний при­вид якщо й не ко­му­ні­зму, то « роз­ви­не­но­го со­ці­а­лі­зму » , облу­дно ча­рів­но­го ча­су, ко­ли де­ше­во ко­шту­ва­ло все, а най­де­шев­ше — люд­ське жи­т­тя. На­то­мість у фі­на­лі ви­ста­ви на сце­ні з’яв­ля­ю­ться двій­ко ді­тей-під­лі­тків і са­ра­ною на­лі­та­ють на ску­пу ве­че­рю... Пун­кти­ром окре­слю­ю­чи рі­зні по­ко­лі­н­ня одні­єї сім’ ї, Орест Па­стух іро­ні­зує — ми не на­ва­жу­є­мо­ся по­про­ща­ти­ся з ми­ну­лим і май­же ні­чо­го не ро­би­мо, щоб на­бли­зи­ти май­бу­тнє.

Чи не ко­жній ко­ме­дії мо­жна за­ки­ну­ти брак по­зи­тив­них ге­ро­їв: мов­ляв, а як же во­лон­те­ри, ме­не­дже­ри, під­при­єм­ці, ми­тці но­во­го по­ко­лі­н­ня, зре­штою, ті, хто утри­мує обо­ро­ну на схі­дно­му кор­до­ні дер­жа­ви? Хі­ба во­ни не щи­рі у сво­їх на­мі­рах пе­ре­о­бла­шту­ва­ти кра­ї­ну? Зві­сно ж, із бу­дья­ко­го сум­но­го пра­ви­ла є не­чи­слен­ні ви­ня­тки. Але «Як не ста­ти по­ро­хом » пре­тен­дує на фор­му­лю­ва­н­ня по­та­єм­них фо­бій ни­ні­шньої пе­ре­ва­жної біль­шо­сті. Раз по раз в гли­би­ні сце­ни про­чи­ня­ю­ться две­рі, за яки­ми пі­тьма і ря­сний льо­до­во- сту­де­ний сніг ( ху­до­жник Ма­рія Кру­то­го­ло­ва). Ну, як ти вте­чеш у цю чор­ну дір­ку? Як пе­ре­ко­на­єш се­бе, що са­ме там, мо­жли­во, за най­ближ­чим за­ме­том. те­бе очі­кує кра­ща до­ля?

Ви­сна­же­ний сум­ні­ва­ми, стра­хі­тли­ви­ми кар­ти­на­ми при­йде­шньо­го, обу­ре­ний вла­сною не­рі­шу­чі­стю, оста­то­чно зне­ві­ре­ний у будь-яких пер­спе­кти­вах, ге­рой Дми­тра Олій­ни­ка ви­бі­гає з ха­ти в не­при­я­зний хо­лод і кри­чить про­кльо­ни силь­ним сві­ту цьо­го. Та­кий ні­жний ви­бух гні­ву, що на­віть не пре­тен­дує на те, щоб бу­ти по­чу­тим, мав би на­вер­ну­ти на дум­ку: ми не тих зви­ну­ва­чу­є­мо у сво­їх бі­дах. І хо­ча ча­сти­на про­ви­ни, від­вер­то кри­мі­наль­ної, ле­жить і на мо­жно­влад­цях, зре­штою, в усіх сво­їх не­га­ра­здах, по­ро­дже­них впер­тим не­ба­жа­н­ням ди­ви­ти­ся прав­ді у ві­чі, ми ма­ли б ви­ни­ти са­мі се­бе. При­найм­ні, від­чу­ва­ти вла­сну за них від­по­від­аль­ність.

ФОТО НА­ДА­НО ТЕАТРОМ «ЗО­ЛО­ТІ ВО­РО­ТА»

Го­лов­ні ро­лі у ви­ста­ві гра­ють акто­ри Ін­на Ско­ри­на-Ка­ла­ба та Дми­тро Олій­ник. На­сту­пний по­каз від­бу­де­ться 24 ли­сто­па­да

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.