Вій­на і лю­ди

Кни­га ака­де­мі­ка Миколи Жу­лин­сько­го «Моя дру­га сві­то­ва» — вда­лий при­клад по­лі­фо­ні­чно­го ху­до­жньо-до­ку­мен­таль­но­го ро­ма­ну

Den (Ukrainian) - - Культура - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

«Ро­ман- хро­ні­ка в го­ло­сах» — так на­звав зна­ний укра­їн­ський літ е ра­ту­ро­зна­вець, кри­тик, пи­сьмен­ник, по­лі­ти­чний і гро­мад­ський ді­яч, ака­де­мік НАН Укра­ї­ни Ми­ко­ла Гри­го­ро­вич Жу­лин­ський свій но­вий твір «Моя дру­га сві­то­ва» (ви­дав­ни­цтво « Яро­сла­вів Вал » , Ки­їв, 2016 р.). Це — не­зви­чай­на книж­ка. Не­зви­чай­на тим, що осо­би­стий гір­кий, над­тяж­кий до­свід во­єн­них та по­во­єн­них ро­ків на зем­лі укра­їн­ської Во­ли­ні, спо­га­ди автора (в ро­ма­ні — ма­лий хло­пчик Ми­кол­ка) ор­га­ні­чно по­єд­ну­ю­ться на чо­ти­рьох­стах сто­рін­ках тво­ру з го­ло­са­ми ре­аль­них, до­бре зна­йо­мих і близь­ких Ми­ко­лі Гри­го­ро­ви­чу лю­дей — зем­ля­ків, ме­шкан­ців се­ла Но­во­сіл­ки (ба­тьків­щи­на ака­де­мі­ка) та нав­ко­ли­шніх зе­мель, че­сних, щи­ро­сер­дних і му­жніх укра­їн­ців, чия до­ля уві­бра­ла в ті стра­шні ро­ки « Пер­ші Со­вє­ти » ( оку­па­цію 1939—1941 рр.), ні­ме­цьку агре­сію, жа­хли­вий кон­флікт із поль­ськи­ми ко­ло­ні­ста­ми на Во­ли­ні (1943— 1944 рр.), по­то­му — «Дру­гі Со­вє­ти» (при­хід Ра­дян­ської ар­мії вку­пі з НКВСта СМЕРШЕМ 1944 р. і то вже бу­ло на­дов­го), за­пе­клу й зви­тя­жну бо­роть­бу УПА на Во­ли­ні су­про­ти тих «Дру­гих Со­вє­тів», на­силь­ни­цьку ко­ле­кти­ві­за­цію, де­пор­та­цію, ре­пре­сії... Все це до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти лю­дям ці­єї ча­рів­ної, не­ви­мов­но кра­си­вої зем­лі на­віть не впро­довж одно­го по­ко­лі­н­ня — про­тя­гом ли­ше 10—15 ро­ків!

« Моя дру­га сві­то­ва » — це книж­ка во­дно­час й гли­бо­ко осо­би­сті­сна, ви­но­ше­на, пропу­ще­на че­рез не­за­бу­тні ди­тя­чі спо­га­ди па­на Жу­лин­сько­го (Ми­ко­ла Гри­го­ро­вич на­ро­див­ся у сер­пні 1940 ро­ку), че­рез не­за­го­є­ну ра­ну — пам’ять про ба­тька, який про­йшов усі­ма ко­ла­ми пе­кла вій­сько­во­го ли­хо­лі­т­тя, й істо­ри­чно об’єктив­на, ба­га­то­пла­но­ва, па­но­рам­на (бо йде­ться про до­лю ти­сяч, со­тень ти­сяч, міль­йо­нів лю­дей, зре­штою, про до­лю ці­ло­го на­шо­го на­ро­ду).

Ли­ше два урив­ки з ро­ма­ну, які вра­жа­ють і, мо­жли­во, ді­йдуть до сві­до­мо­сті тих мо­ло­дих чи­та­чів, які й до­сі уяв­ля­ють вій­ну як та­ку со­бі «аб­стра­кцію». Ось про що зга­дує Гар­сей Са­ві­цький, одно­се­лець автора, у роз­мо­ві із зем­ля­ком, Ми­ки­тою Кри­му­сем (той теж за­знав ли­ха вій­ни, ще й яко­го): «Зна­єш, Ми­ки­то, най­стра­шні­ше — то плєн. Пу­ля не стра­шна, її не ба­чиш, зло­ви­ла те­бе — і всьо. Стра­шне пе­ре­жи­ва­н­ня — го­лод. Ко­ли їсти хо­че­ться. Ні­чо­го не ба­чиш, не чу­єш, ті­ко ду­ма­єш, що вхо­пи­ти, аби з’їсти. Зда­є­ться, свою но­гу від­гриз би і з’їв. Ти, Ми­ки­то, то­го не пе­ре­жив, і сла­ва Бо­гу. А ме­ні при­йшлось. Бог ми­лу­вав, зо­став­ся, як ба­чиш, жи­ти. Бу­ва­ло, же­нуть, як ско­ти­ну, во­ди — ні ка­плі, язик при­сох до під­не­бі­н­ня, тяж­кий, не по­во­ру­ши­ти ним. По­сця­ти — по до­ро­зі. Як бик. Йдеш і сциш. І ще ди­ви­ся, щоб ні­мець не по­ба­чив. Ви­тя­гне за ко­мір зі строю — і чвирк! Ле­жиш у ро­ві. Ща­сли­вий. Му­ки кон­чи­лись. Сон­це па­лить, го­ло­ва гу­де, зда­є­ться, до цер­кви дзво­ни кли­чуть. І зна­єш, чо­гось му­хи об­сі­да­ють. Як мер­ця. Чу­ють смерть. Скіль­ки то­ді ля­гло... Впав — пе­ре­сту­пи­ли і да­лі. Спо­ча­тку під­ні­ма­ли, тя­гну­ли, а по­тім ні­хто ні­ко­му вже не по­ма­гав. Ко­жен був над яром. Ну, ди­вив­ся в ту яму, звід­ки не ви­ла­зять. Як я зо­став­ся жи­вий...». А це — го­во­рить Сла­ва Ляр­чи­ків, ще один сол­дат (це вже, ма­буть, 1950 рік): «А ми, Гар­сею, зня­ли ке­пки. Бо бі­ля мо­ги­лок. І за них, тих, що там, у чор­но­ті ле­жать, по­ми­на­є­мо. А скі­ко тих, на­ших, що в со­вє­тах во­ю­ва­ли, і тих, хто за своє, за на­ше впав (во­я­ки УПА! — І. С.), без мо­гил, без хре­стів? На­віть в цер­кві стра­шно пом’яну­ти. Бо­ї­мо­ся впи­су­ва­ти, бо ба­тю­шка до­ка­же в ра­йон. Мо’, і не до­ка­же, а все’дно лю­ди бо­я­ться».

Але, по­при все — це кни­га про те, як жи­т­тя пе­ре­ма­гає смерть. І сво­бо­да до­лає раб­ство. Іна­кше — на­ві­що жи­ти лю­ди­ні? Осо­бли­во силь­но від­чу­тна ця дум­ка на тих сто­рін­ках ро­ма­ну-хроніки, що при­свя­че­ні Во­лин­ській тра­ге­дії 1943—1944 рр., ма­со­вим вбив­ствам по­ля­ків та укра­їн­ців, звір­ствам і кон­тр­звір­ствам («від­пла­там»). Те­ма Во­лин­ської ка­та­стро­фи вза­га­лі є одні­єю з основ­них, чіль­них у тво­рі. І ва­жли­во, що ав­тор не пра­гне бу­ти «ви­щим суд­дею» по­ля­ків або укра­їн­ців, не хо­че по­кла­да­ти аб­со­лю­тну від­по­від­аль­ність на якусь одну сто­ро­ну. Хоч — про це теж тре­ба чі­тко ска­за­ти — на­скрі­зною дум­кою тво­ру є та­ка: ми, укра­їн­ці, бо­ро­ли­ся на сво­їй, одві­чній, Бо­гом да­ній рі­дній зем­лі, бо­ро­ли­ся, не ма­ю­чи дер­жа­ви, і не Ар­мії Кра­йо­вій су­ди­ти нас...

А ось сло­ва автора, мов­ле­ні під час пре­зен­та­ції кни­ги у кни­гар­ні «Є»: «Ме­не вра­зи­ло (а я сам із се­ла, яке бу­ло ду­же актив­ним в ОУН-УПА), що брат мо­єї ма­те­рі Клим Во­ля­ник з дру­жи­ною Се­ра­фі­ною (ха­та йо­го сто­я­ла по­руч із на­шою ха­тою) ні­ко­ли на Ве­лик­день не йшли на кла­до­ви­ще пом’яну­ти трьох за­ги­блих сво­їх ді­тей — стар­шо­го си­на роз­стрі­ля­ли по­ля­ки за те, що він «не хо­тів во­ю­ва­ти за Поль­щу», се­ре­дньо­го — вби­ли нім­ці; мо­лод­шу до­чку Га­ню, яка бу­ла в УПА, схо­пи­ли НКВДи­сти, і слі­ду її не ли­ши­ло­ся... У мо­є­му «ро­ма­ні-хро­ні­ці у го­ло­сах» са­мі ре­аль­ні лю­ди свід­чать про те, як во­ни все пе­ре­жи­ва­ли. Я маю, без­умов­но, свою по­зи­цію, але зав­жди, по­ки жи­ву, пам’ята­ти­му сло­ва ба­тька про ті стра­шні ро­ки: «Ко­го ви­ни­ти — не знаю».

Кни­га Миколи Жу­лин­сько­го не дає одно­зна­чних від­по­від­ей. І, схо­же, в цьо­му її си­ла.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.