Як ство­ри­ти «каз­ко­вий бу­ди­но­чок»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ві­кто­рія ЖУЙКО, Ужго­род

Що­дня за­кар­пат­ські ма­ми­акти­віс­тки до­во­дять: шлях до ди­тя­чо­го ща­стя про­кла­де­ний не план­ше­та­ми і гі­ро­ску­те­ра­ми, а лю­бов’ ю, тур­бо­тою та спіл­ку­ва­н­ням. Оль­га Па­вло­ва і Лю­дми­ла Сю­зе­ва до­бре зна­ють, що до­по­ма­га­ти ін­шим і змі­ню­ва­ти кра­ї­ну зсе­ре­ди­ни ду­же про­сто: тре­ба по­чи­на­ти з ді­тей.

Два ро­ки то­му, бу­ду­чи ма­ма­ми- жур­на­ліс­тка­ми у де­кре­ті, во­ни по­ча­ли проводити рі­зні акції і за­хо­ди для ді­ток. А по­тім усе пе­ре­ро­сло у ство­ре­н­ня гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції « Ща­сли­ві ді­ти » . У се­ре­ди­ні ли­сто­па­да дів­ча­та від­зна­ча­ють дру­гу рі­чни­цю від за­сну­ва­н­ня об’ єд­на­н­ня і пер­ший день на­ро­дже­н­ня « каз­ко­во­го бу­ди­но­чка » . Про це та ін­ше « День » роз­пи­тав го­ло­ву гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції « Ща­сли­ві ді­ти » Оль­гу ПАВЛОВУ.

«Є ЯДРО ЖІНОК І ЧОЛОВІКІВ, ЯКІ ЗАВ­ЖДИ ДОПОМАГАЮТЬ»

— Як ви­ни­кла ідея ство­ри­ти гро­мад­ську ор­га­ні­за­цію та­ко­го про­фі­лю?

— У де­кре­ті, ко­ли у те­бе з’яв­ля­є­ться но­вий зміст у жит­ті і ви­рує ку­па енер­гії, яку тре­ба ку­дись по­ді­ти, по­чи­на­єш по­мі­ча­ти ба­га­то ре­чей і про­блем, на ко­трі до цьо­го не звер­та­ла ува­ги. І ко­ли та­ких дів­чат зби­ра­є­ться кіль­ка, цю те­чію уже не спи­ни­ти. Спо­ча­тку ми обла­што­ву­ва­ли по­двір’я для ді­тей, по­тім бо­ро­ли­ся з ша­ле­ним ру­хом транс­пор­ту на на­бе­ре­жній, де гу­ля­ють ді­тки і ма­ми з ві­зо­чка­ми. І це по­ча­ло на­би­ра­ти обер­тів.

— Чо­му ви­рі­ши­ли із про­сто мі­ських акти­ві­стів пе­ре­йти у фор­мат гро­мад­сько­го об’єд­на­н­ня?

— Ця по­тре­ба з’яви­ла­ся, ко­ли нам до­ве­ло­ся не один і не два ра­зи при­хо­ди­ти до ор­га­нів вла­ди. Одна спра­ва, ко­ли при­хо­дить ужго­род­ка Оля Па­вло­ва зі сво­єю іні­ці­а­ти­вою, і зов­сім ін­ша — ко­ли це вже гро мадсь ке об’ єд нан ня зі сво­єю ме тою, прин ци па ми і ста ту том. От то­ді ми і ви­рі­ши­ли об’єд­ну­ва­ти­ся офі­цій­но. — Один у по­лі не во­їн. Хто по­ряд? — Пе­ред­усім це моя по­дру­га та ко­ле­га Лю­да Сю­зе­ва, і я ча­сто ка­жу, що ми, як дві пів­ку­лі го­лов­но­го моз­ку. Та­кож за два ро­ки на­шої ро­бо­ти вже з’яви­лось ядро жінок і чоловіків, які зав­жди допомагають, і ба­га­то си­ту­а­тив­них лю­дей, що до­лу­ча­ю­ться до про­ве­де­н­ня тих чи ін­ших акцій.

«УЖГО­РОД НЕ ПРИСТОСОВАНИЙ ДЛЯ ЛЮ­ДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ»

— «Ща­сли­вих ді­тей» ча­сто асо­ці­ю­ють з до­по­мо­гою ді­ткам пе­ре­се­лен­ців. Чо­му так?

— Одна з пер ших ак цій, яку ми офі цій но про ве ли під на шою на звою, — до по мо га діт кам пе ре - се лен ців. Во на на бу ла ши ро ко го роз­го­ло­су, і ба­га­то лю­дей ви­рі­ши­ло, що ми ство ри ли гро мадсь ку ор га ні за цію, щоб до по ма га ти са - ме по тер пі лим від вій ни на схо ді, однак це не зов­сім так. Зви­чай­но, у нас був про­ект со­ці­аль­но-пси­хо­ло гіч ної ре абі лі та ції для ро дин пе ре се лен ців, ми й сьо год ні до по - ма га є мо та ким ро ди нам з діт ка - ми, зби ра є мо ре чі та ад рес ну до - по мо гу, але спектр ро бо ти на шої гро мадсь кої ор га ні за ції знач но шир­ший.

— Ба­га­то про­е­ктів ство­рю­є­те для ді­ток з особливими фі­зи­чни­ми потребами...

— Ці про­е­кти є ду­же ва­жли­ви­ми. Один із них має на ме­ті на­вчи­ти на­ше су­спіль­ство кон­та­кту­ва­ти з особливими лю­дьми. З одно­го бо­ку, є ро­ди­ни ді­ток з ін­ва­лі­дні­стю, які до­кла­да­ють ша­ле­ні зу­си­л­ля, щоб ін­те­гру­ва­ти ді­тей у су­спіль­ство. Я зро­зумі­ла, що ба­га­то лю­дей, які від­но­сять се­бе до сві­ту здо­ро­вих або від­окрем­лю­ю­ться, то­му що не зна­ють, як кон­та­кту­ва­ти з особливими ді­тка­ми, або по­во­дя­ться не ду­же ети­чно. До то­го ж ча­сто са­ме до­ро­слі по­во­дя­ться не­та­ктов­но що­до лю­дей з особливими фі­зи­чни­ми потребами. І ба­га­то за­ле­жить від ба­тьків: як во­ни став­ля­ться до осо­бли­вих ді­тей, так до них ста­ви­ти­му­ться і їхні ді­ти.

На ча­сі роз­ро­би­ти ін­фор­ма­цій­ний про­ект, який до­по­мо­же стер­ти та­кий бар’єр між лю­дьми. Ми хо­че­мо під­клю­чи­ти до ці­єї спра­ви і вла­ду мі­ста, адже йо­го те­ри­то­рія аб­со­лю­тно не при­сто­со­ва­на до по­треб лю дей з об ме же ни ми фі зич - ни ми мож ли вос тя ми. А цим лю - дям ду же по тріб на під трим ка та спіл­ку­ва­н­ня. Ко­жна осо­бли­ва ди­ти­на має тон­кий вну­трі­шній світ і ге­ні­аль­на по-сво­є­му. У нас є хло­пчик, ми йо го на зи ва є мо Ке ша, у ньо­го не­ймо­вір­на пам’ять, він мо­же рік ме­не не ба­чи­ти, але без по­мил ки на зве но мер мо го те ле фо - ну, який я ска за ла під час по пе - ре­дньої зу­стрі­чі.

Пе­рі­о­ди­чно у на­шо­му «каз­ко­во­му бу­ди­но­чку» про­хо­дять се­ан­си ре абі лі та ції і лі ку валь ної фіз - куль­ту­ри. Їх про­во­дять на­ші дру­зі зі Льво­ва Юрій Мо­на­стир­ський і Ва силь Га няк. Це ди во виж ні спе ці а ліс ти, які нам ду же до по - мог ли, во ни дій с но ма ють справ - ж ній дар, у нас бу ли діт ки, які у два ро ки не хо ди ли, і ми по ба чи­ли, як пі сля за нять во ни по ча ли під ні ма ти го ло ву, спи ра ти ся на ру­чки. Ба­тьки і ді­ти у за­хва­ті від ро­бо­ти Юрія та Ва­си­ля.

«КРАЩЕ ПРИВЕЗТИ НЕ СОЛОДОЩІ, А СПОРТИВНИЙ ІНВЕНТАР»

— Роз­ка­жіть біль­ше про цей «каз­ко­вий бу­ди­но­чок».

— Це бу­ди­нок, який для по­треб гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції на­да­ла мі­ська вла­да. Ми дов­го про­си­ли при­мі­ще­н­ня, де мо­жна бу­ло б зу­стрі­ча­ти­ся і за­йма­ти­ся з ді­тьми. За цей час в Ужго­ро­ді всти­гла змі­ни- ти­ся і вла­да, яка, на ща­стя, пі­шла нам на­зу­стріч. І ми ду­же ра­ді, що пред­став­ни­ки те­пе­рі­шньої вла­ди так са­мо го­то­ві спів­пра­цю­ва­ти, адже ро­зу­мі­ють, про які про­бле­ми ми го­во­ри­мо.

Ко­ли мі­ськра­да ви­ді­ли­ла при­мі щен ня, ми бу ли ду же ра ді, од - нак зай шов ши у той бу ди но чок, за сму ти ли ся йо го ста ном. Але зі сві­ту по ни­тці, лю­ди по­ча­ли до лу­ча ти ся, пе ре да ва ти кош ти, і ми ста­ли від­нов­лю­ва­ти це при­мі­ще­н­ня. Хтось пе ре да вав 50 гри вень, хтось знач но біль ше, і вреш ті­решт спіль ни ми зу сил ля ми ми зро би ли ре монт, при дба ли меб лі та усе не­об­хі­дне.

Ма є мо і ви їз ні ак ції. Так, у нас вліт ку ді яли та бо ри для ді - тей. Окрім цьо го, від ві ду є мо і ді - ток у си ро тин цях. Тіль ки по чав - ши ро бо ту, ми ви рі ши ли, що їз - ди ти ме мо в ін тер на ти не з цу кер - ка­ми, а з вра­же­н­ня­ми. Ми про­во - ди ли для ді ток май с тер- кла си з роз пи су ван ня де рев’ яних за го то - вок, різ но ма ніт ні тре нін ги, зу - стрі чі на еко ло гіч ну і со ці аль ну те ма ти ку. Та кож ми при во зи ли до ді ток ак то рів з ляль ко во го те - ат ру. Вва жа є мо, що кра ще при - вез­ти з со­бою не солодощі, а спор­тив ний ін вен тар.

— Чи ви­ни­ка­ють скла­дно­щі в та­кій ро­бо­ті?

— Так, зві­сно. Ба­га­то хто вва­жає, що ми отри­му­є­мо зар­пла­ту і ко­мусь щось вин­ні. На­справ­ді це зов сім не так, ад же вся ро бо та про во дить ся ви ключ но на во лон - тер­ських за­са­дах. І ми усві­дом­лю­є­мо, що до­бре бу­ло б, як­би ми мо­гли да­ва­ти хо­ча б не­ве­ли­ку пла­тню тим, хто за­йма­є­ться ор­га­ні­за­цій­ни­ми мо­мен­та­ми. Адже на це ви­тра ча єть ся ве ли чез на кіль кість ча­су і сил.

На­о­ста­нок ска­жу: гро­мад­ська ор­га­ні­за­ція — це ко­жен із нас. Будь-хто мо­же ство­ри­ти щось, до­по­мог­ти ко­мусь, а не про­сто ту­пцю­ва­ти на мі­сці. То­му ми ра­ді, ко­ли до на­ших іні­ці­а­тив до­лу­ча­ю­ться не­бай­ду­жі. Бо ро­би­ти ді­тей ща­сли­ви­ми — про­сто.

ФОТО НАДАНО ОЛЬГОЮ ПАВЛОВОЮ

Чо­му ро­би­ти ді­тей ща­сли­ви­ми — про­сто, роз­по­від­ає го­ло­ва гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції з Ужго­ро­да Оль­га Па­вло­ва

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.