Лег­ка му­зи­ка – спра­ва сер­йо­зна!

Як «Гра­фи­ня Ма­рі­ца» об’єд­на­ла укра­їн­ців із угор­ця­ми

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Прем’єра «Гра­фи­ні Ма­рі­ци» І. Каль­ма­на у Ки­їв­сько­му на­ціо­наль­но­му те­а­трі опе­ре­ти не про­сто свя­то му­зи­ки, яке ствер­джує опти­мі­сти­чність ви­ще за будь-які скла­дно­щі жи­т­тя. В рік 60-річ­чя Угор­ської ре­во­лю­ції — це при­ві­таль­ний жест укра­їн­ської куль­ту­ри та­ко­му близь­ко­му за мен­таль­ні­стю на­ро­ду. Не ви­пад­ко­во пер­шим в Укра­ї­ні жов­то-бла­ки­тний пра­пор на сво­є­му бу­дин­ку вста­но­ви­ло По­соль­ство Угор­ської ре­спу­блі­ки. Ме­ні по­та­ла­ни­ло бу­ти у Бу­да­пе­шті на мі­тин­гу, при­свя­че­но­му ви­зна­чній по­дії в су­ча­сній істо­рії угор­сько­го на­ро­ду. Пов­ста­н­ня 1956 ро­ку бу­ло жор­сто­ко по­дав­ле­но, але ствер­ди­ло не­пе­ре­мо­жність до­сто­їн­ства во­ле­лю­бної на­ції.

Ко­ли ди­кта­ту­ра — факт, ре­во­лю­ція — обов’язок.

Пор­тре­ти жертв ре­во­лю­ції на фо­ні бу­кваль­но від­бі­ле­ної бу­дів­лі пар­ла­мен­ту, який остан­нє сто­лі­т­тя тем­ні­шав, ма­буть, не тіль­ки від клі­ма­ти­чних впли­вів, яв­ля­ли гор­ді ли­ки не­ско­ре­но­сті.

Но­ва ви­ста­ва не дат­ська в ра­дян­сько­му ро­зу­мін­ні. По­ста­нов­ник — го­лов­ний ре­жи­сер, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни Бо­г­дан Стру­тин­ський, на­го­ло­шує зда­тність лю­ди­ни по­чу­ти, роз­гле­ді­ти, зро­зу­мі­ти ін­шу лю­ди­ну як за­по­ру­ку ви­жи­ва­н­ня на­ро­ду, на­ції та люд­ства, як та­лант лю­би­ти, як зда­тність свя­тку­ва­ти жи­т­тя.

Так ви­бу­до­ву­є­ться ми­сте­цький діа­лог, який на­го­ло­шує спіль­ність ви­щих цін­но­стей існу­ва­н­ня.

«Гра­фи­ня Ма­рі­ца» осо­бли­ва са­ме в цьо­му сен­сі опе­ре­та з усьо­го до­роб­ку І.Каль­ма­на. Во­на за­кін­чу­є­ться трьо­ма ща­сли­ви­ми ве­сі­л­ля­ми. Ге­ні­аль­ний ав­тор му­зи­ки три­чі був одру­же­ний. Пер­ша му­за Па­о­ла Двор­жак, при­свя­та якій є на всіх ти­туль­них ли­стах опе­рет Каль­ма­на, не хо­ті­ла шлю­бу, оскіль­ки не мо­гла ма­ти ді­тей. Хво­ро­ба за­бра­ла її з жи­т­тя ду­же ра­но, але пе­ред сво­єю кон­чи­ною во­на всти­гла по­зна­йо­ми­ти ко­ха­но­го з зір­кою ні­мо­го кі­но Агнес­сою Естер­га­зі.

Всі за­хо­пле­н­ня І.Каль­ма­ном во­на при­йма­ла на свій ра­ху­нок і яко­гось дня по­ві­ри­ла в сер­йо­зність по­чут­тів кра­сун­чи­ка-ко­ле­ги. Ком­по­зи­тор бо­ля­че, твор­чою кри­зою пе­ре­жив зра­ду і жо­дних подаль­ших ви­ба­чень не прийняв.

Ви­пад­ко­во в кав’яр­ні, де йо­му з дру­зя­ми бу­ло за­ти­шні­ше, ніж на будь-яких світ­ських зі­бра­н­нях, він по­зна­йо­мив­ся з кра­су­нею, яка там по­лю­ва­ла на по­кро­ви­те­ля для сво­єї ар­ти­сти­чної кар’єри. Во­на ста­ла йо­го дру­жи­ною, ма­тір’ ю трьох ді­тей. Її на­ря­ди, ді­а­ман­ти, ари­сто­кра­ти­чний блиск ство­ри­ли імідж яскра­ві­ший за будь-який сце­ні­чний. Та знов з’яв­ля­є­ться кра­сун­чик. Во­на ки­дає ді­тей, роз­лу­че­н­ня оформ­лю­є­ться офі­цій­но, але три­ває мен­ше ти­жня.

Від­чу­т­тя справ­жньо­го у всіх каль­ма­нов­ських опе­ре­тах руй­нує бру­дну ін­три­гу, свя­ткує міць без­ме­жної си­ли ко­ха­н­ня. «Гра­фи­ня Ма­рі­ца» зро­би­ла ком­по­зи­то­ра ба­га­тим. Він ку­пив со­бі пер­ший у Бу­да­пе­шті ка­ді­лак і пе­ре­їхав у до­ро­гий бу­ди­нок. Пі­сля «Ма­рі­ци» він вва­жав, що тіль­ки жі­но­чі іме­на, як на­зва опе­рет, при­но­сять їм успіх.

Ме­ло­дії з них за­ча­ро­ву­ва­ли весь світ. На мар­ші ре­во­лю­цій­ні ма­тро­си в Пе­тро­гра­ді спів­а­ли ку­пле­ти з ін­шої опе­ре­ти: «Силь­ва, ты ме­ня не лю­би­шь, Силь­ва, ты ме­ня по­гу­би­шь, ты ме­ня с ума све­де­шь, если за­муж не пой­де­шь!»

Пі­зні­ше уряд на­цист­ської Гер­ма­нії, зва­жа­ю­чи на єв­рей­ське по­хо­дже­н­ня І.Каль­ма­на, за­про­по­ну­вав прийня­ти ста­тус по­че­сно­го арій­ця. Ком­по­зи­тор-гро­ма­дя­нин від­мо­вив­ся без ва­гань, за­явив­ши — «Ми угор­ці!»

За ра­дян­ських ча­сів текс­ти пі­сень з опе­рет Каль­ма­на ви­ко­ну­ва­ли ви­клю­чно ро­сій­ською мо­вою. Укра­їн­ською мо­вою во­ни за­зву­ча­ли аб­со­лю­тно пе­ре­кон­ли­во, більш за все дя­ку­ю­чи по­е­то­ві Оле­ксан­дру Вра­та­рьо­ву. По­рів­няй­те: «Без жен­щин жить нель­зя на све­те, нет! В них солн­це мая, в них лю­бви рас­свет, Тут не­жный взгляд — при­зна­нье там, Как солн­це луч, при­я­тны нам». і «Нам без жі­нок не­мо­жна дня про­жить, нам без жі­нок ні­кчем­на ко­жна мить, тут я смі­юсь, флір­тую там. Моє жи­т­тя шер­ше ля фам». «Гра­фи­ня Ма­рі­ца» Ки­їв­ської на­ціо­наль­ної опе­ре­ти — «про­дукт» ціл- ком ві­тчи­зня­ний за тра­ди­ці­єю укра­їн­сько­го му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­го те­а­тру. Ре­жи­сер Бо­г­дан Стру­тин­ський по­слі­дов­но від­сто­ює опе­ре­ту від кон­цер­тно-роз­ва­жаль­ної фун­кції, за­хи­щає її ді­є­ву при­ро­ду та ідей­ну спро­мо­жність. Ді­є­во вті­лю­ва­ти гля­дно-пла­сти­чні обра­зи, по­чу­ті в му­зи­ці, йо­му до­по­ма­гає ба­лет­мей­стер-по­ста­нов­ник — В. Про­ко­пен­ко. Ре­жи­сер в опе­ре­ті пред­став­ляє ми­сте­цтво те­а­тру, ди­ри­гент-по­ста­нов­ник — С. Ли­тви­нен­ко, від­по­від­ає за весь му­зи­чний ком­плекс, роз­кри­ва­ю­чи му­зи­ку за за­ду­мом ре­жи­се­ра. Сві­до­ме став­ле­н­ня до ряд­ка пар­ти­ту­ри як до ча­сти­ни ці­ло­го, до еле­мен­ту ді­є­вої при­ро­ди ви­ста­ви де­мон­струє хор­мей­стер-по­ста­нов­ник — І. Яро­шен­ко.

Де­ко­ра­ції і ко­стю­ми пер­шої по­ста­нов­ки «Гра­фі­ні Ма­рі­ци» бу­ли зро­бле­ні в ко­льо­рах на­ціо­наль­но­го пра­по­ру Угор­щи­ни. Ху­до­жник по ко­стю­мах І. Да­ви­ден­ко про­дов­жує цю тра­ди­цію, до­да­ю­чи яскра­во­сті ре­гіо­наль­ни­ми осо­бли­во­стя­ми де­ко­ру ко­стю­мів. Сце­но­граф О. Бі­ло­зуб, який, до ре­чі, плі­дно по­єд­нує свою ді­яль­ність у Ки­є­ві з ро­бо­тою го­лов­но­го ху­до­жни­ка Бу­да­пешт­сько­го на­ціо­наль­но­го те­а­тру ( Nemzeti Szinhaz Budapest), ви­ко­ри­сто­вує мо­ти­ви тра­ди­цій­них угор­ських на­ро­дних про­ми­слів у рі­збля­но­му оздо­бле­ні де­рев’яно­го бу­дин­ку. Ви­ши­ва­на зе­ле­но-чер­во­ним ме­ре­же­на сер­ве­тка слу­гує ве­ли­ким по­кро­вом про­сто­ру ща­стя і лю­бо­ві.

Всі акто­ри пе­ре­кон­ли­ві, це впра­цьо­ва­ні і вжи­ті обра­зи, а не ро­лі й ви­ко­нав­ці. До­свід­че­ні май­стри І. Ла­пі­на та М. Бу­тков­ський за­слу­го­ву­ють окре­мої по­дя­ки за фі­лі­гран­ність ро­бо­ти зі сло­вом, фра­зою, ін­то­на­ці­єю. Зав­дя­ки цьо­му ба­га­то гу­мо­ри­сти­чних фраз на­бу­ва­ють осо­бли­вої акту­аль­но­сті. На фо­ні не­що­дав­ньо­го «па­ра­ду-але» де­кла­ра­ції мо­жно­влад­ців іро­ні­чне за­ува­же­н­ня: «Пра­цею та­ких гро­шей не за­ро­биш» ви­кли­кає грім їд­ких апло­ди­смен­тів.

Де­кла­ра­ція ж са­мої ви­ста­ви — лег­кої, лег­ко­ва­жної, ра­ді­сної, не­о­бва­жли­во сум­ної, без­за­сте­ре­жно ро­ман­ти­чної — є до­во­лі сер­йо­зною, бо за­яв­ляє ари­сто­кра­тизм як по­ня­т­тя не май­но­ве, а ду­хов­не. Са­ме та­кий ари­сто­кра­тизм зне­ці­нює вла­ду будь-яко­го май­но­во­го ста­ту­су пе­ред справ­жні­стю по­чут­тів, пе­ред кра­сою прав­ди­во­го, пе­ред сер­йо­зні­стю ко­ха­н­ня.

ФО­ТО АНА­ТО­ЛІЯ ФЕДОРЦІВА

На прем’єрі «Гра­фи­ні Ма­рі­ци» го­лов­ну роль бли­ску­че ви­ко­на­ла со­ліс­тка На­ціо­наль­ної опе­ре­ти Ва­ле­рія Ту­ліс

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.