«Ди­ском­форт – це ру­шій змін»

Ужго­род­ці пе­ре­ко­на­ні: всьо­го мо­жна до­сяг­ти й у рі­дній кра­ї­ні

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Емі­лія МАДЯР-ФАЗЕКАШ,

тренер із фе­хту­ва­н­ня на віз­ках:

— Із най­кра­що­го — те, що три ро­ки то­му на­ро­ди­ла пре­кра­сну до­не­чку Да­ні­е­лу. А ще — то­рік один із мо­їх спортс­ме­нів, Ма­ксим Ма­гу­ла, 1996 ро­ку на­ро­дже­н­ня, став чле­ном на­ціо­наль­ної збір­ної Укра­ї­ни з фе­хту­ва­н­ня на віз­ках. Про­тя­гом цьо­го ро­ку двоє ін­ши­хспортс­ме­нів — Ти­мур По­па­дич, 1991 ро­ку на­ро­дже­н­ня, та На­дія Дьо­лог, 1986 ро­ку на­ро­дже­н­ня, — по­тра­пи­ли до ре­зер­ву збір­ної Укра­ї­ни з фе­хту­ва­н­ня на віз­ках. Ма­ксим ви­ко­нав нор­ма­тив май­стра спор­ту Укра­ї­ни ( МС), а На­дія — кан­ди­да­та в май­стри спор­ту (КМС). Ті­шить, що на чем­піо­на­ті Укра­ї­ни На­дя ста­ла пе­ре­мож­цем, а Ти­мур з Ма­ксом здо­бу­ли по два при­зо­ви­хмі­сця. За­га­лом три спортс­ме­ни ма­ють сім ме­да­лей! Це бу­ли від­бір­ко­ві зма­га­н­ня, але тут є вже й но­тка при­кро­сті: до збір­ної На­дя так і не по­тра­пляє, бо, за пе­ре­ко­на­н­ням тре­не­рів, їй тре­ба ще «по­пра­цю­ва­ти і до­ве­сти» свою го­тов­ність.

Ра­ді­є­мо, що час від ча­су з’ яв­ля­ю­ться не­бай­ду­жі лю­ди — спон­со­ри, які до­по­ма­га­ють з ін­вен­та­рем та ви­їзда­ми за кор­дон. Але є й не над­то при­єм­ний мо­мент: ми зав­жди му­си­мо шу­ка­ти но­ви­хбла­го­дій­ни­ків, а основ­на фі­нан­со­ва під­трим­ка йде від на­шо­го на­чаль­ни­ка А. А. Че­гі­ля, що не мо­же не ра­ду­ва­ти. До­не­чка вже пі­шла до са­до­чка і до­зво­ли­ла ме­ні по­вер­ну­ти­ся з де­кре­ту на ро­бо­ту в Ужго­род­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет та центр « Ін­ва­спорт » . Вдя­чна рі­дним за до­по­мо­гу, осо­бли­во під час від­ря­джень з на­ши­ми спортс­ме­на­ми. Із по­га­но­го — низь­кі зар­пла­ти й мі­зер­ні пре­мії за ре­зуль­та­тив­ність та успі­хи на на­шій ни­ві. Це сто­су­є­ться і спортс­ме­нів, і тре­не­рів.

Лю­дми­ла ЛIВАК,

ужго­род­ка, пе­ре­кла­дач-фрі­лан­сер:

— По­чну з до­бро­го: все до­бре! До­бре, ко­ли в сім’ї всі здо­ро­ві, ко­ли є ро­бо­та, а її зна­чно по­біль­ша­ло цьо­го ро­ку, до­бре, ко­ли нав­ко­ло те­бе одно­дум­ці. За­га­лом, маю та­ке до­сить стій­ке від­чу­т­тя, що кра­ї­на ру­ха­є­ться в пра­виль­но­му на­прям­ку. Це пер­ший рік, ко­ли ме­ні про­сто не хо­ті­ло­ся за­пов­ню­ва­ти яки­хось за­явок на грін-кар­ту. За­раз ці­ка­во тут, са­ме в цей мо­мент. З по­га­но­го спа­дає на дум­ку хі­ба що пев­на не­го­тов­ність су­спіль­ства до змін, до пе­ре­би­ра­н­ня від­по­від­аль­но­сті на се­бе, до вмі­н­ня спів­пра­цю­ва­ти і при­три­му­ва­ти вла­сні ам- бі­ції за­для су­спіль­но­го бла­га. Змі­ню­ва­ти се­бе зав­жди важ­ко — це зав­жди ви­хід за ме­жі зо­ни ком­фор­ту, по­шук яки­хось но­вих рі­шень. Ди­ском­форт — це ру­шій змін. Так що все до­бре.

Га­ли­на ЯРЦЕВА,

жур­на­ліст, во­лон­тер, ко­ор­ди­на­тор Ру­ху під­трим­ки за­кар­пат­ських вій­сько­вих:

— Най­гір­ше — це но­ви­ни з вій­ни і ко­ли не мо­жеш швид­ко розв’ яза­ти про­бле­ми вій­сько­вих. Ду­же при­гні­чує, ко­ли у ви­пу­ска­хно­вин про­сте­жу­єш жа­хли­ву тен­ден­цію. Ма­со­во й тяж­ко хво­рі­ють укра­їн­ські ді­ти. І ще гір­ше від то­го, що кіль­кість бай­ду­жих, яких зу­стрів за ти­ждень, яв­но біль­ша, аніж ми­ло­сер­дних. До­бре, ко­ли щось по­га­не, як от е- де­кла­ра­ції, збу­рює су­спіль­ство. Че­каю та­кож на по­зи­тив­ні ре­зуль­та­ти. До­бре, що пе­ре­мо­га Трам­па зму­шує зно­ву шу­ка­ти вну­трі­шні ре­зер­ви і спи­ра­ти­ся на них. І справ­ді по­зи­тив­но, ко­ли вкла­де­на енергія в ор­га­ні­за­цію во­лон­тер­ськи­ха­кцій дає змо­гу швид­ко ви­рі­шу­ва­ти вій­сько­ві пи­та­н­ня. Ду­же ра­дує, ко­ли рі­дні здо­ро­ві — зав­дя­ки цьо­му мо­жна при­ді­ля­ти біль­ше ува­ги су­спіль­ним про­бле­мам.

Оле­ксандр ВIНЦЕ,

при­ва­тний під­при­є­мець, ке­рів­ник ре­мон­тно-бу­ді­вель­ної ком­па­нії:

— Із до­бро­го — те, що ме­ні осо­би­сто і мо­їй ко­ман­ді в бі­зне­сі вда­ло­ся зро­сти май­же в шість ра­зів по­рів­ня­но з по­пе­ре­днім ро­ком, не­зва­жа­ю­чи на си­ту­а­цію в кра­ї­ні. Що­прав­да, для цьо­го до­во­ди­ться за­бу­ти про осо­би­сте жи­т­тя і важ­ко пра­цю­ва­ти по 17 го­дин на до­бу. Та­кож цьо­го ро­ку впер­ше за все моє жи­т­тя нам від­ре­мон­ту­ва­ли двір, і не мо­жна не по­мі­ти­ти, що від­бу­до­ву­є­ться ці­ле мі­сто.

Із по­га­но­го — те, що лю­ди на­стіль­ки за­гли­бле­ні в про­бле­ми кра­ї­ни, що в де­пре­сі­я­хза­бу­ва­ють про вла­сну ро­бо­ту, від чо­го со­бі ж по­гір­шу­ють жи­т­тя. Та­кож ду­же при­кро, що дер­жа­ва ні­як не спри­яє роз­ви­тко­ві бі­зне­су в Укра­ї­ні, і то­му ду­же ба­га­то пер­спе­ктив­ни­хлю­дей ви­їздять за кор­дон. Че­рез брак ча­су тим­ча­со­во при­зу­пи­нив ро­бо­ту гро­мад­ської ор­га­ні­за­ції, яку я очо­люю.

Ві­кто­рія ЖУЙКО, Ужго­род

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.