Лю­бов за ви­кли­ком ча­су

Про но­вин­ку ре­пер­ту­а­ру За­по­різь­ко­го те­а­тру ім. В.Г. Ма­га­ра

Den (Ukrainian) - - Культура - Ель­ві­ра ЗАГУРСЬКА, те­а­тро­зна­вець, За­по­ріж­жя — Київ

Яку ме­жу са­мо­тно­сті по­вин­на пе­ре­йти жін­ка, аби за­мо­ви­ти чо­ло­ві­ка «за ви­кли­ком»? До чо­го мо­же при­зве­сти цей від­чай­ду­шний вчи­нок? Що кра­ще — з го­ло­вою по­ри­ну­ти у вир жа­да­но-при­стра­сно­го ко­ха­н­ня чи вча­сно зу­пи­ни­ти­ся, щоб... по­вер­ну­ти­ся в то­скно-одно­ма­ні­тні бу­дні? Важ­ко ска­за­ти, чи ці пи­та­н­ня зав­жди бу­ли акту­аль­ни­ми, чи са­ме сьо­го­дні від­по­відь на ни­хтак по­трі­бна су­ча­сно­му гля­да­чу, але ан­шла­го­ві прем’єр­ні по­ка­зи ви­ста­ви «За­мов­ляю лю­бов» у За­по­різь­ко­му ака­де­мі­чно­му обла­сно­му укра­їн­сько­му му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­му те­а­трі ім. В.Г. Ма­га­ра свід­чать на ко­ристь остан­ньо­го.

Дра­ма­тург Те­тя­на Іва­щен­ко, за тво­ром якої по­став­ле­на ви­ста­ва, зна­ко­во вті­лює го­лов­ну те­му п’єси вже в іме­на­хїї трьох­ге­ро­їв: Ві­ра Ми­ко­ла­їв­на, На­дія, Ки­ри­ло. Ві­ра, На­дія... лю­бов. Та лю­бов, про яку мрі­ють на­віть ре­спе­кта­бель­ні й за­мі­жні, не ка­жу­чи вже про са­мо­тню не­мо­ло­ду жін­ку, яка на­ма­га­є­ться ство­ри­ти ілю­зію ща­сли­во­го ро­дин­но­го жи­т­тя (Ві­ра Ми­ко­ла­їв­на — ар­тис­тка Окса­на Ту­рі­ян­ська). Якщо єди­ною істо­тою, про яку пі­клу­є­ться го­спо­ди­ня («це моя до­ма­шня тва­рин­ка»), є ка­ктус, ра­но чи пі­зно при­хо­дить мо­мент, ко­ли, як ка­же при­слів’я, «ста­є­ться за до­сить». Але як ва­жли­во то­ді пам’ята­ти, що світ зву­жу­є­ться до то­го ві­кна, в яке, не­мов бла­го­сло­ве­н­ня, сві­тить Чо­ло­вік (у ро­лі Ки­ри­ла — Оле­ксандр Про­кіп). І це не­ви­мов­не сяй­во — ко­ха­н­ня, при­стра­сті, на­дії — за­тьма­рює ро­зум, і вже не­ва­жли­во, що чо­ло­вік «на­дає по­слу­ги», за які по­трі­бно роз­ра­хо­ву­ва­ти­ся, а якщо ра­птом (чо­мусь?) він ті гро­ші по­вер­тає, це мо­же озна­ча­ти ли­ше одне — ось во­но, Ко­ха­н­ня. І все, що він ка­же про се­бе: астро­ном за фа­хом, але пі­шов на ро­бо­ту «за ви­кли­ком», бо по­трі­бні гро­ші на лі­ку­ва­н­ня хво­рої ди­ти­ни, все жи­т­тя шу­кав та­ку жін­ку, як Ві­ра Ми­ко­ла­їв­на, — все прав­да, і ли­ше з ті­єї ж при­чи­ни — це Ко­ха­н­ня. То ні­чо­го, що він одру­же­ний, що ж по­ро­биш... І ко­ли ра­птом (а у ви­ста­ві та­ких «ра­птом» ба­га­то) йо­го дру­жи­ною ви­яв­ля­є­ться ти­ха і скром­на пе­ру­кар­ка Ві­ри Ми­ко­ла­їв­ни На­дія, яка на по­ча­тку ле­две не нав­ко­лі­шки бла­га­ла її від­ре­ко­мен­ду­ва­ти хо­ча б ко­мусь, все ви­бу­хає. Скан­дал, кри­ки, сльо­зи... І Ві­ра Ми­ко­ла­їв­на від­дає усі ті ти­ся­чі, які не­спо­ді­ва­но ви­гра­ла в ка­зи­но, аби ли­ше зро­би­ли хво­рій ди­ти­ні Ки­ри­ла та На­дії опе­ра­цію й у її ко­ха­но­го бу­ла ду­ша спо­кій­ною. Але спра­ва в тім, що ні­якої ди­ти­ни не­має, і над пи­та­н­ня­ми ду­ші Ки­ри­ло й На­дія — двій­ко афе­ри­стів, які «роз­кру­чу­ють» ба­га­ти­хжі­но­чок на гро­ші — аж ні­як не ре­фле­ксу­ють. Це бі­знес, ди­тин­ко, бі­знес...

Вар­то окре­мо від­зна­чи­ти ду­же бур­хли­ву ре­а­кцію пу­блі­ки, з ко­мен­та­ря­ми по хо­ду дії ви­ста­ви, з обго­во­ре­н­ням по­ба­че­но­го, з ви­слов­ле­н­ням на­дії на ща­сли­вий фі­нал та з осу­дже­н­ням го­лов­но­го ге­роя (а де­хто й ге­ро­ї­ню не жа­ліє). Ре­жи­се­ром ви­ста­ви «За­мов­ляю лю­бов» є Те­тя­на Ле­що­ва, яка дав­но пра­цює актри­сою, а ре­жи­сер­ську ді­яль­ність роз­по­ча­ла, по су­ті, ми­ну­ло­го ро­ку, пі­сля за­вер­ше­н­ня на­вча­н­ня в Ки­їв­сько­му на­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті кі­но, те­а­тру і те­ле­ба­че­н­ня ім. І.К. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. В її до­роб­ку вже є й українська кла­си­ка («Кай­да­ше­ва сім’я» І. Не­чуя-Ле­ви­цько­го), і ви­ста­ва для ді­тей («Сі­рий та Ру­да» С. Но­ви­цької), й ось те­пер вже є по­ста­нов­ка тво­ру су­ча­сної дра­ма­тур­гії. Те­тя­на — яскра­ва і не­ор­ди­нар­на осо­би­стість, во­льо­ва, силь­на, ці­ле­спря­мо­ва­на і — твор­ча, зо­се­ре­дже­на на то­му, щоб, так би мо­ви­ти, «від­чу­ти» текст, пе­ре­о­сми­сли­ти йо­го на ко­гні­тив­но­му рів­ні й пропу­сти­ти че­рез сер­це.

До сло­ва, по­ста­нов­ка п’єси «За­мов­ляю лю­бов» Т. Іва­щен­ко у За­по­різь­ко­му те­а­трі є дев’ятою — ви­ста­ви за ці­єю п’єсою бу­ли та є в те­а­тра­хКи­є­ва, Жи­то­ми­ра, Льво­ва, Ні­жи­на, Лу­цька, Дро­го­би­ча, Він­ни­ці, пла­ну­є­ться по­ста­нов­ка в Су­мах.

А від­по­відь на те, на­скіль­ки су­ча­сно­го гля­да­ча хви­лює та­ка те­ма­ти­ка і чо­му во­на є акту­аль­ною са­ме сьо­го­дні, на­да­ла Ла­ри­са Тро­я­нов­ська — ви­ко­на­ви­ця ро­лі Ві­ри Ми­ко­ла­їв­ни у ви­ста­ві «За­мов­ляю лю­бов» Ки­їв­сько­го те­а­тру на По­до­лі. І ця від­по­відь див­ним чи­ною пе­ре­плі­та­є­ться з важ­ки­ми ре­а­лі­я­ми, в яки­хпе­ре­бу­ває на­ша кра­ї­на. За сло­ва­ми актри­си, па­ра­до­ксаль­но, але са­ме за­раз ця те­ма є ду­же по­пу­ляр­ною, адже і п’єса, і ви­ста­ва — це не ли­ше гімн лю­бо­ві й жін­ці, яка є її но­сі­єм. Те­ма зра­ди є так са­мо ві­чною, як і те­ма лю­бо­ві, й ко­ли лю­ди­на зра­джує у дрі­бни­ці, во­на зда­тна зра­ди­ти і в біль­шо­му. І з цьо­го по­чи­на­є­ться війна...

ФО­ТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ ЗА­ПО­РІЗЬ­КО­ГО ТЕ­А­ТРУ ІМ. В. МА­ГА­РА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.