«За­раз го­лов­не – за­лу­чи­ти мо­лодь»

Та­рас ТКАЧЕНКО, но­во­обра­ний го­ло­ва На­ціо­наль­ної спіл­ки кі­не­ма­то­гра­фі­стів Укра­ї­ни — про пер­шо­чер­го­ві зав­да­н­ня

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Та­рас Ткаченко (11 гру­дня 1975, c. Лук’янівка Та­ра­щан­сько­го ра­йо­ну Ки­їв­ської обла­сті) — те­ле­ві­зій­ний і кі­но­ре­жи­сер, сце­на­рист. За­кін­чив Ки­їв­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. Т.Шевченка (українська фі­ло­ло­гія) та від­ді­ле­н­ня ре­жи­су­ри ху­до­жньо­го філь­му на кі­но­фа­куль­те­ті Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту те­а­тру, кі­но і те­ле­ба­че­н­ня ім. Кар­пен­ка-Ка­ро­го (за­раз ви­кла­дає там у май­стер­ні Бо­ри­са Сав­чен­ка). Спіль­но з одно­кур­сни­ком Та­ра­сом То­мен­ком пра­цю­вав над філь­ма­ми «Пе­ре­со­хла зем­ля» (2001—2004) та «Лі­за» (2006). Се­ред ро­біт на те­ле­ба­чен­ні — «Іван Ми­ко­лай­чук. Кни­га жи­т­тя» (до­ку­мен­та­лі­сти­ка, 3 се­рії, 2004), «Пра­во на На­дію» (2008), «Ні­ко­нов і Ко» (се­рі­ал, 2015). Ко­ро­тко­ме­траж­ка «Тра­гі­чне ко­ха­н­ня до зра­дли­вої Ну­ськи» (2002 — 2004) здо­бу­ла низ­ку при­зів на між­на­ро­дни­хфе­сти­ва­лях . На цьо­му ти­жні в за­галь­но­укра­їн­ський про­кат ви­йшов пов­но­ме­тра­жний де­бют — стрі­чка «Гні­здо гор­ли­ці».

Однак на­ша роз­мо­ва сто­су­ва­ла­ся ви­кли­ку, в чо­мусь на­ба­га­то сер­йо­зні­шо­го, ніж зйом­ки чи про­кат но­во­го філь­му: адже ни­ні Та­ра­са Тка­чен­ка бу­ло обра­но го­ло­вою На­ціо­наль­ної спіл­ки кі­не­ма­то­гра­фі­стів Укра­ї­ни.

— Та­ра­се, чи ста­ло для вас не­спо­ді­ван­кою це обра­н­ня?

— Ні. Ми про це го­во­ри­ли ба­га­то з по­пе­ре­днім го­ло­вою, Сер­гі­єм Трим­ба­чем. Він по­го­див­ся до­по­мог­ти ме­ні увійти в курс справ. Так що це, мо­жна ска­за­ти, пер­ший ви­па­док без­кон­флі­ктної пе­ре­да­чі вла­ди в НСКУ.

— Що ро­би­ти­ме­те? Вже на­мі­ти­ли якісь прі­о­ри­те­ти?

— Пер­ший і най­більш на­галь­ний крок — омо­ло­дже­н­ня спіл­ки. Хо­тів би за­лу­чи­ти ту­ди біль­ше мо­ло­ді. Сьо­го­дні ба­га­то ка­жуть, що спіл­ка ста­ра і всі рі­ше­н­ня при­йма­ю­ться стар­ши­ми ка­дра­ми. Але якщо мо­лодь сто­я­ти­ме осто­ронь, склав­ши ру­ки, то так і бу­де. Тре­ба ту­ди всту­па­ти і бра­ти все до сво­ї­хрук. То­му за­раз хо­джу, пе­ре­ко­ную. Ро­зу­мію, що для ба­га­тьо­хце по­збав­ле­но сен­су, але ме­ні по­трі­бно до­ве­сти, що якщо спіл­ку й по­вин­ні мі­ня­ти для мо­ло­дих, то ні­хто, крім них, цьо­го не зро­бить.

— А що, вла­сне, спіл­ка мо­же їм за­про­по­ну­ва­ти?

— Це вже дру­гий мо­мент. Ми ро­зу­мі­є­мо, що са­ма ідея твор­чи­х­спі­лок — ра­дян­ська, і во­ни бу­ли ча­сти­ною си­сте­ми пе­ре­роз­по­ді­лу благ. За ра­дян­ськи­хча­сів вступ до по­ді­бної спіл­ки да­вав пев­ний ста­тус, за­хист, мо­жли­вість ста­ти в чер­гу на квар­ти­ру то­що. За­раз це втра­ти­ло сенс, але в НСКУ все ж ли­шив­ся пев­ний ав­то­ри­тет. То­му во­на має пе­ре­тво­ри­ти­ся на ін­стру­мент про­фе­сій­но­го за­хи­сту кі­не­ма­то­гра­фі­стів. По су­ті, взя­ти на се­бе фун­кцію проф­спіл­ки, а та­кож — осві­тню і ко­ор­ди­на­цій­ну роль. — У чо­му по­ля­га­ти­ме та­ка осві­та? — На­при­клад, сьо­го­дні й ре­жи­се­ри, і вза­га­лі ба­га­то хто з твор­чих пра­ців­ни­ків ма­ють ду­же низь­ку юри­ди­чну гра­мо­тність. А це на­ра­зі най­ва­жли­ві­ший мо­мент. Тож нам це по­трі­бно ви­прав­ля­ти. Ор­га­ні­зо­ву­ва­ти якісь кон­суль­та­ції чи на­вчаль­ні про­гра­ми, за­лу­чи­ти тих, хто вже ве­де по­ді­бні кур­си. Крім то­го, ва­жли­во роз­по­ча­ти ство­ре­н­ня по­трі­бної ба­зи до­ку­мен­тів. І тре­тє — НСКУ мо­же ста­ти дис­ку­сій­ним май­дан­чи­ком для ви­ро­бле­н­ня спіль­ни­хпо­зи­цій, в то­му чи­слі з про­дю­се­ра­ми і з твор­ця­ми. Для цьо­го тре­ба ре­а­ні­му­ва­ти май­же мер­тву на сьо­го­дні ідею гіль­дій і на­ла­го­ди­ти діа­лог між ни­ми. В пер­шу чер­гу це сто­су­є­ться про­дю­сер­ської й ре­жи­сер­ської гіль­дій, спо­ді­ва­ю­ся, за ни­ми під­тя­гну­ться й ін­ші. — А чим ко­ри­сний гіль­дій­ний прин­цип? — Ро­зу­мі­є­те, спіл­ка на­ра­зі ні­як не стру­кту­ро­ва­на — ні те­ри­то­рі­аль­но, ні за про­фе­сі­я­ми. Це про­сто де­зор­га­ні­зо­ва­ний на­товп, і це тре­ба при­пи­ня­ти. До ре­чі, якщо вже за­йшла мо­ва, то те­ри­то­рі­аль­ні пред­став­ни­цтва сьо­го­дні мер­тві, не­ді­ю­чі. Во­ни бу­ли ство­ре­ні, ко­ли спіл­ка отри­ма­ла ста­тус на­ціо­наль­ної, але озна­ки жи­т­тя по­да­ють тіль­ки Оде­ська і Дні­пров­ська. Ра­но чи пі­зно ми ство­рю­ва­ти­ме­мо фільм­ко­мі­сії, то чо­му б не ор­га­ні­зо­ву­ва­ти їхза уча­стю НСКУ? То­ді во­ни ста­нуть не тіль­ки ко­мер­цій­ною пла­тфор­мою, а й за­галь­но­укра­їн­ською спіл­чан­ською ме­ре­жею. Це теж на­прям, за яким хо­ті­ло­ся б пі­ти. — У вас чи­ма­ло ро­бо­ти... — Так. Ро­зу­мію, що не змо­жу зро­би­ти все одно­ча­сно, тож при­найм­ні хо­тів би окре­сли­ти ці на­прям­ки і якось про­су­ва­ти. То­му я й ка­жу про омо­ло­дже­н­ня й онов­ле­н­ня ка­дрів. По­трі­бні лю­ди, які ві­зьмуть на се­бе цей фун­кціо­нал і по­чнуть ним за­йма­ти­ся — мо­ло­ді й мо­біль­ні, які в цьо­му зна­йдуть ще й ко­мер­цій­ну ви­го­ду, бо не­мо­жли­во це ро­би­ти без­ко­штов­но, від­во­лі­ка­ю­чись від основ­ної про­фе­сії. — Як швид­ко ми по­ба­чи­мо змі­ни? — Я вста­но­вив со­бі тер­мін, про­тя­гом яко­го зро­зу­мію, впо­ра­ю­ся чи ні. Ро­зу­мію, що НСКУ не мо­жна змі­ню­ва­ти різ­ко, бо це ор­га­ні­за­ція ста­ра й усто­я­на, і за­раз ци­ми ре­фор­ма­ми її мо­жна до­би­ти. То­му це тре­ба ро­би­ти обе­ре­жно. Я ка­жу про якісь стра­те­гі­чні на­пря­ми: те­сту­ва­ти­му і ди­ви­ти­мусь, пра­цює це чи ні. Мо­жли­во, моє ба­че­н­ня змі­ни­ться, ко­ли я ви­вчу про­бле­ми спіл­ки де­таль­ні­ше. По­ки що я вни­каю в спра­ви. Ке­рів­ни­ко­ві та­кої стру­кту­ри по­трі­бно при­найм­ні кіль­ка мі­ся­ців, аби про­сто ро­зі­бра­ти­ся, як усе вла­што­ва­но. А по­тім її якось по­вер­та­ти.

— Ви ще ді­ю­чий ре­жи­сер. Як ду­ма­є­те по­єд­ну­ва­ти своє го­ло­ву­ва­н­ня з, вла­сне, кі­но?

— Так, най­ближ­чі пів­ро­ку до­ве­де­ться по­жер­тву­ва­ти ре­жи­сер­ською кар’єрою. А да­лі по­ба­чи­мо. Я не аб­со­лю­тно впев­не­ний у со­бі, я спов­не­ний сум­ні­вів і не ка­жу, що на 100% все ви­йде. Але по­ки що я взяв со­бі та­кий те­сто­вий час. Десь рік. Спро­бую ро­зі­бра­ти­ся не тіль­ки у спра­ва­х­спіл­ки, ай у то­му, як пе­ре­бу­до­ву­є­ться моє жи­т­тя і чи це ме­не вла­што­вує.

— Тож як ви, зре­штою, ди­ви­тесь у май­бу­тнє?

— Зі стри­ма­ним опти­мі­змом. Ба­га­то чо­го за­ле­жить від тих, хто за­раз по­ві­рить у ме­не і при­йде у спіл­ку. По­ки що во­ни зго­ло­шу­ю­ться, го­то­ві йти. Зві­сно, лю­дей не мо­жна за­про­шу­ва­ти про­сто так, тре­ба го­во­ри­ти з ни­ми про кон­кре­тні зав­да­н­ня. Якщо я за­лу­чу лю­дей під кон­кре­тні спра­ви — то­ді во­ни по­чнуть при­хо­ди­ти і щось ро­би­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.