Чи увій­де в істо­рію мо­раль­ний по­двиг за­хі­дня­ків?

Як на Во­ли­ні ря­ту­ва­ли го­ло­ду­ю­чих у 1946—1947 рр.

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ан­дрій БОНДАРЧУК, на­ро­дний де­пу­тат Укра­ї­ни пер­шо­го скли­ка­н­ня, пи­сьмен­ник, жур­на­ліст, по­че­сний гро­ма­дя­нин Во­ли­ні, Лу­цька

Чим по­зна­че­ні 1946 — 1947 ро­ки у жит­ті де­ся­тків міль­йо­нів укра­їн­ців? На­со­ло­дою пе­ре­мо­ги над фа­шист­ською Ні­меч­чи­ною, як уста­вить за­го­лов­ний про­па­ган­дист­ський ко­зир пу­тін­ська Ро­сія? Чо­му ж то­ді се­ред ма­си го­ло­ду­ю­чих, які на­кри­ли за­хі­дно­укра­їн­ські зем­лі, ба­чи­мо вчо­ра­шніх ав­то­рів пе­ре­мо­ги, осо­бли­во ка­лік, із ще сві­жим бли­ском ме­да­лей? Пра­кти­чно не­мо­жли­во вста­но­ви­ти то­чне чи­сло при­буль­ців на За­хі­дну Укра­ї­ну. Доби­ра­ли­ся во­ни сю­ди з не­ймо­вір­ни­ми тру­дно­ща­ми. Це не со­тні ти­сяч, а міль­йо­ни. Якесь уяв­ле­н­ня про цю си­ту­а­цію дає одна ко­ро­тка ін­фор­ма­ція, яку під­го­ту­вав сво­є­му пар­тій­но­му очіль­ни­ку за­ві­ду­вач сіль­сько­го­спо­дар­сько­го від­ді­лу Ц К КП(б)У Вар­шав­ський :« Л е том 1946 г ода по­ток сель­ско­го на се­ле­ни я ука­зан­ныхо­бла­стей( схід, південь, центр Укра­ї­ни, при­ле­глі обла­сті Ро­сії .— Авт.) не умень­шил­ся. В ию­не ор­га­на­ми транс­порт­ной ми­ли­ции УССР было сня­то толь­ко с то­вар­ныхпо­е­здов 62 400 че­ло­век. А за две по­сле­ду­ю­щие де­ка­ды ию­ля — 97633 че­ло­ве­ка». Це ли­ше фі­кса­ція по­дій за 1,5 мі­ся­ця, да­ні одно­го ві­дом­ства. А існу­ва­ли й ін­ші шля­хи, що ве­ли до бан­де­рів­сько­го краю. Ни­ні­шній і на­сту­пний ро­ки — сум­ний юві­лей — 70-річ­чя сум­ної по­дії.

■ Істо­ри­ки, до­слі­дни­ки го­ло­до­мор­ної те­ми, ко­ли ана­лі­зу­ють зло­чин­ну по­лі­ти­ку біль­шо­ви­цької вла­ди, у сво­їй оцін­ці за­зна­ча­ють: Укра­ї­на пе­ре­жи­ла три го­ло­до­мо­ри: 1921 — 1923, 1932 — 1933, 1946 — 1947 рр. Три го­ло­до­мо­ри за 25 ро­ків ко­му­но-ка­де­біст­сько­го ре­жи­му — це зло­ві­сний пре­це­дент у сві­то­вій істо­рії, пла­но­вий Ге­но­цид укра­їн­сько­го на­ро­ду.

■ Ли­ше ко­ли спра­ва тор­ка­є­ться по­дій 1946 — 1947 ро­ків, тут одно­стай­но­сті не­ма. Що ж це бу­ло: пе­ре­бої з про­ду­кта­ми хар­чу­ва­н­ня, го­лод, Го­ло­до­мор? З’ясу­ва­ти це кон­че по­трі­бно, оскіль­ки де­хто два остан­ні­хтер­мі­ни спри­ймає одно­зна­чно, ін­ші, на­зи­ва­ю­чи по­во­єн­ні ро­ки го­ло­дом, вка­зу­ють зна­чно мен­шу кіль­кість жертв, по­ясню­ю­чи це на­слід­ка­ми голоду. В остан­ній час з’яви­ло­ся ще одне ви­зна­че­н­ня: 1946 — 1947 ро­ки — ма­со­вий го­лод в Укра­ї­ні. Зда­ва­лось би, во­но при­ми­рює по­зи­ції обо­хо­по­нен­тів. Однак що­до ма­со­во­сті — су­пе­ре­чить ре­а­лі­ям. Адже за­хі­дні кор­до­ни то­ді­шньої УРСР — це й ни­ні­шні на­ші кор­до­ни. Ні го­ло­до­мо­ру, ні ма­со­во­го голоду на За­хі­дній Укра­ї­ні не бу­ло. За­хі­дні обла­сті ста­ли ря­тів­ним ко­лом для го­ло­ду­ю­чих. От­же, Го­ло­до­мор чи ма­со­вий го­лод цих двох ро­ків слід роз­гля­да­ти в те­ри­то­рі­аль­но- по­лі­ти­чних рам­ках і окре­сли­ти те­ма­ти­чно :« Ма­со­вий го­лод (Го­ло­до­мор) 1946 — 1947 ро­ків в Укра­ї­ні у ме­жах­держ­кор­до­ну до ве­ре­сня 1939 ро­ку ». Один з ав­то­ри­те­тних ав­то­рів на­віть про­во­дить «ме­тео­ро­ло­гі­чно-те­ри­то­рі­аль­ну» па­ра­лель: мов­ляв, у цен­трі, на схо­ді, пів­дні Укра­ї­ни ва­жли­вою скла­до­вою голоду бу­ла за­су­ха, а от на За­хі­дній Укра­ї­ні її не бу­ло. Схо­же, біль­шо­ви­ки вже й по­го­дою в ме­жах СРСР до 1939 ро­ку управ­ля­ли? Тіль­ки чо­му во­ни так по­бла­жли­во по­ста­ви­ли­ся до бан­де­рів­сько­го краю? Не зро­би­ли і тут го­ло­дно­го по­во­єн­но­го мо­ру пі­сля вій­ни.

■Звер­не­мось до ком­пе­тен­тних дже­рел. ВТ С( Ве­ли­кий тлу- ма­чний слов­ник су­ча­сної укра­їн­ської мо­ви) ви­зна­чає: «Го­лод — від­су­тність або го­стра не­ста­ча хлі­ба та ін­ши­х­про­ду­ктів хар­чу­ва­н­ня з пев­ни­х­при­чин у на­се­ле­но­му пун­кті, ра­йо­ні, кра­ї­ні то­що. Го­ло­до­мор — шту­чний го­лод, ор­га­ні­зо­ва­ний у ве­ли­че­зни­хмас­шта­бах зло­чин­ною вла­дою про­ти на­се­ле­н­ня вла­сної кра­ї­ни. Де­я­кі до­слі­дни­ки, істо­ри­ки все-та­ки тя­жі­ють до тер­мі­ну «го­лод». Зро­зумі­ло, пев­ні об’єктив­ні скла­до­ві голоду бу­ли при­су­тні: пі­сля­во­єн­ний стан, роз­ру­ха, по­го­дні умо­ви. Але ж ко­му­ні­сти­чний ре­жим во­льо­ви­ми зло­чин­ни­ми за­хо­да­ми став по­гір­шу­ва­ти цю си­ту­а­цію: но­жни­ці цін на сіль­сько­го­спо­дар­ську та про­ми­сло­ву про­ду­кцію, не­по­мір­ні по­да­тки, при­му­со­ва по­зи­ка, а на За­хі­дній Укра­ї­ні ще й роз­кур­ку­ле­н­ня, ре­пре­сії, ви­се­ле­н­ня у Си­бір, при­му­со­ва ко­ле­кти­ві­за­ція з кон­фі­ска­ці­єю зем­лі, за­со­бів для ве­де­н­ня ін­ди­ві­ду­аль­но­го го­спо­дар­ства, пе­ре­се­ле­н­ня з ху­то­рів, май­же дар­мо­ва не­лег­ка пра­ця у кол­го­спах, без­прав’я про­сто­го хлі­бо­ро­ба, «лю­ди­ни без па­спор­та». Укра­їн­ське зер­но ви­во­зи­ло­ся за­кор­дон­ним «бра­там». Це й є Го­ло­до­мор. Вже у 1947 ро­ці в де­яки­хзах ідни­хукра­їн­ськи­хсе­ла­хі мі­сце­ві жи­те­лі ста­ли від­чу­ва­ти за­гро­зу голоду. На­при­клад, у селі По­вурськ Ма­не­ви­цько­го ра­йо­ну дві жін­ки, які го­ло­ду­ва­ли, на­смі­ли­ли­ся по­гра­бу­ва­ти сво­го ба­га­то­го одно­сель­ця, кол­го­спно­го акти­ві­ста. Суд ви­зна­чив по­ка­ра­н­ня по одно­му ро­ку ви­прав­ни­хро­біт. Ра­зом із цим на­сту­пом про­ти мир­но­го на­се­ле­н­ня но­ва оку­па­цій­на вла­да ве­ла за­пе­клу і під­сту­пну зброй­ну бо­роть­бу про­ти йо­го за­хи­сни­ків — УПА.

■ Де­ко­му ни­ні див­но, чо­му в цей не­спо­кій­ний край, який щой­но по­втор­но і на­дов­го «оща­сли­ви­ли ви­зво­ли­те­лі», по­при їхні по­гро­зи — «тут за ко­жним ку­щем на во­сто­чних, на мо­ска­лів ча­тує бан­дьо­ра з ав­то­ма­том», — без­кі­не­чни­ми хви­ля­ми цу­на­мі на­ко­чу­ва­ли­ся го­ло­ду­ю­чі. За­ля­ку­ва­н­ня це ґрун­ту­ва­ло­ся на ін­шо­му: чер­во­на вла­да бо­я­ла­ся прав­ди про кол­го­спи, яку не­сли го­ло­ду­ю­чі, прав­ди про жи­т­тя без кол­го­спів, яку ба­чи­ли го­ло­ду­ю­чі. Їха­ли, по­при не­ймо­вір­ні тру­дно­щі да­ле­кої до­ро­ги — на ва­го­на­хто­вар­ни­хпо­тя­гів, на пе­ре­хі­дних май­дан­чи­ках, на під­ніж­ка­хва­го­нів, по­при обла­ви транс­порт­ної мі­лі­ції, яка зні­ма­ла з по­їздів. Їха­ли на­зад усу­пе­реч стра­шній не­без­пе­ці, яка ча­ту­ва­ла на під’їздах­до стан­цій — там ча­ту­ва­ли «крю­чни­ки» — бан­ди гра­бі­жни­ків, які крю­ка­ми на дер­жа­ку чи ві­рьов­ці стя­гу­ва­ли мі­шки із про­до­воль­ством. А крюк міг вче­пи­ти­ся не тіль­ки в мі­шок, але й у ті­ло.

■ Їх­гна­ла за­гро­за го­ло­дної смер­ті, бо ще до­сить сві­жи­ми бу­ли її жа­хі­т­тя від чор­них днів Го­ло­до­мо­ру 1932 — 1933 ро­ків. Се­ред них бу­ло не­ма­ло тих, хто пе­ре­жив те пе­кло, хо­тів вря­ту­ва­ти­ся сам, вря­ту­ва­ти свою сім’ю. Во­ни до­бре зна­ли ці­ну біль­шо­ви­цької про­па­ган­ди і ре­аль­ні дії чер­во­ної вла­ди: там, де во­на,— го­лод, роз­ру­ха, без­прав’я, гніт вла­сно­го на­ро­ду. Бо хі­ба пі­сля вій­ни не бу­ло мо­жли­во­сті по­лег­ши­ти ста­но­ви­ще сво­їх­гро­ма­дян у то­ді­шньої вла­ди? Бу­ли. Але со­тні ти­сяч тонн ві­ді­бра­но­го у нихх лі­ба тре­ба бу­ло уро­чи­сто пе­ре­да­ти як без­ко­ри­сли­вий по­да­ру­нок бра­там із со­ці­а­лі­сти­чно­го та­бо­ру за їхню під­трим­ку СРСР.

■ На Во­ли­ні, та й ду­маю на всій За­хі­дній Укра­ї­ні, не бу­ло в се­ла­хжо­дно­го дво­ру, ку­ди б по кіль­ка ра­зів не на­ві­ду­ва­ли­ся при­буль­ці з чу­жи­хо­бла­стей і се­ред чи­слен­ни­хли­стів не­має жо­дно­го, де б зга­ду­ва­ло­ся, що про­ха­чів у якійсь осе­лі зу­стрі­ча­ли чер­стві лю­ди. Це тим більш зво­ру­шли­во, що на­се­ле­н­ня За­хі­дної Укра­ї­ни не роз­ко­шу­ва­ло ні при вла­ді пан­ської Поль­щі, ні тим біль­ше при ні­ме­цькій оку­па­ції. Про­те ні одні, ні дру­гі оку­пан­ти не вби­ва­ли го­спо­дар­ської іні­ці­а­ти­ви се­ля­ни­на, не об­би­ра­ли до ни­тки ре­зуль­та­тів йо­го не­лег­кої пра­ці. Від 1939-го до по­ча­тку вій­ни пер­ші со­ві­ти про­сто не всти­гли роз­гра­бу­ва­ти се­ло, не всти­гли ви­тра­ви­ти в ду­ша­хзах ідня­ків по­чу­т­тя ми­ло­сер­дя, спів­чу­т­тя до чу­жо­го го­ря.

■ То­му ні­де й не зу­стрі­ча­ли про­ха­чі від­мо­ви. Во­ни ве­зли сю­ди для обмі­ну на хліб, зер­но, про­до­воль­ство всі­ля­кі до­ма­шні ре­чі, то­вар. Ва­силь Ко­ні­щук із Ма­не­ви­цько­го ра­йо­ну на Во­ли­ні на­пи­сав, що один із го­ло­ду­ю­чи­х­при­віз для обмі­ну на­віть... жор­но­вий ка­мінь ва­гою 32,5 кі­ло­гра­ма, який збе­ріг­ся до­ни­ні. Та в біль­шо­сті лю­ди да­ва­ли ну­жден­ним, хто біль­ше, хто мен­ше, зер­на, ква­со­лі, хлі­ба, кар­то­плі. Ба­га­то роз­по­від­ей про те, як лю­ди, які при­хо­ди­ли і ба­чи­ли, що го­спо­дар тов­че ва­ре­ну в лу­шпин­ні кар­то­плю для сви­ней, ха­па­ли її й їли. Є ли­сти про те, що при­їжджі ма­те­рі з ді­тьми за­ли­ша­ли ма­лень­ких, ко­ли ті за­хво­рі­ли, а са­мі йшли же­бра­чи­ти. Го­спо­да­рі до­гля­ну­ли їх, ви­хо­ди­ли, ма­те­рі по­вер­ну­лись і за­бра­ли ді­тей вже здо­ро­ви­ми, бу­ли щи­ро вдя­чні.

■ Ко­жен лист — то окре­ма до­ля лю­ди­ни чи ро­ди­ни. Осо­бли­вим те­плом прой­ня­ті роз­по­віді тих, хто при­їхав на Захід ря­ту­ва­ти­ся, зу­стрів до­бри­хлю­дей і при­жив­ся тут, пу­стив мі­цне ко­рі­н­ня і дя­кує сво­їм ря­тів­ни­кам. Ось ли­ше два ли­сти. Сві­тла­на Ро­ма­щук із с. Хор­лу­пи Кі­вер­ців­сько­го ра­йо­ну на Во­ли­ні, на­ро­ди­ла­ся на Хар­ків­щи­ні. Роз­по­від­ає про не­ймо­вір­ні жа­хи голоду, від яко­го ледь вте­кли. По­тра­пи­ли у сім’ю Та­ню­ків під Лу­цьком: «Ба­ба Хи­ма і дід Ан­дрій бу­ли на­про­чуд до­брі лю­ди. Бу­ли в них хліб, мо­ло­ко і до хлі­ба. Ба­ба го­ду­ва­ла нас при­мов­ля­ю­чи: «Ні­ку­ди я вас не від­пу­щу, до­ки не від­го­дую». І ні­якої пла­ти не ви­ма­га­ла за це. А нас же бу­ло троє: ма­ма і двоє ді­тей...» По­тім сім’я пе­ре­їха­ла в су­сі­дній ра­йон. Ма­ти ста­ла пра­цю­ва­ти вчи­тель­кою. Спо­ча­тку жи­ли на квар­ти­рі у до­брої лю­ди­ни, вдо­ви. По­тім сіль­ська ра­да зна­йшла квар­ти­ру, сім’я обза­ве­ла­ся го­спо­дар­ством і при­ро­сла до Во­ли­ні. «Лю­блю Во­линь, — пи­ше Сві­тла­на. — Тут я ви­ро­сла, ви­вчи­ла­ся, тут по­хо­ва­ні мої рі­дні. Ме­ні зда­є­ться, що я тут і на­ро­ди­ла­ся. Ві­чно про до­бро­ту во­ли­нян пам’ята­ти­му».

■ А лист Фе­до­ра Шуль­ги із Пол­тав­щи­ни ще більш зво­ру­шли­вий. Фе­дір Ро­ма­но­вич пе­ре­жив там жа­хли­вий Го­ло­до­мор 1932 — 1933 ро­ків. Пів­се­ла ви­мер­ло, померли йо­го рі­дні. У 1946 ро­ці на Во­линь по­їхав йо­го брат. На­пи­сав, що тут голоду не­має, за­про­сив у го­сті. Фе­дір по­їхав. По­ба­чив Во­линь, по­їхав до­до­му. Ще раз при­їхав. А то­ді востан­нє на­ві­дав­ся на рі­дну зем­лю, там одру­жив­ся і з мо­ло­дою дру­жи­ною при­їхав на Во­линь. Тут у ньо­го на­ро­ди­ло­ся троє си­нів. Двоє ста­ли лі­ка­ря­ми, один ху­до­жни­ком. Те­пер у ро­ди­ні дев’яте­ро ме­ди­ків, троє ста­ли кан­ди­да­та­ми на­ук... Вла­сне, ко­жен спо­гад — це хви­лю­ю­ча роз­по­відь про до­лю одної лю­ди­ни чи сім’ї, а за­га­лом — про не­лег­ку си­ту­а­цію в кра­ї­ні, яку ря­ту­ва­ли про­сті лю­ди.

■ Не мо­жу не зга­да­ти ще одні­єї лю­ди­ни, якою гор­ди­ться Во­линь. Це Гри­го­рій Гур­то­вий, за­слу­же­ний пра­ців­ник куль­ту­ри Укра­ї­ни, ві­до­мий кра­є­зна­вець, ав­тор кіль­кох кни­жок з істо­рії Во­ли­ні, за­снов­ник і фун­да­тор пре­кра­сно­го і ба­га­то­го кра­є­знав­чо­го му­зею у се­ли­щі Тор­чин. Ро­дом із ко­за­цько­го краю — За­по­різь­кої обла­сті. Під час Го­ло­дно­го Мо­ру 1932 — 1933 ро­ків тре­ти­на се­ла Кор­ні­їв­ка, де він на­ро­див­ся, ви­мер­ла. Чу­дом вда­ло­ся вря­ту­ва­ти­ся хло­пце­ві. А під час вій­ни був ви­ве­зе­ний у Ні­меч­чи­ну, де про­вів три жа­хли­вих ро­ки, пе­ре­жив ще й кон­цта­бір­ний го­ло­до­мор. З важ­кою фор­мою ту­бер­ку­льо­зу по­вер­нув­ся до­до­му, де зно­ву лю­ту­вав уже но­вий, пі­сля­во­єн­ний Го­ло­до­мор.

■ З остан­ньою на­ді­єю при­їхав на Во­линь. Тут йо­му зу­стрі­ли­ся до­брі, сер­де­чні лю­ди. Щи­ре став­ле­н­ня, кра­ще хар­чу­ва­н­ня, ро­бо­та в ра­йон­ній ре­да­кції, яка йо­му при­йшла­ся до ду­ші, зро­би­ла своє. Він ду­шею при­ріс до Во­ли­ні, тож від­дя­чу­вав її лю­дям тим, що че­сно, про­фе­сій­но, са­мо­від­да­но від­дав­ся кра­є­знав­чій, гро­мад­ській ро­бо­ті. Ми не­рід­ко спіл­ку­ва­ли­ся, Гри­го­рій Оле­ксан­дро­вич на­пи­сав до мо­єї пер­шої книж­ки-по­ві­сті про Го­ло­до­мор пі­сля­мо­ву. Ще за жи­т­тя, не­за­дов­го до то­го, як по­ки­ну­ти цей світ, ви­су­нув ідею — спо­ру­ди­ти пам’ятник хри­сти­ян­сько­му ми­ло­сер­дю во­ли­нян, які ря­ту­ва­ли го­ло­ду­ю­чих. Та­кий пам’ятник ви­го­то­ви­ли у Льво­ві. Це брон­зо­ві дів­чин­ка і хло­пчик із го­ло­ду­ю­чих ре­гіо­нів та їхній ря­тів­ник — щи­рість, до­бро­та во­ли­нян в осо­бі Ан­ге­ла. На остан­ню фі­гу­ру якраз не ви­ста­чає гро­шей. Що­ро­ку в день Го­ло­до­мо­ру до мі­сця, де пла­ну­є­ться вста­но­ви­ти цю скуль­птур­ну ком­по­зи­цію, по­кла­да­ють він­ки, кві­ти. Та ка­мінь, де за­зна­че­но, що тут бу­де пам’ятник, не­за­ба­ром мо­хом обро­сте. Що­прав­да, остан­ні рі­ше­н­ня дво­х­про­філь­ни­хко­мі­сії обла­сної ра­ди да­ють на­дію, що пам’ятник бу­де вста­нов­ле­но ни­ні­шньо­го ро­ку.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.