Як про­ва­лив­ся за­мах на на­шу мо­ву

В Укра­ї­ні в XIX сто­літ­ті хо­ті­ли вве­сти ла­тин­ську абе­тку

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Дми­тро СТЕПОВИК, до­ктор фі­ло­со­фії, до­ктор ми­сте­цво­знав­ства, до­ктор тео­ло­гії, про­фе­сор, ака­де­мік АНви­щої осві­ти Укра­ї­ни Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail): master@day.kiev.ua

■ Ко­ли го­во­ри­мо про спро­би за­бо­ро­ни укра­їн­ської мо­ви, за­зви­чай зга­ду­є­мо про та­єм­ний цир­ку­ляр мі­ні­стра вну­трі­шніх справ Ро­сій­ської імперії Ва­лу­є­ва від 18 ли­пня 1863 ро­ку та (та­кож та­єм­ний) указ ца­ря Оле­ксан­дра II — так зва­ний Ем­ський від 18 трав­ня 1876 ро­ку.

Сьо­го­дні ж на­ші мо­во­знав­ці під­ра­ху­ва­ли, що від не­ща­сно­го «вос­со­є­ді­нє­нія» 1654 ро­ку до 1991 ро­ку та­ких за­бо­рон бу­ло по­над 2001. В они бу­ли та­єм­ні й від­кри­ті, бру­таль­ні чи за­ка­му­фльо­ва­ні, зне­ва­жли­ві або ви­смі­ю­ю­чи — але всі до одно­го во­ро­жі й під­сту­пні.

■ З огля­ду на де­я­кі не­дру­жні кро­ки що­до Укра­ї­ни, які ма­ли мі­сце у вар­шав­сько­му Сей­мі 2016 ро­ку в упе­ре­дже­ній оцін­ці по­дій на Во­ли­ні 1943 — 1945 ро­ків, я хо­тів би зу­пи­ни­ти­ся на одно­му ма­ло­ві­до­мо­му фа­кті. А са­ме: окре­мі поль­ські шля­хти­чі — в той час, ко­ли їхня зем­ля пе­ре­бу­ва­ла (пі­сля Тре­тьо­го по­ді­лу Поль­щі) під про­те­кто­ра­том Ав­стро-Угор­щи­ни, Пру­сії й Ро­сії, — про­бу­ва­ли не на­ла­го­джу­ва­ти сто­сун­ки з та­ки­ми ж під­ле­гли­ми укра­їн­ця­ми, а зне­слав­лю­ва­ти й лі­кві­ду­ва­ти укра­їн­ську мо­ву під ви­гля­дом за­мі­ни ки­ри­ли­ці на ла­ти­ни­цю.

У мов­но­му пи­тан­ні до­во­лі агре­сив­ну лі­нію ве­ли якраз не го­спо­да­рі кра­ї­ни — ав­стрій­ці, а під­ле­глі їм по­ля­ки. Пі­сля «ве­сни на­ро­дів» 1848 ро­ку по­ля­ки по­ча­ли чи­ни­ти за­хо­ди що­до від­нов­ле­н­ня дер­жав­но­сті сво­єї на­ції. Але во­ни хо­ті­ли її від­но­ви­ти зно­ву як ім­пе­рію, де укра­їн­цям від­во­ди­ла­ся роль під­ле­глих «хло­пів». 1859 ро­ку гу­бер­на­то­ром Га­ли­чи­ни став по­ляк Аге­нор Го­лу­хов­ський. Йо­го адмі­ні­стра­ція під­ня­ла бру­таль­но-обра­зли­ву що­до укра­їн­ців про­бле­му, ні­би українська мо­ва — це ма­ло­зро­зумі­лий ді­а­лект, який слід по­сту­по­во на­бли­жа­ти до поль­ської мо­ви; і ва­жли­вим кро­ком на цьо­му шля­ху бу­ла б за­мі­на ки­ри­ли­чно­го ал­фа­ві­ту ла­тин­ським. Бу­ли хи­тро ви­га­да­ні «ва­го­мі ар­гу­мен­ти»: на­че ки­ри­ли­чний ал­фа­віт укра­їн­ської мо­ви — це спри­я­тли­вий ґрунт для по­ши­ре­н­ня в Ав­стро-Угор­щи­ні мо­скво­філь­ства і ру­со­філь­ства, се­па­ра­ти­зму укра­їн­ців то­що.

■ Ав­стрій­ський уряд на якийсь час по­ві­рив но­вій поль­ській ін­три­зі про­ти укра­їн­ців і на­віть ство­рив спе­ці­аль­ну ко­мі­сію для ви­вче­н­ня цьо­го пи­та­н­ня — під го­ло­ву­ва­н­ням гу­бер­на­то­ра Го­лу­хов­сько­го. Як­би не рі­шу­чі про­те­сти укра­їн­ських гре­ко-ка­то­ли­цьких свя­ще­ни­ків, то про­ект, спря­мо­ва­ний на зни­ще­н­ня укра­їн­ської мо­ви, міг би бу­ти ухва­ле­ний. Адже ко­мі­сія на­віть вве­ла кіль­ка «не­зна­них ані в укра­їн­ській, ані в цер­ков­но­слов’ян­ській мо­вах лі­тер — і ця абе­тка ма­ла слу­жи­ти на­ро­дній мо­ві» Про­ти та­ко­го сва­ві­л­ля уря­дов­ців су­про­ти укра­їн­ської мо­ви і на­шо­го ти­ся­чо­лі­тньо­го ал­фа­ві­ту під­не­сли свій го­лос укра­їн­ський гре­ко-ка­то­ли­цький ми­тро­по­лит Гри­го­рій Яхи­мо­вич, єпис­коп Спи­ри­дон Ли­тви­но­вич, май­же весь свя­ще­ни­чий цер­ков­ний клір. По­ля­ки тут же зви­ну­ва­ти­ли про­від УГКЦ в на­ціо­на­лі­змі, мо­скво­філь­стві й усіх ін­ших грі­хах. Над­зви­чай­но енер­гій­ну по­зи­цію в цьо­му пи­тан­ні зайняв го­ло­ва Цер­кви ми­тро­по­лит Яхи­мо­вич. Він на­пи­сав ли­ста без­по­се­ре­дньо до ав­стрій­сько­го ім­пе­ра­то­ра з про­те­стом про­ти абе­тко­вої про­во­ка­ції й про­ти фаль­ши­вих зви­ну­ва­чень укра­їн­сько­го свя­ще­ни­цтва та ін­те­лі­ген­ції в мо­скво­філь­стві й не­ло­яль­но­сті до ав­стро-угор­ської вла­ди. 23 ве­ре­сня 1860 ро­ку ми­тро­по­лит на­пи­сав дру­гу пе­ти­цію до ці­са­ря, в якій пи­сав, що ко­ли укра­їн­цям нав’яжуть ла­тин­ку, він від­мо­ви­ться в та­кій си­ту­а­ції прийня­ти управ­лі­н­ня ми­тро­по­лі­єю. Він зма­лю­вав пе­ред ці­са­рем на­слід­ки, які мо­же ма­ти «ал­фа­ві­тна війна» не тіль­ки для ба­га­то­міль­йон­ної укра­їн­ської гро­ма­ди в Ав­стро­Угор­щи­ні, а й для всі­єї дер­жа­ви.

Ми­тро­по­лит Яхи­мо­вич по­ста­вив ці­са­ре­ві п’ять та­ких ви­мог що­до мо­ви:

➊ усу­ну­ти про­ект вве­де­н­ня ла­тин­ки і до­зво­ли­ти без­пе­ре­шко­дний роз­ви­ток укра­їн­ської на­ро­дної мо­ви, без на­ки­не­них обме­жень і по­пра­вок;

➋ вве­сти укра­їн­ську на­ро­дну мо­ву як уря­до­ву в на­ро­дних шко­лах, де біль­шість ста­нов­лять учні укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня;

➌ вве­сти в се­ре­дніх шко­лах ви­кла­да­н­ня укра­їн­ської мо­ви;

➍ до­зво­ли­ти укра­їн­цям ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти рі­дну мо­ву в адмі­ні­стра­ції, три­бу­на­лах, гро­мад­ських мі­сцях; уря­дов­ці ма­ють зна­ти укра­їн­ську мо­ву, якщо во­ни пре­тен­ду­ють на по­са­ди в мі­сцях укра­їн­ських по­се­лень. ■ Пе­ти­ції Яхи­мо­ви­ча і шквал про­те­стів клі­ри­ків, учи­те­лів зро­би­ли свою спра­ву: уряд Ав­стро-Угор­щи­ни при­пи­нив за­хо­ди що­до на­силь­ни­цької ла­ти­ні­за­ції укра­їн­сько­го ал­фа­ві­ту, а че­рез шість мі­ся­ців пі­сля по­да­н­ня пе­ти­ції Яхи­мо­ви­ча дав сво­бо­ду укра­їн­ській мо­ві, зо­бов’язу­ю­чись фі­нан­су­ва­ти дру­ку­ва­н­ня укра­ї­но­мов­них кни­жок ки­ри­ли­цею. Цим уряд по­со­ро­мив по­ля­ків, які, бу­ду­чи са­мі при­гні­че­ні, до­ма­га­ли­ся ще біль­шо­го гні­ту про­ти укра­їн­ців.

Па­ра­лель­но з бо­роть­бою за пра­ва рі­дної мо­ви під ав­стро-угор­ською за­йман­щи­ною гре­ко-ка­то­ли­цьке свя­ще­ни­че се­ре­до­ви­ще ство­ри­ло від­по­від­ні пе­ред­умо­ви і для лі­те­ра­тур­ної твор­чо­сті. У не­діль­них і се­ре­дніх шко­лах, опі­ку над яки­ми взя­ла на се­бе Цер­ква, на­вча­ли­ся май­бу­тні по­е­ти, про­за­ї­ки, пу­блі­ци­сти — адже лю­бов до кра­сно­го пи­сьмен­ства зри­нає ще в ди­тя­чо­му ві­ці та ви­пли­ває ча­сто із зна­н­ня й лю­бо­ві до рі­дної мо­ви. Но­ву укра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру в Га­ли­чи­ні в пер­шій по­ло­ви­ні XIX ст. за­по­ча­тко­ву­ва­ли мо­ло­ді гре­ко-ка­то­ли­цькі свя­ще­ни­ки — Мар­кі­ян Ша­шке­вич, Яків Го­ло­ва­цький, Іван Ва­ги­ле­вич. Ще в сті­нах Львів­ської ду­хов­ної се­мі­на­рії во­ни за­при­ся­гну­ли­ся зав­жди і скрізь роз­мов­ля­ти укра­їн­ською мо­вою. За це їхні поль­сько­мов­ні то­ва­ри­ші де­що іро­ні­чно про­зва­ли їх «Ру­ською трій­цею»; але сту­ден­там так спо­до­ба­ло­ся це прі­зви­сько, що во­ни ви­рі­ши­ли ор­га­ні­зу­ва­ти гур­ток укра­їн­ської твор­чої мо­ло­ді під ці­єю на­звою — «Ру­ська трій­ця» (1832). Го­ло­вою гур­тка став Мар­кі­ян Ша­шке­вич. Він за­вів альбом, до яко­го ко­жен член гур­тка по­ви­нен був впи­са­ти вла­сно­го вір­ша або якийсь обра­зний ви­слів. По­чав сам Ша­шке­вич сло­ва­ми на­ро­дної пі­сні: «Сві­ти, зо­ре, на все по­ле, по­ки мі­сяць зій­де».

■ Із за­пи­сів до та­ких аль­бо­мів зро­ди­ли­ся ру­ко­пи­сні по­е­ти­чні збір­ки-аль­ма­на­хи («Син Ру­си», «Зо­ря»), в яких чле­ни лі­те­ра­тур­но­го гур­тка ви­слов­лю­ва­ли лю­бов до рі­дно­го на­ро­ду, оспі­ву­ва­ли рі­дну при­ро­ду, за­кли­ка­ли слов’ян­ські на­ро­ди до єд­но­сті. Чле­ни Ша­шке­ви­че­во­го гур­тка ви­да­ли дру­ком аль­ма­нах «Ру­сал­ка Дні­стро­вая» в Бу­да­пе­шті (1837). Цен­зу­ра дов­го не до- зво­ля­ла по­ши­рю­ва­ти цей аль­ма­нах у Га­ли­чи­ні; ли­ше з на­ста­н­ням «ве­сни на­ро­дів» 1848 ро­ку чи­та­чі змо­гли одер­жа­ти на­клад книж­ки, яка по­над 10 ро­ків пе­ре­бу­ва­ла під аре­штом. Ви­хід у світ аль­ма­на­ху «Ру­сал­ка Дні­стро­вая» свід­чив, що в лі­те­ра­ту­рі Над­дні­прян­ської й За­хі­дної Укра­ї­ни про­це­си зро­ста­н­ня на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті роз­ви­ва­ли­ся па­ра­лель­но.

Осо­бли­во від­чу­тною бу­ла роль Гре­ко-ка­то­ли­цької цер­кви в роз­ви­тку на­ро­дної обря­до­вої й по­бу­то­вої куль­ту­ри. На­ро­дна твор­чість не­від­діль­на від цер­ков­них свят. Во­бря­дах ви­ра­жа­ли­ся кра­щі ри­си на­ро­дної куль­ту­ри й по­бу­ту. Ву­мо­вах спів­існу­ва­н­ня ла­тин­сько­го й укра­їн­сько-ві­зан­тій­сько­го обря­дів остан­ній був по­стій­но за­гро­же­ний від пер­шо­го, то­му що ла­тин­ський ка­то­ли­цький обряд спо­від­у­ва­ли па­нів­ні на­ції Ав­стро-Угор­щи­ни, пе­ред­усім ав­стрій­ці й угор­ці, то­ді як схі­дно­го обря­ду до­три­му­ва­ли­ся най­зне­до­ле­ні­ші на­ціо­наль­ні гро­ма­ди укра­їн­ців та ру­му­нів. Тиск на схі­дний обряд був по­стій­ний — у пря­мих і при­хо­ва­них фор­мах. Адже на ре­лі­гій­ній кар­ті Єв­ро­пи сму­га від Бал­тії до Чор­но­го мо­ря — це дав­нє по­гра­нич­чя між пра­во­слав’ям і ка­то­ли­ци­змом, між ві­зан­тій­ським та ла­тин­ським обря­да­ми. І не ви­пад­ко­во са­ме в цій сму­зі на­при­кін­ці XVI ст. ви­зрі­ла ком­про­мі­сна ідея унії двох гі­лок єди­ної хри­сти­ян­ської ре­лі­гії, — але унії на від­тин­ках ли­ше го­лов­них хри­сти­ян­ських до­гма­тів, цер­ков­но­го управ­лі­н­ня й цер­ков­них стру­ктур. На від­тин­ку ж обря­дів лі­нія роз­по­ді­лу за­ли­ши­ла­ся ду­же чі­ткою, то­чно ре­гла­мен­то­ва­ною ка­но­ні­чним пра­вом і тра­ди­ці­я­ми цер­ков. Ця лі­нія роз­по­ді­лу за­фі­ксо­ва­на в 33-х ста­т­тях Бе­ре­стей­сько­го со­бо­ру від 8 жов­тня 1596 ро­ку.

■ Про­те скла­сти до­го­вір­ні статті та їх уро­чи­сто про­го­ло­си­ти на­ба­га­то лег­ше, ніж до­мог­ти­ся їхньо­го ви­ко­на­н­ня. Ла­тин­ська сто­ро­на по­стій­но спо­ну­ка­ла якщо не пов­ні­стю змі­ни­ти, то хо­ча б до­пов­ни­ти схі­дну укра­їн­сько-ві­зан­тій­ську обря­до­вість гре­ко-ка­то­ли­ків ти­ми чи ін­ши­ми ла­тин­ськи­ми еле­мен­та­ми, на­при­клад, при від­прав­лен­ні Бо­же­ствен­ної Лі­тур­гії (го­лов­ної слу­жби у пра­во­слав­них, гре­ко-ка­то­ли­ків і ри­мо-ка­то­ли­ків), у це­ре­мо­ні­ях від­зна­че­н­ня хри­сти­ян­ських свят то­що. Ці втру­чан- ня по­де­ку­ди ма­ли успіх (зокре­ма, у Бо­же­ствен­ну Лі­тур­гію гре­ко-ка­то­ли­ків в окре­мих па­ра­фі­ях бу­ли вве­де­ні дзві­но­чки, чи­та­ні слу­жби, при­ча­ща­н­ня прі­сним хлі­бом), але на за­гал во­ни ви­кли­ка­ли ве­ли­кі хви­лю­ва­н­ня й не­по­ро­зу­мі­н­ня. Про­від УГКЦ й осо­бли­во ки­є­во-га­ли­цькі гре­ко-ка­то­ли­цькі ми­тро­по­ли­ти зав­жди ви­сту­па­ли про­ти будь-яко­го змі­шу­ва­н­ня укра­їн­сько-ві­зан­тій­сько­го та ла­тин­сько­го обря­дів. Ва­ти­кан та­кож зав­жди офі­цій­но був на укра­їн­сько­му бо­ці, ви­сту­пав про­ти нав’язу­ва­н­ня уні­а­там ла­тин­ства. Але Рим від Укра­ї­ни да­ле­ко, а Поль­ща з її по­стій­ним ти­ском на гре­ко-ка­то­ли­ків — по­ряд. Як апе­ля­ці­я­ми до Ри­му, так і осо­бли­во що­ден­ною бо­роть­бою за чи­сто­ту схі­дно­го обря­ду по всій га­ли­цькій ми­тро­по­лії укра­їн­ці змі­цни­ли, роз­ви­ну­ли і зба­га­ти­ли вла­сний цер­ков­ний обряд. XIX сто­лі­т­тя да­ло яскра­ві при­кла­ди ви­явів кра­си й рі­зно­ма­ні­тно­сті на­ро­дно-зви­ча­є­вої цер­ков­ної куль­ту­ри на за­хі­дних зем­лях Укра­ї­ни. У сво­їй осно­ві цер­ков­ні свя­та, обря­ди, це­ре­мо­нії укра­їн­ських гре­ко-ка­то­ли­ків ду­же по­ді­бні до пра­во­слав­них свят укра­їн­ців Над­дні­прян­щи­ни.

■ Від­сто­ю­ва­н­ня гре­ко-ка­то­ли­ка­ми укра­їн­ських цер­ков­них свят і тра­ди­цій гі­дне по­ди­ву що­до не­по­сту­пли­во­сті й скру­пу­льо­зно­сті. Жи­ву­чи ві­ка­ми в ри­мо-ка­то­ли­цько­му ото­чен­ні, во­ни без спро­ти­ву не по­сту­па­ли­ся й най­мен­шим на­ціо­наль­но- цер­ков­ним зви­ча­єм, при­чо­му зав­жди ви­хо­ди­ли пе­ре­мож­ця­ми. У цьо­му зв’яз­ку ціл­ко­ви­то без­під­став­ні оскар­же­н­ня й на­рі­ка­н­ня де­яких пра­во­слав­них на адре­су гре­ко-ка­то­ли­ків, що остан­ні ні­би­то зра­ди­ли пра­во­слав­ну ві­ру. Нав­па­ки, є ба­га­то при­кла­дів то­го, що гре­ко-ка­то­ли­ки пиль­но збе­ре­гли суть схі­дно­го обря­ду, не вве­ли у свої свя­тці жо­дно­го ла­тин­сько­го свя­та, то­ді як пра­во­слав­ним укра­їн­цям на схо­ді нав’яза­ли ба­га­то мо­сков­ських пра­во­слав­них свят за ра­ху­нок уне­ва­жне­н­ня укра­їн­ських.

Га­ли­на Ку­зем­ська. Не­здо­лан­на Укра­ї­на: Хро­ні­ка ни­ще­н­ня укра­їн­ської Цер­кви, мо­ви, куль­ту­ри, на­ро­ду. — Київ. 2014. Ата­на­сій Ве­ли­кий. З лі­то­пи­су хри­сти­ян­ської Укра­ї­ни. Т. 8. — Рим, 1976. — С. 133; Гри­го­рій Пів­то­рак. Укра­їн­ці: Звід­ки ми і на­ша мо­ва. — Київ. 2014. — С. 254-279.

ФО­ТО З САЙТА BLITZ.IF.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.