«Над­то пі­зно жи­ти зав­тра»

Го­стем «Дня» став Ми­хай­ло Маслій — ав­тор уні­каль­но­го три­том­но­го ви­да­н­ня «Зо­ло­тий вік укра­їн­ської естра­ди» (1960—1980 ро­ки)

Den (Ukrainian) - - Культура - Те­тя­на ПОЛІЩУК, «День»

Уцьо­му ви­дан­ні зі­бра­но ін­фор­ма­цію про по­е­тів, ком­по­зи­то­рів, спів­а­ків, які тво­ри­ли і тво­рять істо­рію укра­їн­ської пі­сні. Над ан­то­ло­гі­єю Ми­хай­ло Маслій пра­цю­вав по­над 12 ро­ків, ге­ро­я­ми три­том­ни­ка ста­ли 216 ви­ко­нав­ців, му­зи­кан­тів та ком­по­зи­то­рів, які ни­ні жи­вуть у 19-ти кра­ї­нах!

Це кни­га спо­га­дів, му­дро­сті, по­вчань від тих, ко­го уже не­має з на­ми і пі­шов у Ві­чність; а та­кож про тих хто був ві­до­мим, а ни­ні не­спра­ве­дли­во за­бу­тий; а ще про тих, хто є на­ши­ми су­ча­сни­ка­ми і до­сі сво­їм та­ла­ном про­слав­ляє укра­їн­ську куль­ту­ру не ли­ше на Ба­тьків­щи­ні, а й за кор­до­ном. Щоб під­го­ту­ва­ти це ви­да­н­ня, ав­тор здій­снив ко­ло­саль­ну ро­бо­ту, роз­мов­ляв із со­тня­ми лю­дей, пра­цю­вав у ар­хі­вах. Тут по­да­ні ці­ка­ві істо­рії про те, як на­ро­джу­ва­ли­ся ле­ген­ди і хі­ти, яки­ми бу­ли ком­по­зи­то­ри, по­е­ти-пі­сне­твор­ці та спів­а­ки на пі­ку сво­єї твор­чо­сті, яку роль в істо­рії пі­сні ві­ді­гра­ва­ли зву­ко­за­пис, сце­ні­чні ко­стю­ми, ра­діо й те­ле­ба­че­н­ня — про це все мо­жна ді­зна­ти­ся, про­чи­тав­ши «Зо­ло­тий вік укра­їн­ської естра­ди». Не­да­рем­но ж ви­да­н­ня отри­ма­ло спе­ці­аль­ну від­зна­ку від пре­зи­ден­та ГО «Фо­рум ви­дав­ців» Оле­ксан­дри Коваль, ко­тра осо­би­сто вру­чи­ла її Ми­хай­ло­ві Ма­слію. «Ні­чо­го пре­кра­сні­шо­го, ніж це ви­да­н­ня, я ще не ба­чи­ла. Я про­сто за­чу­до­ва­на», — ска­за­ла па­ні Оле­ксан­дра.

«День» ви­рі­шив та­кож під­три­ма­ти па­на Ма­слія, який здій­снив ти­та­ні­чну й су­спіль­но-зна­чи­му пра­цю, яка від­кри­ває ці­лі пла­сти скар­бів укра­їн­сько­го му­зи­чно-пі­сен­но­го ми­сте­цтва, а на згад­ку про зу­стріч у ре­да­кції го­лов­ний ре­да­ктор «Дня» по­да­ру­ва­ла зна­ко­вий су­ве­нір на­шої га­зе­ти — «Скри­ню скар­бів».

ВІДХОДИТЬ ЕПОХА, ЕЛІ­ТА, АУРА НА­ЦІО­НАЛЬ­НОЇ ПІ­СНІ НАЙ­КРА­ЩИХ ЇЇ ЗРАЗ КІВ

— Книж­ка скла­да­ла­ся з «па­злів » пі сля осо бис тих зу стрі чей із мит ця ми, ін терв’ ю, спо га дів... Я хо тів роз ка за ти про по ко лін ня, яке ни ні по ча ли не за слу же но за - бу­ва­ти. Якось стар­ша се­стра Во­ло­ди­ми­ра Іва­сю­ка Га­ли­на з гір­ко­тою ска­за­ла, що про Во­ло­дю за­раз роз­ка зу ють ті, хто з ним ра зом у трам ваї їз див... І я ви рі шив, що тре ба за до ку мен ту ва ти прав ду тих, хто не прос то знав і спіл ку - вав­ся з ма­е­стро, а ви­ко­ну­вав йо­го пі­сні, на чи­їх очах на­ро­джу­ва­ли­ся тво­ри ком­по­зи­то­ра, — роз­по­чав на­шу ро­змо­ву Ми­хай­ло МАСЛІЙ. — Пер ший текст для май бут ньої книж ки на ро див ся у 2004- му, а остан ній — у 2016 ро ці. Про де - яких мит ців на пи сав швид ко, а бу­ли й та­кі осо­би­сто­сті, про яких шу кав ві до мос ті ро ка ми. Ду же шко­дую, що не всіх ви­да­тних май­стрів встиг за­пи­са­ти. Не встиг зро­би­ти ін­терв’ю з по­пу­ляр­ним ком­по­зи­то­ром Оле­ксан­дром Бі­ла­шем (ми до­мо­ви­ли­ся про зу­стріч якраз на той день, ко ли Ма ес т ро ві дій - шов у віч ність) і про ньо го ме ні роз ка за ла йо го дру жи на, ві до ма спів­а­чка Ла­ри­са Бі­лаш-Оста­пен­ко у 2004-му... Про­те ме­ні по­ща­сти­ло, ад же про се бе і свій зо ря ний час із пер­ших уст роз­по­ві­ли Дми­тро Гна тюк і Ми ко ла Кон д ра тюк ( яко го жар то ма на зи ва ли Кон­трГна тюк), Сте пан Са ба даш і Ми - хай­ло Ткач, Ми­ко­ла Син­га­їв­ський і Ва­силь Ми­хай­люк, Ігор Бі­ло­зір і Ми­ко­ла Мо­зго­вий, Ми­хай­ло Гри- ни­шин і Ві­ктор Шпор­тько, Во­ло­ди мир Ді дух ( 8 сер п ня ле ген дар - но му квар те то ві « Явір » ми ну ло пів­ві­ку, а ні­хто на­віть і не зга­дав) і Ра­ї­са Ки­ри­чен­ко, Ана­то­лій Дра­го ми рець кий і Ана то лій Гор - чин­ський...

Так ви­йшло, що де­я­кі з ге­ро­їв книж­ки ме­не са­мі зна­хо­ди­ли. Ко­ли пи­сав ан­то­ло­гію, то від­чув, що все в на­шо­му жит­ті не ви­пад­ко­ве і за всі­ма до­ся­гне­н­ня­ми лю­ди­ни сто­їть Бо­жа ру­ка, а зро­зу­мі­ти це ме­ні до­по­мо­гло те, що то­ді про­чи­тав Бі­блію... Ко­ли до­пи­сав до остан­ньої кра­пки, від­чув, що й сам став кра­щим і до­брі­шим.

До­ле­но­сну роль у мо­є­му жит­ті ві­ді­гра­ли не­за­бу­тні зустрічі, які зго­дом пе­ре­ро­сли у ба­га­то­рі­чну дру­жбу, — з Ва­си­лем Зін­ке­ви­чем, Іго­рем та Окса­ною Бі­ло­зі­ра­ми, Лі­лею Сан­ду­ле­сою, Лев­ком Ду­тков­ським (са­ме він, за­снов­ник ле­ген­дар­ної «Сме­рі­чки», став пер­шим у мо­їй книж­ці, до ре­чі, ско­ро бу­де­мо від­зна­ча­ти юві­лей — 50-річ­чя по­пу­ляр­но­го ан­сам­блю), Юрі­єм Риб­чин­ським, Іго­рем По­кла­дом, Ва­ди­мом Кри­щен­ком, Ана­то­лі­єм Гор­чин­ським, Іво Бо­бу­лом, Оле­ксан­дром Зло­тни­ком, Ана­то­лі­єм Ма­твій­чу­ком, Бо­г­да­ном Стель­ма­хом, Ві­та­лі­єм Бі­ло­нож­ком, Ві­кто­ром Мо­ро­зо­вим, Ві­кто­ром Шпор­тьком, Ва­ле­рі­єм Ма­ре­ни­чем...

Мав ща­стя спіл­ку­ва­ти­ся із (на пре ве ли кий жаль, ни ні по кій ни - ми) На­за­рі­єм Ярем­чу­ком, Ва­си­лем Ми­хай­лю­ком, Оле­ксан­дром Бі­ла­шем, Сте­па­ном Са­ба­да­шем, Ми­ко­лою Мо­зго­вим, Ра­ї­сою Ки­ри­чен­ко, Ми­ко­лою Син­га­їв­ським... Що­ра­зу від них ді­зна­вав­ся про щось ці­ка­ве і не­зви­чне. Хо­ті­ло­ся за­пам’ята­ти яко­мо­га біль­ше у най­дрі­бні­ших де­та­лях, адже на мо­їх очах тво­ри- ла­ся істо­рія укра­їн­ської естра­ди. Так, во­лею до­лі, з пер­ших уст знав ве ли чез ну кіль кість різ но ма ніт - них іс то рій, які зав ж ди хо ті ло ся роз­по­ві­сти лю­дям.

Зна­є­те, пра­цю­ю­чи над ан­то­ло­гі­єю я зро­зу­мів, що не мо­жна на зав­тра, пі­сля­зав­тра від­кла­да­ти зустрічі, бо, як ка­зав Гри­го­рій Ско­во­ро­да, — «над­то пі­зно жи­ти зав­тра», а тре­ба всти­га­ти все, що мо­жна сьо­го­дні. Ко­ли скла­дав спи­сок ми­тців, про яких хо­тів на­пи­са­ти, то ви­йшло 216 чо­ло­вік, які те­пер жи вуть у різ них кра ї нах сві ту. З 31 ге­ро­єм не су­ди­ло­ся зу­стрі­ти­ся за жи­т­тя, то­му про них роз­ка­зу­ва­ли дру зі, най ближ че ото чен ня, рі­дні. Книж­ка на­ро­джу­ва­ла­ся дов­го — 12 ро­ків на 1216 сто­рін­ках і за цей час ще три де­ся­тка ми­тців по­мер­ло, до­ки дру­ку­ва­ли не ста­ло ще трьох. По­ді­бно­го до ме­не ні­хто не на­пи­ше ні­ко­ли, не то­му, що я та­кий му­дрий, а вже за­пи­та­ти не- ма у ко­го... Відходить епоха, елі­та, аура на ці о наль ної піс ні най - кра­щих її зраз­ків.

«ВСІ ЩЕ МО­ЛО­ДІ ТА ГАРНІ!»

— Пе­рі­од, охо­пле­ний у книж­ці, — від по­ча­тку 1960-х ро­ків і до 1990-го — є най­більш плі­дним і ці­ка­вим у на­ціо­наль­но­му тра­ди­цій- но му ес т рад но му піс не тво рен ні. Са­ме він став «зо­ло­тим», адже то­ді пи­са­ли­ся во­і­сти­ну «зо­ло­ті сто­рін­ки». Пі­сні ці пи­са­ли не за­ра­ди гро­шей, а для ду­ші. Усе на­ро­джу­ва­ло­ся від сер­ця й осі­да­ло у вдя­чних сер­цях слу­ха­цьких на­ві­чно. Не - хай ме­ні про­ба­чать но­ві­тні ку­ми­ри, все ж йти­ме­ться про тих, хто мав і має пов­не пра­во на­зи­ва­ти­ся пер­шим. І пе­ред та­лан­том ко­жно­го з них ни­зе­сень­ко схи­ляю го­ло­ву...

Текс­ти ін­ко­ли на­ро­джу­ва­лись ду же склад но, а бу ва ло, що пи сав «на од но му по ди ху». На прик лад, Та­ма­ра Стра­ті­єн­ко, ди­ктор і ве­ду­ча най­пре­сти­жні­ших фе­сти­ва­лів і кон цер тів 1970- 1980- х спо чат ку не ду же охо че хо ті ла роз ка зу ва ти про се­бе, але текст про «жін­ку з те­ле­ві­зо­ра» ви­йшов ду­же щи­рим, і са ма Та ма ра Ми ко ла їв на, ко ли про чи та ла, то зі зна ла ся, що « мій роз­діл най­те­плі­ший». Під час бе­сід я за ко ху вав ся у кож но го сво го ві - за ві. Річ у то му, що ко жен роз діл при свя че но од ній осо бі, яка са ма про се бе роз ка зує. Це опо ві ді тих лю­дей, які тво­ри­ли і тво­рять істо­рію укра­їн­ської пі­сні, і це не ли­ше ком по зи то ри, по ети, спі ва ки, а й зву­ко­ре­жи­се­ри, те­ле— і ра­діо­ве­ду­чі пе ре дач. З ти ми, хто жи ве за кор­до­ном, спіл­ку­ва­ли­ся по скай­пу, або ко ли мит ці при їж д жа ли в Укра ї ну. По над 20 ро ків при яте - люю з Та­нею Д’Авінь­йон — чу­до­вою аме­ри­кан­ською фо­то­май­стри­нею укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня, зав­дя­ки якій збе­ре­же­но уні­каль­ний фо­то­ар­хів укра­їн­ських естра­дних піс не твор ців 1960— 1980 рр. У її ки ївсь ко му по меш кан ні, своє рід - ній ми­сте­цькій штаб-квар­ти­рі, на­пи сав кіль ка де сят ків тек с тів. До ре­чі, Та­ня спе­ці­аль­но при­лі­та­ла зі США на пре­зен­та­цію книж­ки і зі­зна ла ся чис лен ній ау­ди то рії, що має «ви­ши­ті ко­льо­ро­ви­ми ни­тка - ми ав­то­гра­фи на аме­ри­кан­сько­му об ру сі тріо Ма ре ни чів, Олек сан д - ра Злот ни ка, Вік то ра Мо ро зо ва, Ва­си­ля Ждан­кі­на, те­а­тру «Не жу­рись! » , ба га тьох по етів, ком по зи - то­рів. Усе за­фі­ксо­ва­но на плів­ках і збе­ре­же­но у ве­ли­че­зно­му фо­то­ар­хі ві. Всі ще мо ло ді та гар ні! »

Я, ко­ли ді­зна­ю­ся, що ми­тець жи­вий, то ле­чу на зу­стріч, як на кри­лах. Ме­ні ці­ка­во бу­ло роз­мов - ля ти з кож ним ге ро єм книж ки. Мо­же, то­му, що це по­ко­лі­н­ня ду­же та­ла­но­ви­тих лю­дей, яки­ми ми по­вин­ні пи­ша­ти­ся і не за­бу­ва­ти про них. Ко­жен із них за­ли­шив для нас най­цін­ні­ше — рі­дну пі­сню.

Упер­ше в цьо­му лі­то­пи­сі від­обра­же­но ін­тер­на­ціо­наль­ний вне­сок у на­шу пі­сен­ну скар­бни­цю. Ко­жна по­стать — осо­би­стість: аме­ри­кан­ка укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня з ди­во­ви­жним го­ло­сом Кві­тка Ці­сик, пер­шо­пі­сняр Во­ло­ди­мир Му­ля­він, яко го за слу же но вва жа ли ве ли - ким си ном зем лі бі ло русь кої, серб­ські спів­а­ки Ра­дмі­ла Ка­ра­кла­їч та Джор­дже Мар’яно­вич, бол­га­рин Бі­сер Кі­ров, гру­зин­ські ко­ри­феї Вах танг Кі ка бід зе і Та ма ра Гверд­ци­те­лі, азер­бай­джа­нець Му­слім Ма­го­ма­єв, ка­за­шка Ро­за Рим­ба­є­ва, по­ляк укра­їнсь ко­го по­хо­дже­н­ня Че­слав Нє­мен, та­та­рин Ре­нат Ібра­гі­мов, бі­ло­рус Ва­ле­рій Дай­не­ко, мол­да­ван­ка На­дія Че­пра­га, ук ра ї н ка з да ле кої Ар­ген ти ни Клав­дія По­ло­тнян­ка, аме­ри­кан­ці укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня Дар­ка Сте­бів­ка і Слав­ко Га­ла­тин, укра­їн­ка з Ка­на­ди Лю­ба Бі­лаш...

На по­ча­тку ро­бо­ти, ко­ли ме­не не ду­же до­бре зна­ли май­стри, то ін­ко­ли мав про­бле­ми. Ін­терв’ю за­пи-

ФО­ТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.