Як зва­ти укра­їн­ською рana Kowalskiego?

Чо­му інер­ція ста­рих під­хо­дів у на­пи­сі прі­звищ за­ли­ши­ла­ся в пост­ра­дян­ській Укра­ї­ні

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Як пра­виль­но по­да­ва­ти укра­їн­ською в мас-ме­діа іме­на та прі­зви­ща ро­сі­ян, бі­ло­ру­сів, по­ля­ків, сло­ва­ків — тоб­то пред­став­ни­ків тих на­цій, чиї мо­ви є близь­ко­спо­рі­дне­ни­ми — з ті­єю са­мою укра­їн­ською — слов’ян­ськи­ми мо­ва­ми? За ра­дян­ських ча­сів все бу­ло про­сто: ро­сій­ські й бі­ло­ру­ські іме­на та прі­зви­ща май­же зав­жди по­да­ва­ли­ся на­бли­же­ни­ми до то­го, яки­ми б во­ни бу­ли, як­би їхні но­сії бу­ли укра­їн­ця­ми; з по­ля­ка­ми та сло­ва­ка­ми до­зво­ля­ло­ся в цьо­му пи­тан­ні три­ма­ти пев­ну ди­стан­цію, а то­му пи­са­ти «Мі­хал» чи «Ва­сіл».

Інер­ція ста­рих під­хо­дів за­ли­ши­ла­ся і в пост­ра­дян­ській Укра­ї­ні. З’ясу­ва­ли­ся, втім, де­я­кі ці­ка­ві де­та­лі: ска­жі­мо, Ва­сіл Бі­ляк, один із во­ждів ко­му­ні­сти­чної Че­хо­сло­вач­чи­ни, був за по­хо­дже­н­ням українець і за­зна­чав це в усіх ан­ке­тах, тож сьо­го­дні на­віть у ро­сій­сько­мов­ній «Ві­кі­пе­дії» він фі­гу­рує як «Ва­силь». І це, як на ме­не, нор­маль­но. Ра­зом із тим у де­яких ду­же про­гре­сив­них мас-ме­діа уна­о­чни­ла се­бе на­ста­но­ва на фо­не­ти­чне від­тво­ре­н­ня ро­сій­ських імен та прі­звищ: Ґрі­ґо­рій Ра­спу­тін, Вла­ді­мір Пу­тін... Не бе­ру­ся су­ди­ти, чи це вір­но, але за­ува­жу, що за та­ко­го під­хо­ду не­рід­ко ви­ни­ка­ють дур­ну­ва­ті си­ту­а­ції. Ска­жі­мо, на­ро­до­воль­ця Ми­ко­лу Ки­баль­чи­ча ще­дрою ру­кою да­ру­ють ро­сі­я­нам, ко­ли ви­мов­ля­ють йо­го ім’я та­ким чи­ном: Ні­ко­лай Кі­баль­чіч. А ко­му­ні­сти­чних ді­я­чів ро­дом з Укра­ї­ни на­зи­ва­ють: Ні­ко­лай Кри­лен­ко, Ні­ко­лай По­дґор­ний... І по­мі­чник Хрущова фі­гу­рує як Ґрі­ґо­рій Шум­скій, хоч він був укра­їн­цем за на­ціо­наль­ні­стю. Ще гір­ше з ра­дян­ськи- ми ге­не­ра­ла­ми та мар­ша­ла­ми. Чо­му «Ма­лі­нов­скій» чи «Ті­мо­шен­ко», якщо во­ни вва­жа­ли се­бе укра­їн­ця­ми і бу­ли ни­ми? Або пи­шуть «Сєр­ґей Ві­шнєв­скій», то­ді як ге­не­рал Сер­гій Ви­шнев­ський був укра­їн­цем із Ро­га­ти­на, а ге­не­рал Дми­тро Осад­чий — із Жи­то­мир­щи­ни, втім, йо­го ім’я ви­мов­ля­ють: «Дмі­трій Осад­чій»... Та й прі­зви­ще пер­шо­го й остан­ньо­го пре­зи­ден­та СРСР на­вряд чи пра­виль­но ви­мов­ля­ти Ґор­ба­чов — він би та­ке й не ви­мо­вив...

Утім, з ро­сій­ськи­ми прі­зви­ща­ми й іме­на­ми все ж про­сті­ше — оби­ра­є­ться пев­ний прин­цип, якщо слід не­у­хиль­но до­три­му­ва­ти­ся, тіль­ки не за­пи­су­ю­чи укра­їн­ців (та ще й на­ціо­наль­но сві­до­мих, і та­ке тра­пля­є­ться) до чи­сла ро­сі­ян. А от як бу­ти з поль­ськи­ми прі­зви­ща­ми та іме­на­ми?

Ме­ні осо­би­сто важ­ко зро­зу­мі­ти, чо­му пи­шуть «ге­не­рал Вла­ді­слав Сі­кор­скій» — а не Вла­ди­слав Сі­кор­ський; ще важ­че ося­гну­ти ло­гі­ку в на­пи­сан­ні «Йо­зеф Піл­суд­скій» за­мість Юзеф Піл­суд­ський. Але це ще кві­то­чки. Чо­мусь поль­ські прі­зви­ща в укра­їн­ських ма­сме­діа ста­ло мо­дно пи­са­ти з за­кін­че­н­ням «-і» й не від­мі­ню­ва­ти. Це не ли­ше су­пе­ре­чить всій укра­їн­ській лі­те­ра­тур­ній тра­ди­ції (нев­же всю на­шу лі­те­ра­ту­ру до­ве­де­ться пе­ре­пи­су­ва­ти?), а й ма­кси­маль­но від­да­ле­но від поль­ської мо­ви.

При­кла­ди? Будь ла­ска. Зна­ме­ни­та фра­за одно­го з пер­со­на­жів Ген­рі­ка Сен­ке­ви­ча: «Я пан Ко­валь­ський, а це (по­гла­джує ша­блю) — па­ні Ко­валь­ська», — ви­хо­дить, те­пер має пи­са­ти­ся і зву­ча­ти так: «Я пан Ко­валь­ські, а це — па­ні Ко­валь­ські». Але ж «па­ні Ко­валь­ські » поль­ською — « pani Kowalska», тоб­то так, як і в кла­си­чній укра­їн­ській тра­ди­ції. Ну, а «звер­нен- ня до па­на Ко­валь­ські» поль­ською пи­ше­ться, якщо не по­ми­ля­юсь, так: «odwolac sie do рana Kowalskiego», — а «до па­ні Ко­валь­ські» — «do pani Kowalskiej»...

Іна­кше ка­жу­чи, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи но­во­мо­дні фор­ми, ми бу­ду­є­мо шту­чні бар’єри між дво­ма мо­ва­ми і не­хту­є­мо поль­ськи­ми пра­ви­ла­ми на­пи­са­н­ня та ви­мо­ви прі­звищ. Але це ще да­ле­ко не все. Як, ска­жі­мо, бу­ти з рі­дним бра­том ми­тро­по­ли­та Ан­дрея Ше­пти­цько­го, ге­не­рал-по­ру­чи­ком Вій­ська Поль­сько­го Ста­ні­сла­вом Ше­пти­цьким? Бу­де­мо пи­са­ти йо­го так: «Ста­ні­слав Ше­пті­цкі»? А як пи­са­ти прі­зви­ща пред­став­ни­ків «укра­їн­ської шко­ли» в поль­ській лі­те­ра­ту­рі ХІХ сто­лі­т­тя? На­при­клад, Юзе­фа Бо­г­да­на За­ле­сько­го, чий пра­дід по ба­тьків­ській лі­нії був за­по­розь­ким ко­за­ком? Або Мі­ха­ла Ґра­бов­сько­го? Чи Ми­хай­ла (Мі­ха­ла) Чай­ков­сько­го, ко­трий був на­щад­ком геть­ма­на Іва­на Брю­хо­ве­цько­го та ви­хід­цем зі спо­ло­ні­зо­ва­ної ро­ди­ни укра­їн­ської шля­хти? Він не тіль­ки пи­сав про Укра­ї­ну — він на­ма­гав­ся під­ня­ти пов­ста­н­ня в ній за­ра­ди від­нов­ле­н­ня ко­за­цької во­лі та сла­ви, а 1853 ро­ку ство­рив ко­за­цьке вій­сько на те­ре­нах От­то­ман­ської Пор­ти, яке бра­ло участь у вій­ні про­ти Ро­сій­ської імперії, за сво­бо­ду Укра­ї­ни під пра­по­ра­ми геть­ма­на Пе­тра До­ро­шен­ка...

Я не маю ре­це­птів то­го, як пи­са­ти і ви­мов­ля­ти поль­ські й ро­сій­ські (а ще є бі­ло­ру­ські та сло­ва­цькі) іме­на та прі­зви­ща укра­їн­ською. Моя мета зна­чно скром­ні­ша: при­вер­ну­ти ува­гу до ці­єї про­бле­ми, вар­тої обго­во­ре­н­ня і фі­ло­ло­га­ми, і жур­на­лі­ста­ми, а та­кож за­сте­рег­ти від де­яких са­мо­о­че­ви­дних дур­ниць, які, втім, ре­гу­ляр­но про­ска­ку­ють у ві­тчи­зня­них мас-ме­діа.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.