На­тхне­н­ня ко­льо­ру бор­до

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Сло­во «Па­риж» ду­же до­бре піджив­лює, а мій спів­бе­сі­дник, обі­зна­ний у про­це­сі не з чу­ток, ска­зав: «Удо­брює, а якщо зов­сім че­сно, то угно­ює, що пов’яза­не з ми­сте­цтвом, у то­му чи­слі й ку­хар­ським». «Фра­за, — ствер­джу­вав він, — ска­жі­мо, та­ка — «ця ху­до­жни­ця, ку­хар, кон­ди­тер, со­ме­льє, ба­рі­ста їде до Па­ри­жа пра­цю­ва­ти або вчи­ти­ся, так не­стрим­но впли­ває на уяву», що ефект га­ран­то­ва­но, як ка­жуть про хо­ро­ше на­сі­н­ня — за­без­пе­че­не сто­від­со­тко­ве уко­рі­не­н­ня». За шка­лою не чі­тко по­зна­че­ни­хцін­но­стей, мит­тє­во від­бу­ва­є­ться різ­кий стри­бок вго­ру, хо­че­ться і са­мій взя­ти участь у чо­мусь, хо­ча б на рів­ні сма­ко­ви­хре­це­пто­рів. Одна па­ні, ще не­дав­но вла­сни­ця сер­йо­зни­хко­штів в осо­бі і ті­лі чо­ло­ві­ка, ча­сто зі­зна­ва­ла­ся тим, ко­му до­ві­ряє, що у неї в жит­ті сфор­му­ва­ла­ся вузь­ка спе­ці­а­лі­за­ція: вби­ва­ти час, аби він не вбив її. Так от, во­на ра­птом пі­шла да­лі і за­пи­са­ла­ся на не­де­ше­ві кур­си у ку­ха­ря, який на­вчав­ся там — зви­чай­но, все спла­тив чо­ло­вік. Я ще по­ду­ма­ла, що у лю­дей з гі­дним бан­ків­ським ра­хун­ком ба­га­то про­блем, однак біль­шо­сті во­ни зда­ю­ться смі­шни­ми, а да­рем­но. Все мо­же змі­ни­ться в один день. Ось і моя зна­йо­ма, з очи­ма ко­льо­ру за­гад­ко­ви­хмо­не­ток (лін­зи), від якої ча­сто чу­ла якісь ви­чи­та­ні, стан­дар­тні мір­ку­ва­н­ня, ра­птом не на жарт за­хо­пи­ла­ся ку­лі­на­рі­єю, а ме­ні на­віть по­ду­ма­ло­ся, швид­ше за все, ку­ха­рем, який при­їхав з Мо­на­ко. Во­на на­тхнен­но пе­ре­ка­зу­ва­ла йо­го сло­ва про те, що в Мо­на­ко ку­ха­рі — аб­со­лю­тні зір­ки, на ни­хку­пу­ють кви­тки, як на ви­ста­ву по­пу­ляр­но­го акто­ра. Спо­ча­тку па­ні «під­сі­ла» на гар­бу­зо­вий суп і пе­ре­ко­ну­ва­ла всіх, хто на­ла­што­ва­ний був слу­ха­ти, а тер­пля­чі ву­ха їй не­об­хі­дні зав­жди, що весь Гол­лі­вуд вва­жає та­кий суп «ан­ти­ві­ко­вою пі­гул­кою». Ко­ли цей ру­дий сю­жет злег­ка при­ни­шк, на­став но­вий — ко­льо­ри бор­до або фі­о­ле­то­во-чер­во­ний, як хто ба­чить. Все, те­пер йо­го ве­ли­чність бу­ряк за­по­ло­нив її дум­ки і час, до ре­чі, са­ме в цей пе­рі­од віль­но­го ча­су у неї ста­ло зна­чно біль­ше. Чо­ло­ві­ка на­здо­гна­ла кри­за се­ре­дньо­го ві­ку, що­прав­да, за­пі­зни­ла­ся злег­ка — вже пі­сля 50, якраз пе­рі­од, ко­ли всі, аб­со­лю­тно всі дів­ча­та зда­ю­ться кра­си­ви­ми, а дру­жи­на — за­шмор­гом на шиї... і кур­си до­ве­ло­ся за­ли­ши­ти, га­ма­нець чо­ло­ві­ка зро­бив но­ги. Так, на бу­ря­ку во­на й при­галь­му­ва­ла, але як яскра­во... Па­ризь­ка ча­рів­ли­вість її роз­по­від­ей, при­па­ла до ду­ші на­шо­му со­ко­ви­то­му, яскра­во­му, аб­со­лю­тно са­мо­до­ста­тньо­му бу­ря­ку, яко­му аб­со­лю­тно бай­ду­же всі ці оспі­ву­ва­н­ня, де­який флер, при­тру­ше­ний єв­ро­пей­ським ви­зна­н­ням, при­чо­му ми­ну­лим, і від­чу­ла: спо­ку­сли­вість зви­чно­го ко­ре­не­пло­ду на­по­ле­гли­во на­га­да­ла про се­бе, до то­го ж ні­хто не зви­ну­ва­тить бу­ряк у ці­но­вій ма­нії ве­ли­чі — по­ки що він до­сту­пний усім. Під впли­вом за­ко­ха­ної в бу­ряк па­ні, а, мо­жли­во, й у ку­ха­рі, ста­ла за­над­то гар­ною, ви­рі­ши­ла теж до ньо­го (бу­ря­ку) при­ди­ви­ти­ся з твор­чою при­стра­стю. З мо­нак­ським ку­ха­рем ме­не рі­днить ли­ше одне — цьо­го ро­ку теж по­бу­ва­ла в Мо­на­ко, але бу­ло ме­ні там не до ре­сто­ран­но­го бу­ря­ку. От­же, один з ве­чо­рів при­свя­ти­ла бу­ря­ку. Ро­зрі­за­ла кру­глень­кий пру­жний чу­до­вий бу­ря­чок се­ре­дньо­го роз­мі­ру і за­сти­гла, ні­би впер­ше від­кри­ла йо­го вну­трі­шній «світ». Від­ра­зу за­ми­лу­вав­шись кра­сою сві­тлих кон­цен­три­чни­хкіл усе­ре­ди­ні, гі­дних пен­зля Ма­ле­ви­ча, вхо­пи­ла по­трі­бний на­стрій і по­ча­ла мір­ку­ва­ти — що б та­ке при­го­ту­ва­ти, уни­ка­ю­чи три­ві­аль­но­го сте­ре­о­ти­пу, як ска­жі­мо, са­лат з на­тер­то­го від­ва­ре­но­го бу­ря­ку. Пам’ята­ю­чи, що зав­дя­ки сво­їй не­ймо­вір­ній чу­тли­во­сті на ку­хні цей скром­ний овоч мо­же ста­ти і за­ку­скою, і де­сер­том, і на­по­єм, ви­рі­ши­ла не вби­ти йо­го за­па­шні со­лод­ку­ва­ті но­ти і аро­мат сві­жої зе­ле­ні, от­же, від- пра­ви­ла пло­ди за­пі­ка­ти­ся. За­лі­зо, йод, ві­та­мі­ни А, В1, В2, В3, В6, ка­лій, ма­гній, цинк, крем­ній та рі­зні ко­ри­сні ки­сло­ти при­кра­сять ве­че­рю. До то­го ж у бу­ря­ку є й ві­та­мін Р у ве­ли­кій кіль­ко­сті та бе­та­їн. Так, за­бу­ла уто­чни­ти — ві­та­мін Р ча­сто на­зи­ва­ють ві­та­мі­ном мо­ло­до­сті, який ста­ран­но бо­ре­ться зі ста­рі­н­ням. Бе­та­їн до­по­ма­гає кра­ще пе­ре­трав­лю­ва­тись отри­ма­ним з їжею тва­рин­ним і ро­слин­ним біл­кам, та­ким чи­ном галь­му­ю­чи за­сво­є­н­ня не ду­же ко­ри­сних для фі­гу­ри ву­гле­во­дів і жи­рів. До то­го ж спри­яє нор­ма­лі­за­ції ви­ро­бле­н­ня ко­ла­ге­ну, не­об­хі­дно­го для про­фі­ла­кти­ки ста­рі­н­ня шкі­ри. Так, вже все знаю, те­пер до спра­ви! Спер­шу, ви­пи­ла ста­кан сві­жо­го бу­ря­ко­во­го со­ку — для ви­ве­де­н­ня то­кси­нів. Ба­дьо­ро стар­та­ну­ла, але всі ці ре­сто­ран­ні на­зви — ра­ві­о­лі з бу­ря­ком, щер­бет з бу­ря­ко­во­го со­усу, бу­ря­ко­вий мар­ме­лад для ін­три­ги до важ­кихм’ясним страв — все це ви­ма­гає до­да­тко­вої ме­ту­шні та біль­ших­гро­шей, аніж хо­ті­ло­ся б. Знаю, що ві­до­мий гол­лі­вуд­ський ку­хар япон­сько­го по­хо­дже­н­ня, на­звав бу­ряк «від­кри­т­тям усьо­го сво­го жи­т­тя», ін­ший мо­дний шеф, йо­го по­ра­ду й бе­ру на озбро­є­н­ня, за­про­по­ну­вав вжи­ва­ти не ли­ше ко­рін­ці, але й те, що зов­ні. Прав­да, з ці­єю ча­сти­ною за­пі­зни­ла­ся, вже май­же зи­ма, але для бу­ря­ко­во­го бор­щу все в до­мі є: за­пе­че­ний бу­ряк, огі­ро­чки, зе­ле­на ци­бу­ля, ва­ре­ні яй­ця, кар­то­пля в лу­шпин­ні та ли­мон. Борщ на лю­би­те­ля — він по­да­є­ться хо­ло­дним зі сме­та­ною. З не­дав­ні­хпір на­віть цей дав­но зна­йо­мий борщ по­ча­ла пе­ре­би­ва­ти в блен­де­рі, пе­ред­чу­ва­ю­чи ін­ше бар­ха­ти­сте за­до­во­ле­н­ня скром­нень­ко­го су­пчи­ку­бор­щи­ку. До та­ріл­ки на острі­вець сме­та­ни мо­жна по­кла­сти для оздо­бле­н­ня пе­люс­тку м’яти, але во­на ме­не зав­жди на­пру­жує сво­єю нав’язли­ві­стю — на­ві­що? Ча­сти­на за­пе­че­но­го бу­ря­ка за­ли­ши­ла для де­сер­ту, теж про­сто­го: на­рі­за­ний кру­жаль­ця­ми бу­ряк по­бриз­ка­ла ли­мон­ним со­ком, за­пе­кла у фоль­зі в ду­хов­ці не біль­ше 20 хви­лин. По­тім по­кла­ла тро­хи ме­ду на ко­жен бу­ря­ко­вий кру­же­чок, прав­да, тим са­мим тро­хи збіль­шив­ши ка­ло­рій­ність до 70 ккал, по­си­па­ла сві­жим ме­ле­ним чор­ним і ду­хмя­ним пер­цем та ще по­три­ма­ла в ду­хов­ці п’ять хви­лин. Так, це сма­чно, але для ве­че­рі за­ма­ло якось. Мій бу­ря­чок мрі­яв хо­ча би про ко­тле­тку, але ні, за­бо­ро­не­но, адже хо­че­ться ін­три­ги і зна­ю­чи, що всі ро­ма­ни з їжею не­вда­лі, по­ки не зна­йдеш те, чо­го хо­чеш, зно­ву на­пру­жи­ла­ся.

На­рі­за­ни­ми кру­жаль­ця­ми ми­лу­ва­ла­ся, не до­по­мо­гло, су­пчик з’їла, як для зи­ми він злег­ка не­до­ре­чний, де­серт, що­прав­да, ду­же спо­до­бав­ся, але пі­сля ньо­го ще силь­ні­ше за­хо­ті­ло­ся чо­гось більш ва­го­мо­го. Хай про­ба­чить ме­не той аб­стра­ктний ку­хар з Мо­на­ко і йо­го око­лиць, але при­го­ту­вав­ши до­ма­шній ма­йо­нез і ство­рив­ши ма­лень­ку бу­ря­ко­ву шуб­ку для осе­лед­ця, а кар­то­пель­ка в мун­ди­рі ще бу­ла га­ря­чою, на­ре­шті, по­смі­хну­ла­ся. Жо­дні ра­ві­о­лі і бу­ря­ко­ві му­си з ек­зо­ти­чни­ми го­рі­шка­ми так но­сталь­гі­чно дов­го не лю­биш, як про­сто­на­ро­дну шу­бу. Це факт.

Що по­ро­биш — ми не в Па­ри­жі.

Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.