«День»: на­черк під­ру­чни­ка зі сві­то­вої істо­рії

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Для нас у ре­да­кції бу­ло ве­ли­кою че­стю отри­ма­ти — аб­со­лю­тно не­о­чі­ку­ва­но — на еле­ктрон­ну скринь­ку текст про над­зви­чай­ну ва­гу істо­ри­чних про­е­ктів «Дня» від до­кто­ра істо­ри­чних на­ук, про­фе­со­ра, за­ві­ду­ва­ча від­ді­лу істо­рії Укра­ї­ни 20—30-х рр. ХХ ст. Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни На­ціо­наль­ної ака­де­мії на­ук Укра­ї­ни, ав­то­ра чи­слен­них до­слі­джень з істо­рії Укра­ї­ни XIX—XX сто­літь Ста­ні­сла­ва Куль­чи­цько­го (чи­тай­те блог «Ві­тчи­зня­на істо­рія на сто­рін­ках га­зе­ти «День» на сай­ті га­зе­ти — від 16 ли­сто­па­да ). А от бу­кваль­но дня­ми ще один ав­тор «Дня» — ла­у­ре­ат Пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са Сер­гій Грабовський на­пи­сав нам, що про­чи­тав­ши текст Ста­ні­сла­ва Вла­ди­сла­во­ви­ча, він ви­рі­шив, що йо­му теж є що ска­за­ти про «День».

За остан­ній рік «День» опу­блі­ку­вав кіль­ка ін­терв’ю з за­хі­дни­ми істо­ри­ка­ми, зокре­ма й укра­їн­сько­го по­хо­дже­н­ня, які на­о­чно за­свід­чи­ли мі­ру кри­зи у сві­то­вій істо­ри­чній на­у­ці. Зві­сно, йде­ться не про всіх більш чи менш іме­ни­тих ав­то­рів, але... За­над­то вже за­ци­кле­ні ба­га­то які істо­ри­ки зі «ста­рої» Єв­ро­пи (ті­єї, що не бу­ла ко­му­ні­сти­чною), зі США й Ка­на­ди на «по­до­лан­ні на­ціо­на­лі­зму», на «не­без­пе­ці пра­во­го ра­ди­ка­лі­зму», на «по­лі­ва­рі­ан­тно­сті роз­ви­тку», на «рів­но­прав­но­сті ти­пів ци­ві­лі­за­цій» то­що. Тим ча­сом дер­жа­ви, в яких во­ни жи­вуть і пра­цю­ють, ствер­ди­ли­ся зав­дя­ки іде­ям на­ціо­на­лі­зму, їхній про­грес за­без­пе­чу­вав­ся при­хиль­ні­стю до одно­го ва­рі­ан­та роз­ви­тку — ри­нок, по­лі­ти­чна де­мо­кра­тія, гро­ма­дян­ське су­спіль­ство; дер­жа­ви ці — за ви­ня­тком Япо­нії, Пів­ден­ної Ко­реї, Сін­га­пу­ру та де­яких ін­ших — на­ле­жать до єв­ро­а­тлан­ти­чної цивілізації (та й «да­ле­ко­схі­дні ти­гри» зна­чною мі­рою ба­зу­ю­ться на до­ся­гне­н­нях ці­єї цивілізації) — і так да­лі, і та­ке ін­ше. Зро­зумі­ло, зав­жди існу­ють від­мін­но­сті між кра­ї­на­ми в ме­жах одно­го ва­рі­ан­та ци­ві­лі­за­цій­но­го роз­ви­тку, про­те во­ни не ма­ють за­хо­ди­ти за­над­то да­ле­ко, іна­кше фор­му­є­ться, ска­жі­мо, єв­ра­зій­ська де­спо­ти­чна ци­ві­лі­за­ція, яка з ча­сів ре­форм Пе­тра І пра­гне пе­ре­йня­ти за­хі­дні про­ми­сло­ві та вій­сько­ві те­хно­ло­гії, не­хту­ю­чи при цьо­му со­ці­аль­но-по­лі­ти­чни­ми прин­ци­па­ми. Так, ця ци­ві­лі­за­ція, яка зго­дом ор­га­ні­чно пе­ре­тво­ри­ла­ся на ра­дян­ську, ма­ла пев­ні, ча­сом зна­чні до­ся­гне­н­ня в окре­мих сфе­рах, але зав­дя­ки тим, ко­го ще Ча­а­да­єв на­зи­вав «ба­стар­да­ми Єв­ро­пи», — тоб­то ін­те­лі­ген­там. І не ви­пад­ко­во в Ро­сії Ча­а­да­є­ва бу­ло офі­цій­но ого­ло­ше­но бо­же­віль­ним: він справ­ді був віль­ним від обо­жню­ва­н­ня са­мо­дер­жав­ства, пра­во­слав’я і на­ро­дно­сті та «осо­бли­во­го шля­ху Ро­сії»...

Уцьо­му пла­ні ко­ман­да ав­то­рів «Дня» сто­їть, як на ме­не, на го­ло­ву ви­ще від су- ча­сної за­хі­дної лі­во­лі­бе­раль­ної істо­рі­о­гра­фії та фі­ло­со­фії істо­рії (са­ме су­ча­сної, а не кла­си­чної, спе­ці­аль­но на­го­ло­шую на цьо­му, і ли­ше лі­во­лі­бе­раль­ної — ті­єї, яка ро­бить прин­ци­по­ву рі­зни­цю між «хо­ро­шим» то­та­лі­та­ри­змом СРСР та «по­га­ним» то­та­лі­та­ри­змом Тре­тьо­го рей­ху). Тим па­че — на кіль­ка го­лів ви­ще від су­ча­сної ро­сій­ської істо­ри­чної на­у­ки (за рід­кі­сни­ми ви­ня­тка­ми, як-от Бо­рис Со­ко­лов чи Ан­дрій Зу­бов). Уцьо­му сен­сі на сто­рін­ках і в кни­гах «Дня» фор­му­є­ться до­сить ґрун­тов­на ві­зія не ли­ше укра­їн­ської та ра­дян­ської, а й сві­то­вої істо­рії, най­но­ві­шим при­кла­дом чо­го є кни­га «Се­стра моя, Со­фія...», змі­стов­ні об­ши­ри якої сут­тє­во ви­хо­дять за ме­жі вла­сне бол­гар­ської — в її сув’язі з укра­їн­ською — по­ді­є­вої кан­ви.

Вла­сне, «День» ви­йшов сьо­го­дні на рі­вень ме­та­те­о­ре­ти­чно­го осми­сле­н­ня сві­то­вих істо­ри­чних про­це­сів. Зга­даю ли­ше одну про­бле­му в цій сфе­рі. До­сі, ска­жі­мо, на­цизм не ли­ше се­ред укра­їн­ських, а й се­ред єв­ро­пей­ських істо­ри­ків «про­хо­дить по роз­ря­ду» пра­во­ра­ди­каль­них іде­о­ло­гій і пра­ктик. Але ж йо­го пов­на на­зва — на­ціо­нал-со­ці­а­лізм — бу­ла не про­сто про­па­ган­дист­ською ма­шка­рою, а ре­аль­ною на­ста­но­вою ке­рів­ни­цтва гі­тле­рів­ської пар­тії. Ба біль­ше: в сен­сі со­ці­аль­них га­ран­тій і тур­бо­ти про пов­но­цін­не жи­т­тя пе­ре­сі­чно­го пра­ців­ни­ка (від «есте­ти­ки ро­бо­чих місць» до ста­біль­них цін, від мор­ських кру­ї­зів за кор­до­ном для «пе­ре­до­ви­ків ви­ро­бни­цтва» до ма­со­во­го від­ві­ду­ва­н­ня фе­сти­ва­лів кла­си­чної му­зи­ки, від охо­ро­ни ма­те­рин­ства до роз­ви­тку «на­ро­дно­го спор­ту») в 1933 — 1939 ро­ках Ні­меч­чи­на да­ва­ла ве­ли­ку фо­ру ста­лін­сько­му СРСР. Зві­сно, ці со­ці­аль­ні пе­ре­ва­ги бу­ли пе­ред­ба­че­ні тіль­ки для «істин­них арій­ців» та при­рів­ня­них до них ка­те­го­рій на­се­ле­н­ня; про­те і в Ра­дян­сько­му Со­ю­зі в тих же 1930-х ро­ках усіх прав, в то­му чи­слі й пра­ва на жи­т­тя, пе­рі­о­ди­чно по­збав­ля­ли­ся ве­ли­кі гру­пи лю­дей за су­то етні­чною озна­кою (на­при­клад, у 1936 — 1938 ро­ках — по­ля­ки). Тож якийсь сенс у ха­ра­кте­ри­сти­ці на­ци­зму як «пра­во­ра­ди­каль­ної іде­о­ло­гії» має сенс са­ме в ме­жах ті­єї ти­по­ло­гії, яка бу­ла за­про­по­но­ва­на Хан­ною Арендт: де­мо­кра­тія, ав­то­ри­та­ризм і то­та­лі­та­ризм; був лі­вий то­та­лі­та­ризм (біль­шо­визм), був пра­вий (на­цизм), а та­кож «цен­трист­ський» (фа­шизм»). Що­до остан­ньо­го, який ви­ник і спо­ча­тку ствер­див­ся в Іта­лії (а по­тім уже по­ча­ли з’яв­ля­ти­ся йо­го за­ру­бі­жні ко­пії), то пев­ний час він не мав ан­ти­се­міт­сько­го від­тін­ку, біль­ше то­го: в уряд вхо­ди­ли етні­чні єв­реї, а Мус­со­лі­ні за­яв­ляв, що ан­ти­се­мі­ти, мов­ляв, гань­блять гор­де йме­н­ня фа­ши­ста і всю пар­тію. Пі­зні­ше, уклав­ши со­юз із Гі­тле­ром і та­ким чи­ном зсу­нув­шись впра­во, Мус­со­лі­ні пи­сав сво­їй се­стрі: «Ра­со­ва чи­сто­та цьо­го на­ро­ду, який за­знав стіль­кох на­шесть і вві­брав у се­бе стіль­ки лю­ду з усіх чо­ти­рьох сто­рін сві­ту, і се­міт­ська не­без­пе­ка для та­кої на­ції, як на­ша, ... це про­сто оче­ви­дна дур­ни­ця, якою не­хай за­йма­ю­ться де­я­кі за­над­то рев­ні пи­са­ки. Як­би об­ста­ви­ни спо­ну­ка­ли ме­не всту­пи­ти не до осі Рим — Бер­лін, а до осі Рим — Мо­сква, то я на­швид­ку­руч під­ніс би іта­лій­ським тру­дя­щим, які став­ля­ться до сво­єї пра­ці ба­дьо­ро, але во­дно­час із бай­ду­жі­стю, яку ра­си­сти на­зва­ли б се­ред­зем­но­мор­ською, та­ку ж дур­ну ви­гад­ку про ста­ха­нів­ську ети­ку та ща­стя, яке во­на бу­цім­то при­но­сить». Схо­жим чи­ном мо­жли­ві лі­вий і пра­вий ав­то­ри­та­ри­зми (ре­жи­ми Ті­то та Фран­ко се­ре­ди­ни 1950-х) то­що. Всі ці пи­та­н­ня обго­во­рю­ю­ться й осми­слю­ю­ться ав­то­ра­ми «Дня», які, мо­жли­во, кра­ще за чи­слен­них сво­їх за­хі­дних ко­лег ро­зу­мі­ють, що до чо­го, бо ма­ють або без­по­се­ре­дній до­свід жи­т­тя в одно­ча­сно то­та­лі­тар­но­му, ко­ло­ні­аль­но­му та по­ст­ге­но­ци­дно­му су­спіль­стві (на ща­стя, небагато на­цій ма­ють та­кий до­свід), або — ко­ли йде­ться про мо­ло­де по­ко­лі­н­ня — цей до­свід пе­ре­да­є­ться їм че­рез сі­мей­ні спо­га­ди і на­бу­ва­є­ться че­рез спо­сте­ре­же­н­ня за «рус­ским ми­ром»...

А те­пер про те, чо­го у «Дні», на ща­стя, не­має й не бу­ло. Ска­жі­мо, один до­ктор істо­ри­чних на­ук з пре­тен­зі­єю на но­ве осми­сле­н­ня істо­рії Укра­ї­ни на кон­це­пту­аль­но- те­о­ре­ти­чно­му рів­ні в єв­ро­пей­сько­му кон­текс­ті, по­стій­но вжи­ває тер­мін «укра­їн­ські на­ціо­нал-со­ці­а­лі­сти» сто­сов­но Вин­ни­чен­ка, Пе­тлю­ри, Шве­ця, Гру­шев­сько­го, Ша­по­ва­ла та ін. До­сі на та­ке не на­ва­жу­ва­ли­ся на­віть шта­тні біль­шо­ви­цькі «бор­ці з укра­їн­ським на­ціо­на­лі­змом». Він же без­апе­ля­цій­но ствер­джує, ні­би ке­рів­ни­цтво УНР до­би Ди­ре­кто­рії та упов­но­ва­же­ні осо­би цьо­го ке­рів­ни­цтва «ні­де, ні­ко­ли і ні за яких об­ста­вин не ви­зна­ва­ли пра­во­на­сту­пни­цтва від Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки до­би Цен­траль­ної Ра­ди». Ав­тор ці­єї статті, не спе­ці­а­лі­зу­ю­чись на пе­рі­о­ді УНР, за го­ди­ну зна­йшов у се­бе на книж­ко­вих по­ли­цях зі­бра­н­ня до­ку­мен­тів, у яких аж чо­ти­ри ра­зи офі­цій­но на­го­ло­шу­ва­ло­ся на та­ко­му пра­во­на­сту­пни­цтві. А на до­да­чу цей же пер­со­наж без жо­дно­го сум­ні­ву за­я­вив: у Чер­ні­го­ві сто­їть пам’ятник Та­ра­со­ві Шев­чен­ку, який «у мі­сті не був жо­дно­го ра­зу». Ко­мен­ту­ва­ти цей перл бу­ло б не вар­то (до­сить чи­та­ти са­мо­го Шевченка, щоб пе­ре­ко­на­ти­ся в то­му, що це ви­гад­ка, чи бо­дай зна­ти, де про­хо­див би­тий шлях із Пе­тер­бур­га до Ки­є­ва), як­би не йшло­ся про пре­тен­ден­та на пе­ре­о­сми­сле­н­ня всі­єї но­ві­тньої укра­їн­ської істо­рії, ав­то­ра низ­ки кни­жок, за свою «ін­те­ле­кту­аль­ну смі­ли­вість» удо­сто­є­но­го чи­ма­лої низ­ки від­знак від іме­ні спіль­но­ти, яка з яко­гось ди­ва іме­нує се­бе «ін­те­ле­кту­аль­ною» (хоч ре­аль­но пред­став­ляє ма­лу гру­пу ін­те­ле­кту­а­лів).

Отож пу­блі­ка­ції «Дня», на мою дум­ку, мо­жуть і по­вин­ні ста­ти осно­вою справ­ді су­ча­сно­го (а не «мо­дно­го») під­ру­чни­ка зі сві­то­вої істо­рії. При цьо­му йде­ться не про ра­ди­каль­ний пе­ре­во­рот в істо­ри­чній на­у­ці чи у фі­ло­со­фії істо­рії, а про змі­стов­не про­дов­же­н­ня най­кра­щих тра­ди­цій сві­то­вої істо­ри­чної на­у­ки, про ви­хід на но­ві ща­блі істо­ри­ко-фі­ло­соф­сько­го осми­сле­н­ня по­дій ХХ і ХХІ сто­літь. А на до­да­чу ці текс­ти на­пи­са­ні так, щоб їх бу­ло ці­ка­во чи­та­ти не кіль­ка­над­ця­ти вузь­ким спе­ці­а­лі­стам, а «нор­маль­ним» ви­кла­да­чам ви­шів та шкіл, на­у­ков­цям, аспі­ран­там, сту­ден­там. Та­ка сти­лі­сти­ка — це теж не­аби­яка за­слу­га ре­да­кції «Дня», а во­дно­час — і про­дов­же­н­ня най­кра­щих тра­ди­цій сві­то­вої со­ціо­гу­ма­ні­та­ри­сти­ки.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.