За прин­ци­пом не­злам­но­сті

Чо­ти­ри істо­рії пе­ре­се­лен­ців з Кри­му та Дон­ба­су про те, як роз­по­ча­ти жи­т­тя з ну­ля

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Дми­тро ПЛАХТА, Львів

Вій­на та оку­па­ція по­ста­ви­ли со­тні ти­сяч укра­їн­ців пе­ред скла­дним ви­кли­ком. Як бу­ду­ва­ти жи­т­тя за со­тні кі­ло­ме­трів від до­му? Свою від­по­відь на це за­пи­та­н­ня да­ють ті, хто зу­мів від­кри­ти вла­сну спра­ву на но­во­му мі­сці.

«СЛІД ЗАЛИШАТИСЯ ВІД­КРИ­ТИМ ДО ЛЮ­ДЕЙ»

Цьо­го ро­ку ком­па­ні­ї­Окса­ни Но­ві­ко­во­ї­ви­пов­ни­ло­ся б п’ятнад­цять. Однак не су­ди­ло­ся. У Кри­му в не­ї­бу­ла ве­ли­ка опто­ва ком­па­нія, яка тор­гу­ва­ла ін­гре­ді­єн­та­ми для кон­ди­тер­ських і пе­кар­ських ви­ро­бництв. Те, що роз­бу­до­ву­ва­ло­ся ро­ка­ми, бу­ло за­кри­то за чо­ти­ри дні.

Пе­ре­їхав­ши до Льво­ва, Окса­на на­віть не ду­ма­ла за­йма­ти­ся бі­зне­сом. «Не бу­ла мо­раль­но до цьо­го го­то­ва. Ко­ли ви по­ки­да­є­те все, що так дов­го бу­ду­ва­ли... Сло­вом, це ду­же скла­дно. Тим па­че, на той мо­мент не силь­но змі­ни­ли­ся са­мі пра­ви­ла гри, хо­ча по­стмай­дан­ні очі­ку­ван­ні бу­ли до­во­лі ве­ли­ки­ми. У бі­зне­со­вих ко­лах на­ді­я­ли­ся, що все ста­не че­сно, від­кри­то, так, як має бу­ти в ци­ві­лі­зо­ва­ній кра­ї­ні», — зга­дує Окса­на, яка зна­йшла роз­ра­ду в актив­ній гро­мад­ській і во­лон­тер­ській ді­яль­но­сті.

Зго­дом ра­зом із ро­ди­ною во­на все-та­ки ви­рі­ши­ла від­кри­ти вла­сну спра­ву, по­да­ру­ва­ла Льво­ву ма­лень­ку ча­стин­ку рі­дно­го пів­остро­ва — до­ма­шню пе­кар­ню та кав’ яр­ню «Крим­ська пе­ре­пі­чка». Утім від сво­єї прин­ци­по­во­ї­по­зи­ці­ї­Окса­на не від­сту­пає: «Знаю, як ра­ні­ше про­ся­кну­тий ха­ба­ра­ми бі­знес пра­цю­вав у Кри­му і по всій Укра­ї­ні. За 25 ро­ків бу­ла по­бу­до­ва­на си­сте­ма, яка при­ве­ла до то­го, що ми за­ли­ши­ли­ся з вій­ною, без Кри­му і Дон­ба­су. Моє прин­ци­по­ве рі­ше­н­ня — ні­ко­ли біль­ше не бу­ти ча­сти­ною ці­є­ї­си­сте­ми. Ми пра­цю­є­мо до тих пір, по­ки це вда­є­ться ро­би­ти че­сно. Якщо з нас бу­дуть щось ви­ма­га­ти, ія з цим не справ­лю­ся в за­кон­но­му ру­слі, про­сто за­крию за­клад. Сла­ва Бо­гу, по­ки нам усе вда­є­ться».

Окса­на на­ма­га­є­ться на­да­лі спри­я­ти ін­те­гра­ці­ї­пе­ре­се­лен­ців у мі­сце­ву гро­ма­ду — две­рі її кав’яр­ні зав­жди від­чи­не­ні для ці­ка­вих за­хо­дів. Не­що­дав­но сю­ди за­ві­тав фе­сти­валь ідей «Гра в нас», пре­зен­та­ція бі­знес-про­е­ктів, під час якої«День» і по­зна­йо­мив­ся з чо­тир­ма ге­ро­я­ми цьо­го текс­ту.

«Ні­хто за вас ні­чо­го не зро­бить: ні для пе­ре­се­лен­ців, ні для мі­сце­вих. За­раз та­кі ча­си, що від дер­жа­ви ні­чо­го не че­ка­єш. Про­сиш, щоб во­на хо­ча б не за­ва­жа­ла. І во­дно­час слід залишатися від­кри­тим до лю­дей. Не­об­хі­дно ро­би­ти своє і до­по­ма­га­ти ін­шо­му», — ра­дить Окса­на Но­ві­ко­ва.

ДВІ БІДИ — ОДНА СПІЛЬНА СПРА­ВА

Ка­те­ри­ні Лі­со­вій — 58 ро­ків. Ра­ні­ше жи­ла в Ал­чев­ську. Там за­йма­ла­ся не­ве­ли­чким бі­зне­сом, який при­пи­нив існу­ва­н­ня ще в 2011-му ро­ці. Спо­ді­ва­н­ня на спо­кій­не жи­т­тя на пен­сі­ї­пе­ре­кре­сли­ла вій­на. «Ко­ли по­ча­ли­ся вій­сько­ві дії, я бу­ла в си­на в Кра­сно­му Ли­ма­ні (ни­ні мі­сто на­зи­ва­є­ться Ли­ман. — Ред.) — ону­ку нянь­чи­ла. Зі здо­ров’ям ма­ла про­бле­ми, то­му до­ве­ло­ся ви­їха­ти до Хар­ко- ва», — зга­дує Ка­те­ри­на Ва­си­лів­на, яка то­ді не пі­до­зрю­ва­ла, що ме­га­по­ліс зу­стрі­не її кра­діж­кою сум­ки з до­ку­мен­та­ми та гро­ши­ма. Про­тя­гом на­сту­пних мі­ся­ців во­на від­нов­лю­ва­ла втра­че­не, жи­ву­чи в дру­зів.

«На­став час десь осі­сти, — про­дов­жує Ка­те­ри­на. — Усе жи­т­тя мрі­я­ла осе­ли­ти­ся бі­ля лі­су на сві­жо­му по­ві­трі. У «Гу­глі» під­шу­ка­ла де­кіль­ка ва­рі­ан­тів і зу­пи­ни­ла­ся на се­лі Орів. Ку­пи­ла кви­ток і по­їха­ла». Від­пра­ви­ла­ся уро­джен­ка Ал­чев­ська аж на Львів­щи­ну, у Ско­лів­ський ра­йон. Тут мі­сце­ві під­шу­ка­ли для но­во­спе­че­но­ї­о­дно­сіль­чан­ки ста­рень­ку де­рев’яну ха­тку. «Пі­сля трав­ми я ледь хо­ди­ла, про­те са­ме се­бе зму­си­ла жи­ти в умо­вах, де тре­ба ру­ха­ти­ся: но­си­ти во­ду, дро­ва та ще й ре­монт ро­би­ти», — ка­же Ка­те­ри­на Лі­со­ва.

За рік вда­ло­ся при­ве­сти до­мів­ку в по­ря­док. З’яви­ли­ся кіт і со­ба­ка. А по­тім кі­зо­чку по­да­ру­ва­ли — 12 ро­ків їй бу­ло, на за­бій хо­ті­ли від­да­ти, про­те в но­во­ї­го­спо­дар­ки во­на по­справ­жньо­му ожи­ла та ще й на­ро­ди­ла. «А по­тім тра­пи­ло­ся не­ща­стя в мо­є­ї­су­сід­ки Ка­те­рин­ки. По­же­жа, роз­рив із ба­тька­ми... Пів­лі­та я зби­ра­ла ре­чі для неї, ра­зом шу­ка­ли но­ву до­мів­ку. Зре­штою, ви­рі­ши­ли об’єд­на­ти­ся і по­ча­ти вла­сну спра­ву, пов’яза­ну з сіль­ським го­спо­дар­ством», — роз­по­від­ає на­ша ге­ро­ї­ня.

Не­вдов­зі Ка­те­ри­на Ва­си­лів­на ді­зна­ла­ся про хо­ро­шу мо­жли­вість — на­пи­са­ла бі­знес-план і ви­гра­ла грант. Від­то­ді ідея з ко­зів­ни­цтвом по­ча­ла роз­ви­ва­ти­ся. Тор­гу­ва­ли дві су­сід­ки Ка­те­ри­ни че­рез «Фейс­бук» і де­кіль­ка ін­тер­нет-сай­тів. Ві­дгу­ки на їх мо­ло­чну про­ду­кцію бу­ли чу­до­ви­ми, то­му по­пит стрім­ко зро­став. «З’яви­ли­ся де­таль­ні­ші пла­ни на май­бу­тнє. За­раз ми ску­по­ву­є­мо обла­дна­н­ня за гран­то­ві ко­шти для ко­зя­чо­ї­фер­ми та си­ро­вар­ні. До нас уже про­ся­ться лю­ди, які хо­чуть з на­ми пра­цю­ва­ти. Оче­ви­дно, бу­де­мо роз­ши­рю­ва­ти­ся. За­раз ма­є­мо 14 кі­зо­чок і ко­зли­ка. А че­рез три ро­ки роз­ра­хо­ву­є­мо на со­тню, як мі­ні­мум. Та­кож роз­гля­да­є­мо ва­рі­ант із сіль­ським ту­ри­змом. Пра­цю­є­мо в обох на­прям­ках — бу­де­мо від­сте­жу­ва­ти, що кра­ще роз­ви­ва­є­ться, і ту­ди на­прав­ля­ти­ме­мо зу­си­л­ля», — ді­ли­ться пла­на­ми Ка­те­ри­на Ва­си­лів­на.

Пе­ре­се­лен­ка дає по­ра­ду не тіль­ки для пе­ре­се­лен­ців, а й для всіх, хто по­тра­пив у бі­ду: «Не­об­хі­дно не бо­я­ти­ся змін і не зла­ма­ти­ся пі­сля тра­ге­дії! Ось моя Ка­те­рин­ка — не пе­ре­се­лен­ка, про­те є яскра­вим при­кла­дом. Во­на пе­ре­бо­ро­ла свою бі­ду. Те­пер у не­ї­но­вий на­пря­мок у жит­ті — з’яви­ла­ся ро­бо­та та чі­ткі ці­лі. Го­лов­не — ру­ха­ти­ся впе­ред, адже за вас ні­хто ні­ко­ли ні­чо­го не зро­бить».

ФРАНЦУЗЬКИЙ АКЦЕНТ

«Крим — це Укра­ї­на» — ска­за­ти це фран­цузь­кою, «La Crimee — c’est l’Ukraine», не є про­бле­мою для учнів 44-рі­чно­го Яша­ра Фа­зи­ло­ва. У Сім­фе­ро­по­лі він ра­зом із дру­жи­ною за­ймав­ся ви­кла­да­н­ням, пе­ре­кла­да­цькою ді­яль­ні­стю, а та­кож рі­зно­ма­ні­тни­ми про­е­кта­ми, пов’яза­ни­ми з ту­ри­змом, осві­тою та, пе­ре­дов­сім, Фран­ці­єю. Пі­сля ане­ксі­ї­Яшар уже не ба­чив у Кри­му май­бу­тньо­го ні для се­бе, ні для сво­їх ді­тей. Пе­ре­їха­ти ви­рі­шив до Льво­ва — уже зна­йо­мо­го мі­ста, від яко­го і до Єв­ро­пи ближ­че, що спро­щує ло­гі­сти­ку.

Ра­зом із дру­жи­ною Яшар ро­зі­слав ре­зю­ме всю­ди, ку­ди тіль­ки мо­жна бу­ло. Ми­нув мі­сяць, два, три... Жо­дно­го ре­зуль­та­ту. «А щось же ро­би­ти тре­ба бу­ло, так? Дру­жи­на під­штов­хну­ла спро­бу­ва­ти си­ли в сфе­рі ву­ли­чно­її жі. Орен­ду­вав мі­сце і став до ро­бо­ти. Я вдо­ма для сім’ї та дру­зів ча­сто го­ту­вав плов, то­му ви­рі­шив по­ча­ти ним ча­сту­ва­ти львів’ян, — зга­дує Яшар ча­си, про­ве­де­ні у фар­ту­ху з гер­бом кримсь- ких та­та­рів. — Це був по­зи­тив­ний до­свід, але ж все жи­т­тя не бу­деш плов го­ту­ва­ти».

По­друж­жя ви­рі­ши­ло по­сту­по­во по­вер­ну­ти­ся до сво­є­ї­спра­ви. Дво­мі­ся­чне бі­знес- на­вча­н­ня, за­яв­ка на грант... Вре­шті пі­ло­тний про­ект у 2015-му та вже цьо­го­рі­чний успі­шний старт фран­цузь­ко­го мов­но­го та­бо­ру для ді­тей, яких на­вча­ють без­по­се­ре­дні но­сі­ї­мо­ви з Фран­ції. Влі­тку та­бір про­йшов у Кар­па­тах, а за­раз йдуть при­го­ту­ва­н­ня до зи­мо­во­го ета­пу в рі­здвя­но­му Льво­ві.

«По­ді­бні та­бо­ри, але більш со­ці­аль­но­го ха­ра­кте­ру ми ор­га­ні­зо­ву­ва­ли в Кри­му. Те­пер про­ект має чі­тко на­прав­ле­не ко­мер­цій­не під­ґрун­тя. Бу­ла кон­це­пція та на­пра­цю­ва­н­ня, то­му ми не ви­на­хо­ди­мо ко­ле­со, а на здо­бу­то­му до­сві­ді на­ма­га­є­мо­ся за­ро­бля­ти » , — зі­зна­є­ться Яшар.

«Мо­раль у то­му, що не мо­жна си­ді­ти, склав­ши ру­ки, та че­ка­ти ман­ни не­бе­сної. По­при будь- які об­ста­ви­ни все в жит­ті най­біль­ше за­ле­жить са­ме від вас. Зре­штою, суть не в до­ся­гнен­ні успі­ху, в то­му сен­сі який ми зви­кли за­кла­да­ти в це по­ня­т­тя. Най­ва­жли­ві­ше те, що ви актив­ні та ді­є­те», — під­су­мо­вує Яшар Фа­зи­лов.

ПЕРША КРИМ­СЬКА СТОМАТОЛОГІЯ

А ось сім’їРа­ма­за­но­вих, яка та­кож із Сім­фе­ро­по­ля, на но­во­му мі­сці вда­ло­ся про­дов­жи­ти ро­бо­ту в рі­дній сто­ма­то­ло­гі­чній сфе­рі без екс­пе­ри­мен­тів у ін­ших про­фе­сі­ях. Ін­ша спра­ва, що Ру­сла­ну, Се­фає та їх трьом ді­ткам не від­ра­зу вда­ло­ся зна­йти но­ву до­мів­ку пі­сля ане­ксії Кри­му. Бу­ли три мі­ся­ці в Ки­є­ві — не за­ла­ди­ло­ся. Да­лі спро­бу­ва­ли по­жи­ти в Ту­реч­чи­ні. Ли­ше там во­ни з’ясу­ва­ли, що з 2012 ро­ку лі­ка­рям­сто­ма­то­ло­гам за­бо­ро­не­но офіційно пра­цю­ва­ти без ту­ре­цько­го гро­ма­дян­ства.

На­сту­пною і вже оста­то­чною зу­пин­кою став Львів, де на той час осі­ли їхні ро­ди­чі. «Пла­ни та ці­лі бу­ду­ва­ли­ся, але не вті­лю­ва­ли­ся в жи­т­тя. Не­об­хі­дно бу­ло зі­бра­ти­ся з дум­ка­ми та все пе­ре­о­сми­сли­ти. Якийсь час пі­шов на ада­пта­цію, а да­лі по­ча­ли пра­цю­ва­ти», — зга­дує не­про­сті ча­си Ру­слан.

У клі­ні­ці по-су­сід­ству Ра­ма­за­но­ви орен­ду­ва­ли го­то­вий сто­ма­то­ло­гі­чний ка­бі­нет із обла­дна­н­ням. Однак як при­ва­би­ти клі­єн­тів? «По су­сі­дніх бу­дин­ках і мі­сце­во­му ба­за­ру роз­но­си­ли ре­клам­ні бу­кле­ти, в яких зро­би­ли акцент на то­му, що лі­кар-сто­ма­то­лог при­їхав з Кри­му. Ми по­зи­ціо­ну­ва­ли се­бе так, щоб чи­мось від­рі­зня­ти­ся від ін­ших львів­ських сто­ма­то­ло­гів. Та­кий під­хід дав ре­зуль­тат. На при­йом за­пи­су­ва­ли­ся як львів’яни, так і пе­ре­се­лен­ці», — роз­по­від­ає Ру­слан, сто­ма­то­лог із 16-рі­чним ста­жем.

Про­цес пі­шов. По­пит — чи­ма­лий. Тре­ба бу­ло роз­ви­ва­ти­ся. Пі­сля пів­ро­ку ро­бо­ти Ра­ма­за­но­ви орен­ду­ва­ли окре­ме при­мі­ще­н­ня, за­ку­пи­ли обла­дна­н­ня — бла­го, що по­ста­чаль­ник по­го­див­ся роз­тер­мі­ну­ва­ти ви­пла­ти за ньо­го. Та­кож до­по­міг грант у рам­ках про­гра­ми ООН для пе­ре­се­лен­ців. І ось уже май­же рік, як у Льво­ві пра­цює перша крим­ська стоматологія.

Ру­слан Ра­ма­за­нов від­зна­чає: «Втра­та жи­тла, від­су­тність гро­шей, жи­т­тя з ну­ля... У ба­га­тьох з’яв­ля­є­ться де­пре­сія, то­му в цей пе­рі­од обов’яз­ко­во слід чи­мось за­йма­ти­ся, щоб во­на по­про­сту вас не з’їла. За­йма­ти­ся тре­ба тим, що вмі­є­те най­кра­ще. Якщо ви сма­чно го­ту­є­те че­бу­ре­ки, то ро­біть їх, а якщо до­бре ви­пі­ка­є­те бу­ло­чки — за­ймай­тесь цим. Го­лов­не — ро­би­ти ту спра­ву, яку зна­єш до­бре. У цьо­му й па­на­цея про­ти де­пре­сії. Це пер­ший крок, який до­по­мо­же прой­ти етап ада­пта­ції. А да­лі все бу­де до­бре».

Фото на­да­ні ге­ро­я­ми ма­те­рі­а­лу

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.