«Май­дан за­клав пев­ні під­ста­ви для змін»

Фі­ло­соф Ан­дрій БА­У­МЕЙ­СТЕР — про мо­раль­ні орі­єн­ти­ри та чо­му укра­їн­цям вар­то по­вчи­ти­ся в... Ари­сто­те­ля

Den (Ukrainian) - - Актуальне Інтерв’ю - Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

До тре­тьо­ї­рі­чни­ці Революції Гі­дно­сті укра­їн­ське су­спіль­ство під­хо­дить рад­ше де­зо­рі­єн­то­ва­ним. Скла­дна еко­но­мі­чна й со­ці­аль­на си­ту­а­ція є осо­бли­во бо­лі­сни­ми з огля­ду ще й на брак ро­зу­мі­н­ня, за­ра­ди чо­го, вла­сне, слід тер­пі­ти — кра­ї­ні, а пе­ре­д­усім елі­там, не ви­ста­чає ці­лі­сно­го ба­че­н­ня май­бу­тньо­го. Чи мо­же тут за­ра­ди­ти фі­ло­со­фія?.. Про по­шук мо­раль­них орі­єн­ти­рів у по­стре­во­лю­цій­ні ча­си, роль пу­блі­чно­го ін­те­ле­кту­а­ла в Укра­ї­ні та сві­то­гля­дні транс­фор­ма­ці­їу сві­ті, спри­чи­не­ні ре­зуль­та­та­ми аме­ри­кан­ських ви­бо­рів, го­во­ри­мо з до­кто­ром фі­ло­соф­ських на­ук, до­цен­том фі­ло­соф­сько­го фа­куль­те­ту Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка Ан­дрі­єм БАУМЕЙСТЕРОМ.

«КО­ЖЕН ПОВИНЕН ВІДПОВІДАТИ ЗА СПРА­ВУ, ЯКУ РОБИТЬ»

— В одно­му з бло­гів на сай­ті «Дня» ви за­зна­ча­ли, що в укра­їн­сько­му су­спіль­стві від­чу­ва­є­ться втра­та мо­раль­них орі­єн­ти­рів. Пі­сля Революції Гі­дно­сті, тре­тя рі­чни­ця якої ци­ми дня­ми, ба­га­то го­во­ри­ло­ся про те, що пев­ні че­сно­ти по­ча­ли на­бу­ва­ти ва­ги у су­спіль­стві. Чо­му ка­же­те про ін­шу тен­ден­цію? І де шу­ка­ти мо­раль­ні орі­єн­ти­ри?

— Ко­ли ми ка­же­мо про Май­дан або про ре­чі, пов’яза­ні з ре­во­лю­ці­єю, вій­сько­вим кон­флі­ктом — йде­ться тіль­ки про пев­ну кіль­кість че­снот. Про му­жність, від­да­ність, па­трі­о­тизм. Але су­спіль­ство, щоб во­но роз­ви­ва­ло­ся нор­маль­но, по­тре­бує й ін­ших: че­сно­сті, не­під­ку­пно­сті, від­по­від­аль­но­сті. Май­дан за­клав пев­ні під­ста­ви для змін. Та якщо су­спіль­ство не ру­ха­є­ться да­лі, ви­ни­кає си­ту­а­ція по­вер­не­н­ня. В одно­му з текс­тів я вжи­ваю ме­та­фо­ру Го­го­ля «за­ча­ро­ва­не ко­ло». Ми ні­би ру­ха­є­мо­ся по ко­лу. Від­хо­ди­мо і зно­ву по­вер­та­є­мо­ся. Нам бра­кує еліт, які мо­гли б узя­ти на се­бе від­по­від­аль­ність.

Ми не мо­же­мо про­сто чи­та­ти мо­раль­ний ко­декс. Лю­ди ма­ють ди­ви­ти­ся на по­ве­дін­ку еліт. Осо­би­стий при­клад діє кра­ще за будь- яку мо­раль­ну про­по­відь. Якщо при­кла­дів не­має, ви­ни­кає те, що я на­зи­ваю мо­раль­ною де­зо­рі­єн­та­ці­єю. Мо­раль­ний клі­мат ство­рю­ють ін­те­ле­кту­а­ли, ав­то­ри­те­ти, пред­став­ни­ки елі­ти. Во­ни по­ка­зу­ють, як тре­ба жи­ти. Удар пі­сля пу­блі­ка­ці­ї­еле­ктрон­них де­кла­ра­цій, по­стій­ні скан­да­ли — це де­зо­рі­єн­тує. Це си­гнал су­спіль­ству, що у нас не­має еліт. Що во­ни не мо­жуть бу­ти при­кла­дом для громадян. Ви так не вва­жа­є­те?

— Скла­дно не по­го­ди­ти­ся. А яка при­чи­на? Це мо­же бу­ти зви­чкою, що скла­лась істо­ри­чно?

— Я по­чав за­йма­ти­ся на­у­кою, ко­ли кра­ї­на бу­ла су­ціль­ним рин­ком. Ми з ко­ле­га­ми ро­зумі­ли, що це ду­же ве­ли­кий ри­зик. Але ми бе­ре­мо на се­бе від­по­від­аль­ність, на­при­клад, за на­у­ку. Ви бе­ре­те від­по­від­аль­ність за якість жур­на­ліст­ської ро­бо­ти. Ко­жен має відповідати за спра­ву, яку робить.

Ме­ні зда­є­ться, тут є й ін­ша проблема. Еле­ктрон­ні де­кла­ра­ції по­ка­за­ли, що елі­ти не ві­рять у свою кра­ї­ну. З кін­ця 1990-х має мі­сце та­ка по­двій­на ри­то­ри­ка. З одно­го бо­ку, нас за­кли­ка­ють до па­трі­о­ти­зму, пра­цю­ва­ти на свою кра­ї­ну, до­ві­ря­ти на­ціо­наль­ній ва­лю­ті та куль­ту­рі. З ін­шо­го — спра­ви по­ка­зу­ють, що в на­ціо­наль­ну куль­ту­ру ні­хто не ві­рить, ді­тей в Укра­ї­ні на­вча­ти не хо­чуть, на­у­ку не фі­нан­су­ють. А остан­нє є спра­вою і при­ва­тних осіб, бо дер­жа­ва не мо­же фі­нан­су­ва­ти все.

«ТРАМП ДО­БРЕ ЗРОЗУМІВ КОН’ЮНКТУРУ»

— За­раз усі обго­во­рю­ють пе­ре­мо­гу До­наль­да Трам­па на пре­зи­дент­ських ви­бо­рах у Спо­лу­че­них Шта­тах Аме­ри­ки. Пев­но, мо­жна го­во­ри­ти про тен­ден­цію, ко­ли на За­хо­ді до влади при­хо­дять си­ли, які кри­ти­ку­ють прин­ци­пи, що впро­довж три­ва­ло­го ча­су вва­жа­лись без­аль­тер­на­тив­ни­ми: віль­ну тор­гів­лю, муль­ти­куль­ту­ра­лізм, гло­ба­лі­за­цію. Як має ре­а­гу­ва­ти на цей ви­клик по­лі­ти­чний клас і су­спіль­ство в Укра­ї­ні та сві­ті?

— Спо­ча­тку по­трі­бна кон­со­лі­да­ція сил все­ре­ди­ні кра­ї­ни. На­ші за­ле­жність і слаб­кість пов’яза­ні з тим, що у нас не­має кон­со­лі­до­ва­но­го су­спіль­ства і від­по­від­аль­них еліт. Пер­шим кро­ком мо­гло б бу­ти те, що ми ви­сту­па­є­мо пев­ним єди­ним фрон­том.

Ме­ні зда­є­ться, за­раз від­бу­ва­ю­ться по­зи­тив­ні зру­ше­н­ня. Якщо ми на­зи­ва­є­мо за­хі­дні кра­ї­ни де­мо­кра­ти­чним, це озна­чає, що во­ни по­вин­ні ма­ти зв’язок із гру­па­ми сво­їх громадян. Моя осо­би­ста дум­ка — чи­нов­ни­ки ЄС ду­же за­хо­пи­ли­ся до­бри­ми, гу­ман­ни­ми га­сла­ми і втра­ти­ли зв’язок зі сво­ї­ми гро­ма­дя­на­ми. Ви­ник кон­флікт між цін­но­стя­ми, які про­па­гує Єв­ро­па, які для ме­не та­кож є ва­жли­ви­ми, і мо­жли­ві­стю їх ре­а­лі­зо­ву­ва­ти у си­ту­а­ції, що змі­ню­є­ться.

На сво­їй сто­рін­ці в ін­тер­не­ті я по­мі­стив ма­те­рі­ал із га­зе­ти Die Welt одно­го ні­ме­цько­го со­ціо­ло­га та еко­но­мі­ста про Афри­ку. Ви­яв­ля­є­ться, у 1950 ро­ці в Афри­ці бу­ло 150 міль­йо­нів лю­дей. За­раз — мі­льярд. У 2050 ро­ці там бу­де два мі­льяр­ди 200 міль­йо­нів лю­дей. З них 800 міль­йо­нів бу­дуть го­то­ві біг­ти в ЄС. За­раз у ЄС ме­шкає 500 міль­йо­нів громадян. Якщо збе­рі­га­ти у Єв­ро­пі ни­ні­шню по­лі­ти­ку, най­ближ­чи­ми ро­ка­ми ста­не­ться ви­бух.

Та­кі лю­ди, як Трамп, а у Єв­ро­пі во­ни пред­став­ля­ють пев­ні на­ціо­на­лі­сти­чні ру­хи, пер­ши­ми від­чу­ли ці те­кто­ні­чні зсу­ви, які йдуть зни­зу. І пер­ши­ми на них від­ре­а­гу­ва­ли. Це не те щоб гар­ні по­лі­ти­ки. Я не вва­жаю Трам­па гар­ним по­лі­ти­ком, але він до­бре зрозумів кон’юнктуру, чо­го не зро­би­ли єв­ро­пей­ські де­мо­кра­ти­чні лі­де­ри. Та­кож це до­по­ма­гає по­лі­ти­ці Ро­сії. Де­які єв­ро­пей­ські ін­те­ле­кту­а­ли, зокре­ма ча­сти­на фран­цузь­ких і ні­ме­цьких, дав­но ма­ють про­ро­сій­ські сим­па­тії. Ви­хо­дить три­ку­тник: біль­шість єв­ро­пей­ців не­за­до­во­ле­ні, край­ні пра­ві від­чу­ва­ють це не­за­до­во­ле­н­ня і на­ма­га­ю­ться йо­го ви­ко­ри­ста­ти, а ро­сій­ські по­лі­ти­чні елі­ти, сво­єю чер­гою, на­ма­га­ю­ться ви­ко­ри­ста­ти цю си­ту­а­цію у вла­сних ін­те­ре­сах. Га­даю, най­ближ­чи­ми ро­ка­ми єв­ро­пей­ська по­лі­ти­ка має до­ко­рін­но змі­ни­ти­ся. Вза­га­лі, облич­чя За­хо­ду має по­сту­по­во змі­ню­ва­ти­ся, якщо там не за- хо­чуть від­мо­ви­ти­ся від яки­хось де­мо­кра­ти­чних цін­но­стей.

— До сло­ва, за­хі­дним, зокре­ма фран­цузь­ким, ме­діа та­кож ча­сто за­ки­да­ють на­дмір­ну за­ци­кле­ність на вну­трі­шніх по­ді­ях...

— Не за­бу­вай­те, що Фран­ція, Бри­та­нія — це ко­ли­шні ім­пе­рії. Кра­ї­на від­но­сно не­ве­ли­ка, але ко­лись во­на охо­плю­ва­ла 25% на­се­ле­н­ня і те­ри­то­рій пла­не­ти. Фран­ція й до­сі при­су­тня на всіх кон­ти­нен­тах. Ця ім­пер­ська сві­до­мість ні­ку­ди не зни­кла. Укра­ї­на ж нав­па­ки — бу­ла ча­сти­ною ім­пе­рії. Йде­ться про рі­зні мен­таль­но­сті. Укра­їн­ці мрі­ють по­бу­ду­ва­ти вла­сний від­окрем­ле­ний «рай». «За­па­ну­єм і ми, бра­т­тя, у сво­їй сто­рон­ці», — спів­а­є­ться в гім­ні. Але так не бу­ває!

— В одно­му з остан­ніх сво­їх ви­сту­пів французький фі­ло­соф Ален Ба­дью ска­зав, що по­стать Трам­па (як і ра­ні­ше, на­при­клад, Бер­лу­ско­ні) є во­ро­жою для де­мо­кра­тії — мов­ляв, він «грає в де­мо­кра­тію», але на­справ­ді пе­ре­бу­ває по­за нею. На дум­ку Ба­дью, для Трам­па та по­ді­бних йо­му по­лі­ти­ків вла­сти­ва зне­ва­га до ло­гі­ки та ра­ціо­наль­но­сті, а та­кож ма­ні­пу­ля­тив­на, афе­ктив­на ри­то­ри­ка. Все це дає під­ста­ви Ба­дью на­зи­ва­ти йо­го «де­мо­кра­ти­чним фа­ши­стом». Во­дно­час мо­же­мо за­пе­ре­чи­ти, що Трам­па, Бер­лу­ско­ні та ін­ших (на від­мі­ну від, на­при­клад, Пу­ті­на) оби­ра­ли з до­три­ма­н­ням де­мо­кра­ти­чної про­це­ду­ри. Яка ва­ша точка зору — чи є ра­ціо­наль­ність обов’яз­ко­вою умо­вою де­мо­кра­ти­чно­сті?

— В ме­не є пі­до­зра, що Ба­дью має ду­же спе­ци­фі­чне розу- мі­н­ня як ра­ціо­наль­но­сті, так і де­мо­кра­тії. У Мар­га­рет Те­тчер є кни­га «Ми­сте­цтво ке­ру­ва­н­ня дер­жа­вою», яка пе­ре­ви­да­ва­лась кіль­ка ра­зів. Во­на вва­жа­ла, що нор­ма­тив­ні акти про пра­ва лю­ди­ни, які бу­ли прийня­ті в 50-60х ро­ках, а та­кож то­ді­шнє ро­зу­мі­н­ня де­мо­кра­ті­ї­мо­жна вва­жа­ти ре­ван­шем лі­вих у Єв­ро­пі. Те­тчер ду­же різ­ко ви­сту­пає про­ти цьо­го ре­ван­шу. Лі­ві ма­ють спе­ци­фі­чний по­гляд на де­мо­кра­тію та ра­ціо­наль­ність. Ра­ціо­наль­ність ба­га­тьох фран­цузь­ких ін­те­ле­кту­а­лів я б на­звав ду­же емо­цій­ною та за­ан­га­жо­ва­ною. Ра­ціо­наль­ність ана­лі­ти­чно­ї­фі­ло­со­фі­ї­пе­ре­дба­чає на­яв­ність ар­гу­мен­ту та контр­ар­гу­мен­ту. Якщо ж чи­та­ти фран­цузь­ких фі­ло­со­фів, які бу­ли у по­пу­ляр­ни­ми у нас, зна­хо­ди­мо в їхніх тво­рах су­ге­стію, емо­ції. Ме­ні зда­є­ться, Ба­дью су­пе­ре­чить сам со­бі. Я б за­пи­тав у ньо­го: «А чи не є са­ма твоя ра­ціо­наль­ність біль­шою мі­рою емо­цій­ною? Якщо ти ви­су­ва­єш пре­тен­зі­ї­про­ти ра­ціо­наль­но­сті, яку за­сто­со­вує Трамп, то чи не ба­чиш ти в ньо­му, як у дзер­ка­лі, са­мо­го се­бе? » . 80% пре­си Фран­ції— лі­ві, є пев­не ви­крив­ле­н­ня. Пе­ре­кіс єй в аме­ри­кан­ських ме­діа, які зде­біль­шо­го під­три­му­ва­ли Клін­тон.

Чим має бу­ти де­мо­кра­тія? Це — те­ма ве­ли­ко­ї­дис­ку­сії . Де­мо­кра­тія — це вла­да біль­шо­сті чи це си­сте­ма ін­сти­ту­цій, яка ней­тра­лі­зує ра­ди­каль­ні іде­ї­та ру­хи? На моє пе­ре­ко­на­н­ня, по­вин­ні існу­ва­ти пев­ні « шлю­зи » , які не про­пу­ска­ти­муть ра­ди­ка­лізм, на­віть якщо це ра­ди­ка­лізм біль­шо­сті. Це — ду­же скла­дна ро­бо­та і за­раз За­хід не мо­же з нею впо­ра­тись. З пе­ре­мо­гою Трам­па прор­ва­лась та біль­шість, яка не є ра­ціо­наль­но ар­ти­ку­льо­ва­ною. Тут я міг би по­го­ди­тись з Ба­дью. На де­ба­тах ар­гу­мен­ту­ва­ти ра­ціо­наль­но на­ма­га­ла­ся ли­ше Клін­тон. Во­дно­час ду­маю, що змі­стов­на роз­мо­ва на цю те­му бу­де до­ре­чною пі­зні­ше, ко­ли ми по­ба­чи­мо сфор­мо­ва­ний ка­бі­нет Трам­па, а та­кож йо­го пер­ші кро­ки як пре­зи­ден­та, пе­ре­д­усім що­до від­но­син США з ЄС та Ро­сі­єю.

«ТРЕ­БА ЗВИКАТИ ДО БІЛЬШ ОБ’ЄМНОГО ПО­ГЛЯ­ДУ НА СВІТ»

— Під час пе­ред­ви­бор­чої гон­ки як аме­ри­кан­ські, так і укра­їн­ські ме­діа, ство­ри­ли своє­рі­дну па­ра­лель­ну ре­аль­ність си­му­ля­крів, в якій Трамп не мав шан­сів на успіх. Крім то­го, пе­ре­мо­га цьо­го кан­ди­да­та роз­гля­да­є­ться як ре­а­кція аме­ри­кан­сько­го еле­кто­ра­ту на ігно­ру­ва­н­ня елі­та­ми й ме­діа низ­ки про­блем, які хви­лю­ють лю­дей. Чи зго­дні ви з та­кою то­чкою зору? Чи мо­же пе­ре­мо­га Трам­па су­тні­сним чи­ном впли­ну­ти на природу пу­блі­чно­го про­сто­ру у сві­ті?

— Так, я та­кож про це пи­сав. При­га­дую за­го­лов­ки ні­ме­цьких га­зет пі­сля пе­ре­мо­ги Трам­па: «О, Бо­же!», «Жа­хі­т­тя, яке ні­ко­ли не при­пи­ни­ться» то­що. Мі­ністр за­кор­дон­них справ Ні­меч­чи­ни на­віть не спро­міг­ся при­ві­та­ти Трам­па...

Але тут маю пе­ре­йти від по­лі­ти­ки до фі­ло­со­фі­ї­сві­до­мо­сті. Остан­ні 15 ро­ків ней­ро­фі­зіо­ло­ги, пси­хо­ло­ги го­во­рять про те, що лю­ди­на не має сво­бо­ди во­лі, що на­ше «Я» — це ілю­зія. Мов­ляв, на­ша сві­до­мість має ли­ше фі­зи­чну природу. Та­кі до­слі­дже­н­ня за-

охо­чу­ють аку­ра­тно під­прав­ля­ти ви­слов­лю­ва­н­ня громадян. Ви­ни­кає спо­ку­са впли­ва­ти на сві­до­мість лю­дей не то­та­лі­тар­ни­ми, а ні­би­то ціл­ком ра­ціо­наль­ни­ми за­со­ба­ми. На За­хо­ді мас-ме­діа (не ли­ше те­ле­ба­че­н­ня, але й га­зе­ти) ма­ють на­ба­га­то біль­ший вплив, ніж у нас. Зда­ва­ло­ся, мо­жна ви­бу­ду­ва­ти ре­аль­ність, в якій Трам­пу не бу­де мі­сця, мо­жна пе­ре­ко­на­ти всіх, що Трамп — це про­сто по­га­ний тон, не­смак, не­прийня­тний для нор­маль­ної лю­ди­ни. Але це ви­кли­ка­ло зво­ро­тну ре­а­кцію. Чо­му я вва­жаю це по­зи­тив­ним ре­зуль­та­том? Пе­ре­мо­га Трам­па має ро­зі­рва­ти за­ві­су фі­ктив­но­го, вір­ту­аль­но­го сві­ту. Де­мо­кра­ти­чні по­лі­ти­ки по­вин­ні ма­ти спра­ву з жи­ви­ми гро­ма­дя­на­ми, а не з «кар­тин­ка­ми», які во­ни са­мі на­ма­лю­ва­ли.

Єв­ро­пей­ські по­лі­ти­ки, укра­їн­ський істе­блі­шмент, Пре­зи­дент — всі ста­ви­ли на Клін­тон. Як да­лі ви­бу­до­ву­ва­ти сто­сун­ки Укра­ї­ни та Спо­лу­че­них Шта­тів, якщо в на­шо­го Пре­зи­ден­та не зна­йшло­ся ана­лі­ти­ка, який би під­ка­зав, що тре­ба стри­ма­ти вла­сні емо­ції? По­лі­тик повинен вмі­ти ви­слов­лю­ва­ти­ся ди­пло­ма­ти­чно. «Зро­зумі­ло, що ми мо­же­мо ма­ти якісь вла­сні сим­па­тії, але своє сло­во повинен ска­за­ти аме­ри­кан­ський на­род», — десь так слід бу­ло ко­мен­ту­ва­ти ці ви­бо­ри Пре­зи­ден­ту.

Тре­ба звикати до біль­шоб’ємного по­гля­ду на світ. З то­чки зору де­яких на­ших ЗМІ, осо­бли­во еле­ктрон­них, всі по­дії від­бу­ва­ю­ться ли­ше в Укра­ї­ні. Не­має ці­лі­сної кар­ти­ни — укра­їн­ську ау­ди­то­рію від­рі­за­ють від сві­то­во­го жи­т­тя. Фран­цу­зам, нім­цям, по­ля­кам вби­ва­ють в го­ло­ви (і це пра­виль­но), що во­ни від­по­від­а­ють за до­лю сві­ту. Все, що від­бу­ва­є­ться у сві­ті, без­по­се­ре­дньо сто­су­є­ться і нас, а все, що ми ро­би­мо тут, ін­те­гро­ва­не в сві­то­ві по­дії, — так во­ни ду­ма­ють. Укра­їн­ці ж зде­біль­шо­го не ці­кав­ля­ться тим, що від­бу­ва­є­ться за ме­жа­ми кра­ї­ни.

«МИ ЖИВЕМО У СУ­СПІЛЬ­СТВІ, ДЕ ФІ­ЛО­СО­ФІЯ МАЄ ВИХОДИТИ З КАБІНЕТІВ ТА УНІВЕРСИТЕТІВ»

— За ча­сів не­за­ле­жно­сті вче­ні- фі­ло­со­фи по­ча­ли ви­сту­па­ти рад­ше з по­зи­цій до­слі­дни­ків-ін­тер­пре­та­то­рів. Ви ж ви­сту­па­є­те вла­сне як фі­ло­соф, ви­слов­лю­є­те вла­сні по­гля­ди. Це по­тре­бує ін­те­ле­кту­аль­ної смі­ли­во­сті, го­тов­но­сті відповідати на кри­ти­ку. Що спо­ну­ка­ло обра­ти са­ме та­кий шлях?

— Якщо за­йма­ти­ся су­то ака­де­мі­чною фі­ло­со­фі­єю, во­на ні­би за­хи­щає. Є пев­на ре­спе­кта­бель­ність. Але ми живемо у су­спіль­стві, де фі­ло­со­фія має виходити з кабінетів та університетів, це ду­же ва­жли­во. За остан­ні два де­ся­ти­лі­т­тя ми пе­ре­жи­ли спад ін­те­ре­су до ін­те­ле­кту­аль­ної про­ду­кції, є пев­ні роз­ча­ру­ва­н­ня. Тре­ба по­вер­та­ти цін­ність на­у­ки і знань. Для цьо­го ми по­тре­бу­є­мо ши­ро­кої і рі­зної ау­ди­то­рії. Тіль­ки що був на від­крит­ті олім­пі­а­ди для шко­ля­рів. Там бу­ли ді­ти 15,16, 17 ро­ків — у та­ко­му ві­ці по­чи­на­є­ться ін­те­рес до фі­ло­со­фії.

Ме­ні зда­є­ться, фі­ло­соф в Укра­ї­ні — лю­ди­на, яка має бу­ти у мас-ме­діа, у рі­зних за­лах, дис­ку­сі­ях, по­вин­на бу­ти від­кри­тою до кри­ти­ки. У ме­не є пе­ре­да­чі, які роз­мі­щу­ю­ться в YouTube, і під ци­ми ві­део отри­мую ба­га­то жорс­ткої кри­ти­ки. І фі­ло­со­фи та­кож ма­ють це чу­ти: ко­ли лю­ди ду­же про­сто ви­слов­лю­ють все, що во­ни про те­бе ду­ма­ють.

— Тоб­то фі­ло­соф має бу­ти пу­блі­чним?

— У нас фі­ло­соф обов’яз­ко­во має бу­ти пу­блі­чним. Фі­ло­со­фія по­чи­на­лась як пу­блі­чна спра­ва, на ву­ли­цях і пло­щах Афін. Лі­кей — це пев­на ча­сти­на мі­ста, як у Ки­є­ві По­діл, Ли­пки. Там був ве­ли­кий парк, ку­ди при­хо­ди­ли всі охо­чі, щоб за­йма­ти­ся фі­ло­со­фі­єю. А от у Се­ре­дньо­віч­чі фі­ло­со­фія і на­у­ка вза­га­лі пе­ре­йшли до університетів, і так три­ва­ло десь до XVII—XIX сто­літь. Ме­ні зда­є­ться, сьо­го­дні ми знов по­вер­та­є­мо­ся до ан­ти­чних дже­рел. Фі­ло­со­фія тіль­ки в уні­вер­си­те­тах вже не­мо­жли­ва. І від­бу­ва­є­ться по­вер­не­н­ня до пу­блі­чно­сті, але без втра­ти гли­би­ни. Тут є не­без- пе­ка про­фа­на­ції, зни­же­н­ня рів­ня дис­ку­сії. Це скла­дно — зна­хо­ди­ти про­сті сло­ва, щоб го­во­ри­ти про ва­жли­ві ре­чі.

«МИ ЩЕ НЕ ЗВИ­КЛИ ДО СПОКІЙНОЇ РОЗ­МО­ВИ»

— Пу­блі­чна лю­ди­на ча­сто ри­зи­кує ста­ти за­ле­жною від ре­а­кції ау­ди­то­рії, на­ма­га­є­ться втри­ма­ти по­пу­ляр­ність. Осо­бли­во та­ка проблема акту­аль­на для се­ре­до­ви­ща со­ці­аль­них ме­реж. Ви тор­ка­ли­ся ці­єї те­ми в одно­му зі сво­їх бло­гів. Як ре­а­гу­ва­ти на та­кий ви­клик?

— Тре­ба ма­ти вну­трі­шню му­жність. Со­ці­аль­ні ме­ре­жі див­но ство­ре­ні, це пев­ний фан-клуб. Лю­ди ма­ють де­сять, двад­цять ти­сяч фа­нів, і про­мов­ля­ють до сво­єї ау­ди­то­рії. Й ін­ко­ли ска­за­ти те, що на­справ­ді ду­ма­єш, ду­же ри­зи­ко­ва­но. Ти бо­ї­шся втра­ти­ти ча­сти­ну фан-клу­бу.

На­ше су­спіль­ство ду­же ра­ди­ка­лі­зо­ва­не, ми ще не зви­кли до спокійної роз­мо­ви, пе­ре­ва­жа­ють емо­ції. А щоб спо­кій­но щось обго­во­рю­ва­ти, по­трі­бен до­свід лю­дей, які мо­жуть ви­сло­ви­ти ідеї, які су­пе­ре­чать дум­кам біль­шо­сті.

«УКРАЇНСЬКА ФІ­ЛО­СО­ФІЯ ПЕРЕЖИВАЄ РЕНЕСАНС»

— Не­що­дав­но Пе­тро По­ро­шен­ко від­крив у Сло­ве­нії пам’ятник Гри­го­рію Ско­во­ро­ді. Українська фі­ло­со­фія мо­же бу­ти чи­мо­сьці­ка­вою сві­ту?

— Українська фі­ло­со­фія переживає ренесанс. За остан­ні 20 ро­ків українська фі­ло­со­фія зро­би­ла біль­ше, ніж за все своє існу­ва­н­ня. По­ди­ві­ться, скіль­ки з’яви­лось ці­ка­вих мо­но­гра­фій, слов­ни­ків — чо­го вар­тий ли­ше «Єв­ро­пей­ський слов­ник фі­ло­со­фій», че­твер­тий том яко­го ви­йшов не­що­дав­но. Це по­ту­жний фран­ко-укра­їн­ський про­ект, до яко­го під­клю­чи­ли­ся ін­ші кра­ї­ни. Вар­то зга­да­ти ви­да­н­ня «Ме­ди­та­ції» Де­кар­та у дзер­ка­лі су­ча­сних тлу­ма­чень», яке уклав Олег Хо­ма, пре­кра­сну мо­но­гра­фію Оле­ксія Па­ни­ча «Ро­звід­ки з істо­рії ске­пти­ци­зму в бри­та­но-аме­ри­кан­ській епі­сте­мо­ло­гії», кни­гу Сер­гія Се­кун­дан­та «Эпи­сте­мо­ло­гия Лей­бни­ца в ее нор­ма­тив­но­кри­ти­че­ских осно­ва­ни­ях». Все це — бли­ску­чі ре­чі, ана­ло­гів яким в укра­їн­ській фі­ло­со­фії не бу­ло. Але ці до­ся­гне­н­ня не­об­хі­дно на­ле­жним чи­ном по­да­ти. Лю­ди про­сто не по­мі­ча­ють, що ми пе­ре­жи­ва­є­мо ренесанс.

Якщо го­во­ри­ти про сві­то­вий рі­вень, ма­є­мо ін­шу про­бле­му. Українська мо­ва по­ки не ста­ла ре­пре­зен­тан­том пев­ної фі­ло­соф­ської куль­ту­ри. Це — ка­пі­тал, який тре­ба на­пра­цю­ва­ти. Фран­цузь­ко­го про­фе­со­ра мо­жуть за­про­си­ти в Гар­вард або Ко­лум­бій­ський уні­вер­си­тет чи­та­ти курс про Де­кар­та. Це — по­ва­га до ве­ли­чі фран­цузь­кої куль­ту­ри, по­при те, що Сор­бон­ну сьо­го­дні не мо­жна на­зва­ти най­силь­ні­шим уні­вер­си­те­том з фі­ло­со­фії. Ми ма­є­мо до­во­ди­ти, що укра­їн­ською мо­вою ар­ти­ку­лю­ю­ться якісь ва­жли­ві сен­си, що мо­жуть бу­ти ці­ка­ви­ми сві­ту.

З ху­до­жньою лі­те­ра­ту­рою про­сті­ше. Ви­да­тні су­ча­сні укра­їн­ські пи­сьмен­ни­ки по­ка­зу­ють сві­ту якісь еле­мен­ти, близь­кі, на­при­клад, до ав­стро-угор­ської куль­ту­ри. Ко­ли ж іде­ться про уні­вер­саль­ні сен­си, з яки­ми має спра­ву фі­ло­со­фія, тут по­ки на Укра­ї­ну не зов­сім че­ка­ють. Ма­є­мо до­во­ди­ти, що в змо­зі ве­сти рів­ний діа­лог. А це пе­ред­ба­чає ве­ли­кі зу­си­л­ля — спо­ча­тку тут тре­ба на­ко­пи­чи­ти пев­ний ба­гаж, на­пи­са­ти пев­ну кіль­кість мо­но­гра­фій, ста­тей, ор­га­ні­зо­ву­ва­ти кон­фе­рен­ції. Во­ни ж не фі­нан­су­ю­ться у нас. І як нас мо­жуть зна­ти на За­хо­ді, якщо ми рід­ко ту­ди їзди­мо?

ПРО «УКРА­ЇН­СЬКУ МРІЮ» ТА АРИ­СТО­ТЕ­ЛЯ

— Цьо­го ро­ку ми­нає 2400 ро­ків Ари­сто­те­лю. В Укра­ї­ні на­віть від­зна­чи­ли йо­го де­ньна­ро­дже­н­ня й ви бу­ли одним з уча­сни­ків свя­тку­вань. На ва­шу дум­ку, чим ва­жли­ва фі­ло­со­фія Ари­сто­те­ля для су­ча­сно­го сві­ту? Що ма­ли б зна­ти про ньо­го укра­їн­ці?

— Сер­гій Аве­рін­цев сво­го ча­су на­пи­сав про Ари­сто­те­ля і куль­тур­ну си­ту­а­цію в Ро­сії. Він кон­ста­ту­вав, що ро­сій­ська куль­ту­ра про­йшла повз Ари­сто­те­ля. Ари­сто­тель при­вчив За­хід бу­ду­ва­ти еко­но­мі­ку, по­лі­ти­ку, пра­во в пло­щи­ні ра­ціо­наль­ної дис­ку­сії. Без цьо­го Ро­сія стра­ждає на ди­хо­то­мі­чний сві­то­гляд край­но­щів, був пе­ре­ко­на­ний Аве­рін­цев. Або аб­со­лю­тна во­ля, або то­та­лі­та­ризм. Ари­сто­тель вчить, що окрім цих «плюс» та «мі­нус», існує пев­на се­ре­дня сфе­ра по­сту­по­во­го роз­ви­тку су­спіль­ства — на під­ста­ві те­о­рії че­снот і те­о­рії ра­ціо­наль­но­сті.

Я б при­єд­нав­ся до Аве­рін­це­ва і на­пи­сав про Ари­сто­те­ля та Укра­ї­ну. Ма­є­мо ту ж са­му си­ту­а­цію. Ми та­кож пред­став­ля­є­мо «куль­ту­ру по­лю­сів», а Ари­сто­тель при­вчає до по­чу­т­тя мі­ри, при­вчає по­ва­жа­ти ра­ціо­наль­не сло­во, ра­ціо­наль­ний ар­гу­мент.

Крім то­го, ва­жли­вою є ари­сто­те­лів­ська те­о­рія спіль­но­го бла­га. Сьо­го­дні нам ду­же не ви­ста­чає спіль­но­го про­е­кту Укра­ї­ни, який би вклю­чав всіх громадян. Все, що ми бу­ду­ва­ли ці 25 ро­ків, це — екс­клю­зив­ні, ви­клю­чаль­ні про­е­кти. Якась гру­па су­спіль­ства по­стій­но ви­па­дає як мар­гі­наль­на. Ари­сто­тель вчить про те, що дер­жа­ва — це ко­ли є спіль­не бла­го, ко­ли всі від­чу­ва­ють по­тре­бу в спіль­ній спра­ві. Пі­сля по­раз­ки на ви­бо­рах Клін­тон у сво­їй про­мо­ві ска­за­ла про аме­ри­кан­ську мрію — мов­ляв, ми й да­лі бу­де­мо пра­цю­ва­ти над її вті­ле­н­ням. А в чо­му по­ля­гає «українська мрія»? Тут на­шим го­лов­ним вчи­те­лем має бу­ти Ари­сто­тель. Укра­їн­ські ін­те­ле­кту­аль­ні, по­лі­ти­чні, бі­зне­со­ві та жур­на­ліст­ські елі­ти най­ближ­чим ча­сом по­вин­ні при­йти до усві­дом­ле­н­ня і фор­му­лю­ва­н­ня цьо­го ін­клю­зив­но­го спіль­но­го про­е­кту — на­шо­го спіль­но­го бла­га. Не­об­хі­дно ство­ри­ти пев­ну си­сте­му ко­ор­ди­нат, в якій ми змо­же­мо да­лі роз­ви­ва­ти­ся.

Оскіль­ки в нас не­має ідеї спіль­но­го бла­га, в нас не­має дер­жа­ви (маю на ува­зі не рі­вень фор­маль­них ін­сти­ту­цій). Спіль­не бла­го ви­ро­стає зі спіль­них зу­силь. Це — те, що об’єд­нує нас і ство­рює від­чу­т­тя со­лі­дар­но­сті. Йде­ться про са­мо­управ­лі­н­ня міст, ло­каль­ні куль­ту­ри, які по­сту­по­во зро­ста­ють і зре­штою по­чи­на­ють пра­цю­ва­ти на спіль­ну ідею.

Ни­ні ми бу­ду­є­мо мо­дель, умов­но ка­жу­чи, «за Кан­том» — є сфе­ра на­ле­жно­го і є пев­на ре­аль­ність, яка не ко­ре­лю­є­ться з нею. «Тре­ба до­три­му­ва­ти­ся прав лю­ди­ни». «Тре­ба, щоб по­лі­ти­ки бу­ли че­сни­ми». «Не мо­жна бра­ти ха­ба­рів». Але все це — по­ро­жні де­кла­ра­ції. Ари­сто­тель вчить — щоб це «тре­ба» бу­ло ре­аль­ним, во­но має ви­ро­ста­ти зі що­ден­них пра­ктик. Якщо ти ви­кла­дач, чи бе­ре­шха­ба­рі? Як ста­ви­шся до сту­ден­тів і до сво­їх без­по­се­ре­дніх зав­дань? Які­сні до­слі­дже­н­ня, які­сні ле­кції, які­сний ди­скурс. У цих пра­кти­ках має бу­ти уста­ле­но пев­ні схе­ми по­ве­дін­ки, де кра­щі по­ка­зу­ють при­клад. Якщо гро­ма­дя­нин ба­чить, як по­во­дя­ться най­кра­щі, йо­му про­сті­ше оби­ра­ти вла­сний пра­виль­ний шлях. Під «кра­щи­ми» маю на ува­зі елі­ти — це не за­пе­ре­чує рів­ність всіх осо­би­сто­стей.

— Во­че­видь, та­кою спіль­ною іде­єю про­тя­гом остан­ніх кіль­кох ро­ків ста­ла бо­роть­ба з зов­ні­шнім во­ро­гом.

— І це по­га­но! Чо­му за­раз нам так бо­ля­че? Ра­ні­ше зда­ва­ло­ся, що у нас є спіль­ний во­рог, то­му це нас об’єд­нає і ми зро­би­мо ри­вок. Ви­йшло ж так, що одна ча­сти­на су­спіль­ства чи­нить жорс­ткий опір ці­ною ба­га­тьох ви­про­бу­вань, а елі­ти ро­блять ви­гляд, що ні­чо­го не ста­ло­ся і про­дов­жу­ють жи­ти сво­їм жи­т­тям. Ве­де­ться тор­гів­ля, чи­ма­ло укра­їн­ців їдуть пра­цю­ва­ти до Ро­сії. Ви­хо­дить, на­віть що­до во­ро­га в су­спіль­стві не­має со­лі­дар­но­сті...

Але не мо­жна ви­бу­ду­ва­ти спіль­не бла­го ли­ше на обра­зі во­ро­га і на не­га­тив­них при­кла­дах. Зов­ні­шній во­рог мо­же бу­ти фа­кто­ром об’єд­на­н­ня на не­ве­ли­кий пе­рі­од ча­су. Жи­т­тя — це про­цес три­ва­ло­го роз­ви­тку. На­у­ка, бі­знес, куль­ту­ра ви­ма­га­ють три­ва­лих зу­силь. Вій­на чи ре­во­лю­ція та­ки­ми не є. Ре­во­лю­ція — це рад­ше ви­бух, який мо­же змі­ни­ти куль­тур­ний, ін­те­ле­кту­аль­ний, еко­но­мі­чний ланд­ша­фти. Тут нам не ви­ста­чає до­сві­ду. Хо­че­мо все й одра­зу, а якщо не отри­му­є­мо, то по­чи­на­є­мо ви­слов­лю­ва­ти не­за­до­во­ле­н­ня. Ми ма­є­мо зви­кну­ти до три­ва­ло­го роз­ви­тку.

Як ство­ри­ти ідею спіль­но­го бла­га? Во­че­видь, до обго­во­ре­н­ня ці­єї те­ми слід за­про­шу­ва­ти шир­ші су­спіль­ні ко­ла.

Спіль­не бла­го ви­ро­стає зі спіль­них зу­силь. Це — те, що об’єд­нує нас і ство­рює від­чу­т­тя со­лі­дар­но­сті. Йде­ться про са­мо­управ­лі­н­ня міст, ло­каль­ні куль­ту­ри, які по­сту­по­во зро­ста­ють і зре­штою по­чи­на­ють пра­цю­ва­ти на спіль­ну ідею.

Але не мо­жна ви­бу­ду­ва­ти спіль­не бла­го ли­ше на обра­зі во­ро­га і на не­га­тив­них при­кла­дах. Зов­ні­шній во­рог мо­же бу­ти фа­кто­ро­моб’єд­на­н­ня на не­ве­ли­кий пе­рі­од ча­су. Жи­т­тя — це про­цес три­ва­ло­го роз­ви­тку. На­у­ка, бі­знес, куль­ту­ра ви­ма­га­ють три­ва­лих зу­силь. Вій­на чи ре­во­лю­ція та­ки­ми не є. Ре­во­лю­ція — це рад­ше ви­бух, який мо­же змі­ни­ти куль­тур­ний, ін­те­ле­кту­аль­ний, еко­но­мі­чний ланд­ша­фти. Тут нам­не ви­ста­чає до­сві­ду. Хо­че­мо все й одра­зу, а якщо не отри­му­є­мо, то по­чи­на­є­мо ви­слов­лю­ва­ти не­за­до­во­ле­н­ня. Ми ма­є­мо зви­кну­ти до три­ва­ло­го роз­ви­тку.

Укра­їн­ські ін­те­ле­кту­аль­ні, по­лі­ти­чні, бі­зне­со­ві та жур­на­ліст­ські елі­ти най­ближ­чим­ча­сом­по­вин­ні при­йти до усві­дом­ле­н­ня і фор­му­лю­ва­н­ня цьо­го ін­клю­зив­но­го спіль­но­го про­е­кту. Не­об­хі­дно ство­ри­ти пев­ну си­сте­му ко­ор­ди­нат, в якій ми змо­же­мо да­лі роз­ви­ва­ти­ся.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.