Фі­ло­со­фія як аске­за, са­мо­осві­та, зди­ву­ва­н­ня

Ан­дрій БАУМЕЙСТЕР: «Укра­ї­ні по­трі­бні кіль­ка по­ка­зо­вих «су­пер­шкіл» і «су­пе­ру­ні­вер­си­те­тів»

Den (Ukrainian) - - Подробиці - За­кін­че­н­ня. По­ча­ток у № 212 Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

Упер­шій ча­сти­ні ін­терв’ю ( див. ма­те­рі­ал в № 212 від 22 ли­сто­па­да ц. р.) до­ктор фі­ло­соф­ських на­ук, до­цент фі­ло­соф­сько­го фа­куль­те­ту Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка Ан­дрійБАУМЕЙСТЕР роз­мір­ко­вує про акту­аль­ність для Укра­ї­ни ари­сто­те­лів­ської ідеї спіль­но­го бла­га й пе­ре­мо­гу Трам­па як кі­нець вір­ту­аль­ної де­мо­кра­тії. Про вік, з яко­го вар­то по­чи­на­ти за­ня­т­тя фі­ло­со­фі­єю, те­ра­пев­ти­чний ефект са­мо­осві­ти й шко­ду са­мо­о­че­ви­дно­стей — чи­тай­те да­лі.

— Ан­дрію Оле­го­ви­чу, про­тя­гом кіль­кох остан­ніх ро­ків в Укра­ї­ні з’яви­ла­ся хви­ля ін­те­ре­су до фі­ло­со­фії. Уні­вер­си­тет­ські ви­кла­да­чі ста­ли пу­блі­чни­ми пер­со­на­ми, бе­руть участь в ефі­рах, кру­глих сто­лах. Що по­трі­бно для збе­ре­же­н­ня ви­со­ко­го рів­ня та­кої роз­мо­ви?

— Га­даю, на­сам­пе­ред по­трі­бні сер­йо­зні те­сти всередині спіль­но­ти. Су­спіль­ство тіль­ки фор­му­є­ться, й у нас вза­га­лі не зви­кли до дис­ку­сій. Ві­зьмі­мо, до при­кла­ду, Аме­ри­ку та Ве­ли­ко­бри­та­нію. Там вже в шко­лі при­вча­ють до куль­ту­ри дис­пу­тів. У нас шко­ла — це ко­ли лю­ди си­дять струн­ко і слу­ха­ють, що го­во­рить вчи­тель. Учи­тель — це якийсь гу­ру або ж, нав­па­ки, йо­го не по­ва­жа­ють, у нас са­мі край­но­щі. І не­має куль­ту­ри дис­ку­сії.

Тож спо­ча­тку має бу­ти якийсь ценз зсе­ре­ди­ни спіль­но­ти. Щоб про­сто ви­слов­лю­ва­ли­ся пев­ні дум­ки. У нас ба­га­то «фі­ло­со­фів» по­тра­пляє на те­ле­ба­че­н­ня — якісь фу­ту­ро­ло­ги, на­при­клад. Фі­ло­со­фи іно­ді ду­же де­лі­ка­тні, не зви­кли ви­слов­лю­ва­ти те, що є на­справ­ді. Що, на­при­клад, пев­ні ре­чі мо­жуть бу­ти ці­ка­ви­ми пу­блі­ці, але не є фа­хо­ви­ми.

«У МЕ­НЕ НЕ­МАЄ ІН­ШИХ ПОТРЕБ, ОКРІМ ЖИТТЯ У ПРОФЕСІЇ»

— Чи мо­жна на­зи­ва­ти вас сьо­го­дні по­слі­дов­ни­ком фі­ло­со­фії То­ми Аквін­сько­го, не­о­то­мі­стом?

— Це та­ка не­ве­ли­чка про­во­ка­ція. Я вва­жаю, що то­мізм і дум­ка То­ми близь­кі до су­ча­сної ана­лі­ти­чної фі­ло­со­фії. І я ско­рі­ше є при­бі­чни­ком ана­лі­ти­чної фі­ло­со­фії. Ащо це? От бу­ли на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя шко­ли: фе­но­ме­но­ло­ги, кан­ті­ан­ці, ек­зи­стен­ці­а­лі­сти. І на­ле­жність до шкіл уне­мо­жлив­лю­ва­ла обго­во­ре­н­ня акту­аль­них ва­жли­вих тем. То­му що фе­но­ме­но­лог би ска­зав: «Ана­ша шко­ла ду­має так!». Кан­ті­ан­ці — ін­ше. Аа­на­лі­ти­чні фі­ло­со­фи роз­мір­ко­ву­ють так: «Шко­ли не ма­ють зна­че­н­ня. Ви про­по­ну­є­те вла­сну те­зу і на­ма­га­є­тесь її за­хи­сти­ти. Ая по­ка­зу­ва­ти­му, що ва­ша дум­ка або слу­шна, або хи­бна». Тоб­то сьо­го­дні фі­ло­со­фія під­ні­ма­є­ться над шко­ла­ми і до­зво­ляє нам всім ве­сти сер­йо­зні роз­мо­ви про ва­жли­ві ре­чі. То­му мій то­мізм — це та­кий епа­таж. Для ме­не ва­жли­ва фі­ло­со­фія як пра­кти­ка, як пев­ний до­свід і шко­ла ра­ціо­наль­но­сті, го­стро­го і чі­тко­го до­ка­зо­во­го ми­сле­н­ня.

Ось у чо­му роль фі­ло­со­фів у сві­ті? Ма­ти го­стрий, як ле­зо, ана­лі­ти­чний ро­зум, який до­зво­ляє про­ясню­ва­ти скла­дні ре­чі, про­бле­ми. На­справ­ді, ду­же ма­ло лю­дей мо­жуть ясно по­ба­чи­ти якусь скла­дну річ — це по­тре­бує дов­го­го від­то­чу­ва­н­ня май­стер­но­сті й куль­ту­ри ми­сле­н­ня. В цьо­му — при­зна­че­н­ня фі­ло­со­фів.

У сво­їй остан­ній мо­но­гра­фії «Бу­т­тя і бла­го» пи­шу про те, що в нас пе­ре­ва­жає ди­скурс ін­тер­пре­та­цій. Є гар­ні і ду­же по­га­ні ін­тер­пре­та­ції, остан­ніх — 80%. Ми пе­ре­ка­зу­є­мо чи­їсь книж­ки, але до­слі­дни­цько­го ди­скур­су не­має. Азав­да­н­ня фі­ло­со­фії на­сам­пе­ред — це до­слі­дже­н­ня.

Однак це скла­дно ро­би­ти, бо на­ша ака­де­мі­чна спіль­но­та пе­ре­ван­та­же­на ле­кці­я­ми, кур­са­ми. Я — лю­ди­на уні­вер­си­тет­ська і до­бре знаю, що ця си­сте­ма по­ки ви­клю­чає до­слі­дже­н­ня, в нас не­має на це ча­су. Я за­йма- юся до­слі­дже­н­ня­ми у віль­ний від ро­бо­ти час. У ме­не не­має до­зві­л­ля, ви­хі­дних. У ме­не не­має ін­ших потреб, окрім життя у професії. Але щоб на­ва­жи­ти­ся на та­ке, тре­ба від­мо­ви­ти­ся від пев­них благ життя, це своє­рі­дна аске­за. Я ра­дію до­слі­дже­н­ням, жи­т­тю у фі­ло­со­фії, утім, не всі на це го­то­ві. От за­хі­дні ко­ле­ги-ви­кла­да­чі ма­ють «ша­ба­то­вий» рік. Три-чо­ти­ри ро­ки ви­кла­да­єш, а по­тім — рік до­слі­джень. На ти­жні в те­бе зайня­ті тіль­ки два дні, а чо­ти­ри — віль­ні для до­слі­джень. То­ді ти пи­шеш книж­ки, ви­сту­па­єш. Ами до­сі, як у шко­лі. При­хо­ди­мо й чи­та­є­мо-чи­та­є­мо-чи­та­є­мо, пе­ре­ка­зу­є­мо чу­жі дум­ки.

«У КНИГАРНЯХ ВІДСУТНІ СУЧАСНІ УКРАЇНОМОВНІ КНИЖ­КИ З ФІЗИКИ АБО БІОЛОГІЇ»

— Во­дно­час ви ви­пу­ска­є­те но­ву книж­ку при­бли­зно раз на пів­то­ра ро­ку...

— Так ста­ло­ся. Не ка­жу, що це за­ко­но­мір­ність. Тут мо­жу по­дя­ку­ва­ти Ін­сти­ту­ту ре­лі­гій­них на­ук свя­то­го То­ми Аквін­сько­го, де ви­кла­даю, то­му що во­ни про­по­ну­ва­ли ме­ні пев­ну фі­нан­со­ву під­трим­ку від де­яких фон­дів. Або Укра­їн­сько­му Ка­то­ли­цько­му Уні­вер­си­те­то­ві. Зав­дя­ки УКУ ми ра­зом з ко­ле­гою Ро­сти­сла­вом Па­рань- ком 2012 ро­ку зро­би­ли ви­да­н­ня «Мо­но­ло­гіо­ну» та «Про­сло­гіо­ну» Ан­сель­ма Кен­тер­бе­рій­сько­го. Ви­пу­сти­ли укра­їн­ський пе­ре­клад з ла­тин­ським ори­гі­на­лом текс­ту. Ан­сельм Кен­тер­бе­рій­ський — се­ре­дньо­ві­чний ав­тор, який пер­шим за­про­по­ну­вав до­каз бу­т­тя Бо­жо­го. Ви­да­н­ня ду­же які­сне. Я на­пи­сав ве­ли­ку пе­ред­мо­ву до ньо­го і ко­мен­та­рі, був на­у­ко­вим ре­да­кто­ром текс­ту.

Та­ке мо­жли­во, ко­ли є не­ве­ли­ка фі­нан­со­ва під­трим­ка. Тре­ба зви­ка­ти, що на­у­ка її по­тре­бує. Вче­ний не мо­же си­ді­ти но­ча­ми й пи­са­ти тіль­ки «в стіл».

У нас по­ки що не­має книж­ко­во­го рин­ку. Не­має кни­га­рень. Якщо бра­ти центр Ки­є­ва — от є кни­гар­ні «Є». Але там ду­же ма­ло при­ро­дни­чо­на­у­ко­вої лі­те­ра­ту­ри, в основ­но­му на­яв­на гу­ма­ні­тар­на. Я за­йма­юсь фі­ло­со­фі­єю сві­до­мо­сті, яка пов’яза­на з при­ро­дни­чи­ми на­у­ка­ми, й для ме­не є про­бле­мою ку­пи­ти су­ча­сну укра­ї­но­мов­ну книж­ку з фізики або біології — та­ких про­сто не­має. Це — ком­пле­ксна проблема. Мо­жна ви­да­ти тіль­ки бес­тсе­лер.

— У бло­зі для «Дня» ви пи­ше­те, що фі­ло­со­фія не знає ві­ко­вих і про­фе­сій­них обме­жень. Об­сто­ю­є­те дум­ку, що її тре­ба ви­кла­да­ти в шко­лах. Як це ро­би­ти до­сту­пно йці­ка­во? І де шу­ка­ти вчи­те­лів фі­ло­со­фії?

— Це пи­та­н­ня та­кож є дзер­ка­лом су­спіль­но­го са­мо­ро­зу­мі­н­ня. Існує пев­на, мо­жли­во й спра­ве­дли­ва, не­до­ві­ра до вчи­те­лів та ви­кла­да­чів. Не­до­ві­ра є та­кож до ме­ди­ків, до по­лі­ти­ків, до фа­хів­ців за­га­лом. Ви­кла­да­ти фі­ло­со­фію по­вин­ні за­ці­кав­ле­ні, яскра­ві, ха­ри­зма­ти­чні лю­ди. Не­о­бов’яз­ко­во, щоб фі­ло­со­фія бу­ла у всіх шко­лах. В Іта­лії, Ав­стрії, Ні­меч­чи­ні, Фран­ції її ви­вча­ють у стар­ших кла­сах гім­на­зій та лі­це­їв. У та­ких за­кла­дах ви­кла­да­ють не про­сто вчи­те­лі, це — осо­би­сто­сті, во­ни ма­ють пу­блі­ка­ції, вмі­ють пра­цю­ва­ти з ді­тьми.

«ЯКЩО ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЗАПИТАННЯ ШКОЛЯРІВ ЗАЛИШИТИ БЕЗ ПІД­ТРИМ­КИ, ВО­НИ ЗНИКНУТЬ»

— Але якою має бу­ти шко­ла, щоб в ній­за­хо­ті­ли пра­цю­ва­ти ха­ри­зма­ти­чні осо­би­сто­сті?

— Тре­ба ство­ри­ти екс­пе­ри­мен­таль­ні уні­вер­си­те­ти й шко­ли. На­при­клад, в Ан­ка­рі є при­ва­тний уні­вер­си­тет, в яко­му на­вча­н­ня ве­де­ться ли­ше ан­глій­ською мо­вою. Йо­го фі­нан­су­ва­ли мі­сце­ві ту­ре­цькі олі­гар­хи. В Ки­таї до­кла­ли чи­ма­ло зу­силь, щоб їхні уні­вер­си­те­ти по­тра­пи­ли в топ100, — во­ни фа­кти­чно ку­пу­ва­ли про­від­них єв­ро­пей­ських ви­кла­да­чів. Тут та­кож вар­то зга­да­ти ро­сій­ську Ви­щу шко­лу еко­но­мі­ки. Укра­ї­ні та­кож по­трі­бні кіль­ка та­ких по­ка­зо­вих «су­пер­шкіл» і «су­пе­ру­ні­вер­си­те­тів». Що­прав­да, в Ки­є­ві вже ледь не ко­жна гім­на­зія вва­жа­є­ться «елі­тною»... Ми ма­є­мо аку­му­лю­ва­ти в ці за­кла­ди кра­щих ви­кла­да­чів. По­вин­ні з’яви­ти­ся ін­сти­ту­ції, які змо­жуть по­ка­за­ти при­клад ін­шим.

По­чи­на­ти ви­вча­ти фі­ло­со­фію слід са­ме в шкіль­но­му ві­ці — в 15-16 ро­ків. На цьо­му ета­пі життя фор­му­ю­ться фі­ло­соф­ські запитання. Якщо ці екзистенційні, фун­да­мен­таль­ні пи­та­н­ня залишити без під­трим­ки, во­ни зникнуть. До ко­го ці хло­пці та дів­ча­та сьо­го­дні мо­жуть з ни­ми при­йти? На яких уро­ках во­ни мо­жуть про­го­во­ри­ти ці те­ми? Ра­ні­ше бу­ла лі­те­ра­ту­ра, але за­раз її ви­кла­да­ють ду­же су­хо, все обме­жу­є­ться ба­наль­ним пе­ре­ка­зу­ва­н­ням, учні не пи­шуть тво­рів. У шко­лах не­має спе­ці­аль­них пре­дме­тів, де б вчи­ли мис- ли­ти, пи­са­ти есе, ви­ра­жа­ти своє твор­че «Я», дис­ку­ту­ва­ти. Са­ме то­му там не­об­хі­дна фі­ло­со­фія. Якщо це сло­во ко­гось ля­кає, да­вай­те на­зве­мо по-ін­шо­му.

«ЛЮ­ДИ­НА ПОВИННА ВЧИТИСЯ ВПРОДОВЖ УСЬОГО ЖИТТЯ»

— Про що бу­де ва­ша но­ва книж­ка?

— Іде­ться про іні­ці­а­ти­ву, яку під­три­ма­ла Ма­ла ака­де­мія на­ук. Спер­шу я по­обі­цяв на­пи­са­ти книж­ку «Фі­ло­со­фія для «чай­ни­ків». Але ко­ли по­чав пи­са­ти, зро­зу­мів, що «для чай­ни­ків» не ви­хо­дить. Тож на­пи­сав книж­ку, яку мо­же про­чи­та­ти будь-яка осві­че­на лю­ди­на від 17 до 90+ ро­ків. Ко­жен роз­діл має дві ча­сти­ни — для ши­ро­ко­го за­га­лу й для фа­хів­ців. Я пра­гнув «за­па­ли­ти» лю­дей фі­ло­со­фі­єю, про­де­мон­стру­ва­ти при­ва­бли­вість цих за­пи­тань. Адже в ХХ сто­літ­ті ба­га­то фі­зи­ків, ма­те­ма­ти­ків пи­са­ли фі­ло­соф­ські книж­ки, во­ни від­чу­ва­ли по­тре­бу у фі­ло­соф­ських пи­та­н­нях.

Мрію ко­лись на­пи­са­ти книж­ку з фі­ло­со­фії для ді­тей. Та­ка ро­бо­та, во­че­видь, по­тре­бу­ва­ти­ме біль­ше ча­су. Для ді­тей пи­са­ти скла­дні­ше — не­об­хі­дно ви­вча­ти їхню пси­хо­ло­гію. Тут по­трі­бна ла­ко­ні­чність, яскра­ві при­кла­ди, кра­си­ві сучасні ілю­стра­ції. Зав­дя­ки спів­пра­ці На­ціо­наль­но­го пе­да­го­гі­чно­го уні­вер­си­те­ту ім. Дра­го­ма­но­ва з Ма­лою ака­де­мі­єю на­ук де­які на­пра­цю­ва­н­ня у цьо­му на­пря­мі в Укра­ї­ні вже є. На мою дум­ку, це — на ча­сі.

Я по­чав ста­ви­ти ці запитання, за­йма­ти­ся фі­ло­со­фі­єю в 13 ро­ків. При­йшов до цьо­го че­рез лі­те­ра­ту­ру. Оскіль­ки на по­ча­тку 80- х ро­ків книж­ки бу­ли де­фі­ци­том, за­ду­мав сам на­пи­са­ти книж­ку про ге­роя, який ман­друє в Шам­ба­лу і зу­стрі­ча­є­ться з му­дре­ця­ми-ма­ха­тма­ми, а по­тім має пе­ре­да­ти свою му­дрість сві­то­ві. Але в про­це­сі зро­зу­мів, що вла­сне са­му цю му­дрість ви­пи­са­ти не мо­жу, й то­му тре­ба ви­вча­ти фі­ло­со­фію. По­чав чи­та­ти — спо­ча­тку не міг ні­чо­го зро­зу­мі­ти.

Будь-який кон­такт з фі­ло­соф­ськи­ми текс­та­ми — це, по-пер­ше, не­ро­зу­мі­н­ня. Це — нор­маль­но. Кан­та, Спі­но­зу або Мар­кса в 13 ро­ків чи­та­ти не­мо­жли­во, але цей до­свід має бу­ти. Як­би я за­раз пи­сав та­ку книж­ку для ді­тей, то апе­лю­вав би не тіль­ки до фі­ло­со­фії. Філь­ми, ху­до­жня лі­те­ра­ту­ра, по­е­зія, жи­во­пис мо­жуть до­по­мог­ти ви­ве­сти чи­та­ча на цей рі­вень — по­трі­бні де­кіль­ка сте­жи­нок.

Сучасні до­слі­дже­н­ня по­ка­зу­ють, що тра­ди­цій­на осві­та вми­рає, оскіль­ки в уні­вер­си­те­ти ми по­тра­пля­є­мо ча­сто ви­пад­ко­во. Во­дно­час люд­ський мо­зок вла­што­ва­ний та­ким чи­ном, що лю­ди­на повинна вчитися впродовж всьо­го життя. Для цьо­го по­трі­бно на­бу­ти на­ви­чки, які б мо­ти­ву­ва­ли нас до по­стій­но­го роз­ви­тку вла­сно­го «Я». Пе­ре­ко­на­ний, що са­ме цим і має за­йма­ти­ся фі­ло­со­фія. Во­на при­вчає нас ба­чи­ти, що са­мо­о­че­ви­дно­стей на­справ­ді не­має. Са­ме з ти­ми ре­ча­ми, які всі вва­жа­ють оче­ви­дни­ми, за­зви­чай і ви­ни­ка­ють ве­ли­кі про­бле­ми. Фі­ло­со­фія — це куль­ту­ра зди­ву­ва­н­ня, са­мо­осві­ти і кри­ти­ки оче­ви­дно­стей.

До ре­чі, ней­ро­фі­зіо­ло­ги до­во­дять, що та­кий під­хід за­хи­щає від за­хво­рю­вань, зокре­ма хво­ро­би Альц­гей­ме­ра, яку вва­жа­ють хво­ро­бою май­бу­тньо­го. Са­мо­осві­та має фі­зи­чний те­ра­пев­ти­чний ефект! Лю­ди, які не роз­ви­ва­ю­ться, ко­ли ви­хо­дять на пен­сію, не зна­ють, що з со­бою ро­би­ти, й то­му ча­сто швид­ко зда­ють, стра­жда­ють на де­пре­сію. Во­ни не зви­кли бу­ти від­кри­ти­ми до сві­ту.

Зов­сім іна­кше по­во­ди­ти­ме се­бе лю­ди­на, якій по­ясни­ли, що уні­вер­си­тет — це ли­ше не­зна­чний етап на тво­є­му шля­ху, що ти мо­жеш змі­ню­ва­ти ро­бо­ти ко­жні п’ять-шість ро­ків. Адже професії по­стій­но змі­ню­ю­ться — по­ки ми під­го­ту­є­мо фа­хів­ця, спе­ці­аль­ність вже зни­кає! На­то­мість не­об­хі­дна го­тов­ність по­стій­но за­сво­ю­ва­ти но­ві на­ви­чки.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.