По­той­бі­чна со­тня

У Ли­тві від­був­ся фе­сти­валь укра­їн­ської куль­ту­ри

Den (Ukrainian) - - Культура - Ва­дим ДИШКАНТ

Впродовж ли­сто­па­да свою ша­ну та лю­бов до Укра­ї­ни усі­ма до­сту­пни­ми йо­му за­со­ба­ми ви­слов­лю­вав Лі­нас Зай­ка­у­скас, ре­жи­сер, ху­до­жній ке­рів­ник ле­ген­дар­но­го Па­нє­вєж­сько­го те­а­тру ім. Юо­за­са Міль­ті­ні­са. Сво­го ча­су він ста­вив спе­кта­клі і в Ки­є­ві. І от те­пер,ор­га­ні­зу­вав­ши в Па­нє­вє­жи­сі «укра­їн­ський мі­сяць», ви­рі­шив освід­чи­ти­ся укра­їн­цям у сво­їх най­те­плі­ших по­чу­т­тях. Роз­по­відь про це за­слу­го­вує на окре­му роз­мо­ву ( ін­терв’ ю з ре­жи­се­ром чи­тай­те у най­ближ­чих чи­слах «Дня»). Апо­ки що про прем’єру ви­ста­ви « Са­ша, ви­не­си смі­т­тя » На­та­лії Во­ро­жбит, по­став­ле­ну у ке­ро­ва­но­му Зай­ка­у­ска­сом те­а­трі Ста­ні­сла­вом Мой­се­є­вим у спів­пра­ці з ху­до­жни­ком Мар­га­ри­тою Мі­сю­ко­вою та ком­по­зи­то­ром Рі­ман­та­сом Юо­за­сом Ба­гдо­на­сом.

Ви­бір тво­ру для по­ста­нов­ки був не­ви­пад­ко­вим, оскіль­ки са­му ідею цьо­го фе­сти­ва­лю про­ди­кту­вав Май­дан, який по­чав­ся у ли­сто­па­ді 2013 р., і ті подаль­ші по­дії, які він спри­чи­нив. До на­пи­са­н­ня п’єси «Са­ша, ви­не­си смі­т­тя» Во­ро­жбит на­ди­хну­ли об­ста­ви­ни як осо­би­сто­го, так і су­спіль­но­го життя. Ко­ли по­ча­ла­ся вій­сько­ва агре­сія Ро­сії про­ти Укра­ї­ни, во­на ви­рі­ши­ла по­фан­та­зу­ва­ти на те­му мі­сця вій­сько­вих у на­шо­му жит­ті. Про­обра­зом Са­ші, пол­ков­ни­ка укра­їн­ської ар­мії, став її по­кій­ний ві­тчим. То ж пи­сьмен­ни­ця спро­бу­ва­ла уяви­ти, як її ві­тчим по­вів би се­бе у си­ту­а­ції ни­ні­шньої не­ого­ло­ше­ної вій­ни. Бла­го, на­ші фан­та­зії не обме­жу­ю­ться фі­зи­чни­ми за­ко­на­ми цьо­го сві­ту. Са­ша (Рі­ман­тас Те­ре­са), який при­хо­дить з «то­го» сві­ту до дру­жи­ни Ка­ті ( Лі­гі­та Кон­дро­тай­те) та пад­чер­ки Окса­ни ( Йо­лі­та Ску­ка­у­скай­те), в якийсь мо­мент ви­слов­лює ба­жа­н­ня за­хи­ща­ти Укра­ї­ну. Але йо­го па­трі­о­тизм не ви­кли­кає у жі­нок за­хо­пле­н­ня, не­зва­жа­ю­чи на­віть на ті пра­кти­чні ви­го­ди, які во­ни ма­ли б зав­дя­ки йо­го уча­сті у бо­йо­вих ді­ях на Дон­ба­сі.

По-пер­ше, Ка­тю обра­жає те, що чо­ло­вік не за­хо­тів по­вер­ну­ти­ся з оби­те­лі Аї­ду одра­зу пі­сля сво­єї смер­ті, ко­ли во­на га­ря­че бла­га­ла йо­го про це. По- дру­ге, аби спо­ря­ди­ти укра­їн­сько­го во­ї­на на фронт, йо­го ро­ди­ні тре­ба ви­тра­ти­ти чи­ма­лі ко­шти. Бо цю вій­ну ве­де на­род, а не дер­жа­ва. По-тре­тє, ані Ка­тя, ані Окса­на не хо­чуть ще раз пе­ре­жи­ти ймо­вір­ну смерть рі­дної лю­ди­ни — час за­лі­ко­вує ра­ни, і жін­ки при­сто­су­ва­ли­ся до життя без го­ду­валь­ни­ка, спіл­ку­ю­чись з ним і під час до­ма­шніх по­бу­то­вих справ, і за чар­кою на кла­до­ви­щі.

Однак Са­шу жі­но­чі ар­гу­мен­ти про­ти йо­го по­вер­не­н­ня у стрій не пе­ре­ко­ну­ють. Він на­ла­што­ва­ний рі­шу­че і вже на­віть по­чав фор­му­ва­ти свою «по­той­бі­чну со­тню» для вій­ни із ба­га­то­ві­ко­вим во­ро­гом Укра­ї­ни. Зда­є­ться, що у фі­на­лі са­ме йо­го бо­йо­вий під­роз­діл мчи­ться на БТРах укра­їн­ським сте­пом — Ста­ні­слав Мой­се­єв за­вер­шує ви­ста­ву про­е­кці­єю ві­део­ка­дрів з на­ши­ми вій­сько­ви­ми, які три­ма­ють обо­ро­ну на схо­ді Укра­ї­ни. Фаль­ши­во­го па­фо­су, до яко­го че­рез вла­сну бай­ду­жість та схиль­ність до обма­ну ми ча­сто зво­ди­мо чу­жий ге­ро­їзм, ре­жи­се­ру вда­є­ться уни­кну­ти зав­дя­ки кіль­ком фа­кто­рам. Це і вла­сна ві­ра у пра­ве­дну роль Укра­ї­ни у цій вій­ні. І гли­бо­кий, не ілю­стра­тив­ний під­хід до са­мої п’ єси ( на по­ча­тку і у фі­на­лі ви­ста­ви зву­чить спов­не­на ме­лан­хо­лій­ної ту­ги арія Жер­мо­на із «Тра­віа­ти» Вер­ді, у якій йде­ться про го­рем зму­че­ну ду­шу). І, зви­чай­но, зав­дя­ки пре­кра­сним акто­рам, що ор­га­ні­чно по­єд­ну­ють тра­гізм із ко­мі­чні­стю, ві­ру з іро­ні­єю, яка вла­сти­ва твор­чо­сті по­ко­лі­н­ня На­та­лі Во­ро­жбит. Мо­жли­во, са­ме че­рез її щи­рість, че­рез при­хиль­ність до гір­ко­ти прав­ди життя, а не до со­лод­кої фаль­ші іде­о­ло­гі­чних та мо­раль­них клі­ше, дра­ма­тур­га біль­ше ша­ну­ють за кор­до­ном, аніж вдо­ма. Остан­ню її п’єсу уже по­ста­ви­ли у Шо­тлан­дії, дві­чі у Ро­сії (!), те­пер у Ли­тві, і по­ки жо­дної по­ста­нов­ки в Укра­ї­ні...

Ви­ста­ва С. Мой­се­є­ва « Са­ша, ви­не­си смі­т­тя » зай­вий раз під­твер­ди­ла, що якість ре­жи­су­ри вре­шті- решт ви­зна­ча­ють акто­ри. Ли­тов­ські ви­ко­нав­ці зав­дя­ки пре­кра­сній актор­ській шко­лі і ви­со­ко­му рів­ню на­ціо­наль­ної те­а­траль­ної куль­ту­ри на­пов­ни­ли ви­ста­ву рі­зно­ма­ні­тни­ми на­стро­я­ми та сми­сло­ви­ми акцен­та­ми. Чим під­твер­ди­ли ор­га­ні­чну спо­рі­дне­ність ху­до­жньо­го ке­рів­ни­ка На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. І. Фран­ка з куль­тур­ни­ми на­дба­н­ня­ми та цін­но­стя­ми Єв­ро­пи, рух до якої для С.Мой­се­є­ва є не по­лі­ти­чною де­кла­ра­ці­єю, а гли­бо­кою по­тре­бою йо­го ду­ші.

ФОТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ ТЕ­А­ТРУ

Ви­ста­ва С.Мой­се­є­ва «Са­ша, ви­не­си смі­т­тя» зай­вий раз під­твер­ди­ла, що якість ре­жи­су­ри вре­шті-решт ви­зна­ча­ють акто­ри

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.