«На­го­ро­да за... «куль­тур­ні сми­сли»

Ла­у­ре­а­том Пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са-2016 за гро­ма­дян­ську по­зи­цію в пу­блі­ци­сти­ці став ві­до­мий істо­рик куль­ту­ри Сер­гій ТРИМБАЧ

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ва­дим ЛУБЧАК, Оль­га ХАРЧЕНКО, «День»

Цьо­го­рі­чне на­го­ро­дже­н­ня ла­у­ре­а­та най­пре­сти­жні­шої пре­мії за гро­ма­дян­ську по­зи­цію в га­лу­зі пу­блі­ци­сти­ки від­бу­ва­є­ться у скла­дний для кра­ї­ни час. У ме­мо­рі­аль­ний ти­ждень вша­ну­ва­н­ня пам’яті міль­йо­нів жертв Го­ло­до­мо­ру — одні­єї з най­біль­ших ка­та­строф в істо­рії Укра­ї­ни — кра­ї­на де-фа­кто про­дов­жує пе­ре­бу­ва­ти у ста­ні вій­ни. Ко­жно­го дня ми отри­му­є­мо по­ві­дом­ле­н­ня зі схо­ду про за­ги­бель на­ших за­хи­сни­ків, де­ся­тки по­ра­нень... Ге­но­цид про­ти укра­їн­ців про­дов­жує від­бу­ва­ти­ся на Дон­ба­сі ру­ка­ми агре­со­ра, актив­но пе­ре­слі­ду­ють і по­ру­шу­ють пра­ва лю­дей в оку­по­ва­но­му Кри­му. За та­ких умов ва­жли­ва го­тов­ність ко­жно­го укра­їн­ця про­я­ви­ти гро­ма­дян­ську по­зи­цію, від­так го­лов­ний прин­цип Пре­мії в та­кий скла­дний час на­бу­ває осо­бли­вої ва­ги.

■ «Но­вим ла­у­ре­а­том Пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са стає... Сер­гій Тримбач! — ого­ло­шує го­ло­ва Гро­мад­ської ра­ди кон­кур­су з при­су­дже­н­ня Пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са, На­дзви­чай­ний і Пов­но­ва­жний По­сол Укра­ї­ни, пи­сьмен­ник Юрій ЩЕРБАК у ре­да­кції «Дня».

За сім ро­ків при­су­дже­н­ня пре­мії Джейм­са Мей­са — це впер­ше, ко­ли ви­со­ку від­зна­ку здо­бу­ває не про­фе­сій­ний жур­на­ліст, істо­рик або фі­ло­соф, а до­слі­дник істо­рії куль­ту­ри. Пред­став­ник рід­кі­сно­го, але по­трі­бно­го для кра­ї­ни фа­ху.

«На мою дум­ку, Пре­мія іме­ні Джейм­са Мей­са є одні­єю з най­пре­сти­жні­ших на­ціо­наль­них пре­мій, які вру­ча­ю­ться пу­блі­ци­стам, жур­на­лі­стам, пи­сьмен­ни­кам. Це не ло­каль­на пре­мія га­зе­ти «День», а справ­ді по­че­сна від­зна­ка, яка сьо­го­дні ви­зна­чає рі­вень на­шої пу­блі­ци­сти­ки вза­га­лі. То­му я з ве­ли­кою при­єм­ні­стю го­ло­су­вав за вру­че­н­ня ці­єї пре­мії Сер­гію Трим­ба­чу, — про­дов­жує Юрій Щербак. — Він — ві­до­мий кі­но­кри­тик, пу­блі­цист, лю­ди­на, яка об­сто­ює не ли­ше ін­те­ре­си укра­їн­сько­го кі­не­ма­то­гра­фа, а й укра­їн­ської куль­ту­ри вза­га­лі. Він один із най­ви­зна­чні­ших пу­блі­ци­стів, які дру­ку­ю­ться в га­зе­ті «День», і, на мою дум­ку, ціл­ком від­по­від­ає то­му рів­ню, яко­го ви­ма­гає Пре­мія іме­ні Джейм­са Мей­са. Ми зна­є­мо пле­я­ду бли­ску­чих ав­то­рів га­зе­ти «День» — Сер­гія Гра­бов­сько­го, Іго­ря Сюн­дю­ко­ва, Іго­ря Ло­сє­ва, Ва­лен­ти­на Тор­бу... Всі во­ни є ла­у­ре­а­та­ми Пре­мії ім. Дж. Мей­са і з гі­дні­стю но­сять це зва­н­ня, во­ни зро­би­ли ве­ли­кий вне­сок у роз­ви­ток укра­їн­ської пу­блі­ци­сти­ки. Пан Сер­гій Тримбач та­кож є ду­же яскра­вим, по­мі­тним ав­то­ром. Він був до­не­дав­на го­ло­вою Спіл­ки кі­не­ма­то­гра­фі­стів, брав актив­ну участь у роз­ви­тку цьо­го ду­же ва­жли­во­го ви­ду ми­сте­цтва для нас. І свої роз­ду­ми, вра­же­н­ня пе­ре­да­вав у ду­же актив­ній, ці­ка­вій пу­блі­ци­сти­чній фор­мі, дру­ку­ю­чи свої про­блем­ні стат­ті в га­зе­ті «День». Пан Сер­гій слі­дує го­лов­ній лі­нії Джейм­са Мей­са — він опи­сує на­ше по­ст­ге­но­ци­дне су­спіль­ство, він ста­вить ді­а­гноз тим яви­щам, які сто­ять на за­ва­ді роз­ви­тку на­шої куль­ту­ри, зокре­ма кі­не­ма­то­гра­фа. Він брав актив­ну участь у про­це­сах де­ко­му­ні­за­ції, де­ра­дя­ні­за­ції — це те, до чо­го сво­го ча­су за­кли­кав Джеймс Мейс. Йо­го стат­ті зав­жди бли­ску­чі за фор­мою та спов­не­ні гли­бо­ко­го змі­сту. Я не сум­ні­ва­ю­ся, що це ім’я бу­де та­ким же яскра­вим у пле­я­ді ла­у­ре­а­тів Пре­мії, як і йо­го по­пе­ре­дни­ків».

Ім’я Сер­гія Трим­ба­ча дав­но ві­до­ме чи­та­чам « Дня » та куль­тур­ній спіль­но­ті кра­ї­ни. Він — зна­ний укра­їн­ський кі­но­кри­тик, кі­но­зна­вець, кі­но­сце­на­рист, екс-го­ло­ва На­ціо­наль­ної спіл­ки кі­не­ма­то­гра­фі­стів Укра­ї­ни, ла­у­ре­ат Дер­жав­ної пре­мії Укра­ї­ни ім. О. Дов­жен­ка (2008). А ще — ав­тор чи­слен­них пу­блі­ка­цій, при­свя­че­них істо­рії та су­ча­сно­сті укра­їн­сько­го кі- но. Ав­тор «Дня» з 1999 ро­ку, в яко­му де­бю­ту­вав ма­те­рі­а­лом «Дов­жен­ко — це на­ше май­же все. Не­ю­ві­лей­ні роз­ду­ми з на­го­ди 105-ї рі­чни­ці від Дня на­ро­дже­н­ня ве­ли­ко­го ху­до­жни­ка». До ре­чі, те­ма Го­ло­до­мо­ру та­кож бу­ла пре­дме­том до­слі­дже­н­ня та пе­ре­о­сми­сле­н­ня у Сер­гія Трим­ба­ча. Він ви­сту­пив сце­на­ри­стом стрі­чки «Жи­ві» (2008 рік, ре­жи­сер Сер­гій Бу­ков­ський). Але го­лов­ний кри­те­рій, за який жу­рі обра­ло са­ме цю кан­ди­да­ту­ру, — го­тов­ність зав­жди ви­яв­ля­ти гро­ма­дян­ську по­зи­цію і до­три­му­ва­ти­ся сво­їх прин­ци­пів у бо­роть­бі за роз­ви­ток на­ціо­наль­ної куль­ту­ри. «Знов і знов при­га­ду­ю­ться сло­ва Чер­чи­л­ля: на­ві­що ми во­ю­є­мо, ко­ли не хо­че­мо да­ва- ти гро­шей на куль­ту­ру? На куль­ту­ру, на кі­но (наш су­пер­про­фе­сій­ний та су­пер­па­трі­о­ти­чний Мін­фін пла­нує аж со­тню міль­йо­нів гри­вень на кі­не­ма­то­граф на­сту­пно­го 2017 ро­ку), на роз­бу­до­ву ЗМІ... Як Дон­бас звіль­ня­ти бу­де­мо, ко­ли їх міз­ки вже стіль­ки ро­ків бом­бар­ду­ю­ться мо­сков­ськи­ми ін­форм­гар­ма­та­ми? Вій­сько­ві гар­ма­ти тут без­си­лі — нев­же це ко­мусь не­зро­зумі­ло в по­стін­ду­стрі­аль­ну до­бу?» — го­во­рить Сер­гій ТРИМБАЧ в одно­му з остан­ніх бло­гів на сай­ті «Дня» «На­ві­що ми во­ю­є­мо?».

■ «Джеймс Мейс ска­зав у сво­їх пра­цях прав­ду, яку ми не бу­ли го­то­ві прийня­ти: «Не­за­ле­жність отри­ма­ла УРСР». То­ді всі ду­ма­ли — про що це, ми вже не­за­ле­жна кра­ї­на... Але цей то­чний ді­а­гноз тре­ба бу­ло по­чу­ти і зро­зу­мі­ти. Всі ці 25 ро­ків три­вав не про­сто де­мон­таж УРСР, а йо­го роз­гра­бу­ва­н­ня. На­то­мість па­ра­лель­но май­же ні­чо­го не бу­ду­ва­ло­ся. Сво­єю Пре­мі­єю ми за­по­ча­тку­ва­ли кон­стру­ю­ва­н­ня кон­це­пту, який має бу­ти ада­пто­ва­ний в ко­жній шко­лі, в ко­жно­му ви­ші, в ко­жній ре­да­кції, зре­штою — в го­ло­вах жур­на­лі­стів, — ска­за­ла го­лов­ний ре­да­ктор «Дня» Ла­ри­са ІВШИНА. — Ва­жли­во, щоб ме­мо­рі­аль­ний ти­ждень, який за­раз три­ває, увесь час був у пам’яті укра­їн­ців, від­бу­ва­ло­ся осми­сле­н­ня по­ки­ну­тих ва­жли­вих тем. Ко­жно­го ро­ку був акцент на пев­ній те­мі, яку су­про­во­джу­ва­ли ла­у­ре­а­ти Пре­мії. І вже за­раз мо­жна по­рів­ня­ти, скіль­ки зро­бле­но ти­ми лю­дьми, які одер­жа­ли цю на­го­ро­ду. Цьо­го ро­ку ми зро­би­ли осо­бли­вий акцент. Він об­умов­ле­ний сло­ва­ми Чер­чи­л­ля: якщо не дба­ти про куль­ту­ру під час вій­ни, то­ді за що ми во­ю­є­мо? Тре­ба про­ни­за­ти куль­тур­ни­ми сми­сла­ми все жи­т­тя. Для «Дня» зав­жди бу­ло ва­жли­во ро­зу­мі­ти, з якої кра­ї­ни ми ви­хо­ди­мо. У 90-х ро­ках у ме­не не бу­ло від­чу­т­тя, що ми від­ки­да­є­мо все ми­ну­ле і по­чи­на­є­мо з «чи­сто­го ар­ку­ша». То­му ми у «Дні» увесь час на­ма­га­ли­ся збе­рег­ти Укра­ї­ну Ві­кто­ра Глу­шко­ва, Оле­га Ан­то­но­ва, Оле­ксан­дра Дов­жен­ка, Ві­кто­ра Не­кра­со­ва, Ва­ле­рія Ло­ба­нов­сько­го... Ба­га­то з цих лю­дей, мо­жли­во, бу­ли не в за­хва­ті від мо­де­лі, в якій Укра­ї­на здо­бу­ва­ла не­за­ле­жність, во­ни вва­жа­ли, що кра­ї­на до цьо­го не го­то­ва. Але в ра­дян­сько­му фор­ма­ті во­ни ба­га­то ро­би­ли для то­го, щоб Укра­ї­на вза­га­лі бу­ла. Для ме­не над­зви­чай­но цін­на куль­тур­на тя­глість, спад­ко­єм­ність і при­мно­же­н­ня».

■ «Са­ме ім’я Джейм­са Мей­са при­му­шує нас, укра­їн­ців, з бла­го­го­ві­н­ням ду­ма­ти про те, скіль­ки мо­же зро­би­ти лю­ди­на, яка по­ста­ви­ла пе­ред со­бою чі­тку та гли­бо­ко ар­ти­ку­льо­ва­ну са­мим сво­їм єством ме­ту. Бо ж ми так ча­сто опу­ска­є­мо ру­ки, за­ле­две зу­стрі­не­мось із най­мен­ши­ми тру­дно­ща­ми. Мейс здо­лав інер­цію та не­хіть ін­те­ле­кту­а­лів і дер­жав­них му­жів За­хо­ду, які й чу­ти не хо­ті­ли (а де­які так ро­блять до­сі) ні про який укра­їн­ський Го­ло­до­мор, ні про яку вій­ну ста­лін­сько­го ре­жи­му про­ти Укра­ї­ни та укра­їн­ців. Він про­бив сті­ну, за ним пі­шли ін­ші. Зро­бив те, що, до при­кла­ду, не зміг зро­би­ти в 1930-х бри­тан­ський жур­на­ліст Га­рет Джонс — му­жній, ви­три­ва­лий, про­ни­кли­вий ана­лі­тик укра­їн­ської тра­ге­дії (ме­ні до­ве­ло­ся пра­цю­ва­ти над філь­мом «Жи­ві» Сер­гія Бу­ков­сько­го, де йде­ться якраз про Джон­са). А ще при­клад Мей­са за­свід­чує не­об­хі­дність за­сво­є­н­ня уро­ків істо­рії, — ка­же ла­у­ре­ат Пре­мії Джейм­са Мей­са2016 Сер­гій ТРИМБАЧ. — На жаль, в Укра­ї­ні це якось не скла­да­є­ться. Ми так і не від­ре­фле­ксу­ва­ли на те, що тра­пи­ло­ся з на­ми на ру­бе­жі 1980—1990-х. А вла­сне, б’ючи ри­ту­аль­ні по­кло­ни Та­ра­со­ві Шев­чен­ку та йо­го Му­зі (му­зам!), до­сі не за­вда­ли со­бі кло­по­ту вду­ма­ти­ся, вчи­та­ти­ся в йо­го По­сла­н­ня до нас — «і мер­твих, і жи­вих, і ще не­на­ро­дже­них». Один із на­слід­ків — у нас під ма­скою лі­бе­ра­лів прав­лять ба­наль­ні ви­зи­ску­ва­чі та зло­дії. Шев­чен­ко­ве сло­во до них не до­хо­ди­ло і не ді­йде, бо ж «оглу­хли, не чу­ють; Кай­да­на­ми мі­ня­ю­ться, Прав­дою тор­гу­ють...» По­чуй­мо Шев­чен­ка. По­чуй­мо Оле­ксан­дра Дов­жен­ка, який не раз за­кли­кав укра­їн­ців сха­ме­ну­тись і при­слу­ха­тись до се­бе, до пли­ну істо­рії. По­чуй­мо Мей­са, ве­ли­ко­го аме­ри­кан­ця та ве­ли­ко­го укра­їн­ця. Моя по­дя­ка ре­да­кції га­зе­ти «День», яка до­кла­дає ба­га­то зу­силь до то­го, що­би це ста­ло­ся. По­дя­ка жу­рі Пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са, яке по­ці­ну­ва­ло мою ро­бо­ту на по­лі куль­ту­ри, по­лі пам’яті. Лу- пай­мо цю ска­лу — і сво­го, ра­но чи пі­зно, до­ся­гне­мо».

Уже за тра­ди­ці­єю вру­че­н­ня Пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са в ре­да­кції «Дня» ста­ло хо­ро­шим при­во­дом для від­кри­тої дис­ку­сії дру­зів-одно­дум­ців, най­кра­щих пу­блі­ци­стів кра­ї­ни. Участь у за­хо­ді взя­ли вже зга­да­ні — іні­ці­а­тор Пре­мії, го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти «День» Ла­ри­са Івшина; го­ло­ва гро­мад­ської ра­ди кон­кур­су, На­дзви­чай­ний і Пов­но­ва­жний По­сол Укра­ї­ни, пи­сьмен­ник Юрій Щербак; а та­кож до­ктор істо­ри­чних на­ук, про­фе­сор, за­ві­ду­вач від­ді­лу істо­рії Укра­ї­ни 20 — 30-х рр. ХХ ст. Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни НАН Укра­ї­ни Ста­ні­слав Куль­чи­цький; ла­у­ре­а­ти Пре­мії по­пе­ре­дніх ро­ків — ре­да­ктор від­ді­лу «Істо­рія та Я» га­зе­ти «День» Ігор Сюн­дю­ков, ре­да­ктор від­ді­лу по­лі­ти­ки га­зе­ти «День» Іван Ка­пса­мун, жур­на­ліст від­ді­лу по­лі­ти­ки «Дня» Ва­лен­тин Тор­ба.

■ «Я вва­жаю це аб­со­лю­тно пра­виль­ним рі­ше­н­ням, бо по­трі­бно ви­хо­ди­ти з то­го, що за­раз куль­ту­ра — це якраз та ін­те­ле­кту­аль­на ца­ри­на, яка як ні­ко­ли ра­ні­ше є жит­тє­во ва­жли­вою для укра­їн­ців. Річ не ли­ше в то­му, що, по су­ті, у вій­ні, яка за­раз три­ває на схо­ді, ми за­хи­ща­є­мо не ли­ше свій су­ве­ре­ні­тет та не­за­ле­жність (це пер­ший зов­ні­шній ви­мір, який не­мо­жли­во за­пе­ре­чу­ва­ти), але ми за­хи­ща­є­мо куль­ту­ру від на­ва­ли вар­вар­ства. Це не­об­хі­дно усві­дом­лю­ва­ти, — за­зна­чає ла­у­ре­ат Пре­мії Джейм­са Мей­са-2010, ре­да­ктор від­ді­лу «Істо­рія та Я» га­зе­ти «День» Ігор СЮН­ДЮ­КОВ. — Крім то­го, без куль­ту­ри, ін­те­ле­кту­аль­ної сво­бо­ди і во­дно­час — ін­те­ле­кту­аль­ної від­по­від­аль­но­сті, що ва­жить не мен­ше, у нас за ви­зна­че­н­ням ні­ко­ли не мо­же бу­ти ані успі­шних ре­форм, ані ру­ху впе­ред вза­га­лі. Це не­мо­жли­во в прин­ци­пі. Без­че­сність, бре­хли­вість, жор­сто­кість у по­лі­ти­ці й у бі­зне­сі, не­стрим­на жа­ді­бність — все це, най­пер­ше, бе­ре свій по­ча­ток від ну­льо­во­го рів­ня куль­ту­ри. Не за­бу­вай­мо про при­ва­ти­за­цію ду­мок та сві­до­мо­сті, що та­кож на­кла­да­є­ться на на­ші ве­ли­че­зні про­бле­ми. Пе­ре­хо­дя­чи кон­кре­тно до на­шо­го ла­у­ре­а­та: як­би Сер­гій Тримбач зро­бив ли­ше одну спра­ву, а са­ме на­у­ко­во опра­цю­вав і ви­дав у пов­но­му об­ся­зі що­ден­ни­ки Оле­ксан­дра Дов­жен­ка, й біль­ше ні­чо­го, — він би вже зро­бив ви­зна­чний вне­сок у на­шу куль­ту­ру. А ця лю­ди­на, гли­бо­кий ін­те­ле­кту­ал, та­кож є ав­то­ром бли­ску­чих куль­ту­ро­ло­гі­чних, істо­ри­чних есе на сто­рін­ках га- зе­ти «День», зде­біль­шо­го в ру­бри­ці «Куль­ту­ра». Йо­го текс­ти ви­кли­ка­ють ре­зо­нанс, спо­ну­ка­ють до роз­ду­мів та дис­ку­сій, во­ни по­сі­ли до­стой­не мі­сце в на­шій ін­те­ле­кту­аль­ній сфе­рі й жур­на­лі­сти­ці. «Ви­хід тре­ба шу­ка­ти там, де був вхід», — ка­же на­ро­дна му­дрість. От­же, нам у по­шу­ках ви­хо­ду по­трі­бно по­вер­ну­ти­ся пев­ною мі­рою на­зад, до вхо­ду, до на­ших одві­чних дже­рел, які ми втра­ти­ли і без яких ми ду­же силь­но за­блу­ка­ли. Бли­ску­чі стат­ті, есе, роз­від­ки, книж­ки, ав­то­ром яких є Сер­гій Тримбач, ро­блять ду­же сут­тє­вий вне­сок у цю вкрай ва­жли­ву спра­ву».

■ «Свою ве­ли­ку прин­ци­по­вість і на­по­ле­гли­вість аме­ри­ка­нець Джеймс Мейс про­я­вив у та­кій ва­жли­вій і тра­гі­чній те­мі для Укра­ї­ни, як Го­ло­до­мор. І ду­же ва­жли­во, що сво­го ча­су «День» під­три­мав і на­дав за­галь­но­укра­їн­ську три­бу­ну Мей­су. Про­те йо­го при­клад сто­су­є­ться не ли­ше бо­лю­чої те­ми Го­ло­до­мо­ру. Бо­роть­ба Джейм­са за спра­ве­дли­вість ви­хо­ди­ла да­ле­ко за ме­жі йо­го сфе­ри ді­яль­но­сті і, на­сам­пе­ред, мі­стить у со­бі про­яв гро­ма­дян­ської по­зи­ції. Це, вла­сне, від­обра­же­но й у на­зві Пре­мії. То­му її ла­у­ре­а­та­ми ста­ва­ли рі­зні лю­ди, з рі­зних сфер, і не обов’яз­ко­во, щоб во­ни про­яв­ля­ли се­бе су­то в те­мі до­слі­дже­н­ня й ви­сві­тле­н­ня те­ми Го­ло­до­мо­ру-ге­но­ци­ду про­ти укра­їн­ців, — на­го­ло­сив ла­у­ре­ат Пре­мії Джейм­са Мей­са-2015, ре­да­ктор від­ді­лу по­лі­ти­ки га­зе­ти «День» Іван КА­ПСА­МУН. — Ми­ну­ло­го ро­ку я мав честь одер­жа­ти Пре­мію за ба­га­то­рі­чну і по­слі­дов­ну ро­бо-

ту у ви­сві­тле­н­ня ві­до­мої ре­зо­нан­сної «спра­ви Гон­га­дзе — По­доль­сько­го», яка про­дов­жує три­ма­ти кра­ї­ну в ми­ну­ло­му, то­му що вже по­над 16 ро­ків не­має юри­ди­чної від­по­віді що­до за­мов­ни­ків зло­чи­нів про­ти жур­на­лі­ста Ге­ор­гія Гон­га­дзе та гро­мад­сько­го ді­я­ча Оле­ксія По­доль­сько­го. А це свід­чить про від­су­тність, не­за­ле­жно від змі­ни вла­ди, ба­жа­н­ня ре­фор­му­ва­ти дер­жа­ву. От­же, кра­ї­на, не­зва­жа­ю­чи на не­по­оди­но­кі ма­со­ві про­те­сти і кри­ва­ві по­дії, все ще пе­ре­бу­ває в кла­но­во-олі­гар­хі­чній си­сте­мі ко­ор­ди­нат, за­кла­де­ній дру­гим пре­зи­ден­том Ле­о­ні­дом Ку­чмою. Від­зна­ка за гро­ма­дян­ську по­зи­цію в цій прин­ци­по­вій те­мі, яка сто­су­є­ться но­ві­тньої істо­рії Укра­ї­ни, є при­кла­дом все­ося­жно­сті й зна­чи­мо­сті са­мої Пре­мії».

«Вза­га­лі я вва­жаю, що в рі­зних сфе­рах укра­їн­сько­го жи­т­тя на най­ви­щих ща­блях (і не тіль­ки) не ви­ста­чає прин­ци­по­во­сті і прин­ци­по­вих лю­дей, які ду­ма­ли б не ли­ше про вла­сні, а на­сам­пе­ред про су­спіль­ні та дер­жав­ні ін­те­ре­си, — про­дов­жує Іван Ка­пса­мун. — І ме­ні ду­же при­єм­но пе­ре­да­ти еста­фе­ту ла­у­ре­а­та Пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са ві­до­мо­му кі­но­знав­це­ві Сер­гію Трим­ба­чу, який є ве­ли­ким ми­тцем су­ча­сно­сті. А го­лов­не — при­кла­дом прин­ци­по­вої по­зи­ції у сфе­рі куль­ту­ри. В одній зі сво­їх остан­ніх ста­тей у на­шій га­зе­ті Сер­гій Три­мач пи­ше: «Один із на­слід­ків мі­ні­мі­за­ції впли­ву куль­тур­ни­цьких гро­мад (не тіль­ки твор­чих спі­лок) — куль­ту­ра на­ції що­раз по­ни­жу­ва­ла­ся у ста­ту­сі. А в де­яких ре­гіо­нах, пе­ред­усім у Кри­му і Дон­ба­сі, її май­же зов­сім по­ви­ми­ва­ли зві­ду­сіль, щоб і ду­ху не бу­ло. Кі­но — в то­му чи­слі. По су­ті, зда­ли-від­да­ли ча­сти­ну те­ри­то­рії Укра­ї­ни вже то­ді (у 1990-х рр. — Авт.) — те, що ста­ло­ся 2014-го, ви­яви­лось за­ко­но­мір­ним під­сум­ком по­ді­бної «стра­те­гії». Як-то ка­жуть, «в яблу­чко», адже в по­лі­ти­чній пло­щи­ні скла­ла­ся аб­со­лю­тно ана­ло­гі­чна си­ту­а­ція, ко­ли той же Ку­чма ще в 1990-х рр. фа­кти­чно від­дав на від­куп Дон­бас мі­сце­вим кла­нам — в обмін на ло­яль­ність та під­трим­ку на ви­бо­рах. Та­ким чи­ном, сьо­го­дні­шні про­бле­ми з вій­ною і втра­тою те­ри­то­рії та люд­ських жит­тів — це на­слі­док по­лі­ти­ки й куль­ту­ри тих ча­сів. Сер­гій Тримбач аб­со­лю­тно за­слу­же­но одер­жує цю на­го­ро­ду, адже упро­довж ба­га­тьох ро­ків вста­нов­лює то­чний ді­а­гноз ста­ну укра­їн­сько­го кі­не­ма­то­гра­фа і куль­ту­ри за­га­лом, а го­лов­не — в те­о­ре­ти­чній і пра­кти­чній пло­щи­ні, адмі­ні­стра­тив­но і твор­чо — дає ре­цепт, що по­трі­бно ро­би­ти. І ро­бить! Для по­ст­ге­но­ци­дно­го су­спіль­ства це вкрай ва­жли­во».

Че­рез стан здо­ров’я за­ві­та­ти на на­го­ро­дже­н­ня до ре­да­кції «Дня» не зміг пер­ший ла­у­ре­ат Пре­мії Джейм­са Мей­са-2009, кан­ди­дат фі­ло­соф­ських на­ук, ві­до­мий пу­блі­цист та ав­тор «Дня» Ігор Ло­сєв. Однак, на­віть пе­ре­бу­ва­ю­чи в лі­кар­ні, він по­про­сив те­ле­фо­ном пе­ре­да­ти при­ві­та­н­ня но­во­му ла­у­ре­а­то­ві.

«Я вва­жаю, що кан­ди­да­ту­ра Сер­гія Трим­ба­ча як чер­го­во­го ла­у­ре­а­та Пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са є ціл­ком гі­дною. Це вда­лий ви­бір, з чим я ли­ше ві­таю чле­нів жу­рі кон­кур­су. Ме­ні зда­є­ться, що це до­дасть і Пре­мії, й га­зе­ті, та й на­шій куль­ту­рі за­га­лом, — го­во­рить Ігор ЛО­СЄВ. — Ду­же при­єм­но, що в цей важ­кий час ре­да­кція га­зе­ти і ко­мі­сія Пре­мії зро­би­ла свій ви­бір са­ме на ко­ристь лю­ди­ни зі сфе­ри куль­ту­ри. Зре­штою, ми во­ю­є­мо за те, щоб збе­ре­гла­ся і в подаль­шо­му роз­ви­ва­ла­ся укра­їн­ська куль­ту­ра, а Сер­гій Тримбач на­ле­жить до її гі­дних пред­став­ни­ків. Я чи­тав ба­га­то йо­го текс­тів і пу­блі­ка­цій у на­шій га­зе­ті й в ін­ших ви­да­н­нях; на моє вра­же­н­ня, він зав­жди по­сі­дав та­ку по­зи­цію, яку з пов­ним пра­вом мо­жна на­зва­ти гро­ма­дян­ською. Пе­вен, що зва­н­ня ла­у­ре­а­та Пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са ця лю­ди­на не­сти­ме з че­стю в май­бу­тньо­му і ці­єю від­зна­кою на­ди­ха­ти­ме­ться на но­ві до­слі­дже­н­ня й від­кри­т­тя у сфе­рі куль­ту­ри».

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.