Про на­ціо­наль­не ви­хо­ва­н­ня

Чо­му ми ні­як не по­до­ла­є­мо ко­ру­пцію

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Оле­ксандр ГРОМОВ, Ки­їв

...У нас ба­га­то хто знає про пе­ре­шко­ди, які галь­му­ють на­шу хо­ду, за­ва­жа­ють ру­ха­ти­ся впе­ред, ви­рі­шу­ва­ти на­галь­ні зав­да­н­ня. Знає, по­вто­рює з ро­ку в рік, ще й ви­ко­ри­сто­вує ці зна­н­ня, мов ря­тів­ний щит від всі­ля­ких за­пи­тів, скар­гі ви­мог­по­кла­сти край ко­ру­пції, ха­бар­ни­цтву й ша­храй­ству. Ці на­ші не­до­лі­ки ба­чать і не­ща­дно ни­ми до­ко­ря­ють по­лі­ти­ки, на­ро­дні де­пу­та­ти, пра­ців­ни­ки дер­жав­них служб, на­віть на­зи­ва­ють їх го­лов­ною вну­трі­шньою за­гро­зою для кра­ї­ни. Ну, і що ж, до­по­ма­гає? Як мер­тво­му при­пар­ка. Бо по­го­джу­ва­ти­ся з тим, що це є не­по­доб­ство, по­ру­ше­н­ня за­галь­но­вжи­ва­них у су­спіль­стві норм і пра­вил, зов­сім не­до­ста­тньо, тре­ба рі­шу­че бо­ро­ти­ся з усі­ма руй­на­ча­ми й ни­щи­те­ля­ми. Але як? Чо­му ні по­ма­ран­че­ва ре­во­лю­ція, ні Ре­во­лю­ція Гі­дно­сті не тіль­ки не по­кін­чи­ли з цим га­не­бним яви­щем, а й не змогли хоч у якійсь мі­рі при­бор­ка­ми, ви­ста­ви­ти за­слін, від­ве­сти від кра­ї­ни за­гре­бу­щі ру­ки?

На 25-ту рі­чни­цю не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни в Ба­ри­шів­ці Ки­їв­ської обла­сті від­кри­то пам’ятний знак ге­ро­ям­ко­за­кам, які в 1919 ро­ці всту­пи­ли в бій з мо­сков­сько-біль­шо­ви­цьки­ми за­гар­бни­ка­ми і за­ги­ну­ли, за­хи­ща­ю­чи свою зем­лю. Жи­те­лі нав­ко­ли­шніх сіл, на­щад­ки за­ги­блих во­ї­нів зна­ли про цю по­дію і з про­го­ло­ше­н­ням не­за­ле­жно­сті по­ча­ли зби­ра­ти свід­че­н­ня, роз­по­віді ста­ро­жи­лів, до­мов­ля­ти­ся, де і яким чи­ном від­да­ва­ти ша­ну сво­їм зем­ля­кам, зна­йшли для цьо­го і ко­шти. А по­тім звер­ну­ли­ся до мі­сце­вої вла­ди. І що ж во­ни отри­ма­ли? Рі­шу­че за­пе­ре­че­н­ня сво­їм на­мі­рам, блю­знір­ські за­яви, що й до­зво­лу во­ни не отри­ма­ють. Ось та­ким ви­яви­ло­ся став­ле­н­ня мі­сце­во­го ке­рів­ни­цтва до змін у кра­ї­ні. Тож ми­ну­ло не­ма­ло літ, перш ніж гро­ма­дя­нам цьо­го ра­йон­но­го цен­тру вда­ло­ся здо­ла­ти опір чи­нов­ни­цтва.

Чим же ще опі­ку­ю­ться ор­га­ни мі­сце­вої вла­ди, окрім га­сі­н­ня па­трі­о­ти­чних по­чи­нань сво­їх ви­бор­ців і роз­да­чі зе­мель­них ді­ля­нок? Зви­чай­но, ко­му­наль­ним го­спо­дар­ством, якась час­тка ро­бо­чо­го ча­су на ньо­го ви­тра­ча­є­ться, ні­ку­ди від цьо­го не ді­не­шся. А ре­шта? При­ва­ти­за­ція і все, пов’яза­не з нею — це не­о­дмін­на тур­бо­та, що, ко­ли і як, хто бу­де вла­сни­ком. Якщо ж хтось із ро­ди­чів очо­лює якесь під­при­єм­ство чи є ди­ре­кто­ром тор­гі­вель­но­го ком­пле­ксу, їм не­о­дмін­но тре­ба спри­я­ти і з ви­гі­дни­ми за­мов­ле­н­ня­ми, і з рі­зним ко­мер­цій­ним обла­дна­н­ням...

Не­що­дав­но зу­стрів­ся з чи­ма­лим зі­бра­н­ням лю­дей на ву­ли­ці мі­ста. Чо­ло­ві­ки й жін­ки вже по­ча­ли роз­хо­ди­ти­ся, та окре­мі ще сто­я­ли, гру­пу­ва­ли­ся, щось обго­во­рю­ва­ли. Звер­та­ю­ся до них із ба­жа­н­ням до­від­а­ти­ся, що їх сю­ди при­ве­ло, чо­го во­ни до­ма­га­ю­ться — а у від­по­відь мов­чан­ка. Де­хто на­віть від­вер­та­є­ться, не на­смі­лю­є­ться і сло­ва зро­ни­ти, дру­гі ле­две зби­ра­ю­ться з дум­ка­ми і го­во­рять та­ке, що не лі­пи­ться ку­пи. Ди­ви­на, чо­го б це так по­во­ди­ти­ся. Адже уча­сни­ки по­ді­бних збо­рів охо­че роз­по­від­а­ють, чим во­ни стур­бо­ва­ні, за­ці­кав­ле­ні в то­му, щоб їх під­три­ма­ли, пра­гнуть зна­йти біль­ше при­хиль­ни­ків. А тут ні­би за­ми­ка­ю­ться у сво­їй шка­ра­лу­пі. Чим ви­кли­ка­на та­ка по­тай­ність? При­ди­вив­ся і по­ба­чив ар­ку­ші па­пе­рів, у них вно­си­ли­ся по­мі­тки, а да­лі де взя­ли­ся і гро­ші, які пе­ре­да­ва­ли з одних рук до ін­ших. Ось во­но що, на­ле­жить опла­та за участь у та­ко­му за­хо­ді. Хто ж до­зво­лить со­бі ці ви­тра­ти? Зро­зумі­ло, не ба­га­то хто має та­ку зда­тність.

За­пи­тав якось у сво­го зна­йо­мо­го, ко­го він під­три­мав на ви­бо­рах. Пі­сля во­до­па­ду обу­ре­н­ня з йо­го бо­ку все ж до­пи­ту­ю­ся, ко­му від­дав пе­ре­ва­гу на ви­бо­рах. І чую, що мій спів­ро­змов­ник вже дав­но не хо­дить на ви­бо­ри, не хо­че да­рем­но ви­тра­ча­ти час, та й оби­ра­ти ні­ко­го, вва­жає, всі одна­ко­ві. Хи­бна дум­ка! І во­на весь кри­ти­чний за­пал зво­дить на­ні­вець. Так, щоб хо­ва­ти­ся в ку­щі, не тре­ба ве­ли­ко­го вмі­н­ня, це лег­ше за все вчи­ни­ти, а ось спро­бу­ва­ти ро­зі­бра­ти­ся, що та­ке ви­бо­ри, для чо­го во­ни про­во­дя­ться і як са­ме, — це вже ви­ма­гає зу­силь, а для де­ко­го й об­тя­жли­во, бо тре­ба ма­ти про сво­їх обран­ців хоч сти­слі ві­до­мо­сті, щоб не по­па­сти паль­цем у не­бо...

Укра­ї­на ста­ла на шлях со­ці­аль­но­еко­но­мі­чних пе­ре­тво­рень, і се­ред рі­зно­ма­ні­тних по­то­чних справ і дов­го­стро­ко­вих на­кре­слень якось за­гу­би­ло­ся основ­не — а для чо­го все це ро­би­ться, з якою ме­тою?

Сьо­го­дні на­ціо­наль­не ви­хо­ва­н­ня по­віль­но про­би­ває со­бі до­ро­гу, до­ла­ю­чи, ні­би лі­со­ві ха­щі, на­гро­ма­дже­н­ня всі­ля­ких за­го­род і за­ва­лів. Бо ви­ста­чає ще і в на­ші ча­си ма­ло­ро­сій­ства, мен­шо­вар­то­сті, не­ро­збір­ли­во­сті...

А якщо йти да­лі, то доби­ра­є­мо­ся і до пер­шо­при­чин, до ви­со­ко­го ви­мі­ру — ви­хо­ва­н­ня, а во­но має бу­ти на­ціо­наль­ним, з ви­вче­н­ням істо­рії сво­го на­ро­ду, йо­го зви­ча­їв і тра­ди­цій. Ви­хо­ву­ють шко­ла і на­вчаль­ні за­кла­ди, сім’я, ті зна­н­ня, ві­до­мо­сті, роз­по­віді, які ми отри­му­є­мо від ор­га­нів ма­со­вої ін­фор­ма­ції. Є у нас і ко­го на­слі­ду­ва­ти — лю­дей ге­ро­ї­чних і від­ва­жних, які на бо­ці прав­ди і спра­ве­дли­во­сті, со­лі­дар­но­сті та вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня. Тож якщо во­ни зав­жди бу­дуть із на­ми, то бу­де й Укра­ї­на.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.