Ба­тько са­див ліс, а син... ма­лю­вав

Про ху­до­жни­ка Оле­га За­по­рож­ця, який шу­кає не сла­ви, а... уса­мі­тне­н­ня

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Сер­гій ЛАЩЕНКО

Не­мо­ло­дий уже ху­до­жник те­пер де­да­лі ча­сті­ше при­хо­дить на мо­ги­лу ба­тька. Стає нав­ко­лі­шки, по­прав­ляє кві­ти, з лег­ким сму­тком вчи­ту­є­ться в на­пис: «За­по­ро­жець Ми­хай­ло Гри­го­ро­вич (1922—2013)». Ко­лись між ним і ба­тьком бу­ли пев­ні су­пе­ре­чно­сті. Та­то, по­вер­нув­шись із фрон­ту, пра­цю­вав лі­сни­чим і ду­же хо­тів, щоб йо­го мо­лод­ший син ішов у жи­т­тя про­то­ро­ва­ною стеж­кою — са­див ліс. То­му й від­пра­вив Оле­га учи­ти­ся до Ки­є­ва, бо фа­куль­тет лі­со­во­го го­спо­дар­ства го­ту­вав то­ді не­по­га­них фа­хів­ців. Про­те си­но­ві су­ди­ла­ся ін­ша до­ля.

...Оле­га За­по­рож­ця одно­кур­сни­ки ча­сом не ро­зумі­ли. Ні­би й не­по­га­ний хло­пець, а до на­вча­н­ня ду­ша не ле­жить — то за­лі­ку не склав, то кур­со­ва ро­бо­та не пи­ше­ться, то ек­за­мен на трій­ку... А так ні­чо­го — з гу­мо­ром хло­пець, ко­му­ні­ка­бель­ний. І ли­ше че­рез со­рок ро­ків пі­сля за­кін­че­н­ня лі­со­го­спо­дар­сько­го фа­куль­те­ту окре­мі ща­слив­чи­ки, які з’ їха­ли­ся на тра­ди­цій­ну зу­стріч кур­су, змогли по­ба­чи­ти йо­го ро­бо­ти, за­фі­ксо­ва­ні на фо­то­плів­ці. Пей­за­жі Оле­га За­по­рож­ця вра­зи­ли ба­га­тьох і на­ве­ли на дум­ку про те, що це справ­жня уда­ча — бу­ти одно­кур­сни­ка­ми ге­нія! Ви­яв­ля­є­ться, по- справ­жньо­му та­ла­но­ви­ті лю­ди не мо­жуть жи­ти іна­кше — во­ни скром­ні та не­о­дмін­но кон­цен­тру­ю­ться на най­го­лов­ні­шо­му.

*** В се­лі Се­ми­пол­ки, що за Бро­ва­ра­ми, про­жи­ває не так уже й ма­ло одно­сель­ців із прі­зви­щем За­по­ро­жець. «Мої пред­ки справ­ді по­хо­дять із За­по­розь­кої Сі­чі, — ка­же Олег. — Про це і ба­тько, і дід ме­ні ба­га­то роз­по­від­а­ли. І жи­ли ко­ли­шні сте­по­ви­ки он там, по­під лі­сом, на Ко­за­цько­му ху­то­рі. Де­кіль­ка ро­дин бу­ло. Але, на жаль, ху­тір зго­рів ще 1936 ро­ку... Ху­то­ря­ни пі­сля то­го змі­ша­ли­ся з мі­сце­вим лю­дом, але про своє по­хо­дже­н­ня зав­жди пам’ята­ли й пи­ша­ли­ся ним. Збе­ре­гли ме­шкан­ці Ко­за­цько­го ху­то­ра і лю­бов до лі­су. Ска­жі­мо, не тіль­ки мій ба­тько все жи­т­тя пра­цю­вав тут лі­сни­чим, а й стар­ший брат обрав со­бі фах лі­сів­ни­ка...»

А ось сам Олег, по­при те, що ліс ду­же лю­бить, якось зба­гнув, що фах лі­со­го­спо­дар­ни­ка не дасть йо­му пов­ною мі­рою ре­а­лі­зу­ва­ти­ся як ху­до­жни­ку. Там, де без­кі­не­чні кло­по­ти, не по­ба­чиш кра­си при­ро­ди в пов­но­му об­ся­зі. То­му й мрі­яв про та­ку ро­бо­ту: день пра­цю­єш, три до­би вдо­ма. Бо на­ма­гав­ся яко­мо­га біль­ше за­йма­ти­ся твор­чі­стю. По­чи­нав з гра­фі­ки — олі­вець або туш. За­ймав­ся і ви­па­лю­ва­н­ням по де­ре­ву. По­гля­неш на ро­бо­ти, і ні­ко­ли не по­ві­риш, що Оле­гЗа­по­ро­жець не має ди­пло­ма ху­до­жни­ка! Тут і з ди­пло­мо­ва­них оди­ни­ці ма­ють та­кий рі­вень. За­те ко­за­цький на­ща­док має без­ме­жне тер­пі­н­ня та ве­ли­ке ба­жа­н­ня тво­ри­ти. Жив би в Ки­є­ві і був би тро­хи «про­бив­ні­шим» — став би ві­до­мим в Укра­ї­ні ху­до­жни­ком. А так... ли­ше одна пер­со­наль­на ви­став­ка в Бро­ва­рах де­сять ро­ків то­му. За­те як ним по­ча­ли пи­ша­ти­ся зем­ля­ки, ко­трі по­ча­ли при­свя­чу­ва­ти йо­му вір­ші!

Ба­тько з ча­сом зро­зу­мів си­на і про­ба­чив йо­го не­ба­жа­н­ня йти про­то­пта­ною стеж­кою і за­йма­ти­ся ви­ро­щу­ва­н­ням де­ре­ви­ни. Що ж, ко­жно­му своє...

*** Був у Оле­га й ху­до­жник-друг. Зва­ли йо­го Ма­твій Гу­ля­єв, він ро­сі­я­нин, си­бі­ряк, із ста­ро­ві­рів. Ма­лю­вав кар­ти­ни на ре­лі­гій­ну те­ма- ти­ку, то­му йо­го ро­бо­ти не ви­став­ля­ли­ся, адже в ро­ки во­йов­ни­чо­го ате­ї­зму це був яв­ний «не­фор­мат». До то­го ж, си­бі­ряк під час би­тви за Ста­лін­град по­тра­пив у по­лон; по­годь­тесь, на той час це вва­жа­ло­ся не­аби­якою «пля­мою» в біо­гра­фії, до та­ко­го фа­кту то­ді не ста­ви­ли­ся з ро­зу­мі­н­ням. Мо­же, то­му й тя­гну­ли­ся ху­до­жни­ки один до одно­го, що бу­ли яки­мись не ду­же не­ве­зу­чи­ми... Ці­ка­во, що Ма­твій Іл­ліч не став на­вча­ти сво­го мо­лод­шо­го дру­га те­хні­ки жи­во­пи­су. Ка­зав, що рі­вень і без то­го до­сить ви­со­кий. А ось фі­ло­соф­ські роз­мо­ви про жи­т­тя і про кра­су при­ро­ди ве­ли з ве­ли­кою охо­тою. Гу­ля­єв пе­ред­рі­кав Оле­го­ві За­по­рож­цю слав­не твор­че май­бу­тнє. Ко­ли ста­рий ху­до­жник по­мер, Оле­гбо­ля­че пе­ре­жи­вав цю втра­ту... До­бре, що дру­жи­на ро­зумі­ла йо­го твор­чу ду­шу і зав­жди на­ма­га­ла­ся чи­мось роз­ра­ди­ти. Про свою Лю­дми­лу ху­до­жник ка­же з ні­жні­стю: «моя го­ду­валь­ни­чка»... Хо­ча й сам на­ма­га­є­ться не бу­ти на­хлі­бни­ком — три­має ве­ли­ку па­сі­ку, за­йма­є­ться са­дом, го­ро­дом, до­бу­до­вує ста­ру ді­до­ву ха­ту. Схиль­ний до ма­кси­маль­ної кон­цен­тра­ції та уса­мі­тне­н­ня. Та ко­ли від­чу­ває, що укра­їн­ський на­род вхо­дить у ва­жли­ву істо­ри­чну фа­зу, то не сто­їть осто­ронь. Був актив­ним уча­сни­ком двох Май­да­нів. Як же іна­кше — ге­ни ко­за­цькі бе­руть своє. Ко­ли при­стра­сті вщу­ха­ли — по­вер­тав­ся до рі­дно­го лі­су. Осо­бли­во плі­дним для Оле­га За­по­рож­ця бу­ло остан­нє де­ся­ти­лі­т­тя. За пер­шої ж на­го­ди ви­ру­шав до лі­су з моль­бер­том, ма­лю­вав з на­ту­ри. А ін­ко­ли по­да­вав­ся до лі­со­вих про­сто­рів з фо­то­апа­ра­том і зні­мав най­кра­си­ві­ші мі­сця: ліс, рі­чку, став­ки, озер­ця... Оле­га За­по­рож­ця ін­ко­ли на­зи­ва­ють «укра­їн­ським Ши­шкі­ним», адже ві­до­мий ро­сій­ських ху­до­жник, який тво­рив у ХІХ сто­літ­ті, на­зав­жди за­кар­бу­вав на по­ло­тні кра­су Вят­сько­го краю. А Олег пи­ше рі­дне ки­їв­ське По­ліс­ся. Зем­ля­ки, хоч і не зра­зу, але по­мі­ти­ли й оці­ни­ли вне­сок ху­до­жни­ка в куль­тур­ну па­лі­тру ра­йо­ну. І те­пер за­кли­ка­ють мо­лодь вчи­ти­ся ба­чи­ти кра­су в За­по­рож­ця-мо­лод­шо­го.

Всі ро­бо­ти май­стра пей­за­жно­го жи­во­пи­су при­кра­ша­ють сті­ни йо­го до­му. Ли­ше ко­ли зов­сім су­ту­жно з гро­ши­ма, мо­же де­що про­да­ти. Чи вір­ний це під­хід? Хто­зна... Мо­же, тре­ба ча­сті­ше ор­га­ні­зо­ву­ва­ти ви­став­ки? Але для та­кої спра­ви, на­пев­но, по­трі­бна ін­ша лю­ди­на. Оле­гже за­над­то скон­цен­тро­ва­ний на твор­чо­сті. Ві­рить, що все в йо­го жит­ті бу­ло не­да­рем­но.

Так що ко­ли­шній фрон­то­вик Ми­хай­ло За­по­ро­жець, сво­го ча­су на­го­ро­дже­ний ко­ман­ду­ва­н­ням за осо­би­сту му­жність, мі­гби пи­ша­ти­ся сво­їм си­ном. Оле­гні­жно і тре­пе­тно пе­ре­но­сить на по­ло­тно ліс, який са­див ба­тько.

ФОТО НАДАНО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.