МIСЦЕ СИ­ЛИ

Во­ни при­йшли сю­ди пле­сти ма­ску­валь­ні сі­тки, але ство­ри­ли щось зна­чно біль­ше

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ма­рія СЕМЕНЧЕНКО, фото Іва­на ЛЮ­БИШ-КІРДЕЯ

Упев­не­ним швид­ким кро­ком Сві­тла­на про­кла­дає мар­шрут повз ба­га­то­по­вер­хів­ки ки­їв­сько­го жи­тло­во­го ма­си­ву Рай­ду­жний, ма­льов­ни­че озе­ро, сим­па­ти­чний сквер, яко­го тут мо­гло і не бу­ти, як­би во­на в 2014 ро­ці не ля­гла під ко­ле­са Ка­МАЗу, зу­пи­ня­ю­чи ра­зом з ін­ши­ми не­за­кон­не будівництво.

Ро­же­ва кур­тка, сві­тле во­лос­ся, стя­гну­те в хвіст. Зо­се­ре­дже­ний ви­раз облич­чя, але до пер­шо­го окли­ку чи при­ві­та­н­ня від зна­йо­мих, яких ча­сто зу­стрі­чає до­ро­гою. То­ді облич­чя ося­ює усмі­шка, і Сві­тла­на го­то­ва ді­ли­ти­ся до­бри­ми но­ви­на­ми, які зав­жди має в за­па­сі. Сві­тла­на йде у своє осо­бли­ве мі­сце си­ли.

«ПЕНСІЙНИЙ БАТАЛЬЙОН»

— Ось це і є на­ше цар­ство, — усмі­ха­є­ться Сві­тла­на.

«Цар­ство» — це до­во­лі ве­ли­ке хо­ло­дне при­мі­ще­н­ня в одно­му із су­пер­мар­ке­тів на Рай­ду­жно­му ма­си­ві. Во­лон­тер­ський центр. По­се­ре­ди­ні сто­ять спе­ці­аль­ні ра­ми для пле­ті­н­ня ма­ску­валь­ної сі­тки. За­раз жін­ки пле­туть сі­тку 8 на 12 ме­трів.

Вгли­би­ні при­мі­ще­н­ня ле­жать мі­шки з обріз­ка­ми рі­зних тка­нин. Їх при­во­зять зі швей­но­го ком­бі­на­ту та при­но­сять не­бай­ду­жі ки­я­ни. На ві­кнах на­кле­є­ні фо­то­гра­фії вій­сько­вих. Тут же ви­сить пра­пор Укра­ї­ни, який про­їхав на ма­ши­ні весь Дон­бас, та іко­на Бо­жої ма­те­рі.

Сві­тла­на при­хо­дить сю­ди пер­шою. Доки че­кає ін­ших, бе­ре­ться до ро­бо­ти — вправ­но зав’язує бі­лі смуж­ки тка­ни­ни на сі­тці. «Пер­ші сі­тки, які ми зро­би­ли, по­їха­ли в батальйон «Дон­бас». Ми дру­жи­мо з бій­цем з по­зив­ним «До­ктор», він во­ю­вав рік у цьо­му ба­таль­йо­ні. На­шою сі­ткою на­кри­ли САУ (са­мо­хі­дну ар­ти­ле­рій­ську уста­нов­ку. — Ред.). Зго­дом ми по­ча­ли від­прав­ля­ти сі­тки в Пер­ший тан­ко­вий батальйон. Спо­ча­тку во­ни бу­ли до­сить при­мі­тив­ні, а за­раз — про­сто кра­су­ні», — усмі­ха­є­ться во­лон­тер­ка.

Сві­тла­ні Се­ме­ні­хі­ній 61 рік, во­на ро­дом з Кри­му. У Ки­їв пе­ре­їха­ла одра­зу пі­сля за­кін­че­н­ня уні­вер­си­те­ту, ба­га­то ро­ків то­му, але ане­ксію пів­остро­ва пе­ре­жи­ва­ла скла­дно. «У ме­не там чо­ти­ри мо­ги­ли, а я не мо­жу ту­ди по­їха­ти, — го­во­рить Сві­тла­на. — Ра­да, що ми хоч тут се­бе зна­йшли у ці не­про­сті ча­си, що від нас якась ко­ристь є».

Ко­ли Сві­тла­на го­во­рить «ми», то має на ува­зі сі­мох жі­нок-во­лон­те­рів, які пле­туть сі­тки. «Лі­ді — 60 ро­ків, ме­ні — 61, Ка­ті — 62, Окса­ні — десь 63 ро­ки, то­чно не пам’ятаю, Та­ні — 64, Га­лі — 65 ро­ків, Ні­ні Гна­тів­ні — 76 ро­ків. Та­кий-от «Пенсійний батальйон» у нас ви­хо­дить», — смі­є­ться.

Сві­тла­ну на­зи­ва­ють «ком­ба­том». Во­на вміє ке­ру­ва­ти, ор­га­ні­зо­ву­ва­ти і за­ря­джа­ти всіх енер­гі­єю та опти­мі­змом. Во­на, схо­же, з тих жі­нок, які на Май­да­ні бу­ду­ва­ли ба­ри­ка­ди та по­да­ва­ли бру­ків­ку. Пи­таю її про це.

«Ні, я на Май­дан не хо­ди­ла, ді­ти за­бо­ро­ни­ли. Але про­ве­ла весь час бі­ля те­ле­ві­зо­ра, пе­ре­жи­ва­ла стра­шно. З ві­кон мо­єї квар­ти­ри бу­ло ви­дно чор­ний дим від па­ла­ю­чих шин, — роз­по­від­ає во­на. — Са­ме в той час я по­ча­ла ви­ши­ва­ти бі­се­ром. Див­ля­чись но­ви­ни, пра­цю­ва­ла над кар­ти­ною, на якій — пра­пор Укра­ї­ни і герб. Остан­ній сті­бок зро­би­ла 20 лю­то­го... Біль­ше не ви­ши­ва­ла. Це був пер­ший і остан­ній раз».

Але вла­сний Май­дан не­за­ба­ром став­ся і в жит­ті Сві­тла­ни. З 2012 ро­ку на Рай­ду­жно­му ма­си­ві роз­по­ча­ло­ся не­за­кон­не будівництво ви­со­тки на мі­сці скве­ру. А 2014 ро­ку про­ти­сто­я­н­ня до­ся­гло пі­ку. То­ді і роз­го­рі­ли­ся справ­жні су­ти­чки між ме­шкан­ця­ми, які на­ма­га­ли­ся вря­ту­ва­ти зе­ле­ну зо­ну, і за­бу­дов­ни­ком, який зво­зив сю­ди «ті­ту­шок».

«Ми во­ю­ва­ли про­ти за­бу­до­ви скве­ру: Окса­на, я і Га­ля — зго­дом ми ра­зом при­йшли і в цей во­лон­тер­ський центр. В основ­но­му, весь час у скве­рі на ба­ри­ка­ді си­ді­ли пен­сіо­не­ри, не ви­пу­ска­ли ма­ши­ни з пі­ском, ви­кли­ка­ли мі­лі­цію. А вже справ­жні су­ти­чки бу­ли ве­чо­ра­ми і вно­чі, ко­ли на за­хист скве­ру при­хо­ди­ла пі­сля ро­бо­ти і на­вча­н­ня мо­лодь. Ми хо­ди­ли і до Ки­їв­ра­ди, й усю­ди, писали за­пи­ти і скар­ги, і, зре­штою, від­сто­я­ли свій сквер. Ми лю­ди во­йов­ни­чі, ми зро­зумі­ли, що гро­ма­да мо­же ба­га­то чо­го», — роз­по­від­ає Сві­тла­на і смі­є­ться. Але до­дає, що то­ді бу­ло не до смі­ху. «Був мо­мент, ко­ли за­бу­дов­ник пі­шов в ата­ку, при­їха­ли ван­та­жів­ки з пі­ском, «ті­ту­шки». Я то­ді роз­вер­ну­ла­ся облич­чям до бу­дин­ків і кри­чу — «Лю­ди, ви­ходь­те, ря­туй­мо наш сквер!». А ні­хто не ви­хо­дить нам на до­по­мо­гу, хі­ба кіль­ка пен­сіо­не­рів... І ось в цей мо­мент без­ви­хо­ді я про­сто ля­гла під ко­ле­са ван­та­жів­ки, — про­дов­жує Сві­тла­на. — Стра­шно не бу­ло, був адре­на­лін, я все-та­ки спо­ді­ва­ла­ся, що во­дій не зов­сім ду­рень, не пе­ре­їде жи­ву лю­ди­ну».

Пі­сля бо­роть­би за сквер жін­ки зро­зумі­ли, що не мо­жуть про­сто си­ді­ти вдо­ма, бо від­чу­ва­ють у со­бі си­ли і на­тхне­н­ня змі­ню­ва­ти світ. Ви­пад­ко­во на­тра­пи­ли на не­ве­ли­кий во­лон­тер­ський центр в одно­му із су­пер­мар­ке­тів у Дні­пров­сько­му ра­йо­ні Ки­є­ва. На той мо­мент, у 2014 ро­ці, там бу­ло чи­ма­ло рі­зних во­лон­те­рів, центр ор­га­ні­зу­ва­ла ГО «До­по­мо­га ар­мії Укра­ї­ни», яку очо­лює Олег Кор­чан. Жін­ки не втом­лю­ю­ться дя­ку­ва­ти Оле­гу, що то­ді зна­йшов ку­ток і для їхніх сі­ток.

А за два ро­ки з усіх во­лон­те­рів за­ли­шив­ся ли­ше цей «пенсійний батальйон».

« На­род за два ро­ки ро­зі­йшов­ся, а ми так і за­ли­ши­лись. І, че­сно ка­жу­чи, ми тут на­стіль­ки ком­фор­тно по­чу­ва­є­мо­ся! По- пер­ше, від­чу­ва­є­мо, що ми щось ро­би­мо, той мі­ні­мум, який мо­же­мо. По­дру­ге, я не знаю, ко­му ми ро­би­мо краще — чи со­бі, отри­му­ю­чи від цьо­го мо­раль­не за­до­во­ле­н­ня, чи хло­пцям, пе­ре­да­ю­чи їм сі­тки і якісь дрі­бни­чки » .

СІ­ТКИ, ЧОХЛИ І... ТРІШКИ ПОЕЗІЇ

У две­рях во­лон­тер­сько­го цен­тру з’ яв­ля­є­ться усмі­хне­на жін­ка зі сто­пкою ар­ку­шів у ру­ці. Це — Ка- те­ри­на Ге­ра­си­мов­ська. Ви­яв­ля­є­ться, во­на теж дав­но при­йшла у центр, але бі­га­ла на­би­ра­ти і роз­дру­ко­ву­ва­ти свої но­ві вір­ші. « Вчо­ра по­ди­ви­ла­ся сю­жет у но­ви­нах про хво­ру дів­чин­ку, і як її ма­ти пі­шла до Мі­ні­стер­ства охо­ро­ни здо­ров’ я, а там на них ні­хто ува­ги не звер­тав. Ме­ні аж коль­ну­ло, бо­ля­че ста­ло — от і на­пи­са­ла но­вий вірш», — роз­по­від­ає. Остан­ні кіль­ка ро­ків Ка­те­ри­на пи­ше вір­ші, ча­сто — го­стро­со­ці­аль­ні, по­лі­ти­чні, са­ти­ри­чні, а ще — па­трі­о­ти­чні, щем­ли­ві. Жо­дну по­сил­ку на пе­ре­до­ву не від­прав­ля­ють без її но­вих вір­шів.

«Я зав­жди свої вір­ші най­пер­ше за­чи­тую дів­ча­там, але во­ни не об’ єктив­ні, їм зав­жди все по­до­ба­є­ться » , — за­ли­ва­є­ться смі­хом Ка­те­ри­на.

« Вір­ші я по­пи­су­ва­ла в юно­сті. Во­ни ме­ні не ду­же по­до­ба­лись, і я їх зни­щи­ла, а за­раз вже і жал­кую. А десь з 2009 ро­ку ме­не зно­ву про­би­ло на по­е­зію, а по­тім по­чав­ся Май­дан, ане­ксія Кри­му, вій­на — і вір­ші пи­шу­ться ду­же актив­но. Я хо­ди­ла на Май­дан. У цей час ми по­хо­ва­ли све­кру­ху і якраз ма­ма зля­гла, у лю­то­му 2014 і во­на ві­ді­йшла. Та­кі скла­дні ча­си бу­ли. Та ко­ли ма­ла віль­ну хви­лин­ку — бі­га­ла на Май­дан, до­по­ма­га­ла бу­ду­ва­ти ба­ри­ка­ди, лід тя­га­ли і ван­та­жи­ли в ма­ши­ну мі­шка­ми, і хар­чі во­зи­ла, і лі­ки ми ку­пу­ва­ли, і гро­ші зби­ра­ли», — пе­ре­ра­хо­вує жін­ка.

У Ка­те­ри­ни за­бин­то­ва­ні ру­ки. Ка­же, що бо­лять від по­стій­но­го пле­ті­н­ня сі­ток. « Як не за­бин­тую, то не мо­жу пра­цю­ва­ти, а так лег­ше. Ну і Бог з ни­ми, хай бо­лять. Як віль­на хви­ли­на в ме­не — при­хо­джу сю­ди і пле­ту», — роз­по­від­ає во­лон­тер.

Жін­ки зга­ду­ють, як спо­ча­тку шу­ка­ли тка­ни­ну на сі­тки по се­конд-хен­дах, як їм при­но­си­ли ста­ре шма­т­тя, як во­ни йо­го пра­ли і рі­за­ли, і в де­ко­го по­чи­на­лись алер­гія і ка­шель. Але во­ни не зда­ва­ли­ся. «Ба­га­то во­лон­тер­ських цен­трів вже при­пи­ни­ли ро­бо­ту, але, на жаль, вій­на не за­кін­чу­є­ться. То­му ми пра­цю­є­мо да­лі, — го­во­рить Ка­те­ри­на. — Тут у нас спіль­на ідея, спіль­ний ін­те­рес, ми за ві­ком під­хо­ди­мо одна одній, спіль­ні те­ми ма­є­мо. То­му це біль­ше, ніж про­сто во­лон­тер­ський центр, це вже та­кий клуб за ін­те­ре­са­ми. Ми одна одну зав­жди ви­слу­ха­є­мо, під­три­ма­є­мо » .

«АКСАКАЛ» НІНА ГНАТІВНА

—О, — ра­ді­сно ви­гу­кує Ка­те­ри­на, — а це наш аксакал, Ніна Гнатівна! Моя рі­дна ті­тка, яка ме­не сю­ди і при­ве­ла. Наш скарб.

Ніна Гнатівна Си­до­рен­ко на хви­ли­ну зні­чу­є­ться, по­ка­зу­ю­чи, щоб її не фо­то­гра­фу­ва­ли, швид­ко зні­має кур­тку, бе­ре но­жи­ці, роз­кла­дає обріз­ки бі­лої тка­ни­ни на сто­лі пе­ред со­бою і впев­не­ни­ми ру­ха­ми по­чи­нає на­рі­за­ти рів­ні бі­лі смуж­ки. Їй — 76 ро­ків. У неї ясні очі й до­бра усмі­шка, яка не схо­дить з облич­чя. Во­на що­ран­ку за­йма­є­ться йо­гою і ро­бить за­ряд­ку ось уже 30 ро­ків. «Іна­кше про­сто роз­ва­ли­лась би», — усмі­ха­є­ться.

Якось Ніна Гнатівна при­йшла в ма­га­зин за про­ду­кта­ми і по­ба­чи­ла, що тут від­крив­ся во­лон­тер­ський центр. Це був дру­гий день йо­го ро­бо­ти. А вже на­сту­пно­го дня жін­ка по­пов­ни­ла ря­ди во­лон­те­рів. Сво­го ча­су вій­на за­бра­ла в Ні­ни Гна­тів­ни ба­тьків, во­на їх на­віть не пам’ятає. То­му і від­чу­ла по­тре­бу бу­ти ко­ри­сною за­раз, ко­ли зно­ву вій­на.

«Ніж си­ді­ти і сто­гна­ти, що бо­лять кі­сто­чки і все по­га­но, я краще бу­ду тут. І спо­кій­но, і ро­биш щось до­бре. У ме­не на­ту­ра та­ка — тя­гне на по­дви­ги, — смі­є­ться Ніна Гнатівна. — Я ду­же за­до­во­ле­на, що маю чим зайня­ти­ся. Ко­ли за­кін­чи­ться вій­на і вже не бу­де по­тре­би в цьо­му цен­трі, я щось ін­ше зна­йду. Си­ді­ти не бу­ду».

ФАНТАЗІЯ ТА ОПТИМІЗМ

«Це та­ке силь­не від­чу­т­тя, ко­ли те­бе пре, ко­ли то­бі хо­че­ться щось ро­би­ти і до­по­ма­га­ти ін­шим», — роз­по­від­ає Ка­те­ри­на.

І тут же Сві­тла­на під­хо­плює її дум­ку і про­дов­жує: «За­хо­див до нас хло­пчи­на, він сам во­ю­вав, і роз­по­від­ає, що у го­спі­та­лі є мо­ло­дий хло­пець, яко­му ам­пу­ту­ва­ли но­гу, і в ньо­го де­пре­сія. Ви уяв­ля­є­те нам та­ке роз­по­ві­сти? Ми з Ка­тею да­вай бі­гом зби­ра­ти­ся до го­спі­та­лю — сир­ни­ків і від­бив­них на­сма­жи­ли, лі­то на ву­ли­ці — по­лу­ни­ці на­бра­ли. Скіль­ки мо­гли до­тя­гну­ти, стіль­ки взя­ли, — смі­ю­ться. — При­їха­ли в го­спі­таль, а ку­ди йти? При­йшли у гній­ну хі­рур­гію, пи­та­є­мо про цьо­го хло­пчи­ка, ні­хто ні­чо­го не знає. Ми йо­го так і не зна­йшли, але зна­йшли ін­шо­го — 43-рі­чно­го чо­ло­ві­ка з ам­пу­то­ва­ни­ми сто­па­ми, з Тер­но­піль­ської обла­сті. Де­сан­тник. Мі­сяць до ньо­го хо­ди­ли».

Хо­ча основ­на ро­бо­та у цен­трі — це пле­сти сі­тки, жін­ки весь час щось ви­га­ду­ють. Се­ред обріз­ків і ста­рих ре­чей в центр ча­сто при­но­си­ли ста­рі лля­ні про­сти­ра­дла та ска­тер­ти­ни, і жін­ки ви­рі­ши­ли ши­ти ру­шни­ки. Так са­мо спон­тан­но во­ни на­ши­ли ми­ну­лої зи­ми бі­лих чо­хлів на ка­ски. А пе­ред зи­мо­ви­ми свя­та­ми, ко­ли їм по­ча­ли при­но­си­ти мі­шки з обріз­ка­ми тка­ни­ни зі швей­но­го ком­бі­на­ту, на­ши­ли по­ду­ше­чок для вій­сько­вих і яскра­вої бі­ли­зни, за яку до­сі отри­му­ють ве­се­лі ві­дгу­ки і по­дя­ки.

«За­раз лю­ди не так актив­но до­по­ма­га­ють. Гро­ші в на­шу скринь­ку ки­да­ють або хло­пці з АТО, які вже по­вер­ну­ли­ся, або по­стій­ні на­ші по­мі­чни­ки, які що­мі­ся­ця ки­да­ють. Тим не менш, по­тро­шки-по­тро­шки і на­зби­ру­є­мо на щось — на до­по­мо­гу ро­ди­ні за­ги­бло­го, на якісь на­галь­ні по­тре­би хло­пців. Ось сві­чок ку­пи­ли — нас по­про­си­ли. До­кла­да­є­мо свої з пен­сії», — роз­по­від­ає Сві­тла­на. А Ка­тя і Ніна Гнатівна зга­ду­ють, як до них час від ча­су при­хо­дять лю­ди і пи­та­ють, чим мо­жуть до­по­мог­ти, та ко­ли ді­зна­ю­ться, що зар­пла­ту тут не пла­тять — зни­ка­ють.

Жін­ки роз­по­від­а­ють це і ве­се­ло смі­ю­ться. У них чи­ма­ло ку­ме­дних істо­рій в за­па­сі. Ча­сом в роз­мо­ву — ін­ко­ли жар­то­ма — про­со­чу­є­ться сло­во «ста­рість». Але ста­рість — це то­чно не про цих актив­них і на­по­ле­гли­вих жі­нок. Ро­би­ти щось ко­ри­сне, бу­ти со­ці­аль­но актив­ни­ми, до­по­ма­га­ти ін­шим — це най­кра­щі лі­ки від ста­ро­сті. Пе­ре­ві­ре­но «пен­сій­ним ба­таль­йо­ном».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.