Олесь ЯНЧУК: «На­ціо­на­ліст – сло­во, яке не­се ли­ше по­зи­тив»

Ві­до­мий укра­їн­ський ре­жи­сер — про зйом­ки «Го­ло­ду-33», про­бле­ми На­ціо­наль­ної кі­но­сту­дії та осо­бу Си­мо­на Пе­тлю­ри

Den (Ukrainian) - - Культура - Іри­на ГОРДІЙЧУК, спе­ці­аль­но для «Дня» Пов­ну вер­сію ін­терв’ю читайте в еле­ктрон­ній вер­сії га­зе­ти «День»

Двад­цять п’ять ро­ків то­му в сто­ли­чно­му Па­ла­ці куль­ту­ри «Укра­ї­на» від­бу­ла­ся прем’єра філь­му «Го­лод-33» ма­ло ві­до­мо­го то­ді мо­ло­до­го ре­жи­се­ра Оле­ся Ян­чу­ка. Це бу­ла йо­го пер­ша пов­но­ме­тра­жна кар­ти­на. Ще не існу­ва­ло сло­ва Го­ло­до­мор, не був ухва­ле­ний за­кон, що ква­лі­фі­кує го­лод 1932—1933 ро­ків як ге­но­цид укра­їн­сько­го на­ро­ду, але пі­сля прем’єри Олесь Янчук якщо і не про­ки­нув­ся зна­ме­ни­тим, то йо­го ім’я за­пам’ята­ли. Хва­ли­ли і ла­я­ли подаль­ші філь­ми, які він уму­дряв­ся зні­ма­ти, ко­ли ві­тчи­зня­ний «кі­но­по­тяг» пі­шов під укіс. «Атен­тат. Осін­нє вбив­ство в Мюн­хе­ні», «Не­ско­ре­ний», «За­лі­зна со­тня», «Вла­ди­ка Ан­дрій». При­чо­му був сам со­бі не ли­ше ре­жи­се­ром, але і про­дю­се­ром.

Не­за­ба­ром пі­сля Май­да­ну Олесь Янчук прийняв не­спо­кій­не го­спо­дар­ство — йо­го при­зна­чи­ли ге­не­раль­ним ди­ре­кто­ром На­ціо­наль­ної кі­но­сту­дії іме­ні Оле­ксан­дра Дов­жен­ка, яке, прав­да, він знав не­по­га­но, оскіль­ки про­пра­цю­вав до то­го ча­су на сту­дії три де­ся­тки ро­ків. У йо­го ди­ре­ктор­сько­му ка­бі­не­ті і від­бу­ла­ся на­ша роз­мо­ва. Осяг­ти не­ося­жне не­мо­жли­во, але ми до­кла­ли зу­силь, щоб ні­чо­го не упу­сти­ти.

ЗЙОМ­КИ «ГО­ЛО­ДУ-33» — БЕЗ ЛЕГЕНД І ДОМИСЛІВ

— Па­не Оле­сю, ви по­ча­ли ро­бо­ту над філь­мом «Го­лод-33» ще за ча­сів Ра­дян­сько­го Со­ю­зу, і тра­ге­дія Го­ло­до­мо­ру про­сто за­мов­чу­ва­ла­ся. Про неї бо­я­ли­ся го­во­ри­ти на­віть свід­ки, що ди­вом ви­жи­ли. Чо­му обра­ли для де­бю­ту в ігро­во­му кі­но та­ку скла­дну і ма­ло до­слі­дже­ну то­ді те­му?

— Справ­ді, ро­бо­та над філь­мом по­ча­ла­ся ще 1990 ро­ку. Роз­квіт пе­ре­бу­до­ви — лі­те­ра­ту­ра звіль­ни­ла­ся від цен­зу­ри, з’яви­ли­ся пу­блі­ка­ції про ста­лін­ські ре­пре­сії, уми­сне ор­га­ні­зо­ва­ний го­лод в Укра­ї­ні, що за­брав міль­йо­ни жит­тів етні­чних укра­їн­ців. Да­ний факт ме­не схви­лю­вав, і я на­віть не як ре­жи­сер, а як гро­ма­дя­нин сво­єї кра­ї­ни по­ду­мав: раз він так за­че­пив і шо­ку­вав ме­не, не­об­хі­дно, щоб про ці тра­гі­чні сто­рін­ки істо­рії Укра­ї­ни ді­зна­ло­ся яко­мо­га біль­ше лю­дей. Став зби­ра­ти ма­те­рі­ал про Го­ло­до­мор, яко­го у той час бу­ло не так ба­га­то, в основ­но­му, за­хі­дні дже­ре­ла. Ви­пад­ко­во про­чи­тав по­вість «Жов­тий Князь» (ме­ні її «по­зи­чив» Лесь Та­нюк), на­пи­са­ну укра­їн­ським пи­сьмен­ни­ком, бли­ску­чим по­е­том Ва­си­лем Бар­кою, який пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни емі­гру­вав до США. Во­на ме­не вра­зи­ла. Че­рез де­який час я по­їхав у пер­ше своє за­кор­дон­не від­ря­дже­н­ня, пов’яза­не з про­е­ктом, до Аме­ри­ки. І моя до­бра зна­йо­ма ху­до­жник-фо­то­граф Та­ня Д’Аві­ньон по­зна­йо­ми­ла ме­не з Бар­кою. Я роз­по­вів йо­му про свої на­мі­ри, ми роз­мов­ля­ли чо­ти­ри го­ди­ни, пі­сля чо­го він по­да­ру­вав ме­ні но­вень­кий ек­зем­пляр сво­єї кни­ги з бла­го­сло­вен­ним на­пи­сом, що до­зво­ляє її екра­ні­зу­ва­ти. Бу­ла на­пи­са­на но­ва вер­сія сце­на­рію (до цьо­го сце­на­ри­стом був Сер­гій Дя­чен­ко, але то зов­сім ін­ша істо­рія), і ми взя­ли­ся до ро­бо­ти.

Що ва­жли­во: у ті ро­ки про­дю­сер­сько­го кі­но пра­кти­чно не бу­ло, але ми зні­ма­ли свою кар­ти­ну не дер­жав­ним ко­штом. Це бу­ла прин­ци­по­ва по­зи­ція — зро­би­ти «Го­лод-33» за на­ро­дні гро­ші. На наш за­клик від­гу­кну­ли­ся не ли­ше ме­шкан­ці Укра­ї­ни, але і спів­ві­тчи­зни­ки зі Спо­лу­че­них Шта­тів Аме­ри­ки, Ка­на­ди.

«Го­лод-33» по­ка­за­ли на те­ле­ка­на­лі УТ-1 (ін­ших ка­на­лів то­ді не бу­ло) 30 ли­сто­па­да 1991 ро­ку, на­пе­ре­до­дні Все­укра­їн­сько­го ре­фе­рен­ду­му, на яко­му ми го­ло­су­ва­ли за не­за­ле­жність Укра­ї­ни і за її пер­шо­го пре­зи­ден­та. Ре­зо­нанс пе­ре­вер­шив усі спо­ді­ва­н­ня! Фільм по­ди­ви­ла­ся пра­кти­чно вся кра­ї­на. На­сту­пно­го дня в га­зе­ті The New York Times на­пи­са­ли, що кар­ти­на під­ня­ла про­цен­тну кіль­кість го­ло­сів за не­за­ле­жність Укра­ї­ни.

— «Го­лод-33», на­пев­но, най­більш ти­ту­ло­ва­ний із ва­ших філь­мів?

— Кар­ти­на, справ­ді, має ща­сли­ве жи­т­тя. Її пер­ша ви­на­го­ро­да — Гран-прі на Пер­шо­му все­укра­їн­сько­му кі­но­фе­сти­ва­лі, який від­був­ся у лис- то­па­ді 91-го. Бу­ли й ін­ші при­зи та ди­пло­ми. Зви­чай­но, з гор­ді­стю зга­дую Па­риж, Вен­сен­ський кі­но­фе­сти­валь. «Го­лод -33» отри­мав там го­лов­ну ви­на­го­ро­ду — приз Ан­рі Лан­глуа. До ре­чі, ми бу­ли пер­ши­ми ла­у­ре­а­та­ми зі Схі­дної Єв­ро­пи. От­же, гріх скар­жи­ти­ся.

НЕЗНАЙОМИЙ І РЕ­АЛЬ­НИЙ СИМОН ПЕТЛЮРА

— Усі ва­ші подаль­ші про­е­кти та­кож бу­ли істо­ри­чни­ми. «Атен­тат. Осін­нє вбив­ство в Мюн­хе­ні», ге­ро­єм яко­го став Сте­пан Бан­де­ра. «Не­ско­ре­ний» — про Ро­ма­на Шу­хе­ви­ча. «За­лі­зна со­тня» — істо­рія про бій­ців УПА. «Вла­ди­ка Ан­дрій» — зріз жи­т­тя ми­тро­по­ли­та УГКЦ Ан­дрія Ше­пти­цько­го... По­тім — пе­ре­р­ва в ро­бо­ті на дов­гих ві­сім ро­ків, і за­раз ви зно­ву ви­рі­ши­ли роз­по­ві­сти про до­лю ре­аль­ної, не­о­дно­зна­чної осо­би — Си­мо­на Пе­тлю­ру. Істо­рія — жорс­тко об­кре­сле­не ко­ло ва­ших фа­хо­вих ін­те­ре­сів?

— Я справ­ді зав­жди за­хо­плю­вав­ся істо­рі­єю. На­пев­но, то­му що моя ма­ма Ган­на Ни­ки­фо­рів­на бу­ла ду­же хо­ро­шим ви­кла­да­чем істо­рії, і на­віть хо­ті­ла, щоб я пі­шов її шля­хом. Усі свої філь­ми зав­жди ро­бив щи­ро. І те­ми брав ли­ше ті, які ме­не по-справ­жньо­му хви­лю­ва­ли.

«Та­єм­ний що­ден­ник Си­мо­на Пе­тлю­ри», з одно­го бо­ку, — це істо­рія лю­ди­ни, про яку сьо­го­дні ві­до­мо ма­ло прав­ди і в Укра­ї­ні, і в сві­ті. Пе­ред ра­дян­ськи­ми про­па­ган­ди­ста­ми сто­я­ло зав­да­н­ня зро­би­ти з Пе­тлю­ри жор­сто­ко­го по­гром­ни­ка, хи­жа­ка, яким мо­жна і ді­тей, і ці­лі на­ро­ди за­ля­ка­ти. Я ж до­слі­джу­вав йо­го біо­гра­фію (на на­пи­са­н­ня сце­на­рію ми ви­тра­ти­ли шість ро­ків) і мо­жу до­ве­сти, що це не так. За­ле­жно від збо­ру ма­те­рі­а­лів ко­ре­кту­ва­ли­ся вер­сії сце­на­рію. Їх бу­ло не мен­ше дев’яти. З ін­шо­го бо­ку, це істо­рія кон­кре­тної не­ор­ди­нар­ної осо­би, яка жи­ла в епо­ху ста­нов­ле­н­ня на­ції, са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ції гро­ма­дян, що за­раз над­зви­чай­но акту­аль­но. То­му що си­ту­а­ція у сві­ті в ті ча­си ду­же на­га­дує ни­ні­шню. Укра­їн­ська На­ро­дна Ре­спу­блі­ка (УНР), яка смі­ли­во за­яви­ла про се­бе, про­існу­ва­ла ду­же ко­ро­ткий час. Сьо­го­дні ві­до­мі об’єктив­ні при­чи­ни, че­рез які во­на не ви­сто­я­ла. І по­тім Укра­ї­на ста­ла ча­сти­ною Ра­дян­сько­го Со­ю­зу.

— Ви мо­же­те на­зва­ти се­бе укра­їн­ським на­ціо­на­лі­стом?

— У мо­є­му ро­зу­мін­ні, на­ціо­на­ліст — це лю­ди­на, яка лю­бить свою кра­ї­ну, куль­ту­ру, істо- рію, тра­ди­ції. От і все. Я не ро­зу­мію лю­дей, які, вжи­ва­ю­чи сло­во «на­ціо­на­лізм», ро­блять йо­го си­но­ні­мом « на­ци­зму » . Це аб­со­лю­тно не­пра­виль­но. На­ша кра­ї­на ба­га­то­на­ціо­наль­на, і це пре­кра­сно. Якщо як при­клад для на­слі­ду­ва­н­ня бра­ти ін­шу ба­га­то­на­ціо­наль­ну дер­жа­ву, не­хай це бу­дуть Спо­лу­че­ні Шта­ти Аме­ри­ки. Там жи­вуть пра­кти­чно всі на­ції сві­ту. І ми ба­чи­мо ре­зуль­тат їхніх спіль­них дій, і зна­є­мо, як во­ни став­ля­ться до сво­єї кра­ї­ни. То­му, «на­ціо­на­ліст» для ме­не — сло­во, яке не­се ли­ше по­зи­тив.

БАГАТСТВО Й УБОГІСТЬ НА­ЦІО­НАЛЬ­НОЇ КІ­НО­СТУ­ДІЇ

— «Та­єм­ний що­ден­ник Си­мо­на Пе­тлю­ри» зні­ма­ти­ме­ться на На­ціо­наль­ній кі­но­сту­дії іме­ні Оле­ксан­дра Дов­жен­ка, і цей факт ті­шить. Оскіль­ки остан­ні­ми ро­ка­ми па­віль­йо­ни сту­дії по­ро­жні. За­раз, уже біль­ше двох з по­ло­ви­ною ро­ків, ви ке­ру­є­те сту­ді­єю. Мо­же­те по­ясни­ти, чо­му на ста­ро­му, по­ту­жно­му кі­но­під­при­єм­стві кра­ї­ни скла­ла­ся та­ка ка­та­стро­фі­чна си­ту­а­ція?

— Сьо­го­дні на кі­но­сту­дії в ро­бо­ті (окрім на­шо­го філь­му) ще два про­е­кти. Ре­жи­сер Алі­на Хо­ро­ши­ло­ва зні­має свій де­бют «Ілю­зія». Оле­ся Мор­гу­нець ро­бить пов­но­ме­тра­жну кар­ти­ну «Каз­ка про гро­ші» за сце­на­рі­єм Ві­кто­ра Гре­ся. Во­на кіль­ка ро­ків то­му де­бю­ту­ва­ла ко­ро­тким ме­тром «Ві­о­лон­чель». І це, між ін­шим, був остан­ній про­ект ви­ро­бни­цтва кі­но­сту­дії 2013 ро­ку. З тих пір до не­дав­ньо­го ча­су на сту­дії на­справ­ді ні­чо­го не зні­ма­ло­ся. — Чо­му? — Якщо го­во­ри­ти ко­ро­тко, ра­ні­ше На­ціо­наль­на кі­но­сту­дія ви­ко­ну­ва­ла дер­жав­ні за­мов­ле­н­ня, які дер­жа­ва і фі­нан­су­ва­ла. По­тім ста­ло по­пу­ляр­ним про­дю­сер­ське кі­но, по­ча­ли про­во­ди­ти­ся пі­тчин­ги в Держ­кі­но із за­хи­сту проектів. І кі­но­сту­дію по­ста­ви­ли в одну чер­гу на одер­жа­н­ня фі­нан­су­ва­н­ня з при­ва­тни­ми про­да­кшн. Більш то­го, пер­ший етап пі­тчин­гу про­хо­дить при за­кри­то­му та­єм­но­му го­ло­су­ван­ні, на дру­гий вже мо­жуть при­хо­ди­ти всі, хто ба­жає. Про­те пра­кти­ка по­ка­зує, що основ­ні пи­та­н­ня про ви­ді­ле­н­ня фі­нан­су­ва­н­ня то­му чи ін­шо­му про­е­кту ви­рі­шу­ю­ться са­ме під час пер­шо­го ту­ру. На мій по­гляд, ко­ли йде­ться про роз­по­діл гро­шей пла­тни­ків по­да­тків, жо­дних та- єм­ниць бу­ти не мо­же. Про­це­ду­ра го­ло­су­ва­н­ня має бу­ти аб­со­лю­тно про­зо­рою.

Ме­не ди­вує по­зи­ція Мі­ні­стер­ства куль­ту­ри Укра­ї­ни та Дер­жав­но­го агент­ства з пи­тань кі­но, які за­яв­ля­ють, що у На­ціо­наль­ної кі­но­сту­дії іме­ні Дов­жен­ка не­має пріоритетів пе­ред ін­ши­ми кон­кур­сан­та­ми. Чо­му то­ді не про­во­дя­ться кон­кур­си на по­ста­нов­ки ви­став у На­ціо­наль­ній опе­рі Укра­ї­ни, або в на­ціо­наль­них дра­ма­ти­чних те­а­трах — іме­ні Іва­на Фран­ка та Ле­сі Укра­їн­ки?

І ще. Кі­но­сту­дія іме­ні Оле­ксан­дра Дов­жен­ка (ра­ні­ше во­на на­зи­ва­ла­ся Ки­їв­ська кі­но­фа­бри­ка) існує вже 88 ро­ків, з 1928-го. Оскіль­ки во­на має ста­тус на­ціо­наль­ної, зна­чить, по­вин­на зна­хо­ди­ти­ся під за­хи­стом дер­жа­ви. Щоб сту­дія ста­ла кон­ку­рен­то­зда­тною, в пер­шу чер­гу, не­об­хі­дно не­від­кла­дно про­ве­сти її мо­дер­ні­за­цію, і не­хай на­да­лі її ма­те­рі­аль­но-те­хні­чною ба­зою ко­ри­сту­ю­ться всі. І не­за­ле­жні про­дю­се­ри та­кож. Адже у нас фун­кціо­ну­ють п’ять кі­но­зні­маль­них па­віль­йо­нів, один з них, як ві­до­мо, — най­біль­ший у Єв­ро­пі. Ко­ли я став ди­ре­кто­ром сту­дії (31 бе­ре­зня 2014 ро­ку. — Авт.), у нас не пра­цю­вав бу­та­фор­ський цех — за­раз ми йо­го від­но­ви­ли. Не бу­ло ко­стю­мер­ної — тіль­ки ба­наль­ний склад одя­гу. Сьо­го­дні ж що­дня з цьо­го скла­ду бе­руть ко­стю­ми (де­яким із них по 60 і біль­ше ро­ків), які дбай­ли­во ре­став­ру­ють, і біль­шість із них уже у чу­до­во­му ста­ні. На­яв­на лі­ній­ка ан­ти­квар­них ав­то­мо­бі­лів — і лег­ко­ві, і ван­та­жні. На­віть танк ча­сів Дру­гої сві­то­вої вій­ни сто­їть, і він на хо­ду. Зброї — по­над ти­ся­чу оди­ниць рі­зних ча­сів. Усе в ро­бо­чо­му ста­ні. Мо­жна без пе­ре­біль­ше­н­ня ска­за­ти, що На­ціо­наль­на кі­но­сту­дія — Клон­дайк для кі­не­ма­то­гра­фі­стів. По­трі­бно ли­ше ре­гу­ляр­но вкла­да­ти пев­ні ко­шти в цю вла­сність, щоб під­три­му­ва­ти її в ді­є­зда­тно­му ста­ні.

— Яка мі­ні­маль­на су­ма не­об­хі­дна для то­го, щоб На­ціо­наль­на кі­но­сту­дія від­по­від­а­ла сво­є­му ста­ту­су?

— Бу­ду­чи ре­а­лі­ста­ми і під­ра­ху­вав­ши не­об­хі­дний мі­ні­мум (по кур­су 25 гри­вень за до­лар), ми отри­ма­ли су­му — 202 міль­йо­ни гри­вень. Для по­рів­ня­н­ня (не­хай і не по­пу­ляр­но­го сьо­го­дні, але на­о­чно­го) на­ве­ду при­клад. Ко­ли пі­сля ане­ксії Кри­му Ні­кі­та Мі­хал­ков при­їхав на Ял­тин­ську кі­но­сту­дію, він ска­зав, що, в пер­шу чер­гу, не­об­хі­дно по­вер­ну­ти сту­дію в дер­жав­ну вла­сність, на­ціо­на­лі­зу­вав­ши її, і про­ве­сти мо­дер­ні­за­цію. Бу­ла на­зва­на су­ма 155 міль­йо­нів до­ла­рів. Хо­ча Ял­тин­ська кі­но­сту­дія на­ба­га­то мен­ша на­шої.

— Ви го­во­ри­те аб­со­лю­тно оче­ви­дні ре­чі, і я ба­чу, як хви­лю­є­те­ся, роз­по­від­а­ю­чи про про­бле­ми сту­дії, але одна дум­ка не дає ме­ні спо­кою: на­ві­що бу­ло по­трі­бно вам, ціл­ком успі­шно­му ре­жи­се­ро­ві, який зні­має, зва­лю­ва­ти со­бі на пле­чі та­кий тя­гар як ке­рів­ни­цтво На­ціо­наль­ною кі­но­сту­ді­єю?

— Річ у тім, що я пра­цюю на сту­дії вже 32 ро­ки. Знав її і в кра­щі, і в гір­ші ча­си. При­йшов сю­ди пі­сля ін­сти­ту­ту, був аси­стен­том ре­жи­се­ра, ре­жи­се­ром. Кі­но­сту­дія — мій рі­дний дім, то­му хо­чу не про­сто збе­рег­ти те, що ще збе­ре­гло­ся, але й від­ро­ди­ти її. Упев­не­ний, для то­го щоб спра­ва зру­ши­ла­ся з мер­твої то­чки, не­об­хі­дно прийня­ти окре­му про­гра­му з від­ро­дже­н­ня На­ціо­наль­ної кі­но­сту­дії. У сі­чні 2015 ро­ку в нас від­бу­ло­ся ви­їзне за­сі­да­н­ня Ка­бі­не­ту Мі­ні­стрів Укра­ї­ни, яке іні­ці­ю­вав ві­це-прем’єр В’яче­слав Ки­ри­лен­ко. Бу­ли при­су­тні пред­став­ни­ки п’яти мі­ні­стерств, і са­ме то­ді ке­рів­ни­цтво кі­но­сту­дії за­про­по­ну­ва­ло чі­ткий план мо­дер­ні­за­ції та вве­де­н­ня так зва­них по­да­тко­вих ка­ні­кул на під­при­єм­стві. Ство­ре­н­ня тим­ча­со­вої віль­ної еко­но­мі­чної зо­ни. Зав­дя­ки цьо­му в кра­ї­ні з’яви­ло­ся б на­ба­га­то біль­ше укра­їн­сько­го кі­но­кон­тен­ту, який сьо­го­дні так не­об­хі­дний.

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЕ­СЯ ЯН­ЧУ­КА

Фільм «Го­лод-33» зня­тий О. Ян­чу­ком за мо­ти­ва­ми по­ві­сті Ва­си­ля Бар­ки «Жов­тий князь». Це бу­ла пер­ша ху­до­жня стрі­чка, яка роз­кри­ва­ла зло­чи­ни ста­лін­сько-біль­шо­ви­цько­го ре­жи­му про­ти укра­їн­сько­го на­ро­ду

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.