Зер­но, мо­раль і го­лод

Уро­ки сі­мей­ної хро­ні­ки

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Те­тя­на ЮРКОВА

Ко­ли на­кри­ва­ли на стіл, дядь­ко Да­ня си­дів із га­зе­тою, про­гля­да­ю­чи стат­ті то­го ча­су про тру­до­ві по­дви­ги, би­тви за уро­жаї і ви­ко­на­н­ня пла­нів. По­тім, під­со­ву­ю­чи до се­бе та­ріл­ку бор­щу, хи­тав го­ло­во­юі про­мов­ляв фра­зу, сенс якої я зро­зумі­ла пі­зні­ше. «Був уро­жай? Був. Був го­лод? Був». На­справ­ді йо­го по­див ви­ра­жав зна­н­ня, за­хо­ва­не у під­сві­до­мо­сті ці­ло­го по­ко­лі­н­ня, яке зна­ло про го­лод з особистого до­сві­ду, але пра­ва го­во­ри­ти про ньо­го від­кри­то не ма­ло. Зга­ду­ва­ла дядь­ка Да­ню­до­ро­го­юз Ки­є­ва до Глу­хо­ва, де на бу­дів­лі ко­ли­шньої на­у­ко­во-до­слі­дної стан­ції пря­диль­них куль­тур вста­но­ви­ли ме­мо­рі­аль­ну до­шку на честь мо­го дядь­ка Да­ні, про­фе­со­ра Д.Ф.Ли­хва­ря, ко­ри­фея на­ціо­наль­ної аграр­ної на­у­ки. Да­ни­ло Фе­до­ро­вич був уні­каль­ною, рі­зно­бі­чною лю­ди­ною, що під­твер­джу­ють йо­го чи­слен­ні ти­ту­ли, стат­ті в ен­ци­кло­пе­ді­ях і ме­мо­рі­аль­ні зна­ки на мі­сцях йо­го ро­бо­ти. А Глу­хів — осо­бли­ве мі­сце. Тут він про­вів по­над 10 ро­ків і пе­ре­жив Го­ло­до­мор. До­ро­га, що про­хо­дить кра­си­ви­ми мі­сця­ми, роз­цві­че­ни­ми осін­ньою па­лі­трою, да­ва­ла уяв­ле­н­ня про мас­шта­би го­ря 1930-х ро­ків. І за су­ча­сних швид­ко­стей по­трі­бні го­ди­ни для пе­ре­їзду. А то­ді тут про­їжджа­ли за спе­ці­аль­ни­ми пе­ре­пус­тка­ми. По­тра­пи­ти до Глу­хо­ва або за­ли­ши­ти йо­го мо­жна бу­ло ли­ше з від­ря­дним по­свід­че­н­ням у ки­ше­ні. У ме­му­а­рах Д.Ли­хва­ря, опу­блі­ко­ва­них за ча­сів якнай­су­во­рі­ших за­бо­рон на ці та­єм­ни­ці, він усе-та­ки зу­мів роз­по­ві­сти про го­лод у ма­кси­маль­но допу­сти­мій фор­мі. Не­ве­ли­кий фра­гмент із йо­го книж­ки дає уяв­ле­н­ня не ли­ше про те, що ста­ло­ся, а й про прийня­ті то­ді тра­кту­ва­н­ня Го­ло­до­мо­ру в лі­те­ра­ту­рі для вузь­ко­го ко­ла чи­та­чів. При­мі­тно й те, що ав­то­ром є вче­ний, який за­ймав­ся про­до­воль­чим за­без­пе­че­н­ням кра­ї­ни, і в йо­го ла­бо­ра­то­рії зер­но, по су­ті, вва­жа­ло­ся ви­тра­тним ма­те­рі­а­лом.

■ 1932 рік уві­йшов в істо­рі­ю­як рік так зва­но­го ку­ла­цько­го са­бо­та­жу. Від­по­від­ні ор­га­ни за­го­ту­ва­ли з вро­жаю1932 ро­ку на Укра­ї­ні і Пів­ні­чно­му Кав­ка­зі та­ку кіль­кість зер­на, що на з’їжу се­ля­нам ли­ши­ло­ся або ма­ло, або ні­чо­го. Ще во­се­ни 1932 ро­ку на всій те­ри­то­рії роз­по­чав­ся го­лод, який по­си­лив­ся взим­ку і до­сяг най­тяж­чих на­слід­ків по ве­сні 1933 ро­ку. Смерть від дистро­фії в цих ра­йо­нах ста­ла зви­чай­ним яви­щем. Не­зва­жа­ю­чи на те, що я одер­жу­вав до­сить ви­со­ку за­ро­бі­тну пла­ту, моя сім’я по­ча­ла від­чу­ва­ти го­лод на по­ча­тку 1933 ро­ку.

■ Щоб убе­рег­ти­ся від го­ло­ду, на­ве­сні 1933 ро­ку до нас при­бу­ла із Зо­ло­то­но­ші се­стра дру­жи­ни Ві­ра Єро­фі­їв­на, яка до цьо­го пра­цю­ва­ла на шкіль­ній ро­бо­ті. Че­рез де­який час із ці­єї ж при­чи­ни при­їха­ла і моя ма­ма з Пол­та­ви. До­по­мо­ги ви­ма­га­ли брат Ко­стя і се­стри Олен­ка та Оля, які пра­цю­ва­ли в Пол­та­ві. До­ве­лось но­си­ти на ри­нок но­силь­ні ре­чі і все, що ма­ло якусь рин­ко­ву вар­тість, щоб про­го­ду­ва­ти­ся. Пі­сля то­го, як бу­ло ви­не­се­но все, в якійсь мі­рі зай­ве, по­ча­ли но­си­ти й най­по­трі­бні­ше. Вре­шті­решт, за якісь пе­ред­остан­ні мої шта­ни бу­ло ку­пле­но від­ро ква­ше­ної ка­пу­сти, яку бу­ло з’їде­но без­по­се­ре­дньо з від­ра за один при­сі­док. Тут ви­ни­кло пи­та­н­ня: а що ро­би­ти да­лі?

■ Дру­го­го дня пі­сля то­го, як бу­ла з’їде­на ця ка­пу­ста, я опух з го­ло­ду. Ран­ком, не­зва­жа­ю­чи на хво­ро­бли­вий стан, я пі­шов на ро­бо­ту, та про­ду­ктив­на пра­ця не да­ва­ла­ся, і десь че­рез го­ди­ну-пів­то­ри я му­сив по­вер­ну­ти­ся до­до­му. То­го ж дня за роз­по­ря­дже­н­ням ди­ре­кто­ра ін­сти­ту­ту Г.Г. Са­рай­ло­ва я одер­жав з до­слі­дно­го го­спо­дар­ства ін­сти­ту­ту мі­шок кар­то­плі й чи­ма­лу пля­шку ко­но­пля­ної олії. З ці­є­ю­не­спо­ді­ва­но­ю­до­по­мо­го­ю­ми й пе­ре­жи­ли кри­зу. До то­го ж за кіль­ка днів я одер­жав ви­клик із Мо­скви з ЦКК РКІ, щоб при­їхав для пе­ре­вір­ки ро­бо­ти Все­со­ю­зно­го на­у­ко­во-до­слі­дно­го ін­сти­ту­ту льо­нар­ства в Торж­ку. У Мо­скві, го­ту­ю­чись до ро­бо­ти в ін­сти­ту­ті льо­нар­ства і ко­ри­сту­ю­чись при­стой­ним бу­фе­том ЦКК РКІ, я за сім-де­сять днів по­збув­ся зов­ні­шніх ознак дистро­фії і вже біль­ше не хво­рів на цю не­ду­гу.

■ Мо­раль­ну хи­бу дер­жа­ви, де в одно­му мі­сці по­ми­ра­ють з го­ло­ду, а в ін­шо­му не зна­ють го­ря і від­мо­ви в їжі, під­мі­че­но то­чно. Це озна­чає, що Го­ло­до­мор ні­ко­ли не зни­кав із ге­не­ти­чної пам’яті укра­їн­ців, і во­ни зав­жди ро­зумі­ли: не мо­жуть бу­ти брат­ськи­ми сто­сун­ки си­тих і го­ло­дних з їхньої ви­ни лю­дей.

■ Я бу­ва­ла у Мо­скві, ко­ли го­лод уже не за­гро­жу­вав жи­т­тю, але основ­ні про­ду­кти хар­чу­ва­н­ня все ще бу­ли не­до­сту­пни­ми для ба­га­тьох ра­дян­ських лю­дей. Окрім мо­скви­чів. Во­ни в цьо­му сен­сі за­до­воль­ня­ли­ся ра­дян­ським ла­дом. Мо­же, то­му в ро­сій­ській сто­ли­ці й від­нов­лю­ють йо­го, щоб і на­да­лі від’їда­ти­ся в мо­сков­ських бу­фе­тах із без­тур­бо­тно­ю­ві­ро­юв спра­ве­дли­вість во­ждів — ав­то­рів го­ло­ду і во­єн.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.