Оле­на ГОНЧАРУК – про де­ко­му­ні­за­цію...

Одна з найважливіших по­дій у му­зей­ній сфе­рі цьо­го ро­ку — про­гра­ма «Культ чи куль­ту­ра: Роз­ви­ток уча­сни­цьких пра­ктик у му­зе­ях»

Den (Ukrainian) - - Культура - Лю­бов МО­РО­ЗО­ВА; фото зосо­би­сто­го архіву Оле­ни ГОНЧАРУК

Урам­ках ці­єї про­гра­ми му­зей­ни­ків Хар­ків­ської й За­по­різь­кої обла­стей на­вча­ли вза­є­мо­ді­я­ти з від­ві­ду­ва­ча­ми. Фо­кус са­ме на цих те­ри­то­рі­ях був ви­бра­ний че­рез їхнє при­фрон­то­ве роз­та­шу­ва­н­ня і не­об­хі­дність акти­ві­за­ції про­це­сів спів­твор­чо­сті, які по­сту­по­во пе­ре­тво­рю­ють на­се­ле­н­ня з па­сив­но­го еле­кто­ра­ту на актив­них гро­ма­дян. У про­гра­мі, ре­а­лі­зо­ва­ній Укра­їн­ським цен­тром роз­ви­тку му­зей­ної спра­ви за під­трим­ки Goethe-Institut, взя­ли участь най­кра­щі ек­спер­ти з Ні­меч­чи­ни, Фін­лян­дії та Укра­ї­ни. Се­ред них — спе­ці­а­ліс­тка з PR та ре­кла­ми, яка три остан­ні ро­ки про­пра­цю­ва­ла на по­са­ді ко­ор­ди­на­тор­ки зв’яз­ків із гро­мад­ські­стю у На­ціо­наль­но­му ху­до­жньо­му му­зеї Укра­ї­ни (НХМУ), Оле­на ГОНЧАРУК. З не­ю­ми поговорили про най­гу­чні­ші ви­став­ки НХМУ остан­ніх ро­ків, де­ко­му­ні­за­цій­ні про­це­си й те, чо­му ко­жен му­зей має пра­гну­ти ста­ти справ­жньо­ю­зір­кою .

«Є ПЕВ­НИЙ СТЕРЕОТИП, ЩО СКЛАВСЯ ІСТО­РИ­ЧНО: МУ­ЗЕЙ — ЦЕ СХОВИЩЕ»

— Будь-яка му­зей­на ко­ле­кція — це те, що пов’яза­но з на­шою пам’ят­тю, осо­би­стою чи на рів­ні гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства, кра­ї­ни. Ця пам’ять мо­же бу­ти чу­жою, а мо­же ре­зо­ну­ва­ти, ко­ли від­бу­ва­ю­ться якісь по­лі­ти­чні або со­ці­аль­ні по­дії. Як му­зею ста­ти ре­зо­на­то­ром, які для цьо­го є ін­стру­мен­ти?

— Га­даю, це річ, якої ми на­вча­є­мо­ся. Му­зеї вмі­ють до­бре зби­ра­ти й збе­рі­га­ти пре­дме­ти, роз­пі­зна­ва­ти, що є цін­ним, а що — дру­го­ря­дним. А от пра­цю­ва­ти з пам’ят­тю ма­є­мо на­вчи­ти­ся. До Май­да­ну (я мо­жу су­ди­ти про той пе­рі­од, від­ко­ли пра­цюю в му­зеї) ми не над­то звер­та­ли на це ува­ги. В НХМУ вті­лю­ва­ли­ся роз­кі­шні ху­до­жні про­е­кти, але за­раз я ро­зу­мію, що во­ни мо­гли да­ти біль­ше.

Ко­ли в лю­то­му 2014-го ми ви­йшли на ро­бо­ту з пи­та­н­ням «що ро­би­ти?», пер­шим про­е­ктом, яким му­зей від­крив­ся, став «Ко­декс Ме­жи­гір’я» — ви­став­ка пре­дме­тів, що ра­ні­ше на­ле­жа­ли Яну­ко­ви­чу. Це бу­ла жи­ва ро­бо­та з тим, що вже ста­ва­ло пам’ят­тю, був при­су­тній ва­жли­вий ана­лі­ти­чний еле­мент, спро­ба від­обра­же­н­ня су­спіль­ства. На­шою го­лов­ною ме­тою бу­ло, щоб від­ві­ду­ва­чі по­ба­чи­ли у ви­став­ці се­бе. І в тій си­ту­а­ції му­зей спра­цю­вав як ре­зо­на­тор: на нас хтось обу­рю­вав­ся, хтось, нав­па­ки, го­во­рив, що це силь­но, але в будь-яко­му ра­зі нам вда­ло­ся зсу­ну­ти з мі­сця пу­блі­ку, яка вза­га­лі не хо­дить до му­зею, — лю­ди зі «спаль­них» ра­йо­нів, ста­рень­кі ба­бу­сі... Па­ра­лель­но з цим пе­ред му­зе­єм від­крив­ся про­ект «(R)Evolution» Ері­ка Бу­ве, фран­цузь­ко­го фо­то­гра­фа, ко­трий зні­мав по­дії в цен­трі Ки­є­ва взим­ку 2013 — 2014 (він при­їздив на­при­кін­ці гру­дня і вдру­ге, ко­ли вже по­ча­ли­ся роз­стрі­ли). Це бу­ли дві рі­зні се­рії: одна на­зи­ва­ла­ся «Ки­їв­ська вто­ма», зі знім­ка­ми стом­ле­них зму­че­них лю­дей, ін­ша — куль­мі­на­цій­на то­чка Май­да­ну. Ко­ли лю­ди йшли до му­зею по­ди­ви­ти­ся на «скар­би» Яну­ко­ви­ча, во­ни ру­ха­ли­ся алей­кою, де на ба­не­рі екс­по­ну­ва­ли­ся знім­ки. Від по­ча­тку гля­да­чі за­ря­джа­ли­ся до­ку­мен­таль­ни­ми фо­то­гра­фі­я­ми. По­ка­зо­во, що пе­ред за­вер­ше­н­ням ви­став­ки не­ві­до­мі ви­рі­за­ли знім­ки з ба­не­рів і зня­ли фо­то­гра­фії з пар­ка­на вздовж Гру­шев­сько­го. Мо­жли­во, це зро­би­ли лю­ди, для яких ці фото бу­ли ча­сти­ною їхньої осо­би­стої істо­рії.

Пев­ною куль­мі­на­ці­єю мо­жна вва­жа­ти про­ект «Ге­рої», ко­трий до­сить ви­со­ко оці­ню­ють між­на­ро­дні фа­хів­ці му­зей­ної спра­ви.

— Хо­чу тор­кну­ти­ся цьо­го про­е­кту в контексті бо­лі­сно­го для на­шої кра­ї­ни про­це­су де­ко­му­ні­за­ції. Як, на твій по­гляд, му­зею слід пра­цю­ва­ти з ар­те- фа­кта­ми ра­дян­ської епо­хи, на­ма­га­ти­ся чи не на­ма­га­ти­ся до­но­си­ти до лю­дей їхню ху­до­жню вар­тість?

— Ме­ні зда­є­ться, де­ко­му­ні­за­ція дає нам ба­га­тий ма­те­рі­ал і при­від для роз­мо­ви. По­мил­ка му­зею(чи, мо­жли­во, від­су­тність ком­пе­тен­ції) — ми ду­же по­віль­но ре­а­гу­є­мо на по­си­ли зов­ні­шньо­го сві­ту. Пі­сля Май­да­ну ми ру­ха­ли­ся ди­на­мі­чні­ше, адже ро­зумі­ли, що йде вій­на, і ми ма­є­мо ви­прав­да­ти сво­ю­що­ден­ну, мир­ну ро­бо­ту. То­ді на­ро­див­ся бла­го­дій­ний про­ект «Ле­ви сво­їх не ли­ша­ють», який до­зво­лив нам са­мим зі­бра­ти­ся, мо­бі­лі­зу­ва­ти­ся, під­три­ма­ти емо­цій­но тих, хто во­ює, й тих, хто че­кає. Ви­став­ка «Іден­ти­чність», ко­тра від­бу­ва­ла­ся на­ве­сні 2016 ро­ку, теж ви­яви­ла­ся на часі... Але в ці­ло­му су­спіль­ство про­по­нує ви­кли­ки на­ба­га­то ча­сті­ше. І це при­від му­зе­юв­клю чи­ти­ся й ска­за­ти своє ва­го­ме сло­во. У На­ціо­наль­но­му ху­до­жньо­му му­зеї не бу­ло зни­ще­но жо­дної ста­туї Ле­ні­на, жо­дно­го порт­ре­та. У фон­дах є зо­бра­же­н­ня Ста­лі­на, пар­тій­них фун­кціо­не­рів. Якщо му­зей це збе­рі­гає, він про­сто зо­бов’яза­ний транс­лю­ва­ти су­спіль­ству, чо­му не лі­кві­дує те, що ни­ні вва­жа­є­ться віджи­лим іде­о­ло­гі­чним мо­тло­хом.

Спро­бу­ю­про­і­лю стру­ва­ти свої те­зи на при­кла­ді пам’ятни­ка че­кі­стам — то­го, який де­мон­ту­ва­ли на Ли­бід­ській. Що­до ньо­го дум­ки роз­ді­ли­ли­ся: одні го­во­ри­ли, що це ці­ка­вий зра­зок скуль­пту­ри й не вар­то йо­го ла­ма­ти, ін­ші — що це мо­тлох, і чим біль­ше та­ко­го смі­т­тя ли­ша­є­ться в кра­ї­ні, тим біль­ше за­би­ва­ють го­ло­ви лю­дей. Ме­ні зда­є­ться, слід бу­ло ви­ко­ри­ста­ти си­ту­а­ці­юй транс­фор­му­ва­ти це мі­сце, щоб во­но пе­ре­ста­ло бу­ти про­сто окра­сою. Свій сим­во­лізм пам’ятник уже втра­тив, але він міг ста­ти ди­да­кти­чним ма­те­рі­а­лом. Му­зей (не обов’яз­ко­во НХМУ) міг би ви­йти в пу­блі­чний про­стір і впли­ну­ти на те, щоб це мі­сце пе­ре­тво­ри­ти не на ме­мо­рі­ал, а на але­ю­пам’яті жертв НКВД, на­при­клад. Щоб лю­ди­на, яка під­хо­дить до пам’ятни­ка, мо­гла від­чу­ти аб­сур­дність: ось мо­ну­мент убив­цям, але зро­бле­ний про­фе­сій­но.

— Ти до­бре сфор­му­лю­ва­ла, що ви­ти­ра­н­ня сим­во­лів ко­му­ні­сти­чної епо­хи схо­же на ви­ти­ра­н­ня пам’яті. Одна спра­ва, ко­ли від­бу­ва­є­ться пе­ре­о­сми­сле­н­ня цих ре­чей: во­ни ли­ша­ю­ться як ар­те­фа­кти, але ти зда­тен пра­цю­ва­ти з цим жа­хли­вим ми­ну­лим. Ін­ша річ, ко­ли ти про­сто на­ма­га­є­шся йо­го ви­тер­ти й зро­би­ти ви­гляд, що всьо­го цьо­го не бу­ло.

— «Спе­цфонд» у цьо­му сен­сі ду­же по­ка­зо­вий. Це ро­бо­ти, які в 1937— 1939 ро­ках зби­ра­ли по всій кра­ї­ні. Ро­бо­ти над­то кре­а­тив­них ху­до­жни­ків, ко­трі ро­би­ли щось всу­пе­реч дер­жав­ній іде­о­ло­гії, щось не так ма­лю­ва­ли... Не всі ху­до­жни­ки по­стра­жда­ли, на ща­стя, але їм до­ве­ло­ся різ­ко змі­ни­ти свої під­хо­ди до твор­чо­сті. Хтось ви­їхав до ін­ших ре­спу­блік СРСР чи за кор­дон, хтось пе­ре­став ма­лю­ва­ти, хтось ви­кла­дав — але їхні кар­ти­ни з 1937 р. бу­ли за­кри­ті в за­па­сни­ках му­зею. Їх по­ча­ли ви­тя­га­ти, зда­є­ться, на­при­кін­ці 1970-х. Пі­сля зня­т­тя за­бо­рон бу­ло здій­сне­но до­слі­дже­н­ня цих ро­біт. Це ди­во, що ки­їв­ський спе­цфонд збе­ріг­ся, бо у Льво­ві, на­при­клад, йо­го зни­щи­ли. І ці­ка­ва ви­хо­дить шту­ка, па­ра­до­ксаль­на: ми ди­ви­мо­ся за­раз на кар­ти­ни 1920—1930-х і ро­зу­мі­є­мо, що ху­до­жни­ки до цьо­го по­вер­та­ли­ся в 1970—1980-х. Тра­ди­ція все одно бу­де існу­ва­ти, про­ро­ста­ти че­рез су­ча­сні фор­ми куль­ту­ри. Тож, якщо існу­ва­ла трав­ма, я за те, щоб її осми­сли­ти й прийня­ти, іна­кше су­спіль­ство не за­стра­хо­ва­но від по­вер­не­н­ня ми­ну­ло­го. Що­прав­да, ко­мі­са­ри у шкі­рян­ках мо­жуть за­раз бу­ти вдя­гне­ні у ви­ши­ван­ки.

— Ме­ні зда­є­ться, що тут ду­же ва­жли­вий мо­мент ав­то­ри­те­ту му­зею. Для то­го щоб го­во­ри­ти з су­спіль­ством на ва­жли­ві те­ми, му­зей має бу­ти транс­ля­то­ром ду­мок. Як пра­цю­ва­ти на те, щоб під­ні­ма­ти ав­то­ри­тет?

— Це, дій­сно, одне з клю­чо­вих пи­тань. Є пев­ний стереотип, що склався істо­ри­чно: му­зей — це сховище, й у цьо­му він екс­пер­тний, однак ми­сле­фор­му­ю­чо­ю­ін­сти­ту­ці­є­ю­йо­го не вва­жа­ють. Ска­жі­мо, НХМУ бу­ло ство­ре­но на-

при­кін­ці ХІХ сто­лі­т­тя у «два за­хо­ди». Спо­ча­тку йо­го до­би­ва­ла­ся вла­сне ін­те­лі­ген­ція, про­фе­су­ра, але то­ді за­бра­кло ко­штів. Да­лі — теж бу­ло тяж­ко, доки пи­та­н­ням не за­ці­ка­вив­ся один із гра­до­на­чаль­ни­ків, не при­єд­на­ли­ся меценати, бі­зне­сме­ни, які під­три­ма­ли не ли­ше ідей­но, а й фі­нан­со­во. І то­ді му­зей став ін­сти­ту­ці­єю, мі­сцем зу­стрі­чей, ту­сов­ки. У ра­дян­ську епо­ху він пе­ре­тво­рив­ся на ін­стру­мент, який об­слу­го­ву­вав іде­о­ло­гію. У ті ча­си шан­си за­ли­ши­ти­ся ці­ка­ви­ми бу­ли ли­ше в тих му­зе­їв, які ма­ли хо­ро­шу ко­ле­кці­ю­а­бо мо­гли до­зво­ли­ти со­бі при­стой­ні екс­по­зи­ції — як при­ро­дни­чі му­зеї. Але за­раз ми ба­чи­мо, що й в цих му­зе­ях опу­да­ла псу­ю­ться, при­па­да­ють пи­лом, і вже на­віть ді­тям це не ці­ка­во.

Ще пи­та­н­ня: якщо му­зей хо­че бу­ти впли­во­вим — хто транс­лю­ва­ти­ме йо­го дум­ку? Поза сум­ні­вом, пер­шо­чер­го­во це зав­да­н­ня по­кла­да­є­ться на спів­ро­бі­тни­ків му­зею. Однак іде­ться не про емо­цій­ні за­яви. Це по­слі­дов­на спів­пра­ця зі спіль­но­тою, ЗМІ, осві­тні­ми й куль­тур­ни­ми за­кла­да­ми...

«ЗА ОСТАН­НІ ТРИ РО­КИ, НА­ВІТЬ ЧО­ТИ­РИ-П’ЯТЬ, НА­ШІ ВІД­ВІ­ДУ­ВА­ЧІ «ПОМОЛОДШАЛИ»

— Для пев­но­го се­гмен­ту су­спіль­ства, до­во­лі зна­чно­го, му­зей — це та­ка ре­кре­а­цій­на від­ду­ши­на. У му­зи­ці є та­ке по­ня­т­тя, як «фі­лар­мо­ні­чні ба­бу­сі» — ті, які хо­дять на всі кон­цер­ти. На­пев­но, в му­зеї теж є та­кі му­зей­ні ба­бу­сі. Ві­ко­вий склад від­ві­ду­ва­чів му­зею змі­нив­ся за остан­ні ро­ки, чи існує ста­біль­ний кі­стяк?

— За остан­ні три ро­ки, на­віть чо­ти­ри-п’ять, на­ші від­ві­ду­ва­чі «помолодшали» не в остан­ню чер­гу зав­дя­ки від­ді­лу про­сві­тни­цької ро­бо­ти, ко­трий за­пу­стив рі­зні про­гра­ми. На­при­клад, ди­тя­чі дні на­ро­дже­н­ня: без ті­сте­чок і со­ку, але ді­ти тут гра­ю­ться, май­стру­ють, про­хо­дять кве­сти. Ко­ле­ги про­ду­му­ють сце­на­рій у та­кий спо­сіб, щоб це бу­ло пов’яза­но з ко­ле­кці­єю. Є про­гра­ма «Стра­те­гії ві­зу­аль­но­го ми­сле­н­ня», роз­ра­хо­ва­на на три ро­ки, що при­ще­плює ма­ле­чі кри­ти­чне ми­сле­н­ня, яке геть від­би­ває шко­ла. Якщо у шко­лі є дві дум­ки — учи­те­ля і не­пра­виль­на, і ні­ко­го не ці­ка­вить, що на­справ­ді вва­жає ди­ти­на, то тут мо­де­ра­тор сти­му­лює, щоб ді­ти дис­ку­ту­ва­ли, по­ясню­ва­ли свою дум­ку і вмі­ли ви­слу­ха­ти ін­шо­го. Ди­тя­чі про­гра­ми до­зво­ли­ли за­хо­пи­ти ба­тьків із ді­тьми, які хо­дять сю­ди від трьох ро­ків. У прин­ци­пі, це мар­ке­тин­го­вий хід. Ба­га­то брен­дів по­чи­на­ють «чі­пля­ти» свою ау­ди­то­рію, по­ки во­на ще ма­лень­ка.

Та­кож у пу­блі­ки від­був­ся які­сний зсув, ко­ли ми по­ча­ли про­во­ди­ти су­мі­жні за­хо­ди: кон­цер­ти, чи­та­н­ня кни­жок. За акто­ром чи ви­ко­нав­цем при­хо­дить йо­го ау­ди­то­рія, і ча­сти­на з неї за­ли­ша­є­ться в му­зеї. Уза­га­лі я по­мі­ти­ла та­ку річ: ве­ли­ку роль у му­зеї ві­ді­грає осо­би­сті­сний фа­ктор. Ду­же ба­га­то мо­їх зна­йо­мих ска­за­ли: вау, ко­ли ти при­йшла до му­зею, він за­жив но­вим жи­т­тя. Я від­по­від­аю: це тіль­ки то­му, що я по­ча­ла пи­са­ти про му­зей­ні по­дії, до ме­не тут бу­ло не менш ці­ка­во, але ви цьо­го не по­мі­ча­ли. Якщо у спіл­ку­ван­ні я пе­ре­кон­ли­ва й мо­жу за­ці­ка­ви­ти, або якщо лю­ди­на ме­ні сим­па­ти­зує, то, швид­ше за все, во­на пе­ре­не­се це на ін­сти­ту­цію, при­йде сю­ди й по­ди­ви­ться.

— І ще ду­же ва­жли­вий мо­мент що­до «спо­псі­н­ня». Чи слід йо­го бо­я­ти­ся? Мо­жли­во, пу­блі­ка, яка сто­я­ла в чер­зі на «Ме­жи­гір’я», й да­лі хо­ди­ти­ме вже не на та­кі ре­зо­нан­сні ви­став­ки?

— Йо­го не вар­то бо­я­ти­ся, але слід три­ма­ти в го­ло­ві. Ри­зик є. Ми ро­зу­мі­є­мо, що до­во­ди­ться за­гра­ва­ти з від­ві­ду­ва­чем. Але за­гра­ва­ти мо­жна по-рі­зно­му. Це пи­та­н­ня вну­трі­шньої куль­ту­ри — на що ти пі­деш, щоб за­ці­ка­ви­ти від­ві­ду­ва­ча. Мо­жна зро­би­ти ви­став­ку шуб, ман­то і при­крас, щоб спо­до­ба­ти­ся від­ві­ду­ва­чу. Але пи­та­н­ня: це спо­до­ба­є­ться один раз, чи гля­дач ви­ма­га­ти­ме ще? Якщо вла­што­ву­ва­ти по­стій­ний «лу­на-парк», мо­жна швид­ко ви­го­рі­ти. Акція «Ле­ви сво­їх не ли­ша­ють» бу­ла ду­же ко­ри­сним до­сві­дом, що до­по­міг ре­а­бі­лі­ту­ва­ти­ся у скла­дній мо­раль­ній си­ту­а­ції, але ви­чер­па­ли­ся фор­ма­ти і вну­трі­шні ре­сур­си, ро­бо­та з ко­ле­кці­єю ві­ді­йшла на дру­гий план...

Поза сум­ні­вом, «спо­псі­н­ням» не є еле­мен­тар­ні ре­чі, що не­об­хі­дні для ство­ре­н­ня ком­фор­ту. Якщо лю­ди­на ма­ти­ме мо­жли­вість у му­зеї ви­пи­ти во­ди, ка­ви, по­си­ді­ти хви­лин 15, щоб очи­сти­ти ре­це­пто­ри, по­гор­та­ти книж­ки, — во­на змо­же дов­ше бу­ти в му­зеї. Якщо бу­де зал, де є чим зайня­ти­ся ді­тям, ма­ма в цей час змо­же по­ди­ви­ти­ся улю­бле­ні твори.

— Які мо­ти­ви при­хо­ду в му­зей ти мо­жеш ви­ді­ли­ти?

— Хо­че­ться змі­ни­ти об­ста­нов­ку, роз­ві­я­ти­ся. Або слі­ду­ва­ти сте­ре­о­ти­пу, що «всі куль­тур­ні лю­ди так ро­блять». Лю­ди­ні ва­жли­во під­кре­сли­ти свій ста­тус як куль­тур­ної, світ­ської, та­кої, що в кур­сі трен­дів. У де­які му­зеї йдуть, що­би по­гли­би­ти свої зна­н­ня з яко­їсь те­ми. Про­ве­сти час із дру­зя­ми або рі­дни­ми. Але в біль­шо­сті ви­пад­ків, я ду­маю, ідуть то­му, що про­сто ці­ка­во, або «від­по­чи­ти ду­шею».

— Які мо­жли­во­сті є в укра­їн­ських му­зе­їв, зокре­ма в Ху­до­жньо­го, для ре­кла­ми се­бе? Де це мо­же транс­лю­ва­ти­ся?

— Окрім сайта і Facebook, ми за­зви­чай ро­би­мо роз­сил­ку рі­зним ЗМІ та при­ва­тно лю­дям, які за­ли­ши­ли свої кон­та­кти, ба­жа­ю­чи отри­му­ва­ти ін­фор­ма­цію. Ме­ні зда­є­ться, в мі­сті бра­кує пло­щи­ни, де куль­тур­ні ор­га­ні­за­ції мо­гли би се­бе про­мо­ту­ва­ти. Її по­ява бу­ла би ду­же по­трі­бною, адже це фор­му­ва­ло би куль­тур­ний образ мі­ста, лю­ди отри­ма­ли б ін­фор­ма­цію про рі­зні му­зеї та їхню ді­яль­ність. За­раз ві­ро­гі­дність то­го, що ту­ри­сти по­тра­плять до Му­зею ко­штов­но­стей у Лав­рі, зна­чно ви­ща, ніж те, що во­ни зна­йдуть Му­зей Ле­сі Укра­їн­ки. Га­даю, вар­то іні­ці­ю­ва­ти про­ект що­до ви­ді­ле­н­ня му­зе­ям ре­клам­ної пло­щи­ни, роз­ро­би­ти уні­вер­саль­ний ди­зайн афіш. Тут мо­жна бу­де отри­ма­ти ін­фор­ма­цію, бо пря­ма ре­кла­ма ко­штує за­до­ро­го, му­зеї не мо­жуть со­бі цьо­го до­зво­ли­ти без пар­тне­рів, а за­ро­бле­ні від про­да­жу кви­тків ко­шти краще ви­тра­ти­ти більш ра­ціо­наль­но — на осві­тні про­гра­ми чи зо­ну ком­фор­ту для пу­блі­ки.

— У на­шо­му су­спіль­стві вар­ті­сність ви­мі­ря­є­ться одним: скіль­ки ко­штує? А що ро­би­ти кра­є­знав­чим му­зе­ям, в яких не­має Мо­ни Лі­зи? Чи є аль­тер­на­ти­ва гро­шо­вої вар­то­сті?

— На­справ­ді є на­віть вір­ту­аль­ні му­зеї, в яких ко­ле­кція пра­кти­чно від­су­тня. Я ду­маю, зав­жди зна­йде­ться ко­ле­кція, яка в мо­не­тно­му екві­ва­лен­ті ко­штує до­ро­го, однак ні­що не ці­ну­є­ться до­рож­че за жи­ві істо­рії і вмі­н­ня їх роз­по­від­а­ти. Істо­рії ко­ле­кцій не­по­втор­ні так са­мо, як істо­рії лю­дей. На­ші пар­тне­ри з Укра­їн­сько­го кри­зо­во­го ме­ді­а­цен­тру актив­но за­йма­ю­ться під­трим­кою му­зе­їв на схо­ді Укра­ї­ни. Во­ни роз­по­від­а­ли про за­вод­ські му­зеї, що ви­го­тов­ля­ють пли­тку чи якісь ме­та­ле­ві де­та­лі. Мо­жли­во, та­ких де­та­лей є міль­йон по всьо­му сві­ту, але са­ме в цих цін­не те, що пов’яза­но з істо­рі­єю мі­сця, з істо­рі­я­ми лю­дей. Істо­рії лю­дей, які ство­рю­ва­ли, зби­ра­ли, бе­ре­гли, до­слі­джу­ва­ли, ро­блять пре­дме­ти не­по­втор­ни­ми і да­ють їм го­лос.

Будь-який му­зей і йо­го при­ва­бли­вість мо­жна оці­ню­ва­ти за рі­зни­ми пра­кти­чни­ми кри­те­рі­я­ми: ба­га­та ко­ле­кція, мо­дер­ні­зо­ва­на ек­спо­зи­ція, гу­чні ви­став­ки, про­ду­ма­ні на­ві­га­ція й ком­форт гля­да­ча, ці­ка­ві екс­кур­со­во­ди й ори­гі­наль­ні фор­ма­ти, до­те­пна ре­кла­ма і сма­чна ка­ва... Та ва­бить до му­зею щось не­вло­ви­ме, не­по­ясню­ва­не, хви­лю­ю­че. Це «ма­гія», що зму­шує би­ти­ся ча­сті­ше сер­це і від­ві­ду­ва­ча, і спів­ро­бі­тни­ка. Від­чу­т­тя при­че­тно­сті до та­єм­ни­ці, пе­ред­чу­т­тя від­кри­т­тя, пе­ре­дза­ко­ха­ність. Ця «ма­гія» є клю­чем до успі­шно­сті й роз­ви­тку му­зе­їв.

Про­ект «Спе­цфонд», який мо­жна бу­ло по­ба­чи­ти у НХМУ про­тя­гом сі­чня 2014 — кві­тня 2015 рр., пред­став­ляв твори, які 1937—1939 рр. зби­ра­ли по всій кра­ї­ні: ро­бо­ти над­то кре­а­тив­них ху­до­жни­ків, ко­трі всу­пе­реч то­ді­шній дер­жав­ній іде­о­ло­гії, щось не так ма­лю­ва­ли...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.