Як укра­їн­ські сту­ден­ти від­кри­ва­ють для се­бе те­му Го­ло­до­мо­ру

Як укра­їн­ські сту­ден­ти від­кри­ва­ють для се­бе те­му Го­ло­до­мо­ру

Den (Ukrainian) - - 25 - Дар’я ТРА­ПЕ­ЗНІ­КО­ВА

Ро­ків ві­сім-де­сять то­му ця те­ма по­тра­пи­ла у центр ува­ги укра­їн­сько­го су­спіль­ства. Роз­се­кре­чу­ва­ли до­ку­мен­ти, ра­ху­ва­ли жертв, від­кри­ва­ли ме­мо­рі­ал. І по­чи­на­ли за­па­лю­ва­ти сві­чки у ві­кнах в остан­ню­су­бо­ту ли­сто­па­да. То­ді й я за­па­ли­ла сво­ю­пер­шу сві­чку. Че­рез ба­га­то ро­ків бу­ла вра­же­на, ко­ли ді­зна­лась, що ідея цьо­го акту на­ціо­наль­ної пам’ яті на­ле­жить не ві­тчи­зня­ним істо­ри­кам і не пі­ар­ни­кам вла­ди, а аме­ри­кан­цюз укра­їн­сько­ю­ду­шею— Джейм­су Мей­су.

Я від­кри­ла йо­го для се­бе зав­дя­ки про­фе­сії жур­на­лі­ста і га­зе­ті «День». Мейс ні­би за­зи­рав у ду­шу з порт­ре­та, який ви­сить у ре­да­кції. Пі­сля про­чи­та­н­ня «По­ві­сті про двох жур­на­лі­стів» ме­ні зда­ва­ло­ся, що він за­пи­тує ко­жно­го з нас: чи пам’ята­є­мо ми те, що не мо­жна за­бу­ва­ти? Чи до­ста­тньо ми че­сні зі сво­є­ю­а­у­ди­то­рі­є­юі з со­бою? Чи го­то­ві бо­ро­ти­ся за спра­ве­дли­вість, на­віть якщо ото­чу­ю­чі вва­жа­ють, що ти при­ре­че­ний на про­вал?

Ось та­ких зраз­ків, як сам Мейс і як Га­рет Джонс, яко­му він сим­па­ти­зу­вав, по­тре­бу­ють мо­ло­ді жур­на­лі­сти, ко­трим так лег­ко за­гу­би­ти­ся у сві­ті «джин­си», плі­ток та ін­си­ну­а­цій. Ме­не ті­шить, що на­став­ни­ки мо­їх ко­лег із рі­зних укра­їн­ських уні­вер­си­те­тів ро­зу­мі­ють це. На­при­клад, у За­по­різь­ко­му на­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті та Острозь­кій ака­де­мії пер­шо­кур­сни­ки чи­та­ють та обго­во­рю­ють «По­вість про двох жур­на­лі­стів» на па­рах зі спе­ці­аль­но­сті. Дру­го­кур­сни­ки Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Іва­на Фран­ка ви­вча­ють мас-ме­дій­ні аспе­кти Го­ло­до­мо­ру. У цих та ін­ших ви­шах май­бу­тні жур­на­лі­сти зна­йом­ля­ться із пу­блі­ци­сти­ко­ю­не тіль­ки Джейм­са Мей­са, а й ін­ших ви­да­тних осо­би­сто­стей, чи­та­ю­чи книж­ки з бі­бліо­те­ки га­зе­ти «День».

Сту­ден­ти Ін­сти­ту­ту жур­на­лі­сти­ки Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка, де я на­вча­ю­ся, теж ви­вча­ють ці твори про­тя­гом кур­сів істо­рії жур­на­лі­сти­ки та су­ча­сної пу­блі­ци­сти­ки. Ви­да­н­ня «Дня» ду­же до­по­ма­га­ють не тіль­ки у під­го­тов­ці до се­мі­на­рів, ай у за­пов­нен­ні бі­лих плям у вла­сно­му ро­зу­мін­ні істо­ри­чних про­це­сів, що ва­жли­во для май­бу­тніх жур­на­лі­стів.

Твор­чість Джейм­са Мей­са при­йшла до нас на че­твер­то­му кур­сі. Я та ча­сти­на мо­їх одно­кур­сни­ків обра­ли збір­ку йо­го пу­блі­ци­сти­ки «Сві­чка у ві­кні» з се­рії «Пі­дрив­на лі­те­ра­ту­ра» для під­сум­ко­вої ро­бо­ти із су­ча­сної укра­їн­ської пу­блі­ци­сти­ки. Ко­мусь спо­до­бав­ся стиль Мей­са, у яко­му по­єд­на­ли­ся на­у­ко­вість та пу­блі­ци­сти­чність, хтось був при­єм­но зди­во­ва­ний йо­го від­да­ні­стю­і­сто­рії на­ро­ду, з яким він, на пер­ший по­гляд, не мав ні­чо­го спіль­но­го. Осо­би­сто я за­хо­пле­на тим, як він ана­лі­зує по­дії тих кри­ва­вих ро­ків і які вра­жа­ю­чі й то­чні при­чин­но-на­слід­ко­ві зв’яз­ки вста­нов­лює. На­пев­но, ма­ло хто за­ду­му­вав­ся про те, що ге­но­цид над­то силь­но за­шко­див на­шо­му на­ро­ду і на­віть мо­же сто­я­ти у ви­то­ків су­ча­сних про­блем Укра­ї­ни. Хо­че­ться, щоб цю­те­зу по­чу­ли не тіль­ки сту­ден­ти та істо­ри­ки, а й ті, хто сто­ять бі­ля кер­ма кра­ї­ни.

Зна­йо­мі з твор­чі­стю­Мей­са і сту­ден­ти, які ви­вча­ють в Ін­сти­ту­ті жур­на­лі­сти­ки Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка ви­дав­ни­чу спра­ву та ре­да­гу­ва­н­ня. До­цент ка­фе­дри ВСР Ми­ро­сла­ва При­хо­да роз­по­від­ає, що кіль­ка ро­ків то­му май­бу­тні ви­дав­ці ство­ри­ли на­вчаль­не ви­да­н­ня «Вік пам’яті: 1932—1933». Стат­ті, вмі­ще­ні у ньо­му, де­мон­стру­ють по­гляд мо­ло­до­го по­ко­лі­н­ня на те­му Го­ло­до­мо­ру. Ав­то­ри спро­бу­ва­ли осми­сли­ти не тіль­ки істо­ри­чні по­дії, а й їх вплив на су­ча­сність, проб- ле­му пам’ яті як та­ку. Крім то­го, що­ро­ку в остан­ній ти­ждень ли­сто­па­да сту­ден­ти ка­фе­дри зно­ву звер­та­ю­ться до ці­єї те­ми, чи­та­ють і обго­во­рю­ють но­ві пу­блі­ка­ції про Го­ло­до­мор, ді­ля­ться істо­рі­я­ми вла­сних ро­дин.

Зро­зумі­ло, що но­вий на­вчаль­ний курс, при­свя­че­ний одно­му істо­ри­чно­му пи­тан­ню, мо­же не ви­прав­да­ти се­бе. Про­те мо­жна і тре­ба ін­те­гру­ва­ти твори ви­да­тних пу­блі­ци­стів, при­свя­че­ні дис­ку­сій­ним мо­мен­там істо­рії, в існу­ю­чі кур­си. Адже так мо­жна вби­ти двох зай­ців: і по­ка­за­ти май­бу­тнім жур­на­лі­стам зра­зок для ро­бо­ти, і по­пов­ни­ти їхню­скар­бни­чку знань, да­ти те, чим во­ни ко­ри­сту­ва­ти­му­ться у май­бу­тньо­му. За та­ких умов жур­на­лі­сти вже не спо­тво­рю­ва­ти­муть дій­сність че­рез ба­наль­не не­зна­н­ня ми­ну­ло­го.

«ТВОРИ МЕЙ­СА СТУ­ДЕН­ТИ БУРХЛИВО ОБГО­ВО­РЮ­ЮТЬ»

Окса­на ТЕРЕБУС,

до­цент ка­фе­дри со­ці­аль­них ко­му­ні­ка­цій Схі­дно­єв­ро­пей­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки, ви­кла­дач кур­су «Пу­блі­ци­сти­ка»:

— Май­бу­тніх жур­на­лі­стів ми го­ту­є­мо на фа­куль­те­ті фі­ло­ло­гії й жур­на­лі­сти­ки. З твор­чі­стю­Джейм­са Мей­са сту­ден­ти зна­йом­ля­ться в рам­ках кіль­кох на­вчаль­них ди­сци­плін, як-от: «Істо­рія укра­їн­ської та за­ру­бі­жної жур­на­лі­сти­ки», «Пу­блі­ци­сти­ка» та ін. Окрім то­го, про йо­го пра­ці обов’яз­ко­во зга­ду­є­мо (не тіль­ки на за­ня­т­тях) у дні вша­ну­ва­н­ня жертв Го­ло­до­мо­ру. До­три­ма­н­ня люд­ських мо­раль­них цін­но­стей, про­фе­сій­них стан­дар­тів — не по­ро­жня фра­за, а осо­бли­во для тих, хто фор­мує су­спіль­ну дум­ку — жур­на­лі­стів. Джеймс Мейс на ре­аль­них фа­ктах ще раз на­го­ло­сив на цьо­му в «По­ві­сті про двох жур­на­лі­стів». По­двій­ні стан­дар­ти, за­гра­ва­н­ня з вла­дою, осо­би­стий ком­форт не при­пу­сти­мі для лю­дей ці­єї про­фе­сії, не­до- мов­ля­н­ня, ви­крив­ле­н­ня фа­ктів, «не­по­мі­ча­н­ня» та за­мов­чу­ва­н­ня ре­аль­них про­блем при­зво­дять до стра­шних на­слід­ків: ге­но­ци­дів, во­єн. На за­ня­т­тях із «Пу­блі­ци­сти­ки» ми обго­во­рю­є­мо пу­блі­ци­сти­ку ве­ли­кої кіль­ко­сті ми­тців, по­чи­на­ю­чи з кін­ця ХІХ ст. і до сьо­го­дні. Але сту­ден­ти не зав­жди із за­до­во­ле­н­ням чи­та­ють ті чи ін­ші текс­ти. А от із зга­да­ни­ми тво­ра­ми Мей­са про­блем не ви­ни­ка­ло ні­ко­ли, нав­па­ки, не про­сто за­ра­ди «тре­ба» чи­та­ли, а й бурхливо обго­во­рю­ва­ли.

«ЙО­ГО ДІ­ЯЛЬ­НІСТЬ ДО­ПО­МА­ГАЄ ЗАРЯДИТИ ПРОФЕСІЙНОЮ НЕБАЙДУЖІСТЮ»

Юлія КОЗИР,

ви­кла­дач ка­фе­дри жур­на­лі­сти­ки та фі­ло­ло­гії Сум­сько­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту:

— Клю­чо­ве у ро­бо­ті жур­на­лі­ста — ува­жно вслу­ха­ти­ся в про­бле­му, на­віть якщо во­на без­по­се­ре­дньо йо­го не сто­су­є­ться. При­клад Джейм­са Мей­са до­зво­ляє на близь­кій нам си­ту­а­ції по­ясни­ти сту­ден­то­ві, чо­му це вмі­н­ня прин­ци­по­во ва­жли­ве. Як­би не ува­га аме­ри­кан­ця Мей­са до на­шої тра­ге­дії, Укра­ї­на (та й увесь світ) до­сі й уяви­ти не мо­гла мас­шта­бів ста­лін­сько­го ге­но­ци­ду.

Але крім то­го, щоб вслу­ха­ти­ся в про­бле­му, тре­ба по­ясни­ти її сво­їй ау­ди­то­рії. Для цьо­го жур­на­ліст має ро­зу­мі­ти не ли­ше де­мо­гра­фі­ю­чи­та­чів, а й пси­хо­ло­гію, куль­ту­ру. Укра­їн­ське су­спіль­ство — пост­трав­ма­ти­чне — це над­зви­чай­но скла­дна ау­ди­то­рія. Го­ло­до­мор ми­нув, але пси­хо­ло­гі­чні трав­ми ще пе­ре­да­ю­ться но­вим по­ко­лі­н­ням, пам’ять не від­нов­ле­на, ра­дян­ські мі­фи не всі роз­ві­я­ні. Зна­йом­ство з ді­яль­ні­стю Джейм­са Мей­са на кур­сі «Мі­жна­ро­дна жур­на­лі­сти­ка» до­по­ма­гає зня­ти (бо­дай тро­хи зсу­ну­ти) з май­бу­тніх жур­на­лі­стів ро­же­ві оку­ля­ри, че­рез які во­ни див­ля­ться на свій фах, і зарядити про­фе­сій­но­ю­не­бай­ду­жі­стю .

«ПУ­БЛІ­ЦИ­СТИ­КА МЕЙ­СА Є НЕВІД’ЄМНОЮ ЧА­СТИ­НОЮ НА­ШО­ГО ДО­СВІ­ДУ»

Оле­на ТА­РА­НЕН­КО,

за­ві­ду­ва­чка ка­фе­дри жур­на­лі­сти­ки До­не­цько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Ва­си­ля Сту­са:

— Ко­ли на по­ча­тку жов­тня 2014 ро­ку ми, ви­кла­да­чі й сту­ден­ти До­нНУ, за­хо­пле­но­го бо­йо­ви­ка­ми в До­не­цьку, але не­ско­ре­ні й спов­не­ні мрі­я­ми та на­ді­є­ю­ві­дро­ди­ти уні­вер­си­тет, зби­ра­ли­ся у Він­ни­ці, нас під­три­ма­ли справ­жні, на­дій­ні та пе­ре­ві­ре­ні дру­зі. Се­ред них бу­ла і ре­да­кція га­зе­ти «День». Ме­ні за­те­ле­фо­ну­ва­ла по­мі­чни­ця Ла­ри­си Оле­ксі­їв­ни Ів­ши­ної і за­пи­та­ла, чи по­тре­бу­є­мо ми до­по­мо­ги, зокре­ма кни­жок «Бі­бліо­те­ки га­зе­ти «День». Зві­сно, ми ду­же зра­ді­ли та­кій про­по­зи­ції і не­вдов­зі отри­ма­ли ве­ли­ку по­сил­ку. Зга­дую, як ми із сту­ден­та­ми роз­па­ко­ву­ва­ли її в аб­со­лю­тно по­ро­жній кім­на­ті ка­фе­дри і май­же за­ча­ро­ва­но роз­див­ля­ли­ся книж­ки. Се­ред них бу­ло ба­га­то ме­ні ві­до­мих, та­кі бу­ли у нас у До­не­цьку — і на ка­фе­дрі, і вдо­ма, ува­гу при­вер­ну­ли дві, яких я не чи­та­ла на той мо­мент — «Си­ла м’яко­го зна­ка» і «Ва­ші мер­тві ви­бра­ли ме­не...» Джейм­са Мей­са. Ця кни­га одра­зу за­ці­ка­ви­ла перш за все сво­є­ю­на­звою , стра­шно­юі над­то від­по­від­аль­но­ю­во­дно­час. Але цей ін­те­рес не мо­жна на­віть по­рів­ня­ти з тим, які від­кри­т­тя во­на та­ї­ла в со­бі, які над­зви­чай­ні ре­чі ми ді­зна­ва­ли­ся і про біо­гра­фі­ю­ав­то­ра, і про ті сто­рін­ки на­шої істо­рії, про які не­мов­би і зна­ли, але не змогли б, не на­ва­жи­ли­ся б так сфор­му­лю­ва­ти. Про­те го­лов­не по­тря­сі­н­ня пов’яза­не на­віть не з істо­рі­є­ю­ге­но­ци­ду укра­їн­ців, а з жорс­тко­ю­прав­до­ю­су­ча­сно­сті — з не­по­до­ла­но­юі до­сі су­тні­стю«по­ст­ге­но­ци­дно­го су­спіль­ства». Ду­маю, ця кни­га зов­сім не ви­пад­ко­во від­кри­ла­ся нам то­ді, бо вже ма­ю­чи свій гір­кий та стра­шний до­свід, ми зов­сім по-ін­шо­му про­чи­та­ли і го­лов­ну мрію пу­блі­ци­ста — віль­не су­спіль­ство віль­них лю­дей, і йо­го по­пе­ре­дже­н­ня про ри­зи­ки й не­без­пе­ки шля­ху до ці­єї мрії.

З ті­єї вже да­ле­кої осе­ні 2014-го пу­блі­ци­сти­ка Джейм­са Мей­са є невід’єм­но­ю­ча­сти­но­ю­на­шо­го до­сві­ду, яким ді­ли­мо­ся і зі сту­ден­та­ми­жур­на­лі­ста­ми До­не­цько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Ва­си­ля Сту­са, і на на­вчаль­них кур­сах «Ху­до­жньо- пу­блі­ци­сти­чні жан­ри», «Істо­рія пу­блі­ци­сти­ки», і на спец­кур­сах, і на ма­гі­стер­ських дис­ку­сі­ях « Етно­ло­гі­чна про­бле­ма­ти­ка в ЗМК», і в сту­дент­ських на­у­ко­вих роз­від­ках. Уже де­кіль­ка ма­гі­стер­ських ро­біт під­го­тов­ле­но та за­хи­ще­но за ма­те­рі­а­ла­ми пу­блі­ци­сти­чних проектів га­зе­ти «День», ду­маю, бу­де не­вдов­зі й спе­ці­аль­не до­слі­дже­н­ня спад­щи­ни Джейм­са Мей­са, бо над­зви­чай­ну акту­аль­ність ці­єї по­ки ще не­про­чи­та­ної пу­блі­ци­сти­ки важ­ко пе­ре­оці­ни­ти.

«ЦЕ ВА­ЖЛИ­ВО У КОНТЕКСТІ ГІ­БРИ­ДНОЇ ВІЙ­НИ»

Лю­бов ВАСИЛИК,

за­ві­ду­ва­чка ка­фе­дри жур­на­лі­сти­ки Чер­ні­ве­цько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. Ю. Федь­ко­ви­ча, до­ктор на­ук со­ці­аль­них ко­му­ні­ка­цій та жур­на­лі­сти­ки:

— З ро­бо­та­ми Джейм­са Мей­са сту­ден­ти ЧНУ зна­йом­ля­ться при ви­вчен­ні спец­кур­су з укра­їн­ської пу­блі­ци­сти­ки, адже, хо­ча він був аме­ри­кан­цем за по­хо­дже­н­ням, про­те остан­ні ро­ки жи­т­тя жив і пра­цю­вав в Укра­ї­ні, де як істо­рик гли­бо­ко до­слі­джу­вав те­му Го­ло­до­мо­ру та пов’яза­ні з ним змі­ни зокре­ма й на рів­ні пси­хо­ло­гії су­спіль­ства. На те­му «Пу­блі­ци­сти­ка Джейм­са Мей­са» на ка­фе­дрі бу­ло на­віть на­пи­са­но окре­му ди­плом­ну ро­бо­ту.

Май­бу­тнім жур­на­лі­стам не­об­хі­дно зна­ти йо­го ма­те­рі­а­ли та до­слі­дже­н­ня за­для до­три­ма­н­ня про­фе­сій­них стан­дар­тів, щоб по­да­ва­ти то­чну ін­фор­ма­ці­юі не ма­ні­пу­лю­ва­ти фа­кта­ми. Це ва­жли­во зокре­ма у контексті гі­бри­дної вій­ни, розв’яза­ної сьо­го­дні про­ти Укра­ї­ни, та в контексті по­яви ве­ли­кої кіль­ко­сті фей­ко­вої ін­фор­ма­ції. Зре­штою, лю­ди кра­ї­ни, яка пе­ре­жи­ла ге­но­цид, ма­ють зна­ти свою справ­жню істо­рію без за­мов­чу­вань і бі­лих плям, ма­ють по­збу­ти­ся ба­га­тьох мі­фів, щоб по­вер­ну­ти со­бі етні­чну пам’ять та змі­ни­ти су­спіль­ну сві­до­мість у ра­кур­сі де­мо­кра­ти­чних цін­но­стей.

«МИ КАЖЕМО СТУДЕНТАМ, ЩО ЦЕЙ АМЕ­РИ­КА­НЕЦЬ ЗРО­БИВ ДЛЯ УКРА­Ї­НИ БІЛЬ­ШЕ, НІЖ ДЕ­ЯКІ УКРА­ЇН­ЦІ»

Во­ло­ди­мир ДЕМЧЕНКО,

де­кан фа­куль­те­ту си­стем і за­со­бів ма­со­вої ін­фор­ма­ції Дні­пров­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. Оле­ся Гон­ча­ра:

— Оди­над­цять ро­ків то­му, ко­ли го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти «День» Ла­ри­са Івшина при­їжджа­ла до Дні­про­пе­тров­ська, во­на ви­сту­пи­ла пе­ред сту­ден­та­ми на­шо­го фа­куль­те­ту і по­да­ру­ва­ла нам книж­ки, зокре­ма про Джейм­са Мей­са. Про ньо­го ми зга­ду­є­мо у спец­кур­сі, при­свя­че­но­му пу­блі­ци­сти­ці. Ми го­во­ри­мо студентам, що цей аме­ри­ка­нець зро­бив для Укра­ї­ни біль­ше, ніж де­які укра­їн­ці. Окрім то­го, про ньо­го ді­зна­ю­ться і на­ші пер­шо­кур­сни­ки, які слу­ха­ють ле­кції «вступ до спе­ці­аль­но­сті». Осо­би­сто я при­ді­ля­ю­ува­гу двом аме­ри­кан­ським пу­блі­ци­стам, які пра­цю­ва­ли в на­шій кра­ї­ні. Зокре­ма, ве­ду мо­ву і про Джейм­са Мей­са. Він ба­га­то зро­бив за­для то­го, щоб укра­їн­ці мо­гли ді­зна­ти­ся про сво­ю­справ­жню­і­сто­рію , а ре­шта сві­ту — про та­ку тра­ге­дію, як Го­ло­до­мор.

Від ре­да­кції. «День» на­ді­слав за­пит до Мі­ні­стер­ства осві­ти і на­у­ки Укра­ї­ни, щоб ді­зна­ти­ся, як на офі­цій­но­му рів­ні впро­ва­джу­є­ться ви­вче­н­ня до­роб­ку Джейм­са Мей­са у ви­шах кра­ї­ни.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.